Загальнотеоретичні передумови аналізу проблеми суїцидальної поведінки в контексті основних наук про людину

ОСОБЛИВОСТІ НАДАННЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ ЛЮДИНІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ У ПЕРЕДСУЇЦИДАЛЬНОМУ СТАНІ

РОЗДІЛ 4

Самогубство, як форма поведінки людини, існує з давніх часів. «Це зло настільки ж старе, як світ. Воно проникло до середовища юнаків і старців, до дітей і жінок. Весь великий історичний шлях, пройдений людством, засіяно цими добровільними стражданнями. Геніальні люди зі здоровою залізною волею не врятувалися від цього лиха», – зазначав В.М. Огронович у доповіді, що прозвучала 18 квітня 1812 року у комісії з питань самогубства при Психоневрологічному інституті.

Звертаючись до понять «самогубство» і «суїцид», насамперед необхідно зазначити, що вони є синонімічними і в сучасній психологічній науці мають таке значення: суїцид (від англ. suicide) – самогубство, що чинить людина в стані афекту, фрустрації, під впливом психічних аномалій. Суїцид – усвідомлений акт відходу з життя під впливом психотравмуючих ситуацій, за якого власне життя як найвища цінність втрачає сенс для даного індивіда в силу особистісних психічних деформацій, соціально-економічних і морально дестабілізуючих факторів.

Фактично розвиток суїцидологічного знання почався в 40-50 роках ХХ ст. Він ознаменувався появою суїцидології як самостійної комплексної науки мультидисциплінарного характеру, що об’єднала в собі ряд суміжних дисциплін (психіатрію, психологію, соціологію, педагогіку, юриспруденцію).

З розширенням сфери суїцидологічних досліджень пов’язане і введення Дезе у 1947 році терміну «суїцидальна поведінка», що став сьогодні загальноприйнятим. Він не тотожний поняттям «самогубство» і «замах на самогубство» і дозволяє описати більш широке коло явищ (суїцидальні думки, погрози, тенденції, наміри, підробки і т.под.).

У наш час діяльність сучасних вітчизняних і закордонних дослідників у межах суїцидології спрямована на вирішення трьох основних груп питань (рис. 4.1).

Рис. 4.1. Сучасні напрямки діяльності суїцидологічної науки

Сучасне західне суїцидологічне знання характеризується великою розмаїтістю теорій аутоагресії. Дехто з авторів ставить самогубство в залежність від комплексних інтрапсихічних явищ:

· почуття провини (Дж. Хенслін);

· безнадійності (А. Бек, М. Ковач, А. Вейсман);

· агравації почуття образи, приниження (А. Покорні);

· незахищеності (Г. Каплан, А. Покорні);

· почуття неповноцінності, замкнутості (П. Анжель, М. Талігані).

Деякі дослідники роблять спробу встановити залежність самогубства від особливостей структури особистості та акцентуйованих рис характеру, близьких до психопатологічних синдромів, зокрема:

· істероїдні риси особистості (Д. Палліс, Г. Бертчнел);

· схильність до депресій (Д. Евері, Г. Винокур).

Окремі фахівці вбачають причину суїцидальної поведінки в особливостях інтелектуальної діяльності індивіда:

· усвідомлення і рефлексія суїцидентів (Г. Шнір);

· ригідність мислення (Ч. Найрингер).

Крім того, існують теорії залежності самогубств від:

· етичної і національної культури (Г. де Вос);

· факторів економічного розвитку, в тому числі рівня доходів і урбанізації (М. Елнер);

· міграції (В. Брид).

Перші спроби практичного запобігання самогубствам належать до початку ХІХ століття. Це діяльність благодійних організацій, заснованих на добровільних началах (1906 р. – Нью-Йорк; 1906 р. – Лондон; 1928 р. – Берлін). Така профілактична робота триває і в наш час (Великобританія – «Товариство самаритян», Туреччина, ПАР – «Товариство анонімних суїцидентів» та ін.).

У 1948 р. в Австрії Х. Хаффом і Е. Рінгелем була створена служба, що являла собою поєднання кризового центру і телефонної служби, завдяки якій люди в критичних ситуаціях могли встановити анонімний телефонний контакт із фахівцем-психологом. У разі нагальної потреби клієнти мали можливість безпосередньо звернутися до центру для особистої бесіди із суїцидологом.

З початку 50-х років ХХ ст. подібні служби стали створюватися і в інших країнах Європи й Америки. Центри суїцидологічної допомоги діють у Німеччині, Швеції, Швейцарії, Голландії, Великобританії, Росії, Франції, Бельгії, Австрії, США, ПАР та інших державах.

Сьогодні в багатьох розвинутих країнах існують соціальні програми з проведення превентивно-профілактичної роботи, витрачаються величезні кошти на удосконалення медикаментозної, морально-правової, психологічної і соціальної допомоги громадянам.

Крім того, існують авторитетні організації загальносвітового значення, такі, як Міжнародна асоціація запобігання самогубствам і Міжнародна федерація служб невідкладної допомоги по телефону. Звичайно, ці організації не можуть подолати глобальні причини самогубств, тому що вони соціальні за своєю природою і відбивають різні форми дефектів суспільного устрою. Однак робота з реабілітації постсуїцидентів і психокорекції кризових клієнтів у більшості країн світу є досить ефективною.

Засновником радянської суїцидології вважають А.Г. Амбрумову. Відповідно до її концепції, в основі будь-яких суїцидальних проявів лежить соціально-психологічна дезадаптація особистості в умовах мікросоціального конфлікту. Аутоагресивна поведінка визначається автором такими групами мотивів:

· мотиви неблагополуччя (самотність, складність життя як такого, втрата близьких, коханих людей);

· мотиви конфлікту, в який, крім суїцидента, втягнуті й інші особи.

Досліджуючи роль особистості в проблемі суїциду, А.Г. Амбрумова розробила типологічну схему суїцидальних особистостей. В основі цієї системи лежить принцип стійкості адаптації і глибини соціалізації. Відповідно до цих показників автор умовно відносить людей до одного із семи можливих типів (рис. 4.2).

Крім типологічних особливостей особистості, як вважає А.Г. Амбрумова, важливою складовою є зовнішня ситуація, яка виступає в ролі фону.

Майже в усіх 100% випадків аутоагресивної поведінки фоновою ускладнюючою ситуацією виступає конфлікт. Із двох різновидів конфлікту – внутрішнього і зовнішнього – перший є особливо небезпечним у плані створення суїцидогенного комплексу. Крім суїцидогенних факторів, існують установки, що перешкоджають реалізації суїцидальних намірів, – антисуїцидальні переживання.

До групи антисуїцидальних факторів належать:

Рис. 4.2. Типологічна схема суїцидальних особливостей

(за А.Г. Амбрумовою)

· інтенсивна емоційна прихильність до значимих близьких;

· батьківські обов’язки;

· концентрація уваги на стані власного здоров’я;

· залежність від громадської думки;

· наявність творчих планів, задумів.

Суїцидальна поведінка безпосередньо пов'язана із психологічною кризою. Оскільки криза викликається депривацією і фрустрацією найважливіших потреб (наприклад, у безпеці, приналежності, досягненні, автономії, розумінні), - можливість екстремальних наслідків очевидна.

Загальною ознакою важких кризових станів є душевний біль. Нестерпність душевного болю призводить до прагнення припинити його будь-яким шляхом, і суїцид може здаватися людині, яка перебуває в кризовому стані, єдиним способом рятування й вирішення всіх проблем.

Дата добавления: 2014-11-25