Методи “утримування” психічно хворих

Частота оглядів визначається для хворих

І групи - не рідше разу на місяць,

ІІ групи - раз на два місяці,

ІІІ групи - раз на три місяці,

ІV групи - не рідше одного разу на чотири місяці.

Бажано, аби огляди проводив особисто лікар- нарколог, але іноді вони можуть здійснюватись середнім медичним персоналом. Термін обов’язкового диспансерного обліку та профілактичного спостереження становить для хворих на алкоголізм не менше трьох років, а для хворих на наркоманії та токсикоманії - п’ять років. Наявність такої ремісії повинна бути підтверджена об’єктивними даними. Зняття з обліку у зв’язку зі стійкою ремісією (одужанням) відбувається за рішенням ЛКК лікувальної установи, в якій знаходиться на обліку хворий.

Перебіг психічних захворювань нерідко супроводжується гострими станами, що потребують невідкладної допомоги, методами якої повинен володіти кожен лікар.

Психомоторне збудження – стан, коли мова та рухи хворого хаотичні і прискорені. В цьому стані хворий може бути небезпечним як для самого себе, так і для оточуючих. Такий стан характерний для усіх видів розладу свідомості (аменція, делірій, присмеркові стани), буває при синдромі марення, при кататонічному збудженні (характерно для шизофренії), маніакальному чи депресивному синдромі.

При психомоторному збудженні у межах будь-якої нозологічної форми тактика лікаря майже ідентична. Насамперед, необхідно утримувати хворого у будь-якому певному положенні, застосовуючи підхід збоку, тому що при утриманні спереду або ззаду хворий здатний завдати медичному персоналу тяжких травм. Слід також мати на увазі, що кінцівки хворого необхідно фіксувати у проксимальних відділах, тому що фіксація їх у дістальних відділах може призвести до перелому або вивиху кісток чи надриву суглобових зв'язок.

Так зване "утримування" психічно хворих здійснюється по відношенню до тих осіб, які по своєму психічному стану мо­жуть становити підвищену небезпеку для себе або оточуючих.

В зв'язку із тим, що стан психомоторного збудження, що тягне за собою важкі наслідки (гомі- чи суїцидальну поведінку, руйнівні тенденції), що зустрічаються в клініці не лише психiчних, але й інших захворювань (соматичних, ендокринних, хірургічних, інфекційних та ін.), знати і вміти застосовува­ти на практиці способи їх купірування повинен кожен лiкар.

При виникненні психомоторного збудження неприпустимі примусові заходи, необхідно умовити хворого, відвернути його увагу та провести медикаментозне купірування.

При наданні спеціалізованої допомоги в психіатричних стаціонарах т.зв. "утримування" хворих набуває більш широко­го змісту: окрім медикаментозних заходів в це поняття входить організація відповідних режимів відділення.

Хворі, що становлять небезпеку для себе чи оточуючих, знаходиться на обмежувальному режимі в спеціальних палатах. В таких палатах встановлюється постійний пост, залишати який без заміни чергова медична сестра чи санітарка не має права. Кiлькiсть особистих речей, що знаходяться в розпорядженні хворих, різко обмежена: колючі, ріжучі предмети, сірники виключаються. Однак перебування хворого в спостережній па­латі не повинно бути тривалим. Завдання полягає в тому, щоб усіма наявними засобами добитися зміни стану хворого, яке дозволило б вивести його з цієї палати.

Нерідко передбачаються додаткові заходи для посилення безпеки: віконні скла з неб'ючогося органічного скла, двері туалетів і ванних кімнат повинні бути зроблені так, щоб у випадку необхідності могли бути без утруднень відкриті пер­соналом. Якщо дозволяє внутрiшня архітектура, основний сест­ринський пост повинен бути розташований в такому місці, з якого видно більшу частину відділення та хворих, що в ньому знаходяться.

Таким чином, в закритому вiддiленнi передбачаються мак­симальні можливостi для забезпечення безпеки хворих завдяки посиленому спостереженню за ними.

-Проаналізувати історію хвороби паціента (акти насильства та антісоціальні дії, суіцидальні спроби, самоушкодження, проблеми пов”язані з імпульсивністю, відсутність контролю над своіми потягами, психоз).

- Враховувати поточну соціальну ситуацію (стресові фактори, конфлікти).

- Пам”ятати про можливі прояви агресії з боку пацієнта. Самозахист – застережливі заходи, які повинен здійснювати лікар.

-Під час бесіди з хворим забезпечити присутність інших осіб (медична сестра, санітар).

-Мати поблизу помічників, до яких можна швидко (у разі потреби) звернутися за допомогою.

- Слідкувати за безпекою оточуючої обстановки (наприклад, лишити двері відчиненими, винести з кімнати усі колючі та ріжучі предмети, які пацієнт може використати для нападу або самогубства).

-Намагатись знайти (встановити) з пацієнтом доброзичливі стосунки, не вступати в конфронтацію з хворим на параноїдні розлади, не погрожувати їм.

- Намагатись отримати більше інформації про хворого до зустрічі з ним..Долікарська допомога при збудженні[ спрямована на стримання збудженого хворого від здійснення небезпечних дій. Якщо не вдається вмовити хворого, використовують засоби його утримання та фіксації. При необхідності користуються допомогою оточуючих осіб. Головне завдання догляду та нагляду – забезпечити безбеку хворого та людей, які його оточують.

Для допомоги не слід залучати велику кількість людей, тому що це веде до метушні. Достатньо 3 – 4 чоловіка. Якщо хворий має значну фізичну силу або збудження дуже інтенсивне, кількість людей може бути збільшено до 5 – 6 чоловік. Люди повинні стояти таким чином, щоб забезпечити безперевний нагляд, виключити можливість втечі, нападу та самогубства. Треба пам”ятати, що можливі спроби вистрибнути з вікна. Кожний з присутніх повинен бути проінструктований (наприклад – двоє знаходяться біля хворого, третій слідкує за вікном, і т.д.)

Бажано не демонструвати хворому, що він небезпечний, що його охороняють, тому що це збуджує в нього підозру (наприклад хворий думає, що він оточений ворогами), посилює в нього страх та збудження. Медичні працівники не повинні виявити страх перед хворим. Ставлення до пацієнта повинно бути спокійним, турботливим і водночас твердим та рішучим. В деяких випадках психотерапевтична бесіда сприяє зниженню збудження. Проте, у більшості випадків словесного заспокоєння буває не досить, особливо при різкому збудженні. Крім того, при збудженнях, які супроводжуються розладами свідомості (наприклад – сутінковий стан при епілепсії), налагодити контакт з хворим неможливо. В цих випадках необхідно ввести нейролептичні препарати. При відмові хворого прийняти ліки їх доводиться вводити насильно. Якщо хворий не підпускає до себе, озброївшись якимось предметом, то треба підходити до нього одночасно з кількох сторін, тримаючи перед собою ковдру чи матрац, які зможуть пом”якшити удар. Щоб утримати хворого, його ноги та руки притискують: ноги притискують на стегнах, руки – на плечових суглобах. При цьому треба діяти обережно, щоб не заподіяти хворому болю та не нанести ушкоджень. Тиск на кінцівки здійснюємо, щоб кінцівка не звисала через край ліжка, тому що можливий її перелом. Під час утримання не можна дозволяти сідати на ноги, живіт чи груди хворого (небезпека перелому ребер). Голову утримують, притискуючи її до подушки рушником, який фіксують на лобі. Краще вводити ліки внутрішньом”язово (в сідницю), для цього хворого перевертають на живіт і утримують звичайним способом. При підшкірних ін”єкціях кінцівку утримують в двох місцях: передпліччі та плечі або за стегно та гомілку.

Дата добавления: 2014-11-25