В. Скандінавські елементи

1. Скандінавський князівський рід (ймовірно були різні роди), скандінавська дружина, приплив нових скандінавських елементів до Східньої Европи мусіли привести до певних культурних впливів скандінавів на слов’янську людність. Мова засвоїла певну, хоч і не значну кількість скандінавських слів *, словесність прийняла дещо із скандінавських переказів, зокрема можна сподіватися знайти перекази про князів-скандінавів. Довести з повною певністю скандінавське походження того чи іншого переказу не завжди можливо. Як уже згадано, коли зустрічаємо паралельні перекази у скандінавів і в слов’ян, то зовсім не обов’язково припускати, що слов’яни перейняли переказ у скандінавів, можливо було і протилежне, а також обидва народи могли дістати той самий переказ з індоевропейської спадщини. Скандінавські перекази, що про них тут ітиме мова, відомі нам лише в записах пізніших, ніж слов’янські. Ще більш ускладняється справа, коли ми маємо паралелі до таких переказів і в інших народів, що були сусідами східніх слов’ян та могли на них культурно впливати, зокрема, в греків, від яких могли позичити і слов’яни і скандінави. Чимало скандінавських паралель мають оповідання літопису.

*) За новішими дослідженнями їх найбільше 2-3 десятків, та й то переважно рідких, почасти вже втрачених мовою.

2. Найяскравішим з них є, напр., відоме оповідання про Олега та його коня. Від „кудесників“ (чаклунів) Олег довідався, що він загине від свого улюбленого коня. Олег перестав їздити на цьому коневі, але наказав його далі доглядати. За кілька років він довідався, що кінь уже згинув. Посміявшися з пророкування кудесників, Олег захотів подивитися на кістки коня; в той час, як він оглядав їх, з кінського черепу вилізла гадюка та вкусила Олега, від чого він і помер (літопис 912 р.). Це оповідання має численні паралелі в різних народів Сходу і Заходу. Спільною темою тут є і те, що герой приймає смерть /32/ від неживої істоти, про що його вже наперед перестерігали (один гине від мертвого вепра, поранившися його зубом, інший — від зрубаного дерева, наколовшися тріскою, ще інший — від статуї лева, що в його пащі заховався скорпіон, тощо). — Найближче до леґенди про Олега оповідання в „Едді“. Ісляндська „Едда“ передає це оповідання в далеко розвиненішій формі: чарівниця напророкувала героєві цього оповідання Одові, що він помре від гадюки, що „блисне з старого черепа Факсі“ (так звуть в „Едді“ Одового коня). Од убиває коня, закопує його глибоко в землю та залишає рідну країну. За 300 років Од повертається. За цей час вітер звіяв пісок з кінського кістяка, череп опинився на поверхні. Пророцтво збувається. Треба сказати, що оповідання „Едди“ не лише справляє враження геть пізнішої стадії розвитку того самого сюжету (широта його, казкові елементи життя Ода), але воно гірше і композиційно. Тоді, як у літописі читач аж до останнього речення не знає, як може збутися пророцтво (бо кінь уже не живе), в „Едді“ з самого початку говориться, що причиною смерти буде не кінь, а гадюка в його черепі. Здійснення пророцтва несподіване лише тому, що Од глибоко закопав труп коня. Отже, якщо слов’яни дійсно позичили переказ у варягів, то від якоїсь старішої форми, ніж та, що передана в „Едді“.

Другим оповіданням, що має скандінавську паралелю, є оповідання про четверту помсту Ольги деревлянам, які забили її чоловіка. Ольга обложила місто деревлян Іскоростінь, але після року безуспішної облоги, попросила у мешканців лише „малої данини“, по три голуби та по три горобці від двору. До птиць прив’язують сірку і, запаливши її, пускають їх на волю. Птахи летять до своїх гнізд і підпалюють місто... (літопис р. 946). Подібні історії оповідають хроніки або перекази, що походять з різних часів та різних країн: англійські, французькі, скандінавські, вірменські. З слов’янських треба згадати чеську хроніку т. зв. „Даліміла“, яка подібним способом оповідає про взяття татарами Києва, та хроніку Гайка, де таким засобом Гайнріх Пляуенський бере місто Зац в Чехії (15 ст.). Цікаво, що тема — запалення міста або полів різними тваринами та подібні заходи проти ворогів — відома і античній літературі. В Лівія Ганнібал випустив 3000 волів із смолоскипами протії римлян. В Біблії Самсон випустив на поля філістимлян лисів з прив’язаними до хвостів смолоскипами. Подібне є також і в „Езоповій“ байці. — В кожному разі, в літописі маємо значну близькість до скандінавських переказів, але оповідання літопису відрізняється від них більшою дотепністю. Коли в /33/ скандінавських переказах облога має ловити птахи, в літописі Ольга дістає їх як данину від кожного двору Іскоростеня, і це є запорукою, що буде запалений кожний будинок у місті — мешканці міста самі спричиняються до власної загибелі! Тут знову літописне оповідання має старішу форму (літописний запис на сто років старішій від скандінавського!). Власне, доказів на скандінавське походження цього оповідання не маємо.

Інші перекази мають також скандінавські та інші паралелі. Напр., досить численними є оповідання про заснування міста (у нас Києва) трьома братами, або про покликання трьох братів-князів; часом такі оповідання старіші від слов’янських (напр. у хроніці Веди 7-8 ст., але там лише два герої). Оповідання про кораблі на колесах, як у Олега при здобутті Царгороду, пробували з’ясувати реальними фактами: варяги перетягли свої, розмірно невеликі човни на колесах, обминувши ланцюга, яким був перегороджений вхід до Константинопільських проток. Є кілька паралельних візантійських оповідань до обману печенізької облоги, висланцям якої білгородці показали два колодязі, в одному з яких було вставлено діжку з медом, в другому з киселем, щоб запевнити їх, що в місті є досить поживи. Тема боротьби героя з ворожим велетнем згадується в літописі два рази: боротьба якогось київського юнака з печенізьким велетнем та кн. Мстислава Тмутороканського з Редедею (922 та 1022 рр.), але такі оповідання загального характеру розповсюджені по всьому світі (пор. боротьбу Давида з Голіяфом у Біблії).

3. У деяких місцях можемо припускати варязьке походження оповідання, виходячи з трохи погордливого ставлення переказу до слов’ян. Напр., про поділ здобичі під Царгородом (під 907 р.), коли варяги (Русь) беруть собі вітрила з товстішого шовку („паволочити“), а дурні слов’яни — з легкого шовку („кропиньни“), які при плаванні рве вітер. Або в оповіданні про похід Ярослава проти Святополка (1015), коли київський воєвода Святополк насміхається з війська Ярослава, де було багато новгородців, слов’ян: „ви, теслярі...“. Але таких місць небагато: слов’янські літописці ледве чи хотіли включати до літопису, протислов’янські анекдоти!

Може найцікавіші є місця, що мають виразний протислов’янський характер та нагадують нам про одну варязьку традицію: криваву помсту. Це — оповідання про Ярослава безпосередньо перед згаданим його походом під Київ. Новгородська дружина Ярослава погано поводилася з новгородцями, тому новгородці перебили варягів. Ярослав „розгнівався“ і, мовивши до /34/ новгородців, — „мені вже цих не воскресити“ („уже мні сих не крісити“), покликав до себе в гостину найвизначніших новгородців і наказав їх перебити. Але тієї самої ночі прийшла зпістка про смерть Володимира і про те, що Святополк захопив владу. Ярослав мусів зібрати „рештки новгородців“, дуже шкодуючи за страченою дружиною та за перебитими новгородцями. — Сенс цього оповідання, на мою думку, в реченні „мені їх уже не воскресити“; це, мабуть, була формула оголошення кривавої помсти (такі формули існували по всьому світі, де тільки існувала кривава помста; оголошення помсти було одним із перших зм’ягшень та обмежень цього жорстокого звичаю, якого вдалося досягнути новій правній свідомості). Оголошення ворожнечі „цедулею одповідною“ збереглося на Україні аж до 16 ст. Це була формула, виголошення якої означало відмовлення від усіх моральних норм, в тому числі і гостинности. Новгородські слов’яни не зрозуміли цього виразу, цієї погрози свого князя. Подібне оповідає літопис також про помсту княгині Ольги. Коли деревляни, вбивши чоловіка Ольги, Ігоря, хотіли посватати її за свого князя Мала, Ольга відповідає: „мені вже чоловіка мого не воскресити“ („уже мні мужа своєго не крісити“) і після цього починається помста, першою жертвою якої стають посли. Тут також слов’яни не зрозуміли цієї формули. Перший акт помсти зв’язаний з жорстоким дотепом; Ольга сама радить послам вимагати, щоб їх принесли до її замку в човні. Тим часом човен — скандінавська труна. Слов’яни і цього не зрозуміли. У дворі замку послів у човні вкинено в яму та засипано землею... Таке іронічне ставлення до слов’ян характеризує це оповідання як скандінавське. Після цього Ольга мститься деревлянам ще три рази. Хоч до дальшого оповідання немає ближчих скандінавських паралель, його скандінавське походження стверджується, на мою думку, ставленням оповідача до слов’ян. — Пізніше формула „мені вже його не воскресити“ стає просто поетичною формулою, так є в оповіданні київського літопису про смерть одного з князів (1151) та в „Слові о полку Ігореві“ (характер цих слів, як формули в „Слові“, ясний з їх повторення два рази; не виключено, правда, що в „Слові“ ще утрималася пам’ять про первісне значення цієї формули, бо її вжито поруч заклику Святослава до відплати, помсти половцям, за їх перемогу над Ігорем). Літописці, що записували оповідання до літопису, напевне, вже не пам’ятали про первісно, значення формули „мені вже його не воскресити“.

Інші рештки скандінавських звичаїв зберегли для нас, можливо, деякі з старих правних формул та звичаїв, що про них /35/ ми говорили в попередньому розділі й можна додати ще дещо: напр., присягу з дерном на голові, чужий ключ, як символ підлеглости (в „Руській правді“ та одній проповіді св. Феодосія).

4. Щодо поетики переказів слов’янського походження — то встановити її елементи нелегко. Можливо, що з скандінавської поетики постали нечисленні місця, які нібито наслідують знайомі нам із скандінавських саґ речення-загадки. На жаль, літопис зберіг мало місць такого характеру. Напр., Ярослав під час походу 1015 р. запитує через посланця одного з „мужів“ ворога Святополка, що робити — „меду мало варено, а дружини багато?“, той відповів: „як меду мало, а дружини багато, то треба дати (мед) увечорі“, — „і зрозумів Ярослав, — додає літопис, — що велить уночі битися“. Подібними загадками є і спрямовані до слов’ян слова Ярослава та Ольги „вже його мені не воскресити“, почасти може і деякі пізніші прислів’я як мотивація вчинків, аж до „не передавивши бджіл — меду не їсти“.

Деякі місця літопису та „Слова о полку Ігореві“ — нагадують скандінавські т. зв. „kenningar“ (однина — „kenning“). „Kenningar“ — це постійні вирази для означення певних предметів або вчинків, що замінюють звичайно слово. В „Слові“ читаємо замість „кров“ — „криваве вино“, замість „битися з ворогом“ — „поїти його (вином)“ „частувати його“ або „молотити“ і т. д. (див. розділи про „Слово о полку Ігореві“ та про Іпатіївський літопис).

Літописи мають іще одну стилістичну рису, спільну з скандінавськими саґами — оповідання про якісь події в формі розмов дійових осіб між собою. Ця риса зустрічається частіше в пізніших літописах, Київському 12 ст. та Галицько-Волинському 13 ст., де вже важко припускати великий скандінавський вплив, але в них знайдемо чималі впливи візантійської літератури.

Можна вважати за риси поетики скандінавських оповідань у слов’янських переказах певну ритмічність мови в цих переказах та численні алітерації в них. Ритмічність мови не дуже велика: оповідання здебільшого розпадаються на коротенькі речення, що деякою мірою може бути ознакою певної примітивности мови; а синтаксичні паралелізми в окремих реченнях, що зустрічаються досить рідко, можуть бути і випадковими. Ледве чи можна вважати за випадковість численні алітерації в леґендарних місцях старого літопису. Таких алітерацій зовсім немає в оповіданнях нелеґендарного характеру, що подаються тут же, напр., в оповіданні про хрищення Ольги, не говорячи вже про вставлені в Літопис цілі пам’ятки релігійного характеру (промова „філософа“-місіонера перед Володимиром, оповідання про /36/ утворення слов’янської абетки), в географічних викладах, в договорах з греками тощо.

Ось, наприклад, алітерації в розмові Ярослава з мужем Святополковим:

что ты тому велиши творити? | т-т-в-т

мало меду варено | м-м-в

a дружины много | м

.........................

даче меду мало | д-м-м

a дружины много | д-м

да къ вечеру въдати... | д-в-в

Або в оповіданні про взяття Царгороду Олегом:

и повелЂ Олег воемь своимь | п-в

колеса издЂлати | к

и поставити на колеса корабли | п-к-к

и бившю покосну вЂтру | п-в

въспяша парусы c поля | в-п-п

Досить характеристичне також повторення алітерованих слів на кінці окремих ритмічних одиниць — речень, напр. в оповіданні про Олега та його коня:

И приспЂ осень | и-п-о

и помяну Олегъ конь свой | и-п-о-к

иже бЂ поставилъ кормити | и-п-к

и не всЂдати на нь | и-н-в-н

бЂ бо въпрашалъ волъхвовъ и кудесникъ | б-б-в-в-к

отъ чего ми есть умрети? | о

.........................

И повелЂ оседлати коня: | и-п-к

„а то вижю кости его“ | к-е

И прийде на мЂсто, | и-п

идеже бЂша лежаще кости его голы | к-е-г

и лобъ голъ | и-л-г

и ссЂде c коня | и-с-с-к

и посмЂяся рече: | и

„отъ сего ли лба | с-л-л

смерть было взяти мнЂ?“ | с-в

и вступи ногою на лобъ; | и-в-н-н-л

и выникнувши змиа изо лба | и-в-и-л /37/

З оповідання про облогу Білгорода:

И повелЂ женамъ створити цЂжь, | и-п

в немьже варять кисель, | в-в-к

и повелЂ ископати колодязь, | и-п-и-к

и вставити тамо кадь, | и-в-к

и нальяти цЂжа кадь. | и-к

И повелЂ другый колодязь ископати, | и-п-к-и

и вставити тамо кадь | и-к

и повелЂ искати меду; | и-п-и-м

они же шедше взяша меду лукно, | в-м

бЂ бо погребено в княжи медуши; | б-б-п-к-м

и повелЂ росытити вельми | и-п-в

и въляти в кадь | и-в-к

в друзЂмъ колодязи... | в-к

В оповіданні про забиття одного з половецьких князів:

приимъ лук свой | c

и наложивъ стрЂлу, | и-с

удари Итларя в сердце, | и-с

и дружину его всю избраша | и-и

и тако злЂ испроверже | и-и

живот свой Итларь... | с-и

Алітерація — дуже розповсюджена риса старої літератури (навіть не лише красної) індоевропейських народів: зустрічаємо її, напр., у старофрізьких законах, в осько-умбрських написах, у кельтській та старогерманській поезії і т. д. Там звичайно маємо алітерацію наголошених складів; в старослов’янських мовах наголоси нам не завше відомі, а до того, як здається, стару алітерацію зустрічаємо виключно на східньо-слов’янській території; доводиться думати про чужі впливи і, розуміється, найприродніше тут можна думати про впливи скандінавські. Але наша алітерація германській не відповідає. Там — лише певна невелика кількість алітерованих слів, певним чином розташованих у вірші. А в нас, здається, правилом було, що чим більше слів алітерує, тим краще (див. розділ про „Слово о полку Ігореві“). Наша стара алітерація нагадує більше кельтську, хоч щось подібне є і в норвезьких саґах. У грецькій літературі /38/ алітерація дуже рідка. Отже, питання про походження староукраїнської алітерації ще досить складне.

5. Як бачимо, скандінавські передхристиянські елементи не певні. Здається, певніше є скандінавське походження тих переказів, що для них не маємо скандінавських паралель, ніж тих, для яких маємо, здавалось би, „чудові“ паралелі (Олег-Од, Іскоростінь). Бо можливість спільного індоевропейського походження або спільного запозичення з третього джерела зовсім не виключена. Найважливіше було б зробити спробу відшукати та зібрати всі елементи скандінавської поетики в нашій старій літературі, головне в літературі світського характеру (Літопис, „Слово о полку Ігореві“).

Дата добавления: 2014-11-25