З книжки Анатолія Кузнєцова, очевидця описуваних подій

Проаналізуйте історичне джерело та дайте йому оцінку

«Діна ходила читати наказ, швидко прочитала й пішла: біля листків із наказом узагалі довго ніхто не затримувався й розмов не виникало.

Цілі день і вечір тривали обговорення й припущення. У неї були батько й мати, старенькі вже, мати перед приходом німців вийшла з лікарні після операції, от усі й гадали: як їй їхати? Ста- ренькі були впевнені, що на Лук’янівці всіх посадять до потяга та повезуть на радянську територію.

Чоловік Діни був росіянином, прізвище в неї російське, крім того, й зовнішність зовсім не єврейська. Діна була більше схожа на укра- їнку і знала українську мову. Сперечалися, гадали, думали й вирі- шили, що старі поїдуть, а Діна їх проведе, посадить у потяг, а сама залишиться з дітьми – що буде, те й буде.

У батьків вона була на початку сьомої ранку. Весь будинок не спав. Ті, хто їхав, прощалися із сусідами, обіцяли писати, доручали їм речі, квартири, ключі.

Âàð³àíò 5

Старенькі багато нести не могли, цінностей у них не було, просто взяли найнеобхідніше та харчі. На вулиці Артема вже було справ- жнє стовпотворіння. Люди з вузлами, з візками, різні двоколки, підводи, інколи навіть вантажівки – усе це стояло, потім просу- валося трохи, знову стояло.

Дуже багато було проводжальників: сусіди, друзі, родичі, українці й росіяни, допомагали нести речі, вели хворих, ба й несли на раменах. Уся ця процесія рухалася надто повільно, а вулиця Артема дуже довга.

Лише десь у пообідді дісталися до цвинтарів… Тут упоперек вулиці була дротяна загорожа, стояли протитанкові їжаки – з проходом посередині, стовбичили шеренги німців із бляхами на грудях, а також українські поліцаї у чорних одностроях із сірими обшлага- ми. Усе було дуже незрозумілим. Діна посадила батьків біля цвин- тарної брами, а сама пішла подивитися, що робиться попереду.

Як і багато інших, вона досі гадала, що там стоїть потяг. Чутно було якусь близьку стрілянину, у небі низько кружляв літак, і вза- галі навколо панував тривожно-панічний настрій.

У юрмиську – уривки розмов:

– Це війна, війна! Нас вивозять подалі, де спокійніше!

– А чому лише євреїв?

Якась бабуся доволі авторитетним тоном припускала:

– Ну, тому, що вони – споріднена з німцями нація, їх вирішено вивезти в першу чергу.

Діна заледве проштовхувалася в натовпі, дедалі більше непокої- лась і тут побачила, що попереду всі складають речі. Різні носиль- ні речі, клунки та валізи до купи ліворуч, усі продукти – праворуч. А німці спрямовують усіх далі, частинами: відправлять групу – чекають, потім із певним інтервалом знову пропускають, раху- ють, рахують... стоп.

Діні стало моторошно. Нічого схожого на залізничний вокзал. Вона ще не знала, що це, але всією душею відчула, що це не вивіз. Усе, що завгодно, тільки не вивіз. Особливо дивували ці поблизькі кулемет- ні черги...

Можна впевнено припустити, що більшість відчувала те, що й Діна, передчувала недобре, але продовжувала чіплятися за це “нас вивозять” от іще чому. Коли вийшов наказ, дев’ять із десяти євре- їв чути не чули про якісь фашистські звірства над євреями. Аж до війни радянські газети лише вихваляли та підносили Гітлера – кращого друга Радянського Союзу й нічого не повідомляли про ста- новище євреїв у Німеччині й Польщі. Серед київських євреїв можна було знайти навіть захоплених прихильників Гітлера як талано- витого державного діяча. З другого боку, старші люди розповідали, як німці були в Україні у 1918 році, і тоді вони євреїв не чіпали... Якийсь солдат підійшов до Діни, швидко й без слів вправно зняв з неї шубку. Тут вона кинулася назад. Відшукала стареньких біля брами, розповіла, що бачила. Батько сказав:

– Доню, ти нам уже не потрібна. Йди…»

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Д ЕРЖАВНА П ІДСУМКОВА А ТЕСТАЦІЯ

Дата добавления: 2014-11-26