Філософія С.Кіркегора

Іншим фундатором ідей некласичної філософії є датський філософ Сьорен Кіркегор (1813—1855), який народився і все життя прожив у М.Копенгагені. Закінчивши тут теологічний факультет університету і захистивши магістерську дисертацію, присвячену дослідженню іронії у Сократа, Кіркегор присвятив себе літературній діяльності.

За життя філософа його твори були майже невідомі. І лише в XX ст. Кіркегор став одним із найпопулярніших авторів — творців некласичної філософії – значною мірою завдяки особливостям стилю його творів: він є експресивним, парадоксальним, суб’єктивно заглибленим (нагадаю, що Кіркегор є також і класиком датської літератури).

Кіркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення.

На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження.

· На першій стадії, яку Кіркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати; яскравим уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан, який закохувався в усіх жінок. На цій стадії, на думку С.Кіркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях, жодне із яких, як і всі вони разом, не може принести людині життєвої повноти та задоволення: завжди чогось буде бракувати.

· Відчувши безплідність такого життя, людина у пошуках надійнішої засади може перейти до етичної стадії самореалізації, уособленням якої є Сократ. На цій стадії вона намагається спертися на непохитні етичні норми та принципи, внутрішньо стабілізувати своє життя і здобути задоволення від того, що вона буде приносити користь людям. Проте і тут внутрішнє чуття підказує людині неможливість її повної самореалізації, оскільки етичні норми є однаковими для всіх людей, а через це найважливіше для людини – її власна унікальність та неповторність так і залишаються нереалізованими.

У пізніх працях Кіркегор приходить до висновку про те, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської індивідуальної неузасадненості, закинутості у цей світ, відчуттям самотності. Щиро переживаючи ці відчуття і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю – безпорадності, безвиході.

Проте, за Кіркегором, саме цей тотальний відчай і може підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-чого є Бог.

Звідси і випливає досить цікава і вагома теза Кіркегора: “Людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного”. Це значить, що лише наявність Бога як абсолюта може виправдати абсолютність людської унікальності.

Звідси Кіркегор робить радикальний висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв’язок із Богом, то вона ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу самоздійснень.

Твір “Страх і тріпотіння”, у якому Кіркегор описав тр етю стадію людської самореалізації, має підзаголовок “Про можливість телеологічного відхилення етичного”; телеологія означає цілеспрямування, отже цей підзаголовок можна прочитати так: можуть існувати цілі, заради яких можна знехтувати етичними принципами та нормами.

За Кіркегором, уособленням цієї стадії стає старозаповітний пророк Авраам, цей “лицар віри”, який, маючи прямий зв’язок із Богом, був готовий принести у жертву свого єдиного сина Ісаака. Кіркегор ставить питання радикально: або Авраам був надиханий чимсь вищим, і тоді він лицар віри, або він є елементарним злочинцем.

Кіркегор уперше використав термін "екзистенція" для позначення таких особливостей людського буття, як неузасадненість та вихід за всі і всілякі межі. Слово "екзистенція" перекладається з латини як "існування", але у вихідному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. Кіркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини, для позначення найперших особливостей людського способу буття, і тому став ідейним попередником екзистенціалізму — впливової філософської течії XX ст.

Неважко переконатися, що і в Кіркегора на перший план виходять позараціональні мотиви й чинники людської поведінки. У зв'язку з таким трактуванням ролі розуму в людському житті позиції А.Шопенгауера та С. Кіркегора позначають як ірраціоналізм, а їх самих визначають як засновників сучасного ірраціоналізму.

Загалом у філософських міркуваннях Шопенгауера та Кіркегора досить виразно проглядаються особливості некласичного типу філософствування. Слід визнати, що в їхніх творах людина та реалії її життя постають більш різнобічними й суперечливими, ніж у класичній філософії. Крім того, мова їхніх творів наближена до розмовної, а тому й зрозуміліша для усіх.

Лекція 15

Фрідріх Ніцше та ідеї "філософії життя"

Фрідріх Ніцше(1844-1900) ще з юності виявив завдатки геніального дарування. Будучи 24-річним студентом Лейпцігського університету, він був запрошений Базельськім університетом на місце професора класичної філології, а ще через рік Лейпцігський університет надав йому звання доктора наук по сукупності робіт, без захисту дисертації.

В своїй першій великій праці “Народження трагедії з духу музики” Ніцше аналізує культуру стародавньої Греції і стверджує, що вона визначалася боротьбою між культами двох богів - Аполлона і Діоніса.

Культ Аполлона - це світлий культ розуму, науки, відповідності і гармонії, самообмеження, свободи від диких поривів; він - покровитель витончених мистецтв.

Культ Діоніса - темний культ, культ землі і родючості, Діоніс - бог вина і сп'яніння, бог статевої любові, бог самого життя в його біологічному і фізіологічному значенні. Культ Діоніса прийшов до Греції зі сходу, і під його впливом були влаштовані так звані діонісійські святкування, містерії, оргії великої кількості людей, які зливалися в екстазі ритуальних співів. Окрема людина в цих ритуалах була вже не індивідом, а частиною великого єдиного цілого.

В подальшому Ніцше скрізь і усюди шукає це діонісійське начало в людині, яке характеризує його потужність, силу, здібність до виживання. Всяка культура, на його думку, є синтезом аполлонівського і діонісійського начал. Як тільки починає переважати аполлонівське начало (наука, раціональність), культура формалізується, стає все менш життєвою; якщо ж переважає діонісійське - культуру може захлеснути потік нічим не стримуваних пристрастей і неприборканого варварства.

Проте всі симпатії Ніцше на стороні бога Діоніса. Сучасна культура, на його думку, знаходиться в глибокій кризі саме через явне переважання раціонального начала над життям, над інстинктами і, кінець кінцем, над свободою людини.

На початку свого творчого шляху Ніцше вважав себе послідовником Шопенгауера. В подальшому Ніцше розійшовся з своїм вчителем, особливо в оцінці Шопенгауером співчуття як основи моралі. Але зла безрозсудна світова воля Шопенгауера стала основою для філософських побудов Ніцше. Всі процеси як фізичного, так і духовного життя Ніцше прагнув представити як різні модифікації волі до влади, могутності.

В своїй антропології Ніцше проводить наступну основну ідею: людина повною мірою ще не виникла, ще не вирвався з тваринного стану, про це свідчить суперництво людей, їх нескінченні війни, їх конкуренція між собою, їх нетямущі і безглузді прагнення. Тільки в окремих індивідах природа досягла достовірно людського стану: це філософи, художники, святі. Проте вони зустрічаються надзвичайно рідко, зате усюди панують люди сірі, знеособлені нездібні ні на який вчинок, ніколи не ризикуючі нічим і перш за все власним життям, такі, що нічого в цьому житті що не добилися.

У цього стада одне основоположне відчуття - відчуття злобної заздрості до всього яскравого, талановитого, удачливого. Такі люди говорять, що покликані приносити користь і служити собі подібним. Оскільки кожний служить іншому, ні у кого немає покликання жити ради себе самого. Якщо мета людини в іншій, то загальне існування не має мети, це існування один для одного - найкомічніше з комедій.

Людина повинна, по Ніцше, займатися своєю справою - виховувати в собі філософа, художника або святого, і якщо кожний займатиметься своєю справою - тоді буде загальний прогрес.

Масові люди придумали собі і масові релігії - релігії скривджених і пригноблюваних, релігії співчуття - християнство і соціалізм.

Найбезглуздіша проповідь - допоможи ближньому як самому собі. Допомагати - по Ніцше - треба дальньому, тому хто зуміє стати людиною, вирватися з тваринного стану. І любити, в цьому значенні, треба дальнього, а не ближнього, бо ближній, нічого ще не що зробив для свого звільнення, - це просто тварина. Не можна любити людину просто за те що вона людина - як стверджує християнство і як вважає соціалістична ідеологія.

Потрібно прагнучи стати надлюдиною - такою істотою, яка володіє могутнім діонісійським началом, сильно розвинутими інстинктами, силою життя, сміливістю і наполегливістю. Для надлюдини потрібна і особлива мораль - аристократична, яка не заколисує людину майбутнім щастям. Людина взагалі не зобов'язана бути щасливою. До щастя, писав Ніцше, прагнуть тільки корови, жінки, діти, англійці і соціал-демократи.

Ніцше першим в ХIХ столітті заговорив про настання нігілізму, який викликає радикальну переоцінку всіх цінностей. Самою вичерпною характеристикою нігілізму є смерть Бога. Бог європейської історії, а саме християнський Бог, втратив свою значущість для людської волі, а разом з ним впали і його історичні похідні - ідеали, принципи, норми, мета і цінності. Колишній надчуттєвий світ ідеалів, мети і заходів вже мертвий. І хоча християнська віра ще існує, але любов вже перестала бути дієвим принципом всього коїться.

Проте для Ніцше нігілізм - це не явище занепаду. Якщо Бог мертвий, тоді панування над сущим переходить до людини, тоді і може здійснитися надлюдський ідеал. Людина, протвережена нігілізмом, який викрив і відкинув всі види і форми ілюзій відносно майбутнього щастя, перемоги добра і вищої справедливості, прогресу, повинна узяти на себе відповідальність за безглуздя світу, знайти мужність восторжествувати над крахом ілюзій; жити, постійно збільшуючи свою силу і владу над світом.

Дата добавления: 2014-11-09