Матрична структура

Матрична організаційна структура з’явилась як відповідь на підвищення ступеня динамічності (мінливості) середовища функціонування фірм. В матричній організаційній структурі крім звичайних функціональних підрозділів, які функціонують постійно, формуються так звані проектні групи як тимчасові колективи.

Переваги матричної структури:

- високий ступінь адаптації до змін у середовищі;

- наявність ефективних механізмів координації між багатьма складними і взаємопов’язаними проектами.

Недоліки матричної структури:

- обмежена сфера застосування;

-виникнення конфліктів на підставі “боротьби за владу” між функціональними керівниками і керівниками проектів.

Висновки

Завдання менеджера в процесі організації полягає в тому, аби надати усім компонентам організації такої форми та об’єднати їх таким чином, аби фірма являла собою одне ціле і функціонувала цілеспрямовано. Саме тому, в будь-якій фірмі існує певна підпорядкованість поміж її складовими частинами та рівнями менеджменту, чіткий розподіл влади, прав та відповідальності.

Для відображення структурних взаємозв’язків основних рівнів та підрозділів організації, їх підпорядкованості на практиці використовують схеми організаційної структури управління. Такі схеми є лише скелетом системи управління, оскільки не розкривають склад та зміст функцій, прав та обов’язків підрозділів та посадових осіб.

Завдання для самостійної роботи

1. Переваги лінійної структури управління.

2. Характеристика функціональної структури управління.

3. Недоліки лінійно-функціональної організаційної структури.

4. Сфера використання дивізіональної організаційної структури.

5. Матрична організаційна структура на сучасних підприємствах.

Рекомендована література: [ 3, 5, 6, 9, 16].

Тема 5. Методи вибору організаційної структури управління

План лекції

1.Характеристика методів вибору організаційної структури.

2. Організаційна структура підрозділів підприємства.

1.Характеристика методів вибору

Для вибору типу організаційної структури управління використовують такі основні методи [9]:

1. Метод аналогій – полягає в застосуванні організаційних форм, що виправдали себе в організаціях зі схожими організаційними характеристиками (середовищем, стратегією, технологією, розмірами) відносно до організації, що проектується.

2. Експертно-аналітичний метод – полягає в обстеженні і аналітичному вивченні організації кваліфікованими фахівцями-експертами, які і розробляють відповідну організаційну структуру управління.

3. Метод структуризації цілей – передбачає розробку системи цілей організації, включаючи їх кількісне та якісне формулювання і наступний аналіз базових організаційних структур з точки зору їх відповідності системі цілей.

4. Метод організаційного моделювання – базується на розробці різних варіантів можливих організаційних структур для конкретних об’єктів управління з наступним їх порівнянням (співставленням) і оцінкою за певними критеріями.

5.Управління організаційними змінами. В процесі функціонування організації під впливом чисельних факторів зовнішнього середовища виникає невідповідність сформульованої організаційної структури реальним потребам. Організаційні невідповідності у таких випадках стають сферою управління організаційними змінами.

Під організаційними змінами розуміється будь-яка зміна в одному або кількох елементах організації. Зміни можуть стосуватися будь-якого елементу процесу організації (рівня спеціалізації; способів групування; діапазону контролю; розподілу повноважень; механізмів координації).
Причини, які викликають необхідність змін, поділяють на дві групи: зовнішні і внутрішні.

Зовнішні – пов’язані з загальним і специфічним середовищем функціонування організації, а точніше – зі змінами в компонентах цього середовища: в економічній ситуації, в державному регулюванні, в технологічній складовій, в міжнародних аспектах, в соціально-культурних компонентах тощо.

Більш сильний вплив на необхідність проведення організаційних змін чинять фактори специфічного середовища: конкуренти, споживачі, постачальники.

Внутрішні чинники також можуть бути причинами організаційних змін. При цьому: частина з них може бути наслідком прямого та/або непрямого впливу змін у зовнішньому середовищі, решта може бути результатом розвитку самої організації.

Організації можуть пристосовуватися до змін у середовищі трьома способами[9]:
1) адаптація до змін у середовищі, які не були заздалегідь визначені. В цьому випадку майбутні зміни в середовищі не ідентифікуються завчасно. Отже, для цього способу характерним є реагування із запізненням;
2) пристосування до середовища шляхом урахування тенденцій його розвитку. Цей спосіб передбачає наявність механізмів постійного спостереження за середовищем. Його використовують організації, які "шукають" зміни;

3) замість того, щоб організація пристосовувалась до середовища, вона, навпаки, намагається пристосовувати середовище до себе. Такий спосіб використовують виключно сильні, великі організації, що займають монопольне положення на ринку.

2. Організаційна структура підрозділів підприємства

За основу формування організаційної структури підрозділів підприємства приймаються рекомендації по формуванню структурних підрозділів у органах виконавчої влади України, згідно постанови Кабінету міністрів України [4]. Використовуються наступні підрозділи: департамент, управління, відділ, відділення, сектор, група.

Департамент – структурний підрозділ, що утворюється для виконання основних завдань високого рівня складності (багатогалузевість, багатофункціональність, програмно – цільовий напрям діяльності), координація роботи, пов’язаної з виконанням цих завдань, за умови, що у його складі буде не менш як чотири відділи. Департамент очолює директор. Директор департаменту може мати не більш як два заступники, в тому числі одного заступника, який не очолює відділ.

Самостійне управління (самостійний відділ) – структурний підрозділ, одно галузевого або однофункціонального спрямування. До складу управління входять не менш як два відділи. Самостійний відділ створюється з численністю не менш як 6 працівників. Самостійне управління (самостійний відділ) очолює начальник. Начальник управління може мати не більш як одного заступника – начальника відділу.

Відділ у складу департаменту (самостійного управління) – структурний підрозділ, що утворюється для виконання завдань за одним напрямом діяльності органу виконавчої влади, з чисельністю не менш як 5 працівників. Відділ очолює начальник.

Начальник відділу може мати не більш як одного заступника. Така посада може вводитися у разі, коли чисельність працівників у відділі не менш як 7 одиниць.

Відділення - це відокремлений структурний підрозділ (філіал) організації, який виконує функції відділення з чисельністю не менш як 5 працівників. Відділ очолює начальник.

У разі потреби у складі департаменту (самостійного управління, самостійного відділу) може утворюватися сектор (група) з чисельністю не менш як 2 працівника. Такі сектори (групи) утворюються понад нормативну кількість відділів, а в складі самостійного відділу - понад мінімальну чисельність працівників самостійного відділу.

Висновки

Організації можуть пристосовуватися до змін у середовищі трьома способами[9]:

1) адаптація до змін у середовищі, які не були заздалегідь визначені. В цьому випадку майбутні зміни в середовищі не ідентифікуються завчасно. Отже, для цього способу характерним є реагування із запізненням;
2) пристосування до середовища шляхом урахування тенденцій його розвитку. Цей спосіб передбачає наявність механізмів постійного спостереження за середовищем. Його використовують організації, які "шукають" зміни;

3) замість того, щоб організація пристосовувалась до середовища, вона, навпаки, намагається пристосовувати середовище до себе. Такий спосіб використовують виключно сильні, великі організації, що займають монопольне положення на ринку.

Завдання для самостійної роботи

1. Метод аналогій у формуванні організації.

2. Експертно-аналітичний метод аналізу структури організації.

3. Метод структуризації цілей для підвищення рівня організації.

4. Метод організаційного моделювання для великих підприємств.

Рекомендована література: [ 9, 16, 18].

Тема 6. Класифікація підприємств

План лекції

1. Види класифікації підприємств.

2. Класифікація за правовим статусом.

3. Класифікація за галузево-функціональним видом

діяльності підприємства.

1. Види класифікації підприємств

Для забезпечення ефективного господарювання за ринкових умов, кваліфікованого управління підприємствами дуже важливою є їхня чітка й повна класифікація за певними ознаками. Достатньо повну класифікацію можна скласти, користуючись такими ознаками [13]:

1) метод й характер діяльності;

2) форма власності;

3) національна належність капіталу;

4) правовий статус;

5) галузево – функціональний вид діяльності;

6)ехнологічна (територіальна) цілісність і ступінь підпорядкування;

7) розмір за кількістю працівників.

По кожній групі ознак підприємства (організації,фірми) мають відповідну класифікацію.

За метою й характером діяльності фірми бувають комерційні та некомерційні. Діяльність переважної їх більшості має комерційний характер з одержанням прибутку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші організації невиробничої сфери народного господарства.

За формою власності фірми розрізняють: приватні; колективні; комунальні; державні. Приватними є фірми, що належать окремим громадянам на правах приватної власності та з правом найму робочої сили. До цього відносяться також індивідуальні та сімейні підприємства, які базуються на приватній власності, але тільки на особистій праці (праці членів сім’ї). Колективні – організації, що ґрунтуються на власності її трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариства або громадської організації. Комунальні – організації, які засновані на засадах власності відповідної територіальної громади. Державними є організації, що засновані на державній власності [9].

За національною належністю капіталу фірми розрізняють: національні (капітал належить підприємцям своєї країни); іноземні (капітал належить іноземним підприємцям повністю, або в тій частині, що забезпечує їм повний контроль, реєструється в країні місцезнаходження); змішані (капітал належить підприємцям двох або кількох країн, реєстрація здійснюється в країні одного із засновників).

2. Класифікація за правовим статусом

Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом: одноосібні, кооперативні, господарські товариства, повні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, командитні, акціонерні, негласно товариство, цільові товариства.

Одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини, яка несе відповідальність за свої зобов’язання всім майном (капіталом). Таке підприємство може бути зареєстровано як самостійне або як філія іншого підприємства (організації, фірми). Форму одноосібних підприємств мають малі за кількістю працівників фірми.

Кооперативні організації (кооперативи) добровільні об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Характерною їхньою ознакою є особиста участь кожного у суспільній діяльності, використання власного або орендованого майна.

Господарські товариства є об’єднаннями підприємців, які залежно від характеру інтеграції (осіб або капіталу) та міри відповідальності та зобов’язаннями (повною або частковою) поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю, командитні, акціонерні, негласні, цільові.

Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) – товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть повну відповідальність за зобов’язання фірми не тільки своїм внеском у фонд, а й всім своїм майном.

Товариство з обмеженою відповідальністю має статутний фонд, поділений на частини, розмір яких визначається засновницькими документами. Учасники цього товариства несуть обмежену відповідальність, тобто в межах свого внеску.

Товариство з додатковою відповідальністю є аналогічним товариству з обмеженою відповідальністю, але в разі виникнення боргів учасник відповідає своїм внеском до статутного фонду, а за недостатністю суми, додатково належним йому майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника (тобто середнє між повним товариством і товариством з обмеженою відповідальністю).

Командитним є товариство, яке поряд із членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідальність яких обмежується особистим внеском у майно такого товариства.

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерне товариство, головним атрибутом в якому служить акція. Акціонерне товариство має свій статутний фонд, мінімальний розмір якого складає 1250 min заробітної платні.

3. Класифікація за галузево-функціональним видом діяльності підприємства

За галузево-функціональним видом діяльності підприємства є: промислові, сільськогосподарські, будівельні, транспортні, торгові, виробничо-торгові, торгово-посередницькі, інноваційно-впроваджувальні, лізингові, банківські, страхові, туристичні тощо. Класифікаційна належність організацій за цією ознакою здебільшого є зрозумілою із самої назви окремих груп (видів).

За технологічною (територіальною) цілісністю і ступенем підпорядкування підприємства поділяються на: головні (материнські), дочірні, асоційовані, філії. Особливістю діяльності головної (материнської) фірми є те, що вона контролює інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу і ступеня підпорядкування, організації, які перебувають у сфері впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні, асоційовані і філії.

Висновки

Для забезпечення ефективного господарювання за ринкових умов, кваліфікованого управління підприємствами дуже важливою є їхня чітка й повна класифікація за певними ознаками. Достатньо повну класифікацію можна скласти, користуючись такими ознаками [13]: метод й характер діяльності; форма власності; національна належність капіталу; правовий статус; галузево – функціональний вид діяльності; технологічна (територіальна) цілісність і ступінь підпорядкування; розмір за кількістю працівників. По кожній групі ознак підприємства (організації,фірми) мають відповідну класифікацію.

Завдання для самостійної роботи

1. Класифікація підприємств від форми власності в Україні.

2. Спільні підприємства в Україні.

3. Класифікація за галузево – функціональним видом діяльності для певних галузей.

Рекомендована література: [ 5, 6, 9, 16].

Тема 7. Характеристика організаційних форм підприємств в Україні

План лекції

1. Види підприємств.

2. Форми об'єднання підприємств в Україні.

1. Види підприємств

Згідно з законом " Про власність" від 7.02.1991 р.[1] та Законом України [2] і "Про підприємства в Україні" від 27.03.1991 р. [3] існують наступні види підприємств.

Індивідуальне підприємство - цс підприємство, зас­новане на особистій власності фізичної особи та виключно її праці.

Сімейне підприємство - це підприємство, засноване на власності та праці громадян України - членів однієї сім'ї, які про­живають разом.

Приватне підприємство - це підприємство, заснова­не на власності окремого громадянина України, з правом найняття робочої сили.

Колективне підприємство - це підприємство, засно­ване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації.

Державне комунальне підприємство - це під­приємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць.

Державне підприємство - це підприємство, заснова­не на загальнодержавній власності.

Спільне підприємство - це підприємство, засноване на базі об'єднання майна різних власників (змішана форма власності). У числі засновників спільного підприємства можуть бути юри­дичні особи і громадяни України та інших держав.

2. Форми об'єднання підприємств в Україні

Відповідно до Закону України "Про підприємства в Україні" [3]. Підприємство має право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Форми об'єднань підприємств в Україні: асоціація, корпорація, консорціум, концерн, холдингова компанія, промислово-фінансова група

Асоціація - це договірне об'єднання, яке створене з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу й комерційну діяльність будь-якого з її учасників.

Корпорація - це зареєстрована в установленому порядку юридична особа, власниками якої є акціонери, які несуть обмежену відповідальність по її боргах в залежності від їх внеску в акції.

Особливості корпорації:

• має право на економічну діяльність, володіння власністю та її продаж, складання контрактів, одержання кредитів;

• право володіння корпорацією окремими особами визначаєть­ся кількістю акцій - часткою капіталу;

• доход корпорації обкладається відповідним податком з кор­порацій;

• акціонери можуть вільно продавати і купувати акції за рин­ковою ціною.

Консорціум - це тимчасове договірне об'єднання підприємств для реалізації крупних цільових програм та проектів.

Особливостями консорціуму є:

• рівноправність учасників, спільність економічних інтересів, організація відносин на договірній основі; і

• здійснення цільових програм та проектів, що потребують знач­них фінансових ресурсів;

•обмеженість строку функціонування;

• координаційність, а не субординаційність відносин юридич­но самостійних підприємств - членів консорціуму;

• вузькоцільова спрямованість;

• спільне розміщення позики або проведення комерційних опе­рацій великого масштабу на підставі угоди між декількома банка­ми, що створили консорціум.

Концерн - це статутне об'єднання підприємств промисло­вості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців.

Згідно з Указом Президента України "Про холдингові компанії, що створюються у процесі корпоратизації та приватизації'* №224/94 від 11.06.1994 р.

Холдинг- це компанія, яка володіє контрольними пакета­ми акцій нших фірм з метою контролю і управління їх діяльністю.

Висновки

Згідно з законом " Про власність" від 7.02.1991 р.[1] та Законом України [2] і "Про підприємства в Україні" від 27.03.1991 р. [3] існують наступні види підприємств: Індивідуальне підприємство; Сімейне підприємство; Приватне підприємство; Колективне підприємство; Державне комунальне підприємство; Державне підприємство; Спільне підприємство.

Форми об'єднань підприємств в Україні: асоціація, корпорація, консорціум, концерн, холдингова компанія, промислово-фінансова група

Завдання для самостійної роботи

1. Характеристика сімейного підприємства.

2. Характеристика приватного підприємства.

3. Робота асоціацій різного напряму.

Рекомендована література: [ 2, 3, 5, 6, 9].

Тема 8. Міжнародні форми об’єднання підприємств

План лекції

1. Об’єднання картельного типу.

2. Фінансова група.

1. Об’єднання картельного типу

Існують наступні міжнародні форми об’єднання підприємств [9].

Картель- це об'єднання підприємств, учасники якого домо­вляються про розміри виробництва, асортимент товарів, ринки збу­ту, умови продажу, ціни.

Особливості картелю:

· договірний характер об'єднання;

· до складу картелю, як правило, входять промислові підприє­мства однієї галузі, які виробляють переважно однорідну продук­цію;

· спільне здійснення комерційної діяльності - регулювання'збу­ту продукції, що виготовляється;

· збереження господарської, фінансової, юридичної само­стійності членів картелю.

Синдикат - це договірне об'єднання однорідних підпри­ємств, у якому передбачається централізація збуту продукції або централізація постачання сировини для його членів. Синдикат -об'єднання картельного типу.

Особливості синдикату:

· збереження юридичної самостійності підприємств - членів синдикату;

· збут продукції учасників через спільний збутовий орган або збутову мережу одного з учасників об'єднання.

Пул - це об'єднання підприємств, що передбачає особливий порядок розподілу прибутків його учасників.Прибутки учасників пула надходять до загального фонду, а потім розподіляються між ними у заздалегідь встановленій про­порції. Пул - об'єднання картельного типу.

Промислово-фінансова група (ПФГ) - це об'єд­нання, до якого можуть входити промислові підприємства, банки, наукові й проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.

2. Фінансова група

Фінансова група - це об'єднання юридичне та госпо­дарське самостійних підприємств різних галузей (промислових, тор­говельних, транспортних, фінансово-кредитних та ін.).

Особливості фінансової групи:

•на чолі стоїть головна компанія - один або декілька банків;

• головна компанія, що створює ядро фінансової групи, коор­динує усі сфери та напрямки діяльності членів об'єднання, прий­має найбільш важливі управлінські рішення;

• промислові підприємства-члени фінансової групи, як прави­ло, розподіляють між собою ринки, домовляються про ціни.

Трест- це об'єднання ряду підприємств, у якому вони втра­чають юридичну, виробничу, комерційну самостійність та підпоряд­ковуються єдиному управлінню.

Особливості тресту:

• об'єднання ряду виробничих підприємств, які раніше нале­жали різним підприємцям, у єдиний виробничо-господарський ком­плекс;

• до складу тресту входять підприємства різних галузей про­мисловості, які являють собою або послідовні ступені обробки си­ровини, або стадії виготовлення кінцевого продукту;

• спеціалізація на одному або декількох аналогічних (одно­рідних) видах продукції, що виробляється;

• підпорядкування членів тресту єдиному органу управління для здійснення загального керівництва усім виробничим комплек­сом.

Висновки

Промислово-фінансова група (ПФГ) - це об'єд­нання, до якого можуть входити промислові підприємства, банки, наукові й проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.

Фінансова група - це об'єднання юридичне та госпо­дарське самостійних підприємств різних галузей (промислових, тор­говельних, транспортних, фінансово-кредитних та ін.).

Особливості фінансової групи:

•на чолі стоїть головна компанія - один або декілька банків;

• головна компанія, що створює ядро фінансової групи, коор­динує усі сфери та напрямки діяльності членів об'єднання, прий­має найбільш важливі управлінські рішення;

• промислові підприємства-члени фінансової групи, як прави­ло, розподіляють між собою ринки, домовляються про ціни.

Завдання для самостійної роботи

1. Об’єднання картельного типу у світовій практиці.

2. Робота фінансових груп в Україні.

3. Відомі світові промислово – фінансові групи.

Рекомендована література: [1, 2, 3, 5, 6, 9, 16, 18].

Тема 9. Віртуальні організації

План лекцій

1. Сутність е- бізнесу.

2. Види виртуальних підприємств.

1. Сутність е- бізнесу

Новою організаційною якістю, необхідною для нових бізнес-утворень, є віртуальність. її існування забезпечується різними засобами електронного зв'язку. Суттєва особливість електро­нних зв'язків у тому, що вони дають змогу не тільки об'єднува­ти працівників, а й формувати електронні організаційні мережі інтернет. І чим більше трансакцій (угод, контрактів, банківських операцій, які укладаються і проводяться між двома або біль­шою кількістю партнерів у глобальній мережі інтернет та мають закон­ні зобов'язання) здійснюються в комп'ютерних мережах інтернет, а не в реальному просторі, чим активнішим стає е-бізнес, тим склад­нішими стають такі зв'язки.

Різноманітні процеси і види діяльності у світі комп'ютерних мереж відобразилися (крім терміна "Інтернет") у таких поняттях (термінах), як е-бізнес, інтранет, екстранет, е-комерція та ін. [20].

Е-бізнесом називають діяльність, яку організація здій­снює за допомогою електронних каналів зв'язку (включаючи Інтернет) зі споживачами, партнерами, постачальниками, пра­цівниками та іншими своїми елементами.

Інтранет — внутрішня комунікативна система, що ґрун­тується на технологіях і стандартах Інтернету, яку може ство­рити організація. Ця система відкрита виключно для співро­бітників компанії.

Екстранет — результат модифікації інтернету, внаслідок чого деякі організації розширюють можливості своєї комуніка­тивної системи, перетворюючи її на систему, доступ до якої ма­ють постачальники, партнери, покупці та інші сторонні особи.

Е-комерція — вужчий термін, яким називають електронні процеси обміну, або трансакції. Е-комерція переводить процеси купівлі і продажу у інтернет.

Зміни, викликані інформаційно-комунікативними техно­логіями, сприяли виникненню нових бізнес-структур, які за допомогою мережі інтернет можуть встановлювати партнер­ські відносини, перебуваючи в будь-якій точці земної кулі.

2. Види виртуальних підприємств

Залежно від завдань, що вирішуються, таке об'єднання партнерів по бізнесу отримало назву "віртуального", сформо­вані структури — "віртуальна команда", "віртуальне підпри­ємство", "віртуальна корпорація" тощо. Необхідно визначити, що в їхній базі знаходиться тимчасова інтернет, яка об'єднує незалежних підприємців або компанії, котрі, використовуючи ІКТ, обмінюються досвідом, витратами й успіхами, досягнути­ми на ринку [20]. Кожний партнер сприяє вирішенню спільного завдання лише в межах свого рівня компетенції.

Віртуальна організація — це організація, яка створюється для виконання якої-небудь роботи або реалізації потреби, що виникає. Це дає змогу уникати постійних змін організації та водночас використовувати можливості, що виникають. Є п'ять типів мереж, що утворюються на міжорганізацій-ному рівні, відповідно до яких сформована більшість міжфір-мових мереж у глобальній економіці. До них належать: мережі інтернет постачальників, мережі інтернет виробників, мережі інтернет споживачів, об'єд­нання за стандартами і технологічна кооперація.

Віртуальні команди складаються з людей і організацій із різних географічних регіонів, які об'єднуються за допомогою су­часних інформаційних і телекомунікаційних технологій. До складу одних віртуальних команд можуть входити лише праців­ники однієї фірми, інші включають працівників на умовах контракту, членів організацій-партнерів, покупців, постачаль­ників, консультантів та інших сторонніх осіб. Глобальні команди — це віртуальні команди, які об'єднують людей із різних країн, різних національностей. їхня діяльність може охоплювати декілька держав. Глобальні команди поді­ляються на дві категорії: інтеркультурні (складаються з пред­ставників країн і культур, які зустрічаються особисто) і вірту­альні глобальні (їх учасники розкидані у світі й спілкуються за допомогою електронних засобів комунікації) команди.

Висновки

Характерною рисою сучасної епохи в історії людства є ін­тенсивна інтеграція різних країн у світове інформаційне спів­товариство. І значну роль у цьому продовжує відігравати все­світня мережа інтернет. Нині Інтернет став не просто інструментом бізнесу, а й новим середовищем його ведення.

Новою організаційною якістю, необхідною для нових бізнес-утворень, є віртуальність. її існування забезпечується різними засобами електронного зв'язку. Суттєва особливість електро­нних зв'язків у тому, що вони дають змогу не тільки об'єднува­ти працівників, а й формувати електронні організаційні мережі інтернет. І чим більше трансакцій (угод, контрактів, банківських операцій, які укладаються і проводяться між двома або біль­шою кількістю партнерів у глобальній мережі інтернет та мають закон­ні зобов'язання) здійснюються в комп'ютерних мережах інтернет, а не в реальному просторі, чим активнішим стає е-бізнес, тим склад­нішими стають такі зв'язки.

Завдання для самостійної роботи

1. Інтернет – системи у віртуальних організаціях.

2. Віртуальні команди у сучасному бізнесі.

3. Створити віртуальну команду для виконання завдань курсу.

Рекомендована література: [1, 2, 3, 5, 6, 9, 16, 18].

Тема 10. Концепція ефективності управління організацією

План лекції

1. Зміст категорії “ефективність управління”.

2. Концепції визначення ефективності управління.

1. Зміст категорії “ефективність управління”

Управління, як і будь-який інший вид діяльності, вимагає своєї конкретної оцінки, визначення його ефективності [18].

Поняття "ефективність управління" не одержало поки чіткого визначення і тлумачення ні в науковій літературі, ні в практиці управління. У вітчизняній і закордонній науковій літературі з менеджменту відзначаються спроби поділу понять "результативність управління" і "ефективність управління". Результативність управління розуміється як його цільова спрямованість на створення потрібних, корисних речей, здатних задовольняти певні потреби, забезпечити досягнення кінцевих результатів, адекватних поставленим цілям управління. У подібному трактуванні поняття "результативність управління" характеризується результатом, ефектом, що досягається суб'єктом управління завдяки його впливу на об'єкт управління.

Трохи інший зміст вкладається в поняття "ефективність управління", що пов'язано, насамперед, з неадекватністю термінів "ефект" і "ефективність". Ефект - це підсумок, результат діяльності, тоді як ефективність характеризується відношенням ефекту до витрат ресурсів, що забезпечили одержання ефекту.

Застосуванню цієї якісної залежності для кількісної оцінки ефективності управління перешкоджає низка обставин, пов'язаних з поняттям "ефективність":

1) виникає проблема оцінки результатів, що не зводяться до єдиного вимірника;

2) складно віднести отримані результати на рахунок визначеного суб'єкта чи виду управління;

3) необхідно враховувати фактор часу - багато управлінських заходів дають ефект через деякий час (підбор кадрів, їхнє навчання тощо);

4) неправомірно вважати результати керованих процесів підсумком тільки управлінської діяльності. Основна частина продукту створюється виробниками, а не управлінцями. Тому некоректно порівнювати результат усього господарювання з витратами тільки на управління. Виникає обґрунтоване бажання поставити в знаменник попередньої формули ефективності витрати на здійснення всієї діяльності, а не тільки управління.

Ефективність управління можна вимірювати за результатами керованих об'єктів і процесів. І все ж встановлення ефективності власне управління можливе, але за допомогою іншого використання вихідної логічної формули.

2. Концепції визначення ефективності управління

На будь-якому рівні організації менеджери намагаються досягати високих результатів. Однак загальна згода щодо змісту категорії “ефективність” відсутня. Відмінності у визначенні управлінської ефективності відбивають прихильність різних авторів до однієї з наступних концепцій та підходів до оцінки організаційної ефективності [17].

У практичній діяльності доцільно використовувати будь-яку з наведених нижче концепцій в залежності від ситуації.

Цільова концепція ефективності управління - це концепція, згідно якої діяльність організації спрямована на досягнення певних цілей, а ефективність управління характеризує ступінь досягнення поставлених цілей.

Системна концепція ефективності управління – це концепція, згідно якої на результати діяльності організації впливають як внутрішні чинники, так і фактори зовнішнього середовища, а ефективність управління характеризує ступінь адаптації організації до свого зовнішнього середовища.

Концепція ефективності управління на основі досягнення "балансу інтересів" - це концепція, згідно якої діяльність організації спрямована на задоволення очікувань, сподівань і потреб (інтересів) усіх індивідуумів і груп, які взаємодіють в організації та з організацією, а ефективність управління характеризує ступінь досягнення балансу інтересів усіх зацікавлених у діяльності організації індивідуумів і груп.

Функціональна концепція ефективності управління - це концепція, згідно якої управління розглядається з точки зору організації праці та функціонування управлінського персоналу, а ефективність управління характеризує співставлення результатів та витрат самої системи управління.

Композиційна концепція ефективності управління - це концепція, згідно якої ефективність управління визначається ступенем впливу управлінської праці на результати діяльності організації в цілому.

Висновки

Поняття "ефективність управління" не одержало поки чіткого визначення і тлумачення ні в науковій літературі, ні в практиці управління. У вітчизняній і закордонній науковій літературі з менеджменту відзначаються спроби поділу понять "результативність управління" і "ефективність управління". Результативність управління розуміється як його цільова спрямованість на створення потрібних, корисних речей, здатних задовольняти певні потреби, забезпечити досягнення кінцевих результатів, адекватних поставленим цілям управління. У подібному трактуванні поняття "результативність управління" характеризується результатом, ефектом, що досягається суб'єктом управління завдяки його впливу на об'єкт управління.

Завдання для самостійної роботи

1. Зміст категорії “ефективність управління” для вашої організації.

2. Створити концепцію визначення ефективності управління у вашої організації.

3. Оцінити ефективність вашої організації.

Рекомендована література: [ 16, 18].

Тема 11. Напрямки підвищення ефективності управлінської праці

План лекції

1. Підходи до оцінки ефективності управління.

2. Напрямки підвищення ефективності управлінської праці.

1. Підходи до оцінки ефективності управління

Поряд із наведеними концепціями в теорії і практиці менеджменту склались три найбільш поширені підходи до оцінки ефективності управління: інтегральний, рівневий та часовий [16].

Інтегральний підхід до оцінки ефективності управління ґрунтується на побудові синтетичного (інтегрального) показника, який охоплює декілька часткових (безпосередньо не співставних) показників ефективності управління.

Рівневий підхід до оцінки ефективності управління виокремлює в процесі оцінки три рівні ефективності: 1) індивідуальний; 2) груповий; 3) організаційний та відповідні фактори, що на них впливають. Ефективність управління при цьому формується як інтегрований результат індивідуальної, групової та організаційної ефективності з урахуванням синергічного ефекту.

Як правило, співробітники організації працюють у групах, що викликає необхідність врахування ще одного поняття – групова ефективність. В деяких випадках групова ефективність являє собою просту суму внесків усіх членів групи (наприклад, група фахівців, що працює над непов’язаними проектами). В інших випадках внаслідок синергічного ефекту групова ефективність є дещо більше за суму окремих внесків (наприклад, складальна лінія, на якій виробляються готові вироби).

Часовий підхід до оцінки ефективності управління виокремлює в процесі оцінки коротко-, середньо- та довгострокові періоди, для кожного з яких можна визначити специфічні критерії оцінки ефективності управління.

Ефективність організації – це співвідношення “виходів” до введених факторів. Показники ефективності обов’язково обчислюються у вигляді співвідношень (співвідношення прибутку до витрат, обсягу виробництва або часу – найбільш типові приклади таких показників).

Часовий підхід до оцінки ефективності дозволяє краще усвідомити обов’язки менеджерів в організації – виявляти фактори індивідуальної, групової та організаційної ефективності і впливати на них у коротко-,середньо- і довготерміновому плані.

2. Напрямки підвищення ефективності управлінської праці

На ефективність трудової діяльності управлінських працівників, як і працівників будь-якої іншої сфери діяльності, можна впливати. Оскільки ефективність діяльності організації в цілому суттєво залежить від ефективності управління, одним з головних завдань управляючої системи є визначення напрямків її підвищення. До них, зокрема, відносять:

- просування за службою;

- забезпечення прийнятного рівня освіти;

- набуття практичного досвіду;

- підвищення кваліфікації працівників управління;

- провадження періодичної атестації.

Важливим стимулом кваліфікаційного зростання управлінського працівника і розвитку його ініціативи є систематичне просування за службою. Однак менеджер повинний твердо знати, що воно залежатиме від того, як він підвищує свою ділову кваліфікацію, наскільки активний у роботі.

Просування менеджера, фахівця може здійснюватися у формі:

1) переміщення в межах тієї ж посадової категорії і розмірів зарплати, але з розширенням виконуваних функцій;

2) підвищення заробітної плати без підвищення в посаді;

3) просування його щаблями посадових сходів.

Одним з факторів, що визначають ефективність праці в управлінні, є освіта. Висока освіта управлінських працівників позитивно відбивається на їх участі у винахідництві і раціоналізації - працівник з більш високим рівнем освіти вносить у поліпшення економіки свого підприємства більший внесок, прискорює науково-технічний прогрес і широко використовує його результати у виробництві.

Керівникам необхідний і достатній практичний досвід. Дотримання цієї умови, як і попередньої, досягається кропіткою діяльністю служб із підбору персоналу і слугує вихідним пунктом у підвищенні ефективності управлінської праці.

Щоб підтримувати освіту і досвід на прийнятному рівні і перетворити в постійно діючий фактор підвищення ефективності праці, необхідно їх систематично удосконалювати. Мова Підвищення кваліфікації спрямоване на удосконалювання і поглиблення знань, умінь і навичок працівника в конкретному виді діяльності.

Висновки

На ефективність трудової діяльності управлінських працівників, як і працівників будь-якої іншої сфери діяльності, можна впливати. Оскільки ефективність діяльності організації в цілому суттєво залежить від ефективності управління, одним з головних завдань управляючої системи є визначення напрямків її підвищення. До них, зокрема, відносять:просування за службою;забезпечення прийнятного рівня освіти;набуття практичного досвіду;підвищення кваліфікації працівників управління;провадження періодичної атестації.

Завдання для самостійної роботи

1. Розробити систему атестації для робітників вашого підрозділу.

2. Напрямки підвищення ефективності управлінської праці для вашої організації.

3. Створення системи кадрового резерву на підприємстві.

Рекомендована література: [ 10, 11, 16, 18].

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Основна література

1. Закон України "Про власність" від 7.02.1991 р.

2. Законом України "Про підприємства в Україні" від 27.03.1991 р.

3. Указ Президента України "Про холдингові компанії, що створюються у процесі корпоратизації та приватизації" №224/94 від 11.06.1994 р.

4. Постанова Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій" № 179 від 12.03.2005 р.

5. Ансофф И. Новая корпоративная стратегия. С.-П.: Питер ком, 2009. -416с.

6. Албастова Н. Технологии эффективного менеджмента. М.: Приор, 2009. -288с.

7. Великий енциклопедичний юридичний словник / За редакцією акад. Шемшученка Ю.С.. К.: ТОВ Вид-во Юридична думка, 2008. – 453 с.

8. Гудушаури Г. Управление современным предприятием. М.: Тандем, 2008 - 336с.

9. Доблаев В.Л. Теория організацій.- М.: Прогрес, 2010.- 474 с.

10. Економічна енциклопедія в 3-х томах / За редакцією Мочерного С.В. – К.: Видавничий центр «Академія», 2009. – 436 с.

11. Менеджмент: Навчальний посібник / За редакцією Єрмошенко М.М. – К.: НАУ, 2008. - 435 с.

12. Менеджмент: Підручник / За редакцією Мостенської Т.Л. – К.: Сузір’я, 2010. – 403 с.

Додаткова література

13. Менеджмент: теорія і практика: навчальний посібник / За редакцією Мошека Г.Є. – К.: Атіса, 2008. – 356 с.

14. Мескон М. Основы менеджмента. (2-е изд.) М.: Дело, 2009. - 800с.

15. Покропивний С.П., Колот А.В. Підприємництво: стратегія, организація, ефективність. (навч. пос). К.: КНЕУ, 2009. - 352с.

16. Портер Майкл Е. Стратегія конкуренції. К.: Основи, 2008. - 390с.

17. Саймон Г. Менеджмент в организациях. М.: Экономика, 2009. - 335с.

18. Хміль Ф.І. Основи менеджменту. –К.: Академвидав, 2010. - 576 с.

19. Шегда А.В. Менеджмент. – К.: Знання, 2009. – 583 с.

20. Шморгун Л.Г. Менеджмент організації.-К.: Знання, 2010. – 578 с.

Дата добавления: 2014-11-16