Історія Польщі. У період роздробленості формується розпочатий ще в давньопольські часи становий поділ суспільства.Стани являли собою соціально-правові групи

У період роздробленості формується розпочатий ще в давньопольські часи становий поділ суспільства. Стани являли собою соціально-правові групи, кожна з яких вирізнялася своїм юридичним статусом, певними правами й обов'язками в суспільстві. Станами у Польщі, як і в країнах Західної та Центральної Європи, були духовенство, рицарство, міщани і селяни. Процес складання першого з них завершився в ХНІ ст., інших в XIV-XV ст.

У сучасників існувало переконання, що духовенство - перший за значенням стан, як би посередник між людьми і Богом. Духовні посади не були спадковими, чому сприяло наполегливе запровадження церквою целібату (безшлюбності духовенства) в першій чверті XIII ст.; вони займалися вихідцями з інших станів. Вищі духовні посади, як правило, посідали вихідці з вищих верств рицарства.

Як і наприкінці князювання Болеслава III Кривоустого, Польща в церковно-адміністративному відношенні становила одну провінцію - Ґнєзненську архієпископію в складі однойменної архієпархії та шести єпархій (Краківської, Вроцлавської, Плоцької, Влоцлавської, Познанської і Любуської). Внаслідок місійної діяльності бамберзького єпископа Оттона близько 1140 р. для Західного Помор'я було створено єпархію, центром якої від 1176 р. був Камєнь, розташований на правому березі протоки, що поєднує Щецінську затоку з Балтійським морем. За первинним задумом, ця єпархія, можливо, мала ввійти до складу Ґнєзненської провінції. Сталося так, що її, як і Бамберзьку єпархію, було підпорядковано безпосередньо Римській курії.

Заступником архієпископа і єпископа був архідиякон. З кінця XII ст. архідиякони адміністративно очолювали округи, на які було поділено архієпархію і єпархію. Від середини XIII ст. архідияконати почали ділити на деканати, до складу кожного з яких включали певну кількість приходів (парафій). Архідиякони були наділені широкими повноваженнями, тоді як декани виконували лише розпорядження архідияконів, компетенція їх по суті зводилася до збирання церковної данини. У XIII ст. виникла велика кількість приходів. На початку XIV ст. їх було близько 3000, тоді як у XII ст. - близько 1000.

Від початку XIII ст. архієпископа обирав провінційний синод - зібрання всіх єпископів та представників кафедральних капітулів. Єпископів обирали кафедральні капітули. Архідияконів призначали архієпископ та єпископи, деканів зі складу приходських священиків даного декану - архідиякони за погодженням з архієпископом і єпископами. Щодо приходського священика, то його кандидатуру єпископові пропонував феодал, в маєтку якого знаходився приход, а єпископ звичайно її затверджував. Провінційні синоди збиралися не лише для вибору архієпископа, а й для вирішення інших питань церковного життя. З третьої чверті XIII ст. скликали також єпархіальні синоди, в яких брали участь члени кафедральних капітулів, представники колегіат і приходського кліру.

У XIII ст., коли папство в римо-католицькому світі набуло особливої могутності, неабияку роль у церковному та й політичному житті Польщі відігравав папський представник -легат. Він. зокрема, скликав провінційні синоди для розгляду й прийняття важливих для церкви документів - статутів. Діяли в країні й папські збирачі (колектори) грошових данин на користь римської курії - т.зв. денарія св. Петра, аннатів або одноразових сум, сплачуваних з церковних маєтків тими, хто одержував їх у володіння згідно із зайнятою посадою, десятини, сплачуваної всіма духовними особами з одержаних доходів.

З останньої чверті XII ст. церква поступово розширювала свою юрисдикцію. їй належав рухомий маєток архієпископа й єпископів після їхньої смерті відтоді, коли у 1180 р. в Ленчиці Казимир II Справедливий відмовився від свого й інших князів імені від права на цей маєток. У 1215 р. Лєшек Білий, Конрад І і Владислав Одоніц на

Доба роздробленості

провінційному синоді у Вольбожі надали духовенству право суду щодо населення його маєтків. У 1252 р. Болеслав V Соромливий видав духовенству Краківської єпархії привілей, яким наділяв його широкими правами на власне судочинство; за якийсь час привілей набув сили також в інших польських єпархіях. У 1248 р. вроцлавський провінційний синод постановив створити в кожній єпархії т.зв. офіціалат - суд у духовних справах, який мав діяти від імені єпископа. Назву суд одержав від офіціала або особи, що його очолювала. При офіціалі діяла канцелярія - прообраз пізнішої консисторії. Світські особи підпорядковувалися духовному суду в багатьох справах, зокрема тих, що стосувалися єретицтва, блюзнірства, порушення клятви, шлюбної невірності. З церковного судочинства були вилучені справи, пов'язані з приватними, родовими маєтками духовних осіб, а також питання про те, хто їх мав успадкувати після їхньої смерті, які розглядалися в XIII ст. князівським судом.

У період роздробленості в Польщі зросло значення монастирів. До існуючих бенедиктинських й деяких інших додалося багато монастирів нових орденів, з яких найбільш впливовими були ордени цистерціанців, домініканців і францисканців. Перший у Польщі монастир цистерціанського ордену виник у XII ст. в поселенні Лєкні, що у Великопольщі. Орден був заснований бенедиктинським монахом абатом Робером 1098 р. у Франції. Його назва походить від поселення Цистерціум (біля сучасного Діжона). У XII ст. його реорганізував абат цистерціанського монастиря в Клерво (Франція) Бернар. Від нього цистерціанців почали йменувати й бернардинцями. Статут ордену зобов'язував ченців займатися фізичною працею, дотримуватися суворого режиму, аскетизму.

У 1222 р. в Кракові виник перший у Польщі монастир домініканського ордену. Орден розпочав своє існування в Тулузі 1215 р. Його засновником був дворянин зі Старої Кастилії Домінік Гусман, звідки й назва ордену. Папа затвердив його у 1216 р. Від 1220 р. орден мав статус жебрацького. У 1227 р. він одержав право проповідувати. Офіційна його назва Frutrespraedicatores — Брати-проповіднжи.

Перші у Польщі монастирі францисканського ордену з'явилися в Кракові і Вроцлаві в середині 1230-х років. Орден заснував в Італії у 1207-1209 pp. проповідник Франциск з Ассіза. 1210 р. папа дав дозвіл на його існування, а 1223 р. затвердив статут. Орден був жебрацькою чернечою організацією. Офіційна назва його Fratres minores — Менші брати. Від неї монахів цього ордену називали міноритами.

На початку XIV ст. кількість монастирів у Польщі досягла близько 300, з них цистерціанських - понад 20, домініканських - понад 30, францисканських - понад 40. На той же час ченців у монастирях налічувалося близько 6 тис; значною мірою то були іноземці. Чоловічі монастирі очолювалися абатами, жіночі - абатисами. При них діяли ради - конвенти. Як правило, монастирі одного ордену становили його польську провінцію, на чолі якої стояв пріор.

Упродовж другої половини XII і в XIII ст. склалося рицарське право, виробилися прерогативи рицарства. До цього права входили повне право на землю, якою рицар володів, високе покарання за його вбивство (годовщина) і поранення (нав'язка), вільна десятина (полягала у виборі рицарем церковної інституції, якій би він віддавав десятину, причому рицар не був зобов'язаний відвозити її даній інституції), грошове винагородження князем за військову службу, яку рицар повинен був йому нести, звільнення від данин на користь князя і від юрисдикції князівських урядників.

Рицарство соціально складалося з трьох шарів. До верхнього, дуже нечисленного шару входили можні і багаті рицарі, зокрема, ті, хто займав уряди за князівськими призначеннями; до середнього -"звичайні" рицарі, що становили ядро, основну частину рицарства. Нижчий шар - це "фіктивні" рицарі, що рекрутувалися з солтисів, селян і

Дата добавления: 2014-11-16