Відродження і шляхетська демократія

Друга постанова сейму 1504 р. заборонила поєднувати в одній особі вищі державні посади (уряди) канцлера і підканцлера з посадами гнєзненського архієпископа і католицьких єпископів та значніших воєвод і каштелянів (заборона йменувалася іпсотра-tibilitas). Ці уряди займали вихідці з середовища можновладців, і поєднання двох урядів в одній особі посилювало їхні політичні позиції. Зрозуміло, що шляхті це було недовпо-доби. Слід зазначити, що інколи траплялося випадки посідання високої державної посади вихідцем не з шляхти, а не можновладства, зокрема, на початку XVI ст. канцлером був шляхтич Ян Ласький (1456-1531). У тогочасній політичній боротьбі він очолював шляхетський табір.

На Радомському сеймі 1505 р. шляхта домоглася прийняття постанови, відомої як конституція Nihil novi {Нічого нового). У ній сказано: "Спільно зі всіма нашого королівства прелатами, панами рад, земськими послами (...) ми вирішили, що відтепер на потомні часи ніщо нове не може бути встановлене нами і нашими наступниками без спільного дозволу сенаторів і земських послів, щоби зі шкодою і пригніченням Речі Посполитої (Reipublicac) та зі шкодою і кривдою комусь було, а також спрямовувало б до змін загального права і публічної вольності". Радомська конституція 1505 p., видана, як і всі сеймові постанови взагалі, від імені короля, підкреслила, що останній має в своїй політиці керуватися тільки рішеннями, прийнятими спільно сенатом і посольською ізбою. Тим самим король був поставлений у пряму залежність від волі шляхти, оскільки посольська ізба була у сеймі головним законодавчим органом. Отже, конституція, по суті, проголосила тричленну структуру сейму: наявність у ньому трьох станів - короля, сенату і посольської ізби. Вона обмежувала компетенцію короля і сенату, посилювала позицію посольської ізби. її оприлюднення означало важливий крок у формуванні польського парламентаризму, державно-політичного устрою, наскрізь пронизаного ідеологією шляхетської демократії.

За ініціативою посольської ізби, Радомський сейм 1505 р. доручив Я.Лаському скласти збірку дотогочасних законів країни. Малося на увазі подати у ній усі надані королями шляхті привілеї, які доводили й підкреслювали правову обґрунтованість її вимог. Збірка, відома як статут Я. Ласького, була складена напрочуд швидко і уже в 1506 р. вийшла друком. Вона була розіслана у всі воєводства для використання як джерело права. Статут Я Ласького став правовою підставою для вироблення подальшої програми шляхетського руху.

Зі вступом на польський трон Александрового брата Сигізмунда І шляхта сподівалася на його прихильність до неї. Проте дуже амбітний Сигізмунд І керувався у своїй діяльності прагненням піднести значення королівської влади, намагався правити на свій розсуд, спираючися при цьому на вузьке коло радників з можновладців й уникаючи контактів із шляхтою. Одним з кроків у цьому напрямі було усунення королем зі свого оточення шляхетського ідеолога Я. Ласького шляхом призначення його гнєзненським архієпископом і, згідно із законом про incompatibilitas, звільнення з посади канцлера.

Постійне ігнорування королем політичних інтересів шляхти, невиконання ним статуту Александра 1504 р. і конституції "'Nihil novi" призвели врешті до виникнення широкого шляхетського руху, який виступав під гаслом "екзекуції прав", через що його звали екзекуційним рухом, а його учасників - екзекуціоністами. Дане гасло буквально означало виконання, дотримання державних законів, зрозуміло, й шляхетських привілеїв (польське egzekucja - від латин, exsecutio, що значить виконання, здійснення). Але ідеологічно гасло було значно змістовнішим, оскільки становило програму державно-політичних реформ. Програма складалася поступово й оформилася в сукупності постулатів, з якими впродовж багатьох років виступав шляхетський табір в особі своїх ідеологів. Постулати включали в себе подальше упорядкування й осучаснення права й

Історія Польщі

державного устрою, повернення (екзекуцію, редукцію) державі незаконно розданих після 1504 р. королівщин, зміни у податковій справі, судочинстві, військовій системі тощо. Вони закликали короля всіляко сприяти проведенню реформ, орієнтуватися на підтримку з боку шляхти, завдавали удару по політичних й економічних інтересах можновладства.

Шляхта мала вагомий засіб тиску на короля та його оточення: тільки за згодою посольської ізби могли збиратися надзвичайні податки, які були найважливішим джерелом надходжень у державну казну. Керуючися державними, а не тільки своїми власними інтересами, шляхта в особі посольської ізби зазначену згоду давала, але інколи використовувала скрутне політичне й фінансове становище королівської влади, взамін за поступки з боку останньої. У таке становище чи не вперше після свого вступу на польський престол потрапив СиґізмундІ у 1520 р. під час війни Польщі з Тевтонським орденом. На тогорічному Бидгощському сеймі шляхта зажадала від короля скликання "сейму справедливості" (conventus iustitiae), щоб на ньому опрацювати спосіб проведення в життя програми екзекуційного руху. Перебуваючи у безвиході, король пообіцяв такий сейм скликати. На тому ж сеймі він був змушений дати дозвіл на створення комісії для здійснення кодифікації права. Королівська обіцянка щодо сейму справедливості згодом кілька разів поновлювалась, але не виконувалась, бо король не був зацікавлений у цьому. Не сприяв він і кодифікації права.

У результаті у 1530-х роках дійшло до напруження у відносинах між шляхетським табором та королем, якого підтримували можновладці. Поштовхом до цього послужили вибір (елекція) польським королем в грудні 1529 р. Сшізмунда Августа, дев'ятирічного сина СиґізмундаІ, (за два місяці до цього Сиґізмунд Август був проголошений своїм батьком великим князем литовським) і проведена в лютому 1530 р. його коронація. Обидва акти відбулися на сеймах за згодою посольської ізби всупереч традиції, за якою вибір і коронація нового короля могли бути здійснені тільки після смерті його попередника на престолі. У тому, що сталося не за традицією, особливу роль відіграла дружина (від 1518р.) Сиґізмунда І і мати Сигізмунда Августа Бона Сфорца, за походженням італійська принцеса (дочка міланського князя). Значно молодша від свого чоловіка, вона мала на нього великий вплив і зуміла вмовити його якомога швидше забезпечити польський трон за єдиним їхнім сином. Королівський табір, вдавшися до передчасних елекції й коронації Сигізмунда Августа, послався як на прецедент на те, що за правління Владислава И Ягайла був визначений його наступник на престолі (йшлося про Владислава III Ягеллончика). Але це посилання було дуже хитке, бо елекція Владислава III була проведена після смерті його батька.

Після елекції Сиґізмунда Августа в шляхетському таборі почало проявлятися незадоволення цим актом, який порушив традицію. Обурення на час роботи коронаційного сейму зросло настільки, що на ньому посольська ізба хоча й дала згоду на коронацію, усе ж рішуче постановила, що в майбутньому вибір нового короля відбуватиметься лише після смерті його попередника на престолі. Так була проголошена засада вільного вибору (вільної елекції) короля в Польщі. Відтоді вона невід'ємно ввійшла до програми екзекуційного руху, стала одним із найбільш популярних шляхетських гасел і догматів шляхетської ідеології. Відтоді ж за Сиґізмундом І закріпився означник "Старий", оскільки він був старшим за віком королем; а Сигізмунда Августа, поки жив його батько, йменували "молодим королем".

На сеймі 1536-1537 pp. шляхта представила Сиґізмундові І чимало прикладів ігнорування та порушення ним законів і прав. Особливо було акцентовано на зазначених елекції і коронації Сигізмунда Августа, на недотриманні закону про incompatibilitas. Було також висловлене крайнє незадоволення тим, що король закриває очі на нагромад-

Дата добавления: 2014-11-16