Історія Польщі. офіцерів і солдатів, з чого 75 % мало становити коронне військо, 25 % - литовське

офіцерів і солдатів, з чого 75 % мало становити коронне військо, 25 % - литовське. Прерогативи коронних і литовських гетьманів були обмежені. Сеймики втратили право приймати постанови про створення у воєводствах військових найманих загонів і збирання податків (окрім т.зв. чопового і шеляжного, надходження від яких повинні були йти на потреби воєводств).

З прийняттям німим сеймом постанов Тарногродська конфедерація перестала існувати. Август II мусив назавжди попрощатися з мрією перетворити польсько-саксонську персональну унію на більш тісний зв'язок обох держав.

Посилення позицій Росії в Речі Посполитій і Центральній Європі непокоїло правителів великих європейських держав. 5 січня 1719 р. уповноважені Августа II як курфюрста, імператора Карла VI (1711-1740) й англійського короля та ганноверського курфюрста ҐеоргаІ (1714-1727) уклали у Відні трактат про союзні відносини, метою яких,*зокрема, було примусити Петра І вивести з Речі Посполитої свої війська та зберігати її територіальну цілісність і суверенітет. Умовою реалізації трактату було приєднання Речі Посполитої до цього союзу. Спочатку шляхта і магнатерія підтримували ідею такого приєднання, але коли цар, на рішучу вимогу уряду Речі Посполитої, у 1719-1720 pp. вивів з неї своє військо, то вони змінили ставлення до неї. Остання спроба Августа II домогтися приєднання Речі Посполитої до Віденського трактату на осінньому 1720 р. Варшавському сеймі закінчилася невдачею, значною мірою тому, що Росія спровокувала зрив цього сейму.

Ще до цьогомомента, в лютому 1720 p., Росія уклала у місті Потсдам (під Берліном) договір з Пруссією, за яким обидві сторони зобов'язалися зберігати існуючий державний лад Речі Посполитої, в тому числі вільну елекцію і liberum veto. Цей документ був відповіддю на Віденський трактат 1719 р. У подібному дусі були складені договори Росії з Туреччиною 1720 p., Швецією 1724 p., Австрією 1726 р.

Під тиском Петра І Август II відмовився від претензій на Інфлянти, відвойовані Росією у шведів. За умовами Ніштадтського миру, укладеного 10 вересня 1721 р. між Росією і Швецією, Інфлянти були закріплені за Росією.

Річ Посполита вийшла з Північної війни, в якій після Полтавської битви участі фактично не брала, без територіальних втрат і здобутків, формально навіть як один з її переможців. Проте, насправді вона була жертвою цієї війни: на її території багато років точилися воєнні дії, здійснювали часті переходи і постої свої та іноземні війська, на утримання яких йшли величезні кошти. Армії грабували населення, накладали на нього великі контрибуції. Частими були епідемії. Все це винищувало і виснажувало державу, завдавало їй неймовірних матеріальних і людських втрат. Північна війна яскраво виопуклила і поглибила вади державно-політичного устрою Речі Посполитої, свідченням чого був небачений до того розмах політичної анархії, спричиненої головним чином магнатськими угрупованнями, котрі нерідко нехтували державно-національними інтересами заради досягнення своїх цілей. На період Північної війни припадає посилене втручання іноземних держав, в першу чергу Росії, у внутрішні справи Речі Посполитої. Відтоді Росія все менше рахувалася з думкою і намірами уряду цієї держави, яка все більше ставала для неї свого роду "прохідним двором". Одним із результатів війни було й те, що за шведсько-прусським договором 1720 р. до Прусського королівства відійшла частина Західного Помор'я з Щеціном, окупована ним ще 1714 р. Відтоді все Західне Помор'я перебувало під прусським управлінням.

Часи потрясінь і занепаду

Економічний занепад

Друга половина XVII і перша половина XVIII ст. стали періодом економічного занепаду Речі Посполитої, який відбувався рівнобіжно з політичною кризою. Головною причиною занепаду були війни, що їх вела держава, починаючи з 1648 p., майже 70 років з невеликими перервами. З них особливо тяжкими для польських земель стали війни з шведами 1655-1660 pp. і початку XVIII ст., тому що вони точилися на їхньому терені. Величезної шкоди країні завдали рокош Є. Любомирського 1665-1666 pp., боротьба між Варшавською і Сандомирською конфедераціями 1704-1709 pp., а також - між королівським табором і Тарногродською конфедерацією 1715-1716 pp.

Воєнні дії на польських землях і в інших регіонах Речі Посполитої супроводжувалися руйнівними за наслідками реквізиціями і контрибуціями, до яких вдавалися свої та ворожі війська під час частих їхніх постоїв і переходів. Упродовж перших двох десятиріч XVIII ст. в цьому відношенні особливо відзначилися саксонські війська. Реквізиції і контрибуції, хоч і в менших масштабах, чинили в міжвоєнні періоди власні війська, оскільки уряд Речі Посполитої був неспроможний оплачувати військову службу: грошова заборгованість військам, викликана розладом фінансової системи країни, була однією з найбільших хвороб держави. Людські втрати внаслідок війн, голодувань та неминучих їхніх супутників - епідемій - були жахливі: на думку істориків, чисельність населення у 1655-1660 pp. скоротилася на чверть або навіть на третину, а у 1700-1716 pp. - ще на чверть. Польща пережила справжню демографічну катастрофу. У другій половині XVII - першій половині XVIII ст. в Речі Посполитій розвивалися відносини в галузі сільського господарства, промисловості і торгівлі, які склалися за попереднє сторіччя.

Сільське господарство залишалося основою економіки і основним заняттям більшості населення. У землеволодінні зросла питома вага магнатів - власників латифундій від кількох десятків до кількох сотень поселень. Потоцькі, Браніцькі, Сєнявські, Чарторийські, Радзивілли, Сапєги та інші зосереджували в своїх руках величезні земельні комплекси. Так, у середині XVIII ст. Кароль Станіслав Радзивілл на прізвисько "Пане Коханку" (бо з цими словами звертався звичайно до тих, з ким мав справу), крім спадкових маєтків, володів королівщинами, в яких налічувалося 16 міст і містечок та 583 села. Цей магнат утримував власне військо, чисельність якого доходила до 6 тис. чол. У середині ж XVIII ст. надвірний коронний маршалок Єжи Мнішек зумів згромадити в своїх руках королівщини, що приносили йому щороку 800 тис. злотих доходу. Маєтки руського воєводи Августа Александра Чарторийського тоді ж давали йому до 3 млн. злотих доходу на рік. Магнатські латифундії у XVIII ст. набрали характеру мало не окремих держав, чимось подібних до тодішніх держав імперії. Використання цих володінь відбувалося у двох формах: магнати господарювали з допомогою власної адміністрації, або віддавали маєтки (звичайно не всі) шляхті в оренду чи заставу. Латифундію ділили на ключі, кожен з яких охоплював кілька або кільканадцять сукупно розташованих поселень. Адміністративні функції у ній, за винятком орендованих і заставлених поселень, виконувала дрібна і безземельна шляхта.

Магнатські приватні землеволодіння зростали за рахунок земель дрібної і середньої шляхти. Це можна проілюструвати на прикладі Люблінського повіту однойменного воєводства: тут шляхті, що мала менше 100 селянських ланів, у середині XV ст. належало 44,9% всіх селянських ланів, у середині XVII ст. - тільки 16,9%, а в кінці XVIII ст. й того менше - 9,8 %; кількість землі, що знаходилась у власників від 100 до 500 селянських ланів, залишалася без істотних змін; відповідно у ті ж періоди вона

Історія Польщі

становила 24,3 %, 26,3 %, 33.2 %; натомість володіння понад 500 ланів складали 13,3 %, 30,7 % і 44,9 %.

Воєнні руйнування зачіпали більшою мірою середнього й дрібного шляхтича (який часто втрачав увесь свій маєток), ніж магната. Тому зростала залежність такого шляхтича від магната, збільшувалися магнатські землеволодіння за рахунок маєтків шляхти. Позбавлений маєтку шляхтич часто ставав магнатським клієнтом, причому це клієнтство у багатьох шляхтичів набирало спадкового характеру. Внаслідок цього, а також посилення залежності шляхти від магнатів вона втрачала рицарські риси, почуття власної гідності. У XVIII ст. шляхетські звичаї характеризувалися частими проявами прислужництва щодо магнатів, які не мали нічого спільного з декларуванням шляхетської рівності: шляхтичі падали магнатові в ноги, брали за коліна, улесливо титулували патронів, себе йменували "підніжками", писали пишні панегірики.

Відбудова зруйнованого сільського господарства мала перманентний характер - для неї використовувались усі часові й матеріальні можливості. Розгорнутою вона була після польсько-шведської війни 1655-1660 pp., а постійною, стабільною після - німого сейму 1717 р., рішення якого поклали край внутрішнім чварам усередині шляхетського стану і започаткували мирний розвиток Речі Посполитої, котрий тривав безперервно півстоліття, якщо не рахувати 1733-1734 pp., коли в країні точилася боротьба за королівський престол після смерті Августа II.

У залежності від конкретних обставин у відбудові шляхетських і магнатських маєтків практикувалося два" методи: очиншування села або розширення фільварку. Очиншу-вання застосовувалося частіше там, де втрати населення й розорення господарства були особливо великі, де феодали не були спроможні впоратися з труднощами відбудови і тому були змушені відмовлятися від ведення самостійного (фільваркового) господарства або звужувати останнє. Селяни, переведені з панщини на чинш, були назагал зацікавлені в господарюванні, приносили феодалові більш-менш надійні доходи.

Розширення фільварків відбувалося значно частіше, ніж очиншування. Зазвичай воно зустрічалося там, де населення, хоча й було розорене, але в своїй масі залишалося на місці і де землевласник мав кошти для того, щоб забезпечити фільварок живим і неживим інвентарем. У таких випадках фільварок розростався шляхом поглинання спорожнілих селянських земель, у тому числі тих, які селяни, що залишилися й працювали на свого пана, не могли обробляти.

Зростання фільварків супроводжувалося погіршенням становища "прив'язаних" до них селян. Серед них різко збільшилася частка малоземельних і безземельних. Загалом у середині XVIII ст. в Малопольщі, Великопольщі і Королівській Пруссії близько 50 % селянських господарств належали кметям, близько третини - загородникам, до 10%-халупникам. Чимало було комірників. У той самий час у Великопольщі і Королівській Пруссії кметські господарства були порівняно великі (79 % їх мали понад півлана), а в Малопольщі серед кметських господарств домінували такі, розмір яких становив від 1/8 до 1/4 лана. Погіршився стан прав селян на землю, особливо у Малопольщі: значно впала кількість тих із них, хто володів землею спадково. Поширеною формою користування землею стало безстрокове її держання, яке дозволяло шляхті зганяти селян з насидженої ними землі. Обезземелені, частково чи повністю, селяни змушені були шукати роботу у своїх панів, які сповна користалися з їхнього скрутного соціально-матеріального становища і нещадно експлуатували.

Посилення експлуатації найбільше проявилося у збільшенні розміру панщини. У першій половині XVIII ст. вона в середньому дорівнювала 6-8 дням на тиждень з лану, нерідко досягала 16 днів. Щоби піднести продуктивність селянської праці, пани вдавалися до докладної фіксації виконання всіх видів панщини. У документах землевласників

Дата добавления: 2014-11-16