Історія Польщі. опозиція режиму. 31 жовтня 1929 р

опозиція режиму. 31 жовтня 1929 р. відкрилася чергова сесія сейму. Ю. Пілсудський дав наказ групі озброєних офіцерів взяти участь у роботі сейму, і ті демонстративно зайняли місця в залі засідань. Маршалок сейму І. Дашинський відмовився відкривати сесію "під багнетами і шаблями". Президент І. Мосьціцький був змушений перенести відкриття сесії. Коли в грудні сейм нарешті розпочав роботу, то першим ділом відправив у відставку уряд К. Світальського. Новий уряд наприкінці грудня знову очолив К. Бартель. Сейм ухвалив бюджет, вважаючи, що пілсудчики відступили.

Однак у березні 1930 р. Ю. Пілсудський відкликав К. Бартеля, а на чолі уряду поставив голову ББВР полковника В. Славека, прихильника "твердого правління". Водночас у черговому інтерв'ю Маршал виступив з новими погрозами на адресу сейму і послів, засвідчивши, що йому радили "перестріляти" кілька опозиційних депутатів, але він відмовився. Керівники Центроліву зажадали негайного скликання сейму, щоб відправити у відставку уряд В. Славека. У травні сесія сейму була скликана, але віддразу відкладена на місяць, а у червні закрита. Посли і сенатори зібралися в залі сенату і поставили вимогу покласти край диктатурі Ю. Пілсудського. 29 червня 1930 р. Центролів скликав у Кракові Конгрес захисту прав і свободи народу. На Конгресі була схвалена резолюція, яка стверджувала, що боротьба з диктатурою Ю. Пілсудського повинна завершитися перемогою сил демократії. Під час Конгресу в Кракові пройшла багатотисячна демонстрація, учасники якої підтримали його рішення. Центролів запланував провести масові заходи проти диктатури у вересні 1930 р.

Між тим, наприкінці 1929 р. до Польщі докотилася світова економічна криза. Першою її ознакою став спад цін на сільськогосподарську продукцію, потім виникли труднощі із збутом сировини та промислових виробів. Наслідками стали спад купівельної спроможності населення, звільнення з роботи маси робітників (у березні 1930 р. кількість зареєстрованих безробітних досягла 300 тис. осіб), зростання страйкового руху. Різко загострилась обстановка в Східній Галичині. Легальні українські політичні партії (УНДО, УСРП) критикували уряд за недотримання обіцянок надати автономію. Лідери УНДО, спостерігаючи за боротьбою між пілсудчиками та опозицією, вважали, що настав слушний момент поставити перед урядом українське питання. Інакше поставилися до політичної кризи в Польщі керівники новоствореної Організації українських націоналістів (ОУН), що виникла на базі УВО. Влітку 1930 р. за їхньою вказівкою у Східній Галичині розпочалася хвиля підпалів маєтків польських власників, а також адміністративних будинків і диверсійних акцій, які повинні були підважити престиж Польської держави, привернути увагу світової громадськості до українського питання в Польщі, нарешті, задекларувати появу нової української радикальної організації - ОУН. "Протестаційна акція" ОУН до краю загострила українсько-польські стосунки в Галичині. У відповідь на дії українських радикалів почав консолідуватися польський націоналістичний табір. У галицьких містах стали створюватися Союзи захисту східних кресів і Комітети захисту, які вимагали рішучого втручання уряду в поборювання "гайдамаччини".

Правлячий табір Польщі опинився перед загрозою втрати контролю над ситуацією. 25 серпня 1930 р. Ю. Пілсудський сам очолив уряд, в складі якого були лише його довірені особи. Через два дні в інтерв'ю "Газеті польській" Маршал піддав нищівній критиці Конституцію, назвавши її "поганим бігосом", з якого поширюється "такий сморід, що ціла вулиця Вєйська (де розташовувався будинок сейму - Л.З.) смердить", порівнював "конституцію" з "проституцією". 29 серпня на засіданні Ради міністрів Ю. Пілсудський запропонував розпустити сейм, не дуже переймаючися мотивами такого кроку. Він гозорив: "Тепер маю період затишшя, бо це бидло (посли - Л.З.) відпочиває (...) Я не збираюся навіть рахуватися з депутатським імунітетом. Кара мусить на них

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

впасти (...) Вибори напевно будуть призначені, бо я управляю конституційно". За пропозицію Маршала проголосували усі члени уряду, "бо, - як згадував один з учасників засідання, - нехай би тільки ні!!!" Того ж дня президент підписав декрет про розпуск парламенту, який нібито неспроможний схвалити нову конституцію. Нові вибори було призначено на листопад 1930 р. Водночас Ю. Пілсудський доручив підлеглим розробити план арешту діячів опозиції, які брали участь у краківському конгресі Центроліву.

У ніч на 9 вересня 1930 р. було арештовано 18 послів опозиції і 5 послів від українських партій. Серед них такі знані політики як соціалісти Г. Ліберман, Н. Барліцький, А. Праґєр, людовці В. Вітос, В. Кєрнік, К. Багінський, ендеки В. Корфан-ти, А. Дембський, один з керівників УНДО В. Целевич та ін. Заарештованих помістили у фортеці Бреста, де вони зазнали принижень, образ і тортур. Незабаром були заарештовані ще близько 5 тис. активних діячів опозиції, в тому числі 84 посли сейму і сенату та 130 українських діячів. Особливої брутальності набула акція "пацифікації"" Східної Галичини, яка була виконана за розпорядженням Ю. Пілсудського в період від 20 вересня до 17 жовтня 1930 р. Для її проведення було залучено спеціальні загони армії та поліції, які у плановому порядку оточували українські села, проводили там обшуки, екзекуції місцевих активістів культурно-освітніх організацій, нищили майно товариств. Усе це робилося під приводом пошуку "терористів УВО", а насправді, щоб залякати населення. Під час акції було заарештовано 80 осіб, яких пізніше відпустили. Події "пацифікації" отримали міжнародний резонанс і незабаром стали предметом розгляду у Лізі Націй. Однак справа була передана для з'ясування т.зв. Комітету трьох. Польські дипломати доклали величезних зусиль, щоб спровадити її на манівці, посилаючися на терористичну діяльність українських націоналістів і вороже ставлення українських політиків до Польської держави. Розгляд скарги українців Галичини тривав до січня 1932 p., коли було прийнято рішення, яке основну провину за "пацифікацію" покладало на українців.

"Брестські" вибори. Після придушення опозиції пілсудчики розгорнули бурхливу кампанію на виборах до парламенту. Маючи в своїх руках контроль над діями адміністрації, вони впевнено йшли на вибори, які сучасники назвали "брестськими". Партії Центроліву виступили на виборах спільним блоком "Союзу захисту прав і свободи народу", вимагали відновлення демократичних свобод і Конституції. Пілсудчики піднесли гасла "порятунку" держави, спираючися на авторитет і заслуги Маршала. Стронніцтво народове, яке не увійшло до Центроліву, проголошувало засади християнської моралі і конституційних форм правління. Вибори відбулися 16 листопада 1930 р. До урн прийшли 75 % виборців, часто під адміністративним тиском. За офіційними даними, які не виключали фальсифікацій, на виборах до сейму ББВР зібрав 46,8 % голосів, Центролів - 17,7 %, СН - 12,7 %, хадеки - 3,8 %, національні меншини - 14,3 % (українці та білоруси - 6,4 %). На виборах до сенату ББВР отримав 54,7 %, СН - 12,9 %, Центролів - 13 %. Характерно, що на східних теренах, де поляки складали меншість населення, ББВР здобув найбільше голосів (82 %), що свідчило про найбільші зловживання адміністрації під час виборів. Однак численні простести, що були скеровані до Верховного Суду, були відхилені.

Після "брестських" виборів Ю. Пілсудський відійшов з посади прем'єра, призначивши головою уряду В. Славека, а сам демонстративно виїхав на тривалий відпочинок. Відкриваючи перше засідання сейму, прем'єр накреслив його головне завдання - прийняти нову конституцію. Маршалком сейму став К. Світальський, сенату - В. Рачкевич. Депутати опозиції порушили питання незаконних арештів та ув'язнень, зловживань виконавчої влади під час виборів. Методи пілсудчиків викликали обурення

Дата добавления: 2014-11-16