Ібн-Сіна 2 страница

Лише з другої половини XX ст., в умовах глобальної еколо­гічної кризи стало зрозумілим, що не можна ані ототожнювати поняття "природа" і "суспільство", "природне" і "соціальне", ані розривати і протиставляти їх. Природа і суспільство діа­лектично єдині елементи цілісної системи. Для виникнення і утвердження такого переконання знадобилися, на жаль, де­градація довкілля, зростаючий дефіцит природних ресурсів, стурбованість населення планети станом довкілля, численні екологічні аварії та катастрофи, виникнення соціальних кон­фліктів на екологічному ґрунті.

Правий був А.П. Чехов, коли у драмі "Дядя Ваня" вислов­лював такі гіркі, але справедливі думки: "...Людину наділено розумом і творчою силою, щоб помножувати те, що їй дано, але досі вона не творила, а руйнувала. Лісів все менше і менше, річки висихають, дичину переведено, клімат зіпсовано, з кож­ним днем Земля стає біднішою і огиднішою...В усіх... сидить біс руйнування... — не жаль ні лісів, ні птахів, ні жінок, ні одне одного... Зруйновано вже майже все, навзамін не створено ще нічого"¹.

"Біс руйнування" неухильно веде людство до глобальної екологічної катастрофи. Земляни щороку викидають в атмо­сферу 250 млн т пилу, приблизно 70 млн куб. м шкідливих га­зів, майже 145 млн т двоокису сірки тощо. Головним забруд­нювачем повітря є приблизно 400 млн автомобілів, на які при­падає 60 % усіх шкідливих викидів в атмосферу. Внаслідок цього не просто забруднюється повітря, яке має забезпечувати

¹ Чехов А.П. Собрание сочинений / А.П. Чехов. — М., 1985. — Т. 10.— С. 201,202,220.

буття усього живого, а і створюється немов би екран для соняч­ної радіації, знижується прозорість атмосфери.

Забруднюється гідросфера. Світовий океан — "легені плане­ти", її незамінний терморегулятор, "завод" з виробництва про­дуктів харчування для людей, всеохопна транспортна система — перетворюється на "стічну яму": щороку в нього скидається до 15 млн тонн нафти, з атмосфери випадає до 90 млн тонн нафтопродуктів, нафтова "ковдра" перешкоджає поглинанню океаном вуглекислоти, змінює процес випаровування з поверх­ні океану, отруює планктон. Зростає дефіцит питної води: що­річно до 60 куб. км промислових стоків забруднюють понад 4000 куб. км річкової води у найбільш заселених регіонах. Врешті-решт, це породжує проблеми "водяного голоду" і нових хвороб.

Потерпає і суша. Замість поширення зеленого покриву, під­вищення продуктивності біосфери пропорційно зростанню енергетичних витрат спостерігається зворотна тенденція: су­часне людство все швидше витрачає накопичену енергію біо­сфери, а зелені площі планети, які акумулюють сонячну енер­гію, постійно скорочуються. За підрахунками вчених, індекс антропогенного тиску окремих країн на ділянки біосфери, що належать їм, становив у Японії — 15,1; Німеччині — 13,8; Ве­ликій Британії — 12,0; Італії — 7,9; Франції — 5,0; США — 2,6; Китаї — 2,0; Канаді — 0,3; світу в цілому -1,0. Зрозуміло, що якби все людство зараз так навантажувало біосферу, як Японія, Німеччина і Велика Британія, то біосфера вже сьогод­ні була б непридатною для життя.

Людство перетворилося на могутню геологічну силу. Сучас­ні масштаби його діяльності у природі не мають аналогів в іс­торії планети.

Виникла ще одна конфліктна ситуація глобального масшта­бу: дефіцит основних, необхідних для нормальної життєдіяль­ності людства, невідновних енергетичних ресурсів, які невпин­но вичерпуються.

За підрахунками вчених, сьогодні під сільськогосподарські культури на Землі використовується 1,5 млрд га, або 10—11 % усієї суші, а разом з пасовищами, луками і продуктивними лі­сами — 50—55 %. Це означає, що ґрунтове покриття планети

Тема 17

Суспільство як система

використовується надзвичайно інтенсивно. Крім того, у світі щороку втрачається до 6—7 млн га родючих земель, площа зе­мельних ресурсів у розрахунку на одну людину скорочується на 2 %, а площа продуктивних угідь навіть на б—7 %. Ці втра­ти практично безповоротні. Отже, найважливішого значення щодо існування людства набувають збереження і покращання ґрунтів, водних ресурсів, рослинного і тваринного світу. Свого часу шляхи вирішення цієї проблеми запропонував видатний російський вчений В.В. Докучаєв (1846—1903). У класичній праці "Російський чорнозем" він заклав основи генетичного ґрунтознавства, всебічно обґрунтував умови збереження і від­творення родючості земель, закликав до захисту і вирощуван­ня лісів. "Ліс врятує землю", — стверджував він. Ним і його сподвижниками було закладено в багатьох областях Європей­ської Росії лісозахисні смуги ("магазини вологи"), що відігра­ло вирішальну роль у відновленні та якісному покращанні ґрунтів, захисті їх від ерозії.

Гостро постають питання: чи може людство в подальшому продовжувати свою традиційну практику необмеженого спо­живання найважливіших невідновних ресурсів і наскільки їх вистачить? Вчені відповіли: ні, не може, не має права, бо інак­ше алюмінію вистачить на 570 років, заліза — на 250, цинку — на 23, міді — на 29, свинцю — на 19, олова — на 35 і т. ін. І це далеко не найбільш песимістичний прогноз. Однак людство продовжує марнувати значну частину цих ресурсів. Щорічний приріст безповоротного водозабору становить 4—5 %. Якщо справи так підуть і далі, то до 2100 р. на планеті буде вичерпа­но всі запаси прісної води.

На сьогодні питання про джерела енергії, її виробництво та споживання з технічного та економічного перетворилося на глобальне. Оптимальне вирішення цієї проблеми багато в чому визначатиме майбутнє людства. Воно потребує системного ана­лізу, врахування взаємодії багатьох факторів, передусім впли­ву зростаючого споживання енергії на природне середовище.

Упродовж останніх десятиліть споживання енергії збільшу­валося експоненціально, подвоюючись кожні 10—15 років. У журналі "Економік імпект" наприкінці 70-х років XX ст. за­значалося, що СІЛА, маючи лише 6 % населення світу, спожи-

вають приблизно ЗО—35 % загального світового виробництва нафти, 55—60 % природного газу, 15 % вугілля. З того часу частка жителів США зменшилася до 5 % загальносвітового на­селення, а споживання світових ресурсів (енергетичних і сиро­винних) досягло 40 %. Залежність Західної Європи та Японії від імпорту палива становить відповідно 59 і 94 %, а мінераль­ної сировини — 74 і 93. Якщо взяти до уваги, що розвинені країни споживають більшу частину ресурсів планети, то, оче­видно, вони спричинюють не менш вагомий відсоток забруд­нення довкілля.

Виникає запитання: якщо сучасна західна модель виробни­цтва і споживання має утвердитися на всій земній кулі, то з яких джерел світове ринкове виробництво черпатиме ресурси та енергію? Чим можна замінити органічне паливо? Вважаєть­ся, що енергією рік, припливів і відпливів океанів, вітру, вну­трішнього тепла Землі. Однак потенційні можливості цих дже­рел досить скромні. Є ще величезна енергія Сонця, але зараз через технічні труднощі її використання коштує у сто разів до­рожче, ніж використання енергії звичайного органічного па­лива. Отже, залишається атомна енергетика. Вона досить ефективна, оскільки ядерне спалювання 1 кг ізотопів водню виділяє у 10 млн разів більше енергії, ніж спалювання 1 кг ву­гілля. Майбутнє за атомною енергетикою. Однак слід врахову­вати трагічні уроки аварій на АЕС, зокрема у Грисберзі (США, 1979) і, особливо, Чорнобильської (1986). Вони з усією гостро­тою поставили проблеми надійності реакторів АЕС, радіацій­ного зараження людей і радіоактивного забруднення місцевос­ті, негативного впливу теплових викидів, утилізації радіоак­тивних відходів тощо.

Не запобігла екологічній кризі й Україна. її територію пере­насичено хімічними, металургійними, гірничими виробниц­твами та застарілими технологіями. У великих індустріальних центрах (Запоріжжя, Маріуполь, Донецьк таін.) забрудненість навколишнього середовища досягла такого рівня, що у випад­ку продовження вона може призвести до фізичної та інтелекту­альної деградації населення. Верховна Рада України оголоси­ла територію Придніпров'я зоною екологічної небезпеки. Справжньою трагедією для українського народу стала аварія

Тема 17

на Чорнобильській АЕС. У навколишнє середовище викинуто близько 50 млн кюрі радіонуклідів різних типів. Від аварії по­страждали не лише Україна, Білорусь і Росія, а також, хоч і значно менше, Швеція, Німеччина, Італія та інші країни. Ви­трати на ліквідацію її наслідків досягли майже 200 млрд дол. США, переміщені 200 тис. людей з 2 тис. населених пунктів, а у зараженій зоні ще мешкає 2,4 млн осіб.

Отже, екологічна напруженість, що виникла внаслідок люд­ської діяльності, набула глобальних масштабів. Першими за­били на сполох вчені. Розуміння загрози поступово поширю­ється у світі. Почали виникати "екологічні страйки", з'явилися політичні партії "зелених", "друзів Землі" та ін. Люди все біль­ше усвідомлюють, що екологічна криза є наслідком стихійного промислового виробництва, що утилітарне ставлення до при­роди вкрай негативно впливає на їхнє здоров'я, добробут і по­бут, на фізичний і духовний розвиток. У взаємовідносинах між суспільством і природою відкрився новий етап. Обставини зму­шують людство зіставляти характер своєї діяльності з можли­востями "робочого потенціалу" планети. Виникла необхідність навчитися відшукувати оптимальні варіанти досягнення по­ставленої мети з урахуванням наявних природних ресурсів. Екологічна проблема на наших очах переростає з проблеми за­бруднення навколишнього середовища у проблему цілеспря­мованої та планомірної взаємодії з ним.

Можливо ця справа безнадійна? Можливо людство прирече­не на деградацію та вимирання? Такі думки існують як свід­чення соціально-філософського песимізму. їх прихильники вважають, що настав час збутися пророцтву "Апокаліпсиса" про всесвітню катастрофу, бо порочною та аморальною є сама модель існування суспільства, незважаючи на його привабли­вий зовнішній вигляд.

Насправді, чи можна вважати адекватною реакцію держав на загрози екологічної катастрофи? Ні, стверджує практика, поки що не можна. Наприклад, приблизно ЗО років тому було помічено пульсуючу "озонову діру" над частиною Антарктиди. Однак, окрім констатації цього небезпечного факту, справа далі не рушила. У 1989 р. у Монреалі було досягнуто домовле­ності між країнами щодо поступового скорочення викидів у ат-

Суспільство як система

мосферу фреону, але не всі підписали відповідну угоду. На всесвітній конференції ООН (1992) розглядалася Конвенція про біологічну різноманітність, мета якої — організувати фі­нансування процесу збереження зникаючих видів флори і фау­ни у країнах, що розвиваються. США і деякі інші держави не

підтримали її.

Чи є вихід із ситуації, що склалася? З позицій соціально-філософського оптимізму безумовно є, хоч пошуки адекватної

відповіді тривають.

Нині в соціальній філософії виникла і утверджується опти­містична позиція, побудована на новій екологічній парадигмі (грец. — приклад, взірець), що докорінно відрізняється від тієї, що панувала донедавна. У західній літературі вона отри­мала назву "інвайронментальної" (англ. — довкілля). Відмін­ність від попередньої полягає у визнанні високої цінності при­роди, необхідності гармонії людини і природи, наданні пере­ваги захисту довкілля. Вона не обмежується лише пробле­матикою взаємовідносин суспільства і природи, з неї випливає нове бачення соціального устрою і політичних процесів. Не­щодавно, та навіть і тепер, після Чорнобильської аварії, со­ціально-філософський аналіз орієнтувався на дослідження на­слідків втручання суспільства у природу за минулих часів. Нині цей аналіз має бути орієнтований на майбутнє, на попе­редження рукотворних катаклізмів у природі, на роль люди­ни у природному середовищі, врешті-решт, на коеволюційну ідею соціобіотехносфери як глобальної суперсистеми, у якій суспільство є лише одним з її елементів (коеволюція — це су­купність філософських, соціологічних, соціотехнічних і со-ціотехнологічних поглядів, згідно з якими суспільство і при­рода становлять єдину систему, де гармонійний розвиток су­спільства неможливий без всебічного врахування природного чинника). Це практично означає раціональне використання невідновних (корисних копалин, мінеральної сировини) і від­новних (ґрунтів, води, рослинного і тваринного світу) ресур­сів, боротьбу із забрудненнями та іншими ураженнями при­родного середовища (отрутохімікатами, радіоактивними від­ходами і т. ін.), захист природи від некомпетентного і безвідповідального втручання в її процеси.

Тема 17

Ці ідеї становлять зміст основних стратегій природоохорон­ної діяльності. Наприклад, обмежувальна стратегія голов­ним знаряддям запобігання екологічним катастрофам визнає обмеження промислового виробництва ("нульове зростання", закриття екологічно шкідливих виробництв), добровільне об­меження споживання природних ресурсів (для зменшення на­вантаження на природне середовище), усвідомлення межі пе­ретворювальної активності людини. Стратегія оптимізації передбачає знаходження оптимального (який не перевищує критичної межі забруднення) рівня взаємодії суспільства і природи. Стратегія замкнених циклів обстоює створення ви­робництв, побудованих за циклічним принципом на базі біо-технології з метою ізоляції природного середовища від впливу виробництва. Ці та інші стратегії разом протистоять бездумно­му, хижацько-марнотратному ставленню людини до природи. Отже, глобальна криза довкілля, надзвичайне загострення суперечностей між суспільством і природою, людиною і при­родою, науково-технічною революцією, природою і суспіль­ством спричинили ситуацію, яка загрожує самому існуванню людства і природи. Можливо, слід відмовитися від досягнень цивілізації та науково-технічного прогресу, поставити "поза законом" колесо та повернутися в так званий Золотий вік? Ні, потрібно дивитися не в минуле, а в майбутнє, мислити і діяти на перспективу з позицій філософського і соціального опти­мізму.

Подальший розвиток суспільства нерозривно пов'язаний з неминучим прискоренням науково-технічного прогресу. Люд­ство має його свідомо спрямувати так, щоб не виникало нових проблем між суспільством і природою, щоб різко скоротити не­раціональне використання природних ресурсів, щоб відмови­тися від нестримної та корисливої експлуатації довкілля, щоб швидшим і ефективнішим був перехід до науково обґрунтова­ного і нормованого витрачання багатств природи у повітрі, на землі, під землею і під водою, щоб науково-технічна діяльність перетворилася на провідну в системі "суспільство — природа" відповідно до об'єктивних екологічних законів цілісності еко­систем. Чим скоріше це буде зроблено, тим меншою буде плата за попереднє марнотратство у використанні "дарів природи".

Суспільство як система

Водночас не варто забувати, що люди завжди були і залиша­ються найбільш значною цінністю. Кожна людина має безза­перечне право на необхідний рівень життя та здорове середови­ще проживання. Разом з цим, люди мають також нести високу відповідальність за охорону і покращання довкілля. Природні ресурси Землі слід використовувати задля піднесення якості життя нинішніх і можливості розвитку прийдешніх поколінь.

17.2.3. Демографічні фактори суспільного розвитку

З другої половини 70-х років XX ст. завдяки зусиллям, пе­редусім Римського клубу, на основі накопиченого за десятиліт­тя теоретичного багажу і фактичного матеріалу відбувається поворот сучасної глобалістики до людини, формується нове ро­зуміння глобальної проблематики — філософсько-антрополо­гічне. Воно розглядає людство як єдине ціле, аналізує його су­часне і майбутнє як одну з найгостріших глобальних проблем, поряд із ядерною та екологічною небезпеками, у діалектично­му зв'язку з проблемами іншого рівня (умовами життя, урбані­зацією, здоров'ям, формуванням загальнолюдської мораль­ності та ін.). Це розуміння має подолати соціологізм і техно­кратизм у глобалістиці.

Відомо, що, крім географічного розташування, необхідною умовою існування суспільства є народонаселення. Соціальна філософія розглядає народонаселення як сукупність людей, які проживають у певних країнах, частинах світу або на Земній кулі в цілому. Вона підкреслює, що народонаселення водночас є передумовою і суб'єктом природно-історичного процесу.

На початок неоліту (нового кам'яного віку) населення на­шої планети сягало 10 млн осіб, під кінець неоліту (3000 р. до н. є.) — 50 млн, на початку нашої ери — 230 млн, в епоху Відродження — 0,5 млрд, у середині XIX ст. — 1 млрд, на 1930 р. — 2 млрд, на сьогодні — трохи більше 6 млрд осіб. Прогноз фу­турологів на 2050 р. — 10,7 млрд людей. Від початку XX ст. населення світу збільшилося у 3,5 раза, а перед тим чисель­ність людства зросла у 3 раза за 1900 р. Очевидно, що темпи

Тема 17

Суспільство як система

зростання населення стрімко підвищуються. Зараз кожної хвилини на планеті народжується 176 нових жителів, тобто 93 млн на рік. Вчені підрахували, що якщо таке зростання на­селення триватиме, через 700 років на кожний квадратний метр Землі припадатиме одна людина, а через 1—2 тисячі ро­ків людям доведеться стояти, щільно притиснувшись один до одного. Зрозуміло, що збереження такої демографічної ситуа­ції може призвести до руйнації навколишнього середовища та занепаду економіки.

Все це вже давно наводить на роздуми, пошук оптимальних рішень, проте однозначних підходів і рішень поки немає. На­явність необхідної кількості населення є, безумовно, сприят­ливим фактором розвитку суспільства, адже люди є його ос­новною продуктивною силою, носіями знань, навичок, вмінь, а також моральних та естетичних рис, що дає можливість ви­рішувати проблеми суспільного життя. Водночас, відтворення населення має різні рівні: простий, коли зберігається існуюче становище; розширений, коли кількість населення зростає; звужений, коли кількість населення зменшується. З цієї при­чини перед різними країнами постають різні проблеми. У роз­винутих країнах Європи і СІЛА спостерігається зниження тем­пів зростання населення, у зв'язку з чим перед ними постало завдання збільшити чисельність населення за допомогою адек­ватної демографічної політики. Певних успіхів у вирішенні цієї проблеми досягла Японія, де в останні роки народжува­ність підтримується на оптимальному для цієї країни рівні. Звичайно, не йдеться про повернення до масової багатодітнос­ті, швидкого зростання населення. Справа у стабілізації наро­джуваності на рівні, що забезпечує частково розширене відтво­рення населення у найближчій перспективі, щоб повернутися до відновлення простого відтворення, оптимальної народжува­ності. Однак йдеться не лише про повернення до простого від­творення населення, а про одну з найважливіших і найсклад­ніших проблем сучасності — якість народонаселення.

У поняття "якість народонаселення" включають співвідно­шення поколінь, відтворення інтелектуальних верств і квалі­фікованих робітників, ефективність соціалізації, соціокуль-турний розвиток суспільства, свідомість людей тощо. Філосо-

фія, соціологія, науки про суспільство використовують чимало методів її оцінювання: за тривалістю життя можна робити ви­сновок про здоровий спосіб життя людей; за обсягом валової продукції на одну особу — про зростання їх матеріального доб­робуту; за скороченням злочинності, нервових захворювань, наркоманії — про підвищення духовних і розумових здібнос­тей населення тощо.

Основні складові поняття "якості народонаселення" ілю­струє такий приклад. У середині 80-х років у всіх республіках колишнього Радянського Союзу проживало 290 млн людей, у тому числі 47 % чоловіків. На початку 60-х років кількість жі­нок перевищувала кількість чоловіків на 2,7 млн, на початку 70-х — на 18,9 млн, а в кінці 80-х — на 16,9 млн. Істотних змін за останні десятиліття не відбулося. Демографи пояснюють це статеве співвідношення людськими втратами у Великій Ві­тчизняній війні. Фактом є старіння населення та зменшення трудових ресурсів. Подібні тенденції характерні для всіх інду­стріальних країн. Для зміни становища на краще дуже важли­во, щоб динаміка населення відповідала соціальним запитам конкретної соціальної структури. Якщо такої відповідності не має, як свідчить практика, з часом у суспільстві зростатиме кількість нервових захворювань, самогубств, наркоманії, зло­чинності. Суспільство має упереджувати негативні процеси, підвищувати якість народонаселення, його діяльності.

У Китаї, Індії та багатьох країнах Латинської Америки й Африки характерна тенденція швидкого збільшення народжу­ваності та зростання чисельності населення. Ситуацію в де­яких із цих країн називають "демографічним вибухом". Тут виникла не менш гостра проблема скорочення народжуваності і свідомого регулювання темпів зростання населення, оскільки його надлишок посилює безробіття (зокрема диспропорцію між кількістю робочих рук і можливістю їх використання), не­достатню кількість продовольства, навіть призводить до голо­ду. У цілому забезпечення продовольством населення планети є однією з глобальних проблем — продовольчою. Вона, з прин­ципової позиції, може бути вирішена людством у найближчій перспективі. Якщо виходити з рівня розвитку СІЛА, то плане­та Земля може прогодувати 157 млрд людей. За допомогою су-

Тема 17

часної техніки з господарською метою можна використовувати 13,4 млрд га доступної для обробітку землі, але поки що залу­чено до виробництва лише 1,5 млрд, або 10,8 %. Експерти ООН вважають, що людство вже сьогодні може обробляти стільки ріллі, скільки є на сьогодні. Багато додаткових продуктів хар­чування може дати освоєння пустель, гір, північної частини планети, Світового океану (реально продукти Світового океану становлять не більше 2 % споживаної людством їжі). Отже, ре­зерви очевидні.

З перерахованого вище випливає, що людство ще має мож­ливість більш-менш успішно вирішувати продовольчу пробле­му за рахунок раціонального споживання і відтворення про­дуктів природи. Однак ці моясливості неоднакові у різних ре­гіонах і країнах, та ще й неефективно використовуються. Наприклад, країни Заходу внаслідок недостатньої платоспро­можності багатьох країн Азії, Африки, Латинської Америки, не виробляють продовольства в обсязі, можливому за сучасним рівнем їхньої економіки і науки, а країни, що розвиваються (у яких проживає більше половини населення Землі), у результа­ті війн, політичної нестабільності і корупції не використову­ють навіть свої наявні, хоч і мізерні можливості. Зрештою все залежить від природних багатств країни, рівня розвитку її про­дуктивних сил, соціально-політичної ситуації, а також від кількості і структури населення.

Щодо послаблення фізичного стану людей, дослідники за­значають: кількість захворювань невпинно і швидко зростає. У світі щороку додається 6 % діабетиків, а всього цією хворо­бою вражено 10 % населення. У найближче десятиліття, за прогнозами вчених-медиків, на туберкульоз захворіють 90 млн осіб, з яких ЗО млн загинуть, якщо боротьба з цією хворобою вестиметься так, як сьогодні. На жаль, погіршився стан здоров'я і населення України: з'явилися "забуті" ЗО—40 років тому хвороби (туберкульоз, дифтерія, малярія, тиф, холера та ін.); розмірів епідемії набуває СНІД.

Значний негативний вплив на розвиток людини і людства справляє криза, пов'язана з сучасною урбанізацією суспіль­ства. Урбанізація {лат. — людський, місто) — це історичний процес зростання і підвищення ролі міст у розвитку суспіль-

Суспільство як система

ства, зумовлений об'єктивною необхідністю концентрації та інтеграції матеріального і духовного виробництва, форм і засо­бів соціального спілкування. Вона пов'язана з територіальною локалізацією різних аспектів суспільного життя у великих містах — провідних центрах управління розвитком суспіль­ства, науково-технічного і культурного прогресу.

Процесу урбанізації притаманні дві тенденції: 1) зосере­дження економічного і культурного потенціалу суспільства у великих міських центрах; 2) поширення результатів діяльнос­ті провідних центрів на всю країну, суспільство загалом. У XX ст. урбанізація перетворилася на глобальний процес, у рус­ло якого втягнуто всі країни світу. На сьогодні всі індустріаль­но розвинені та деякі інші країни є урбанізованими. Урбаніза­ція почалася в Англії (з 1800 р.), а згодом поширилася на євро­пейські країни і США. Особливих масштабів вона набула з

50—60-х років XX ст.

Сучасний етап урбанізації органічно пов'язаний з науково-технічною революцією і характеризується утворенням міських агломерацій — функціонально-просторових форм організації виробництва і розселення людей, посиленням ролі "виробни­цтва знань" і соціальної інформації, значним розвитком куль­тури і способу життя. Такими агломераціями є Мехіко, Токіо, Ріо-де-Жанейро, Москва та багато інших (деякі з них налічу­ють до 20 млн жителів). Процес урбанізації в Україні ще не до-сяг такого рівня, однак у Києві, Донецьку, Харкові, Одесі та деяких інших містах почали виявлятися ті самі проблеми і тенденції, що й у найбільших містах світу.

Науково-технічний прогрес, з одного боку, сприяє розв'язан­ню проблем розвитку міст, а з іншого — постійно висуває не-передбачувані соціальні та екологічні проблеми: затори вулич­ного руху, нестача води й енергії, забруднення повітря (особли­во вихлопними газами автомобілів), відрив людей від природи, нагромадження відходів, шкідливий акустичний вплив на гро­мадян, споживацьке ставлення до культури тощо. Швидке збільшення міських витрат, скорочення джерел прибутків і надходжень від податків (з причини міграції людей із середні­ми та високими прибутками, а також комерційних і промисло-

Тема 17

Суспільство як система

вих підприємств у^приміські зони), зростання безробіття та кількості безпритульних спричинили загострення соціальних проблем міст. Це внутрішні суперечності урбанізації, подолан­ня яких вбачається у реалізації комплексних програм розви­тку міст з метою створення оптимально сприятливих умов для праці і відпочинку городян, всебічного розвитку їх здібностей, задоволення їх постійно зростаючих матеріальних і духовних потреб.

17.2.4. Розрив між розвиненими і відсталими країнами

Соціально-політичну та економічну ситуацію, яка негатив­но впливає на народонаселення, якість і рівень його життя, створює розрив між розвиненими і відсталими (багатими і бід­ними) країнами, що зростає. Йдеться про відставання цілих регіонів і багатьох держав, особливо в Азії, Африці і Латин­ській Америці, що породжує загрозу великим масам людей. Ця, безумовно глобальна, проблема викликає чималу занепо­коєність світового співтовариства. І для цього є ґрунтовні під­стави.

За річним обсягом товарів і послуг на одну особу, одним з індикаторів багатства, ООН визнала багатими приблизно 40 країн світу, серед яких попереду США, Канада, Швеція, Швейцарія, Японія. Нафтові країни Близького Сходу (перед­усім Оман, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія) на­ближаються до цього рівня.

Більшість із 40 країн, що за оцінками ООН вважаються най-біднішими, знаходяться в Африці та Азії. Тут індикатор ви­значення багатства становить лише 5 % від аналогічного по­казника у найбагатших країнах. Можна сказати, що кожний четвертий житель планети ледь животіє в умовах жахливих злиднів. У цих країнах, так званій периферії багатого світу, зосереджено дев'ять десятих загальної кількості неписьмен­них, безробітних і неповністю зайнятих людей.

Упродовж останніх років розрив між рівнем життя населен­ня розвинених країн і тих, що розвиваються, не тільки не ско-

рочується, а навіть зростає. Ця тенденція, очевидно, зберігати­меться і надалі внаслідок таких причин.

По-перше, бідні країни помітно відстають не лише в еконо­мічному, а й у соціальному, політичному і культурному плані. Дуже поширені тут різні форми дрібнотоварного виробництва. Зберігаються родоплемінні форми життя та побуту, культури, суспільної свідомості. Основна маса населення зайнята у сіль­ському господарстві з архаїчними знаряддями праці. Сільське господарство відстає — збільшується імпорт продовольства, іс­тотно гальмується індустріалізація цих країн.

По-друге, чисельність безробітних у бідних країнах стано­вить астрономічну цифру: до 40 % усієї робочої сили, у тому числі у містах — 25. Це життя на випадкові заробітки, а вони не забезпечують навіть мінімальних життєвих потреб громадян.

По-третє, на відставання країн, що розвиваються, впливає не лише спадщина колоніального і напівколоніального мину­лого, а й дії сучасних монополій та урядів розвинених країн, які прагнуть збереження експлуатації народів Азії, Африки та Латинської Америки. Саме це призвело до того, що більшість багатих країн не виконують своїх зобов'язань і всупереч рі­шенню ООН не передають 0,7 % валового національного при­бутку на розвиток бідних країн. Впливають також стратегічні інтереси багатих країн після розпаду СРСР: з одного боку, зникла потреба оберігати бідні країни від "впливу Кремля"; з іншого — комерційні позики у розрахунку на прибуток витіс­нили допомогу на розвиток. У зв'язку з цим допомога за про­грамою Організації економічного співробітництва та розвитку сьогодні є найнижчою за останні 20 років.

По-четверте, більшість лідерів "третього світу" здійсню­ють вузькоегоїстичну політику, спрямовуючи жалюгідні ре­сурси своїх країн на зміцнення їх власної влади та розбудову збройних сил або просто привласнюють величезні суми.

Дата добавления: 2014-11-16