Селянська реформа 1861 р. в Росії та її здійснення в Україні

Аграрна реформа 1848 р. в Австрійській імперії і в Західній Україні

Панщинна система господарювання в Сх. Галичині, Закарпатті та Буковині, що входили до складу Австрійської імперії, була малоефективною та гальмувала розвиток господарства. Хоча становище селян було значно кращим, Габсбурги прагнули покращити стан селянства – головного джерела збирання податків для державної казни. Найгірше жили селяни Галичини: під час літніх с/г робіт панщина тут тривала 6 днів. Тому в 1781-1782 роках імператор Йосиф ІІ проголосив патенти, згідно яких:

o селяни звільнялися від особистої залежності від поміщиків;

o суд над селянами здійснював не пан, а спеціальний державний чиновник;

o розмір панщини встановлювався до 30 днів на рік;

o сільським лихварям (як правило, євреям), які не хотіли займатися с/г заборонялося проживати у селі.

Після його смерті селянські повинності зросли вдвічі, оскільки панщина була вигідною панівним класам Австрії. Галичина була “хлібною коморою” для Австрії і Німеччини, а сільське населення голодувало, оскільки більшість землі належала панам.

Поштовхом до ліквідації панщини стали революційні події 1848 р. в Австрії та інших країнах Зх. і Центральної Європи. 18 березня 1848 р. угорський сейм видав закон про скасування панщини в Закарпатті; 17 квітня 1848 р. – австрійський уряд скасував її в Галичині. 7 вересня 1848 р. віденський парламент ліквідував примусову закупівлю селянами міцних напоїв, правом на виробництво яких володіли поміщики.

Таким чином, скасування панщини було проведене з повним нехтуванням селянської верстви. Але, незважаючи на недоліки, аграрна реформа в цілому сприяла розвитку господарства і формуванню індустріального суспільства.

Скасування кріпосного права в Росії і на Україні вимагали, перш за все, аграрні відносини, що свідчили про кризу панщини. Праця селян-кріпаків була малопродуктивною і гальмувала розвиток с/г і промисловості.

Проти кріпосного права виступили селяни. За 4 роки (1848-1851) у Київській, Подільській губерніях бунти ставали все частішими. В Україні кріпацтво було найважчим, оскільки пани були чужинцями, які з презирством ставилися до селян. У 1856 р. Олександр ІІ офіційно заявив про необхідність ліквідації кріпацтва.

Проти кріпосного права виступила ліберально настроєна інтелігенція, яка вважала його антигуманним явищем. Промисловці теж були проти, оскільки кріпацтво перешкоджало розвитку торгівлі і промисловості.

Проект аграрної реформи було прийнято Державною радою Росії. На його підставі Редакційна комісія підготувала “Положення”, яке Олександр ІІ підписав 19 лютого 1861 року. Водночас був проголошений офіційний Маніфест про скасування кріпацтва.

Реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння, а селянські наділи, якими вони користувалися до реформи, зменшилися, їм віддавали землю гіршої якості, вони були позбавлені пасовищ, луків та лісів.

Внаслідок реформи селянство втратило 15% загальної площі земель. Землю селяни повинні були протягом 49 років викупити у поміщиків згідно із встановленими реформою цінами, які перевищували ринкові ціни на землю.

Земельна реформа надала поміщику право протягом 2 років визначати і оформити в уставних грамотах розміри земельних наділів селян. Селяни перебували у становищі “тимчасово зобов’язаних”, змушені були відбувати панщину або платити оброк. Дворові селяни взагалі землі не отримали.

Разом з тим, реформа 1861 року створила сприятливі умови для активізації господарської діяльності, перетворення кріпаків у вільних людей. Реформа сприяла господарському піднесенню, завершенню промислового перевороту і здійсненню індустріалізації.

Дата добавления: 2014-11-08