Теорія соціального научіння

Стадії життєвого шляху особистості за Е. Еріксоном

Вік немовляти (оральна стадія)	Довір'я — недовір'я
Ранній вік (анальна стадія)	Автономія — сумніви, сором
Вік гри (фаллічна стадія)	Ініціативність — почуття провини
Шкільний вік (латентна стадія)	Досягнення — неповноцінність
Підлітковий вік (латентна стадія)	Ідентичнісь — дифузія ідентичності
Молодість	Інтимність — ізоляція
Зрілість	Творчість — застій
Старість	Інтеграція — розчарування в житті

Концепція соціального научіння (Н. Міллер, Дж. Доллард) показує, як дитина пристосовується в сучасному світі, як вона засвоює норми суспільства, тобто як відбувається її соціалізація. Соціалізація — це процес входження дитини в суспільство, становлення її повноцінним його членом. Прихильники цієї теорії стверджують, що всі індивідуальні відмінності в розвитку дитини є результатом научіння.

Теорія соціального научіння розробляється трьома поколіннями вчених. Представники першого – Н. Міллер та Дж. Доллард – трансформували ідеї 3. Фройда, замінивши принцип задоволення принципом підкріплення, під яким вони розуміють усе, що стимулює повторення раніше виниклої реакції. Научіння – це підсилення зв'язку між основним стимулом і відповіддю, яка виникає завдяки підкріпленню. Будь-якої форми поведінки можна набути через наслідування.

Американський психолог Р. Сіре виділяє три фази розвитку дитини: фаза рудиментарної поведінки, – базується на вроджених потребах та научінні в перші місяці життя; фаза первинних мотиваційних систем – научіння в сім'ї (основна фаза соціалізації); фаза вторинних мотиваційних систем –научіння поза сім'єю у зв'язку зі вступом до школи.

Центральним компонентом научіння в першій фазі Р. Сірс вважає психологічну залежність, яка проявляється тим, що дитина боїться бути одна і прагне привернути до себе увагу. На розвиток дитини впливає також соціальне середовище. Перша фаза розвитку дитини зв'язує біологічну спадковість новонародженого з його довкіллям, вводить немовля в навколишнє середовище та є основою для розширення його взаємодії з зовнішнім світом.

Друга фаза розвитку дитини триває від 1,5 року до вступу до школи. Первинні потреби ще є основним мотивом поведінки дитини, але поступово вони перетворюються у вторинні, дитина перестає бути настільки залежною від матері, розвивається ідентифікація себе з батьками. Р. Сіре виявив, що для формування залежної поведінки мас значення участь у спілкуванні з дитиною кожного з батьків і виділив п'ять форм залежної поведінки:

1. Пошук негативної уваги, що складається в результаті низьких вимог матері та сильної участі у вихованні батька і проявляється в привертанні уваги опозиційною поведінкою, тобто неслухняністю, ігноруванням вимог.

2. Пошук постійного підтвердження, що пов'язаний з високими вимогами досягнень з боку обох батьків та проявляється у формі вибачень, потребі захисту, допомоги, втішань, схвалення.

3. Пошук позитивної уваги від оточуючих як наслідок терпимості батьків, схвалення та рідкого покарання з їх боку.

4. Перебування біля інших дітей чи дорослих як форма незрілої, пасивної, але позитивної за своїм змістом залежності.

5. «Дотик та утримання» як форма залежності у вигляді дотиків, обіймів і т.п.

Дві останні форми призводять до розвитку інфантилізації.

Третя фаза розвитку дитини (шкільні роки) характеризуєть­ся зниженням залежності від сім'ї та підвищенням – від вчите­лів та ровесників.

Основна ідея концепції Р. Сірса полягає у тому, що розвиток дитини – це результат практики виховання і научіння. Важливим напрямком у рамках теорії соціального научіння є дослідження критичних періодів соціалізації, які, власне, тим самим знову зробили спробу розв'язати проблему співвідно­шення спадковості і досвіду в розвитку дитини. Представники цього напрямку (Лоренц, Харлоу, Гезелл) стверджують, що вплив досвіду залежить від часу його дії: в певні періоди життя дитини він є значним, а в інші малопомітним. Найбільш глибоким є досвід ранніх років, коли формуються перші соціальні зв'язки, емоційна прив'язаність (навіть для дітей тварин найважливішою є потреба в контактах, а не в їжі). Виділяються два критичних періоди соціалізації:

1) на першому році життя у дитини формується психологічна залежність, встановлюються зв'язки з близькими йому людьми;

2) у 2-3 роки, коли в поведінці з'являються елементи незалежності. Такою ознакою, соціалізуючим елементом є соціальна посмішка дитини, «комплекс пожвавлення».

Багато прихильників знайшов також біхевіористичний підхід а рамках теорії соціального научіння. Так, Б. Скіннер вважає, що поведінка людини повністю визначається впливом зовнішнього середовища.

Ймовірність того, що певний акт поведінки повториться знову, вважає Б. Скіннер, залежить від підкріплення, яке підсилює поведінку та може бути як позитивним (дитина готується до уроків, щоб отримати похвалу дорослих), так і негативним (дитина готується до уроків, щоб уникнути покарання). Підкріплення може бути також первинним (їжа, вода, температура) і умовним (це стимул, який спочатку був нейтральним, а потім, поєднуючись з первинним, отримав функцію підкріплення, наприклад, гроші, схвалення, знаки любові, уваги і т.п.). Негативне підкріплення і покарання не тотожні: якщо перше підсилює поведінку, то друге – стримує, і може здійснюватись при позбавленні позитивного підкріплення чи застосуванні негативного (покаранням за погану поведінку може бути позбавлення дитини обіцяної винагороди).

Ще один напрямок теорії соціального научіння – це научіння через спостереження та наслідування, який розробляв А. Бан­дура. Для того, щоб у дитини сформувалась за допомогою наслідування нова форма поведінки, необхідно, щоб вона була уважною до моделі, яка чимось вирізняється та має функціо­нальне значення, – мала розвинену пам'ять, певні рухові навички для відтворення того, що сприймається, та позитивну мотивацію до наслідування.

Когнітивний підхід (вчення Жана Піаже). Ж. Піаже – один з найвидатніших психологів XX століття, який зробив кілька значних відкриттів в галузі дитячого розвитку, і основне з них – це відкриття егоцентризму дитини.

Егоцентризм дитини проявляється в своєрідності дитячої логіки, дитячого мовлення, уявлень про світ. До певного віку діти не розрізняють суб'єктивного і зовнішнього світу і лише поступово із соціальної взаємодії розвивається знання про себе.

У системі психологічних поглядів Ж. Піаже є також поняття соціалізація. Соціалізація – це процес адаптації до соціального середовища, який полягає в тому, що дитина, досягаючи певного рівня розвитку, набуваєздатності до співробітництва з іншими людьми завдяки розділенню та координації своєї точки зору та точок зору інших людей. Соціалізація обумовлює поворот в психічному розвитку дитини — перехід від егоцентричної позиції до об'єктивної (7-8 років).

Ще один важливий напрямок досліджень Ж. Піаже – це вивчення розвитку інтелекту в поведінці дитини та виділення його стадій. Підстадіями він розумів рівні розвитку, які послідовно змінюють один одного. Процес розвитку інтелекту, згідно з Піаже, складається з трьох великих періодів, протягом яких відбувається зародження трьох основних структур: сенсомоторних операцій; конкретних операцій; формальних операцій.

Розвиток він розглядає як перехід від нижчої стадії до вищої. Попередня стадія готує наступну. Ж. Піаже вивчав різні психічні функції (пам'ять, сприймання, мовлення) та їх зв'язок з інтелектом. Він стверджував, що «мислення дитини обов'язково проходить через всі відомі фази і стадії, незалежно від того, навчається дитина чи ні».

Дата добавления: 2014-11-16