Припинення зобов'язання

З самого моменту виникнення зобов'язання розраховані на їх припинення. Основною підставою припинення зобов'язань є їх виконання. Виконання зобов'язань мало юридичні наслідки, тобто припинення зобов'язань, лише за наявності певних умов. Ці умови стосувалися місця і часу виконання зобов'язань; особи виконавця і особи, яка приймає виконання; змісту зобов'язань.

Місце виконання зобов'язання визначається згодою сторін. В тому випадку, коли місце виконання зобов'язань встановлювалося альтернативно, то це місце вибирав боржник. В тих випадках, коли невиконання зобов'язання мало місце з вини боржника, то вибір місця виконання належав позивачеві.

Час виконання зобов'язання визначався договором. Якщо термін виконання не був встановлений у договорі, то момент виникнення зобов'язання і термін його виконання збігалися. Кредитор міг вима­гати виконання зобов'язання терміново, за винятком випадків, коли для виконання зобов'язання потрібен був певний час. Дострокове виконання (representatio) допускалося не завжди. Заборонялося достро­кове виконання обов'язків у виплаті аліментів. В тому випадку, коли дострокове виконання не заборонялося законом, вимагалося, щоб при цьому не порушувалися інтереси кредитора.

Для припинення зобов'язань вимагалося, щоб воно було виконано і прийнято певною особою. Виконання зобов'язання здійснювалося або боржником, або його представником. Особисте виконання вимага­лося тоді, коли договір мав особистий характер. Якщо ж зобов'язання не мало особистого характеру, допускалося його виконання третьою особою.

Виконання мало відповідати змісту зобов'язання. Боржник не міг на свій розсуд замінити предмет зобов'язання. Заміна предмета зобов'язання була можлива лише зі згоди кредитора.

Крім виконання зобов'язання, зобов'язальні відносини могли припинятися також через зміну змісту або умов зобов'язання (nova-tio); залік зустрічних потреб кредитора і боржника (compensatio); звільнення боржника від боргу кредитора (remissio debiti); поєднання в одній особі кредитора і боржника (confusio); неможливість вико­нання; смерть однієї зі сторін; закінчення давності до запитання.

Novatio — договір, який погашає попереднє зобов'язання через встановлення нового. Така заміна відбувається на основі усного договору (stipulatio).

Залік (compensatio) міг мати місце у випадках зустрічної вимоги, коли кредитор і боржник за одним зобов'язанням є відповідно боржником і кредитором за іншим.

Звільнення від боргу застосовувалося тоді, коли кредитор добро­вільно відмовлявся від свого права вимагати його сплати.

Зобов'язання припинялися у випадку фізичної або юридичної неможливості виконання. Фізична неможливість могла мати місце тоді, коли предмет зобов'язання (наприклад, річ) був фізично зни­щений без вини боржника. Юридична неможливість наставала тоді, коли предмет зобов'язання — оборотна річ, перетворювалася у необоротну (наприклад, річ виключалася з цивільного обігу).

У випадку смерті боржника зобов'язання переходило до спад­коємця. Виняток: до спадкоємців не переходили борги за делікти.

56 -57. ПОНЯТТЯ КОНТРАКТІВ ТА ВИДИ РИМСЬКИХ ДОГОВОРІВ.

Римські юристи визначали, що зобов’язання виникає із двох основних юридичних фактів: договору та делікту. На практиці ж найбільш розповсюдженим, а тому й найважливішим джерелом (підставою) зобов’язань у Давньому Римі був договір.

Договір (contractus) – це домовленість (узгоджене вираження волі) двох або більше сторін, спрямована на досягнення певного правового результату, а саме: виникнення, зміну або припинення прав та обов’язків.

У будь-якому договорі виражається воля, як правило, двох сторін. Отже, договір є вольовим актом і за юридичною природою двостороннім правочином. Вважається, що визначення договору як домовленості сторін, було зроблено римськими юристами під впливом грецької правової культури.

Саме поняття «договір» у римському праві не було однорідним і охоплювало такі дві групи: контракти (contractus) і пакти (pactum).

Контракти (contractus) – це формальні договори, які визнавалися цивільним правом (ius civil) і забезпечувалися позовним захистом. До числа контрактів відносилося тільки певне, визначене вичерпним чином коло договорів. Деякій відступ від цього принципу складали так звані безіменні контракти (contractus innominati).

Пакти (pactum) – це неформальні договори самого різного змісту, які не регулювалися нормами права та, як правило, не забезпечувалися позовним захистом. З часом за деякими пактами була визнана сила контрактів, відповідно їм був наданий позовний захист.

Римський юрист Гай при систематизації різних видів контрактів, визначав, що існує чотири види зобов’язань, що виникають із контрактів: 1) зобов’язання, що виникає шляхом передачі речі (res); 2) зобов’язання, що виникає шляхом проголошення певних слів (verba); 3) зобов’язання, що виникає шляхом написання певних слів (litterae); 4) зобов’язання, що виникає шляхом досягнення згоди (consensus).

Виходячи з цього, римські юристи розробили закриту систему контрактів, яка включала їх вичерпний перелік. Римська система контрактів спершу складалася з чотирьох груп: 1) консенсуальні – ті, що вважаються укладеними з моменту досягнення домовленості між сторонами; 2) реальні - ті, що вважаються укладеними з моменту передачі речі; 3) вербальні - ті, що укладалися в усній формі; 4) літеральні – ті, що укладалися у письмовій формі.

Кожна із зазначених груп контрактів охоплювала строго визначений перелік договорів. Однак, згодом на практиці з’явилися нові різновиди контрактів. Оскільки основна система контрактів вже була розроблена та отримала визнання, ці нові контракти були об’єднані у окрему групу – безіменні контракти. Безіменні контракти найбільше були схожі з реальними контрактами. Вони виникали з моменту вчинення однією із сторін певної дії.

Пакти – це неформальні угоди, які не мали позовного захисту.

Відсутність позовного захисту пактів саме й обумовлювалася їх неформальністю. З розвитком цивільного обороту пакти отримали преторський захист, оскільки незважаючи на їх неформальний характер, вони не суперечили принципу справедливості. Згодом для укріплення ділових стосунків деякі пакти, як виключення, отримали й позовний захист. Таким чином, визначилися 2-і категорії пактів: “голі пакти” – ті, що позбавлені позовного захисту; “одягнені пакти” – ті, що забезпечені позовним захистом.

Дата добавления: 2014-11-18