Засоби розвитку мовлення

Основними засобами з розвитку мовлення дітей є: організація їхнього спілкування у різних напрямах діяльності - гра, праця, сприймання різних видів образотворчого мистецтва; довкілля, природа, ознайомлен­ня дітей з художньою літературою, використання технічних засобів; мовлення вихователя як засіб впливу на мовлення дітей.

Життя дитини у дошкільному закладі постійно наповнене спілку­ванням з вихователем і однолітками. За визначенням психологів, спілку­вання - це специфічний напрям діяльності, що полягає у взаємодії Двох чи більше людей, спрямованої на погодження й об'єднання їхніх зусиль з метою встановлення взаємин і досягнення спільного результату. Спілкування має відбуватися за потреби, що не завжди усвідомлюється мовцями. Якщо вихователь прагне, щоб діти спілкувалися, він має потурбуватися про виникнення потреб, які стимулювали б мов­леннєві контакти, і зробити так, щоб ці контакти були мотивованими. Організація будь-якої діяльності, в процесі якої діти спілкуються, є дидактичним засобом розвитку мовлення дітей.

Для розвитку мовлення дітей значні можливості закладені у грі. Так, рольові ігри сприяють самостійним висловлюванням дітей, активі­зують певну групу слів, пов'язаних зі змістом гри: «професійний» слов­ник вихователя, помічника вихователя, лікаря, моряка та ін. Будівельні ігри збагачують дітей словами, що означають якості, величину: просто­рове розміщення предметів (важкий, довгий, згори, всередині); професійні терміни (перекриття, арка, фанера тощо). Рухливі ігри з текстом, ігри-драматизації сприяють формуванню правильного темпу, мовленнєвого дихання, дикції, виразності дитячого мовлення. Дидактичні ігри закрі­плюють і активізують словниковий запас дитини, сприяють формуван­ню її мовленнєвих умінь і навичок (побудувати речення, описати, при­гадати вірш, відгадати загадку та ін.). Завдання вихователя - допомог­ти, за потреби створити умови для гри, навчити та пояснити дітям пра­вила незнайомої гри, сприяти встановленню мовленнєвих контактів з однолітками.

Праця - господарсько-побутова, ручна, на лоні природи - також є ефективним засобом розвитку словника дітей і формування мовленнє­вих навичок. Мовлення поєднується з активними діями дітей, що сприяє швидкому утворенню тимчасових нервових зв'язків. Побутова діяльність має свою специфіку і педагогічне цінна тим, що розвиток мовлення відбувається у природній, невимушеній обстановці: під час одягання, приймання їжі, прогулянки, гімнастики, підготовки до сну збагачується й активізується словниковий запас дітей, формуються навички розмов­ного мовлення, відбувається засвоєння норм і правил мовленнєвого ети­кету, широко використовується художнє слово, фольклор. Діти легко вступають у розмову, зміст мовленнєвого спілкування узгоджується з реальними стосунками. У вихователя є більше часу і можливостей роз­мовляти з кожною дитиною на різні теми, стимулювати і підтримувати розмови між дітьми.

Важливим засобом розширення уявлень, знань про навколишню дійсність і розвиток мовлення дітей є сприймання різних видів зобра­жувального мистецтва - театрів, кіно, діафільмів і діапозитивів, змісту дитячих книжок тощо. Цей вплив посилюється тими почуттями, емоці­ями, переживаннями, які супроводжують сприймання будь-якого виду мистецтва. У поєднанні з умілим педагогічним впливом ці засоби ста­ють для дитини взірцями літературної мови, які діти переносять у са­мостійну мовленнєвотворчу діяльність, використовують у сюжетних іграх. іграх-драматизаціях, дитячих концертах. Сприймання картини, предме­та, твору прикладного мистецтва, візуальних технічних засобів завжди супроводжується репліками, обміном враженнями, запитаннями.

Засобами розвитку мовлення дітей виступають також довкілля і природа як сенсорне підґрунтя для збагачення словникового запасу дітей.

Художня література активізує й уточнює словник, сприяє розвитку образного мовлення, збагачує мовлення дітей емоційно-експресивною лексикою.

Розвиток мовлення у дітей можливий лише за умови правильного мовлення вихователя та інших дорослих, які їх оточують. «Мова найкра­ще слугує людині тоді, коли той, хто користується нею, найповніше володіє її скарбами. А для цього треба вивчати будову мови, словник, норми вимови, треба виховувати любов до мови, до рідного слова»¹.

Діти, наслідуючи мовлення дорослих, переймають усі тонкощі вимо­ви, слововживання, побудови фраз. Мова є національним багатством народу. Вчити дітей треба на кращих зразках рідної мови. І в цьому важлива роль відводиться вихователю, який постійно перебуває в контак­ті з дітьми, від якого вони переймають зразки культури мовлення. Ось чому поряд з багатьма професійними знаннями, вміннями і навичками вихователя перше місце посідає знання рідної мови, вільне володіння нею, чуття мови, постійне самовдосконалення свого власного мовлення.

На жаль, у мовленні вихователів нерідко трапляються помилки, най-типовішими з яких є такі:

• порушення орфоепічних норм вимовляння звуків за їх позначен­ням, хоча написання не завжди передає літературну вимову слова (тітці - тіцці, учишся - учисся, смієшся - смієсся)',

• порушення наголосу у словах (читання, завдання, була, нести та ін.);

• помилки у вимові голосних і приголосних звуків: [й] замість [о] (карова хадила), [і] замість [й] (згма), [х], [хв] замість [ф] (Хведір, хутбол). Пом'якшення шиплячого [ч] (чяс, щястя);

• вживання незрозумілих дітям слів: спеціальних термінів (декора­тивне малювання, властивості предметів), слів іншомовного по­ходження;

неточне вживання слів (Що ти бажаєш сказати?, добротна каз­ка, симпатична кімната, поставте руки на стіл); вживання слів-паразитів (значить, от);

синтаксичні та граматичні помилки (Сьогодні у групі відсутні троє дівчаток по хворобі);

надмірна пестливість, швидкий темп і багатослів'я, надмірна ла­конічність, грубість.

Постійне підвищення рівня культури мовлення є професійним і су­спільним обов'язком кожного педагога.

Під культурою мовлення розуміють його правильність, тобто відпо­відність нормам орфоепії, стилістики, граматики, лексики, встановленим для літературної мови традиціям та вміння користуватися ними в різних умовах спілкування відповідно до мети і змісту мовлення. Норма - це правило, взірець, у широкому розумінні - обмеження, якому підпоряд­ковано певний процес чи його результати.

Мовна норма - це закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти, які найкраще і найповніше з числа співіснуючих вико­нують свою суспільну роль¹.

Опанування культурою мови - довготривалий процес. Вихователь має самокритично ставитися до власного мовлення, проте виявити його недоліки не завжди вдається. У процесі мовленнєвого спілкування увага найчастіше звертається не на форму мовлення (як сказати), а на її зміст (що сказати). Крім того, окремі мовленнєві огріхи стають навич­ками й інколи не помічаються (швидкість, нечіткість, неохайність мов­лення, крикливість, неточність вимовляння окремих звуків, слів, моно­тонність та ін.).

До мовлення вихователя висуваються певні вимоги, щоб воно стало джерелом культури мови для дітей. Насамперед мовлення вихователя має бути змістовним, надавати дітям нову, вірогідну інформацію, розкри­вати перед ними взаємозв'язки й залежності, що існують у довкіллі, оцінювати вчинки дітей і дорослих. Цих вимог вихователь має дотри­муватися не тільки на заняттях, а й у повсякденному житті, не допуска­ти збіднення мови під час побутової, ігрової діяльності, не обмежувати її лише організаційними дисциплінарними звертаннями.

Словник вихователя має бути багатим і точним. Для висловлювання свого емоційного ставлення до дітей, їхніх вчинків, для складання роз­повіді, опису подій вихователю потрібно оперувати великою кількістю різних слів. Він має використовувати синоніми, антоніми, словосполу­чення, широко послуговуватись образними літературними й народними виразами, фразеологічними зворотами. Потрібно частіше вживати сло­ва, що повільно засвоюються дітьми (відтінки кольорів, матеріали, фор­ми, розміри предметів, художні звороти, узагальнювальні слова тощо).

У розмові з дітьми слід пам'ятати про їхні вікові можливості та доступність мовлення їхньому сприйманню. Спілкуючись із молодши­ми дітьми, вихователь має вживати слова з конкретним змістом. Фрази мають бути короткими й простими за структурою, темп - уповільненим, мовлення - емоційним. На п'ятому-шостому році життя дітям уже до­ступне розуміння причин нескладних явищ, які в мовленні відобража­ються складнопідрядними і складносурядними реченнями. Стримані-шими стають інтонації вихователя, що дає змогу дитині відчути себе старшим, і виявляється у її вчинках, поведінці. Порушення вікових меж, зумовлених психофізичними особливостями дітей молодшого, серед­нього і старшого віку, призводить до педагогічних помилок: нерозуміння, зниження Інтересу, роздратування, пасивності дітей, бідності їхнього словникового запасу.

Певні вимоги ставляться і до звукового мовлення вихователя: чис­тота вимови кожного звука, чіткість дикції, орфоепічна правильність. Мовні дефекти у мовленні вихователя (заїкання, гугнявість, неправиль­на вимова звуків та ін.) неприпустимі. Діти успішно й швидко засвоюва­тимуть звуки рідної мови у вихователя з правильною вимовою кожно­го звука, кожної фрази, слова, тобто з чіткою дикцією. Якщо вихователь допускає неохайність у вимові, розмовляє крізь зуби, недостатньо відкри­ваючи рот, недомовляє закінчення, то дітям буде важко засвоїти звуко­ву правильність мовлення. Педагог має дотримуватися літературних норм вимови, уникати політерної вимови, не використовувати в мов­ленні місцевих говірок, неправильного наголосу.

Точність мовлення вихователя - це вміння із багатьох близьких за змістом слів обирати одне, що найповніше і найяскравіше характеризує предмет чи явище, його властивості.

Обов'язковим елементом мовлення вихователя є його виразність. Виразність мовлення - це його емоційність, тобто яскраво виражене ставлення до того, про що йдеться, і до тих, кому адресоване мовлення. Виразність досягається і вмінням добирати точне слово, і побудовою фраз, і використанням літературних художніх засобів: епітетів, мета­фор, порівнянь, гіпербол, прислів'їв, приказок і різноманітністю інто­націй.

Вихователь має володіти культурою зв'язного мовлення: умінням вести діалог, розповідати, слухати розповіді й відповіді інших. Його мовлення має бути небагатослівним, але зрозумілим і логічним. У діяль­ності кожного педагога важливими є навички публічного мовлення: вміння виступати перед колегами, організовувати колективну бесіду з батьками. У процесі мовленнєвого спілкування для дітей і тих, хто їх оточує, зразком має бути вся манера поведінки вихователя (поза, жест, ставлення до співрозмовника).

Правильно і чітко організована робота з розвитку мовлення у до­шкільному закладі можлива лише у тому разі, якщо вихователь добре обізнаний зі станом мовленнєвого розвитку всіх дітей групи. Це допо­магає йому правильно планувати свою діяльність, а залежно від якості оволодіння дітьми матеріалом - коригувати заняття у групі, надавати індивідуальну допомогу.

Систематичний контроль за тим, як діти засвоюють мовний матеріал, має велике значення для забезпечення наступності між дошкільним закладом і школою.

Мовлення дітей дошкільного віку має відповідати певним вимогам. Серед них насамперед треба назвати змістовність дитячого мовлення *М. Львов). Побудувати розповідь чи правильно відповісти на запи­тання можна лише за умови відповідних знань про навколишню дійсність ^та вміння користуватися наявним у дитини словниковим запасом. Для цього потрібно систематично збагачувати знання дітей і забезпечувати активну мовленнєву практику.

Не менш важливою вимогою є послідовність і логічність викладу думки. Першокласник повинен уміти послідовно й логічно відповідати на запитання, самостійно будувати розповідь, не робити пауз, пропусків, повторів уже сказаного, не відволікатися, доводити свого розповідь до логічного завершення.

Однією з вимог до мовлення дітей є його точність. Під цим поняттям розуміють уміння мовця обирати такі слова і словосполучення, які най­більше відповідають змісту. Точність вимагає граматичної правиль­ності мовлення.

Зрозумілість мовлення означає його доступність для тих, до кого воно звернене. Мовлення дитини має бути простим, з короткими фра­зами, правильним словниковим наголосом.

Виразність - необхідна вимога до усного мовлення дітей, яка визна­чається тим, наскільки форма мови відповідає її змісту, тобто інтонацією, темпом, силою голосу тощо.

На основі досліджень О. Гвоздєва, А. Богуш, Ф. Сохіна, А. Максакова було встановлено показники розвитку мовлення випускників дошкіль­них закладів. Користуючись ними, вихователь має змогу перевірити рівень мовленнєвого розвитку дітей своєї групи. До критеріїв вивчен­ня мовленнєвого розвитку дітей належать такі:

1. Навички мовленнєвого спілкування з однолітками й дорослими: охоче чи неохоче вступає дитина у спілкування з дорослими, одно­літками; чи може підтримувати розмову з дорослими й однолітками на знайому тему; як розмовляє дитина з товаришами - багато, мало чи є мовчазною; чи вміє ввічливо звертатися до дорослих і дітей; як називає дорослих - на ім'я, по батькові, на «Ви» чи якось інакше; вітається першою з дорослими і незнайомими людьми чи потребує нагадування, чи не забуває попрощатися; чи вміє дякувати за допомогу, чи користу­ється при цьому словами дякую, вибачте, будь ласка та ін.; чи трап­ляється у мовленні дитини нелітературна лексика; чи вміє вислухати свого товариша, чи часто відволікається, чи має звичку перебивати того, хто говорить; чи вміє дитина спокійно домовлятися з іншими дітьми - розподіляти ролі у грі, обов'язки у праці, погоджувати свої дії; яким тоном дитина спілкується - доброзичливим, вимогливим, зневажливим; чи прислухається до зауважень з приводу культури спілкування, чи намагається позбутися своїх недоліків; чи вміє вільно виступати перед дітьми, незнайомими людьми, чи соромиться, боїться.

2. Звукова культура мовлення, сила голосу: досить голосно, помірно чи тихо відповідає на запитання, переказує твір, читає вірш; швидкість (темп) мовлення - говорить швидко, помірно, повільно; інтонаційна виразність - говорить виразно, невиразно, маловиразно; дикція мов­лення дитини - чітка, не досить чітка; вміння дотримуватися літератур' них норм вимови (орфоепія) - немає відхилень, є відхилення; звуковимова - які звуки діти не вимовляють, вимовляють неправильно, заміню­ють іншими; мовленнєвий слух - чи вміє помічати неточності в мов­ленні, визначити на слух швидкість, інтонаційну виразність, силу, тембр

голосу.

3. Словник: іменники - розуміння і вживання побутової лексики, узагальню вальних понять, назв знарядь праці, матеріалів; назв частин, деталей предметів; розуміння і вживання антонімів, синонімів; прикмет­ники - знання і вживання слів, що позначають кольори та їх відтінки, якості, властивості предметів, розміри, матеріал, з якого виготовлений предмет (дерев'яний, пластмасовий та ін.); вживання прикметників -синонімів та антонімів; дієслова - вживання слів, що означають дії людей, тварин; вміння дитини добирати дієслова з протилежним значен­ням; прислівники - розуміння і вживання слів, що вказують на ознаку дії (швидко, добре, погано та ін.); розуміння і вживання слів, що позна­чають просторові та часові відношення; добір слів (прислівників) з протилежним значенням.

4. Граматична будова мовлення: морфологія - вживання правильних граматичних форм слів, невідмінюваних іменників, закінчень іменників у родовому відмінку множини; вміння узгоджувати іменники середньо­го роду з прикметниками, вживати дієслова зі зміною голосних чи при­голосних в основі, утворювати слова за допомогою суфіксів, префіксів, закінчень, правильно утворювати складні слова; синтаксис - викори­стання різних видів речень: простих (поширені, непоширені), складних (складносурядні, складнопідрядні); вміння ту саму думку висловити різними словами.

5. Зв'язне мовлення: вміння самостійно, повно, послідовно перека­зувати літературний твір; логічно й послідовно скласти описову і сю­жетну розповідь за картинкою, з досвіду або творчу розповідь.

6. Готовність дітей до оволодіння грамотою: вміння виокремити пер­ший звук у слові, визначити наявність заданого звука у слові, провести звуковий аналіз слова; правильно відтворювати звуки; у старшій групі -вміння схарактеризувати звуки; поділити слово на склади; скласти речен­ня за заданою кількістю слів, встановити їх послідовність; усвідомлення дитиною окремих мовних явищ.

Виокремити ту головну та єдину якість або здібність, що засвідчує правильний, нормальний розвиток мовлення дитини, досить важко, оскіль­ки мова - явище складне й багатогранне. Слід зауважити, що дитина погано говорить тоді, коли в неї неправильна дикція або коли вона не може відповісти на просте запитання чи розповісти про те, що з нею трапилося, коли мало й неохоче розмовляє з людьми, які її оточують, або коли їй важко позначити одним словом багато предметів чи дій. Перелічені недоліки відображають різні сторони розвитку мовлення і можуть не збігатися: дитина інколи погано вимовляє (або зовсім не вимовляє) деякі звуки, але правильно, по суті відповідає на запитання Дорослого і сама ставить цікаві запитання, мало розмовляє з однолітками, але легко й охоче - з близькими та ін. Тому говорити про розвиток чи недоліки мовлення взагалі неможливо. Спершу потрібно з'ясувати який аспект мовлення не розвинений і лише потім вживати відповідних заходів для виправлення мовлення.

§ 3. Програмне забезпечення навчання дітей рідної мови в дошкільних закладах України

У перші роки незалежності України чимало наукових колективів займалися розробленням національних програм виховання і навчання дітей у дошкільному закладі. З 1990 по 1996 рр. було створено близько ЗО варіантів як загальнодидактичних, так і тематичних програм, які не рецензувалися і не оцінювалися на державному рівні. Першою націо­нальною програмою для дошкільнят стала програма «Малятко»' (1991), підготовлена науково-творчим колективом під керівництвом 3. Плохій. У ній уперше було змінено структуру викладу матеріалу: не за вікови­ми групами, як це склалося традиційно, а за розділами; передбачалося проведення занять різного типу: фронтальні, групові, індивідуально-групові, індивідуальні.

У програмі виокремлено розділ «Мовленнєве спілкування» дітей другого-сьомого років життя. Змістова лінія кожної вікової групи за­вершується «Показниками засвоєння змісту». Розгляньмо структуру цього розділу на прикладі табл. 15.

Порівняно з попередніми програмами вперше підрозділ «У світі слів» подано за тематичним принципом, теми розміщено з поступовим ускладненням у кожній віковій групі. У підрозділі «Наші співроз­мовники» виокремлено завдання: а) спілкування з дорослими; 6) спіл­кування з однолітками; в) етичні засади спілкування; г) маленькі опо­відачі. Змістова лінія - спілкування з однолітками, спілкування з дорослими, етичні засади спілкування - орієнтує вихователя на роз­виток діалогічного і розмовного мовлення, а також мовленнєвого ети­кету.

У 1993 р. було опубліковано програму «Дитина», науковий керівник О. Проскура¹. Основними принципами, що визначили зміст програми, є такі: орієнтація вихователя на особистість дитини, її вікові та індивіду­альні особливості; узгодження колективних та індивідуальних форм і методів роботи з дітьми в усіх вікових групах з метою принципового збільшення питомої ваги індивідуальної роботи; опертя на здобутки психологічної науки про роль таких напрямів діяльності, як спілкуван­ня з дорослими, діяльність з предметами, гра, організовані та самостійні заняття; зв'язок з традиціями народної педагогіки, фольклором, різно­видами національного та світового мистецтва; забезпечення умов для формування творчої особистості. Програма призначена для дітей віком від 3 до 7 років. Ознайомлення з довкіллям, розвиток мовлення і ху­дожня література, інтегровані у програмі в розділ «Мова рідна, слово рідне» (табл. 16).

Як бачимо, автори програми докладно розробили тематику ознайом­лення дітей з довкіллям, зорієнтовану здебільшого (за змістом) на наро­дознавчий аспект. Слід наголосити, що це єдина програма (загальнопеда-гогічна), в якій у повному обсязі пропонується формування у дошкіль­нят народознавчої компетенції.

Змістову лінію мовленнєвого розвитку розкрито достатньо повно і ґрунтовно. Однак негативним моментом програми є відсутність розді­лу «Художня література», який замінено лише однією темою «У нас в гостях книжка».

Зауважимо, що художній літературі, як і художньо-мовленнєвій діяль­ності, відводиться найбільша питома вага у навчально-виховній роботі впродовж дня. Це читання, розповідання, заучування віршів, драмати­зація, інсценування, театралізовані ігри, етичні бесіди та ін. Завдання і навчання переказування художніх текстів здійснюється тільки на за­няттях з розвитку мовлення за текстами, які дітям читали на заняттях ³ художньої літератури.

У 1991 р. вперше в Україні вийшла друком тематична авторська програма Н. Дзюбишиної-Мельник «Розвиток українського мовлення У Дошкільників». Програма-довідник для дошкільних закладів з українським мовним режимом'. Програма охоплює дошкільні вікові групи від 3 до 7 років і складається з таких розділів: «Звукова культура», «Формування граматично правильної мови», «Зв'язне мовлення». Заува­жимо, що змістова лінія усіх розділів насичена так, що програму можна назвати програмою-максимумом для дітей дошкільного віку.

Важливим моментом є врахування автором ситуації функціонуван­ня української мови у різних регіонах України, недостатнє володіння педагогами українською мовою. Другу частину програми становить довідник «Пробний орієнтовний словник української мови для дітей З" 6 років життя» з диференціацією за віковими групами і частинами

мови, за такою структурою - діти віком 3 роки: іменники (в алфавітному порядку) з наголосами і перекладом окремих слів російською мовою, що подані в дужках. Наприклад, будинок (рос. дом), вовк (рос. волк) та ін. Дієслова, прикметники, прислівники, числівники, займенники, частки, вигуки, вирази. Цей словник може слугувати насамперед довід­ковим матеріалом вихователям як з українською, так і з російською мовами навчання.

У 1997 р. було опубліковано тематичну програму «Витоки мовленнє­вого розвитку дітей дошкільного віку»' як програму-максимум. Крім програми в ній представлено теоретичні засади мовленнєвої і худож­ньо-мовленнєвої діяльності дітей (функції, принципи, форми навчання, різновиди компетенцій та їх сутність).

У Державній національній програмі «Освіта» («Україна XXI сто­ліття») вперше розглядалося питання щодо нагальної потреби визна­чення базисного компонента дошкільної освіти. Державні програмні документи визнали дошкілля початковою, вихідною ланкою освіти у країні. В Україні розроблено новий державний документ - стандарт «Базовий компонент дошкільної освіти»².

Базовий компонент дошкільної освіти -це мінімально необхідний і водночас достатній для нормального функціонування дитини у довкіллі рівень знань, умінь і навичок, рівень обізнаності, або ступінь компетент­ності.

Ступенем компетентності (обізнаності) вважають комплекс осо-бистісних якостей і властивостей, розвинених потреб і здібностей, еле­ментарних теоретичних уявлень, що становлять систему знань дитини; життєво важливих практичних умінь, які гарантують дошкільнику при­стосованість до життя, вміння орієнтуватися в ньому, здатність реалізу­вати свій природний потенціал.

Базисний компонент дошкільної освіти визначає вимоги суспільства та держави до вихованості, обізнаності й навченості дошкільника, а та­кож умови, за яких вони можуть бути досягнуті. Це фундаментальні засади, підвалини перших років життя дитини, мінімальне освітнє ядро, що відображає якісно-кількісні показники поведінки й діяльності ди­тини і ні за яких умов у жодному дошкільному закладі України не може бути знижене.

Учені по-різному розуміють мінімально необхідну «обізнаність ди­тини». Так, О. Кононко, один з авторів проекту базисного компонента, наголошує, що у контексті базисного компонента поняття «мінімаль­ний» вживається «не стільки в розумінні «найнижчий за ступенем роз­витку», скільки у значенні «обов'язковий набір елементарних, доступ­них вікові складових»³. Отже, документ орієнтує на досягнення дитиною нижнього вікового, а не індивідуального порога. Бути нижче за цю межу не має права жоден педагог. Якщо дитина не опанувала віковим мінімумом, то це показник психологічного або соціального відхилення. Як бачимо, йдеться про забезпечення кожній психічно нормальній ди­тині своєрідної вікової мірки, «не нижчий за мінімально достатній ступінь розвитку».

Базисний мінімум обізнаності розглядається сучасними вчени­ми (Л. Парамонова, М. Поддьяков, О. Кононко та ін.) як складна, струк-турована, інтегрована одиниця, як сукупність мінімальних одиниць виміру різнобічних компетенцій дитини-дошкільника. Так, мовленнєва компетенція охоплює лексичну, фонетичну, граматичну, діамонологіч-ну та інші компетенції. Базисний мінімум, як інтегрований фено­мен, може бути вищим за означений у сучасних чинних програмах оптимум чи максимум (йдеться «про орієнтовні показники розвит­ку»). Наприклад, дитина швидко опанувала правильною вимовою, вод­ночас вона ще не вміє зв'язно розповісти про свою діяльність, бачене й пережите, бо в неї бідний словниковий запас, що не відповідає означе­ному «мінімуму».

•«Базовий компонент» становить 2 частини - інваріантну та варіант­ну. Інваріантна частина є обов'язковою для всіх дітей віком до 7 років (як у дошкільному закладі, так і в сім'ї), її мета - забезпечення єдності освітньо-виховного простору України і його відповідності до європей­ського освітнього простору та духовного розвитку дітей. Варіантна частина враховує індивідуально-психічні властивості розвитку особи­стості дитини (потреби, нахили, здібності та ін.), регіональний, етно-соціокультурний компонент, що дає можливість відкривати різні альтер­нативні дошкільні заклади, створювати варіантні програми і методики навчання.

«Базовий компонент дошкільної освіти» визначив і її кінцеву мету, яка полягає в розвитку елементарного світогляду, ціннісного ставлення до зовнішнього й внутрішнього світу, елементарного самовизначення, духовного розвитку дитини.

Засобами реалізації мети дошкільної освіти є прилучення дітей до національних і загальнолюдських цінностей, формування базисної осо-бистісної культури і механізмів забезпечення життєдіяльності, вихо­вання потреб у самореалізації та самоствердженні. Завдання дошкіль­ної установи і сім'ї в реалізації мети полягає в тому, щоб полегшити дитині процес входження в соціальне середовище й адаптування в ньо­му, прищепити навички практичного життя, розвинути внутрішній світ дитини.

Розроблення базисного компонента дошкільної освіти - нове зав­дання як для науковців, так і для практиків України. Тож його ство­рення вимагало враховувати принаймні три позиції: базисні характе­ристики особистості, якісні новоутворення психічного розвитку та вікоБазисними характеристиками дитини-дошкільника психологи виз­нають такі психічні якості та властивості як: креативність, ініціа­тивність, самостійність і відповідальність, довільність, свобода по­ведінки й безпека, самосвідомість і самооцінка.

Креативність - це здібність дитини до творчого розв'язання будь-яких проблем, що виникають у тій чи тій ситуації певного напряму діяльності (Л. Венгер, Л. Парамонова, М. Поддьяков та ін.). Показни­ками креативності вважають:

• здібність дитини до створення нового оригінального продукту (малю­нок, конструкція, вірш, розповідь та ін.);

• ініціативність - показники розвитку творчого інтелекту дитини, що виявляється в ігровій, продуктивній, художньо-мовленнєвій діяль­ності;

• самостійність і відповідальність - своєрідна форма дитячої актив­ності, яка відображає актуальний рівень розвитку особистості (Л. Ви-готський) і забезпечує дитині самостійність (без допомоги доросло­го) у виборі й розв'язанні різних завдань. Відповідальність дитини за власні вчинки й поведінку визначається мірою її самостійності, рівнем розвитку вольових якостей у ситуації вибору «можна - не можна», «добре - погано», «хочу - повинен (зобов'язаний)». Довільність - це вміння управляти своєю поведінкою відповідно до

вимог, правил, норм поведінки (Л. Виготський, О. Запорожець). Показ­ники довільності: супідрядність мотивів, уміння виокремлювати про­відний мотив і підпорядковувати йому інші; внутрішня мотивація та оволодіння нормами поведінки.

Свобода поведінки і безпека залежать від рівня обізнаності та вихова­ності дитини, їх показниками є: почуття міри, обережність і передбачли­вість наслідків своїх дій і вчинків; чуття безпеки, дотримання соці­ально-детермінованих правил і заборонів. Показниками самосвідомості і самооцінки є: образ власного «Я»; усвідомлення свого місця в системі суспільних відносин; прагнення до здійснення суспільне значущої та суспільне оцінної діяльності (Б. Ананьєв).

Якісними новоутвореннями психічного розвитку, за даними психо­логів (Л. Виготський, О. Запорожець, О. Леонтьєв, Д. Ельконін та ін.), є класична формула «Я сам» трирічної дитини, оволодіння діалогічним (у молодшому віці), монологічним (у середньому віці) мовленням; ви­никнення планувальної, регулювальної мовної функції у шість років; довільність поведінки; самостійність дітей старшого дошкільного віку та ін.

Сенситивний період розвитку - це найсприятливіший вік (щодо пластичності нервової системи) для засвоєння певного матеріалу, на­буття знань, умінь і навичок у певному напрямі діяльності, наприклад, в оволодінні мовою - від 2 до 5 років. Зауважимо, що розроблення ба­зисного компонента не може повторювати за своєю структурою сучасні чинні програми дошкільних закладів. Базисний компонент дошкільної освіти має забезпечити цілісне, інтегроване, взаємопов'язане знання дитини про природу, предметний світ, світ мистецтва, світ людей, світ власного «Я». Тому в базисному компоненті виділено чотири сфери життєдіяльності дитини: «Природа», «Культура», «Інші», «Я сам».

Зміст освітньо-виховної роботи спрямований на збереження дитячої субкультури, орієнтацію дорослого насамперед на цінності, інтереси і норми самих дітей, на врахування особистісних новоутворень раннього дошкільного дитинства - розвиток активного мовлення, наочно-дієвого й елементарного логічного мислення, самостійності, образу «Я», виник­нення схематичного контуру дитячого світогляду, формування внут­рішніх етичних інстанцій, супідрядності мотивів, виявів довільної пове­дінки, особистої самосвідомості дитини.

Базисний компонент розроблено з урахуванням того, що засвоєння змісту дошкільної освіти як завершеної цілісності має відповідати всьому періоду перебування дитини на віковому етапі від одного до семи років життя. Кожний віковий щабель (ранній, молодший, середній і старший дошкільний вік) виконує в цьому процесі свої психологічні Й педа­гогічні завдання лише за умови їх повної реалізації як на кожному щаблі зокрема, так і в сукупності загалом.

§ 4. Змістова характеристика видів мовленнєвої компетенції дошкільників

Навчання мови і розвиток мовлення дітей не зводяться лише до мовленнєвої діяльності, реалізації та використання мовної системи.

Лексична компетенція - це запас слів у межах певного вікового періоду, здатність до адекватного використання лексем, правильне вжи­вання образних виразів, приказок, прислів'їв, фразеологічних зворотів.

Фонетична компетенція — правильна вимова всіх звуків рідної мови, звукосполучень відповідно до орфоепічних норм, наголосів; доб­ре розвинений фонематичний слух, що дає змогу диференціювати фо­неми; володіння інтонаційними засобами виразності мовлення (темп, тембр, сила голосу, логічні наголоси тощо).

Граматична компетенція - неусвідомлене вживання граматичних форм рідної мови згідно із законами і нормами граматики (рід, число, відмінок, клична форма тощо), чуття граматичної форми, наявність ко-рекційних навичок щодо правильності вживання граматичних норм.

Діамонологічна компетенція - це розуміння зв'язного тексту, вміння відповідати на запитання й звертатися із запитаннями, підтримувати та розпочинати розмову, вести діалог, складати різні розповіді.

Комунікативна компетенція - комплексне застосування мовних і немовних засобів з метою комунікації, спілкування в конкретних соці­ально-побутових ситуаціях, уміння орієнтуватися в ситуації спілкуван­ня, ініціативність спілкування. Кожний вид компетенції має базисні вікові характеристики.

Отже, навчати дітей різновидам мовленнєвої компетенції потрібно вже з раннього віку. Перед тим, як вступити до школи, дитина має засвоїти відповідні мовленнєві знання, вміння і навички, які необхідні їй для спілкування.

Розгляньмо зміст базисного компонента мовленнєвого розвитку ви­пускника дошкільного закладу в навчально-мовленнєвій та художньо-мовленнєвій діяльності (табл. 17).

Кінцеві результати мовленнєвого розвитку наведено у «Базовому компоненті дошкільної освіти» у сферах «Культура», «Люди», «Я сам».

Сфера «Культура», змістові лінії «Світ мистецтва», художній образ

мовою мистецтва¹:

Театральна Розуміє театральний образ як живу авторську дію

з використанням засобів мовлення, міміки, жестів, руху, музики, танцю, співу для передавання об­разу; ідентифікує почуття і вчинки персонажів із власними.

Літературна Цілісно сприймає і розуміє композицію та зміст

літературного твору. Розрізняє й виокремлює структуру та основні засоби художньої вираз­ності: динаміку і ритмічну послідовність, града­цію і ретардацію (повторення) дій.

Художньо-практична діяльність², зокрема:

Театральна Виявляє особистісну позицію у процесі перевті-

лення у специфічний образ, запам'ятовує сюжет­ну послідовність, вчасно включається в дію. Володіє навичками зображення позитивного й не­гативного образів персонажів; використовує му-зично-пластично-пісенний досвід у театралізації різних творів літературних жанрів.

Літературна Використовує художні засоби виразності літера-

турних творів, читає їх напам'ять, переказує, ана­лізує та відтворює у різних напрямах діяльності. Кількісна й якісна характеристики мовленнєвої діяльності сягають вікової норми. Має навички корекції та самокорекції мовлення. Емоційно відгукується, ціннісне ставиться до тво­ру через художнє слово, творчу роботу в образо­творчій діяльності, в нескладних музичних інтона­ціях, виразних рухах, мімічних і пантомімічних етюдах. Розподіляє роботу під час колективного образотворення. Висловлює свої думки, почуття, стан, настрій, фантазії в оригінальних власних творах. Об'єктивно оцінює результат як власне створеного, так і творчі роботи інших.

Театральна Здатна театралізувати творчу сюжетно-рольову

гру, вигадує казку і засоби для її театральної ре­алізації, обирає ролі та виконавців для вистави.

Сфера «Люди» різного віку¹: Старі і дорослі

Дата добавления: 2014-11-20