Сучасні форми протекціонізму: поняття антиімпортних адміністративних процедур

Констатація тенденцій глобалізації далеко не повністю вичерпує сутність сучасних тенденцій в економіці та в економічній політиці держав. Паралельно з лібералізацією загальних режимів торгівлі та інвестицій відбувається пожорсткішання взаєм­них обмежень імпорту.

Кожна епоха висуває свої специфічні вимоги до того, в якій формі та якими засобами проводиться державна політика. Ця універсальна формула вповні може бути застосована і до протекціонізму як засобу захисту національного ринку та стимулювання вітчизняного виробника.

Якщо розглядати конкретні засоби протекціоністської політики, то слід відзначити, що кінець ХХ та початок ХХІ ст. — це час безумовного домінування індивідуалізованих засобів установлення обмежень та заборон, правил роботи на конкретних національних ринках. Поширення таких інструментів значною мірою зумовлюється лібералізацією загальних режимів торгівлі та зниженням (скасуванням) тарифних бар’єрів у міжнародній торгівлі. Відтак технічно антиімпортне регулювання не може формально не набувати статусу адміністративно-юридичних процедур.

Коли ми кажемо про «індивідуалізованість» заходів, то маємо на увазі те, що вони можуть мати вигляд протидії конкретним суб’єктам господарювання (іноземним експортерам до національної митної території), а також галузеву природу. Отже, регулювання стає більш прозорим, але й «дріб’язковим». У певному розумінні мова може йти і про подвійний стандарт: широко декларована політика лібералізації «компенсується» жорстким обмеженням ввезення відповідно до його технічних характеристик (наприклад, до ціни та галузевої належності).

Згідно з класифікацією СОТ обмеження на ввезення продукції до певної країни допускаються у таких формах:

· антидемпінгові розслідування та відповідні санкції (коли вважається, що товар продається за цінами, що є нижчими за їх вартість);

· заходи протидії субсидованому експорту іноземних держав (коли вважається, що вартість товару, що продається, була штучно зниженою завдяки фінансовій підтримці з боку уряду);

· так звані «заходи запобігання» (коли доказово, з використанням статистики обсягів імпорту та цін, стверджується, що зазначені заходи у вигляді обмежень або додаткового оподаткування імпорту мають виключно тимчасову природу та застосовуються проти такого імпорту, який може зашкодити національному виробництву).

Подібні інструменти широко використовують як провідні рин­кові країни, так і країни що розвиваються. У результаті експертами констатується, що сукупний рівень адміністративно-юри­дичних бар’єрів у торгівлі в 2000 р. навіть перевищив рівень попереднього року, який, у свою чергу, був найвищим, починаючи з часів створення СОТ у 1995 р.

«Найпопулярнішим» з наведених трьох інструментів на сьогодні безумовно є антидемпінг. У 2000 р. до антидемпінгу вдавалася 21 країна світу. Усього було ініційовано 251 розслідування, 46 з яких припадало на США. Причому про цілеспрямовано галузеву (фактично, лобістську з боку імпортоконкурентних виробників) природу антидемпінгу свідчить те, що США 80 % розслідувань спрямовували проти металургійного ввезення, Індія — 77 % проти хімічного ввезення.

Значно меншу кількість антиімпортних адміністративних процедур «забезпечили» розслідування у зв’язку з субсидованим експортом — у 2000 р. їх було 16 проти 40 в 1999 р. Таке зниження «популярності» процедур подібного ґатунку зумовлювалося тим, що до них у 2000 р. не вдавався Євросоюз.

Разом з тим у 2000 р. відбулося збільшення випадків, коли були запроваджені додаткові митні збори у вигляді «заходів запобігання» — 26 проти 15 в 1999 р. Природним є те, що цей інструмент захисту є більш характерним для політики країн, що розвиваються. Але на етапі ринкової трансформації подібний засіб захисту міг би більш активно (і обґрунтовано!) застосовуватися країнами пострадянського простору, і зокрема Україною.

Дата добавления: 2014-11-20