Сходу, і м'яка, як озима, так і яра, яку здавна сіяли в Серед- земномор'ї. Жито, що спочатку вважалося бур'яном, протя- гом V—Х ст. стало самостійним озимим злаком і поши- рилося з південного сходу на північний захід Європи. По- всюдно сіяли просо — найдавнішу злакову культуру. Ячмінь і овес переважали на схід від річки Рейн. Врожайність була низькою: сам-два, сам-три.
З технічних культур вирощували льон, коноплю, з бобо- вих — боби, горох (з VIII ст.), сочевицю (з Х ст.). У VIII ст. після завоювання арабами Іспанії європейці познайомили- ся з рисом.
Господарські документи, зокрема франкський "Капіту- лярій про вілли" (VIII ст.), німецький "Взірці опису цер- ковних і королівських земель" (IX ст.), нараховують майже 100 садових й городніх культур різних сортів: яблуні, груші, вишні, сливи, горіхи, шовковиця, айва, персики, каштани, горобина, кизил, виноград, аґрус, ріпа, редька, хрін, огірки, дині, гарбузи, квасоля тощо. Культивували лікарські рос- лини, квіти. З Центральної та Південної Європи виноград поширився до Одеру. Сади та городи мали присадибний характер. Тваринництво втратило першорядну роль. Воно було екстенсивним, худоба паслася на пасовиськах, пусти- рях, в лісах, на полях після збирання врожаю, часто без па- стухів. Розводили велику рогату худобу, волів як тяглову силу. Кількісно переважали дрібні тварини: свині, кози, кури, качки, фазани. Окремою галуззю стало конярство. Коней розводили для верхової їзди, а з Х ст. із запозиченням зі Сходу хомута — для землеробських робіт і перевезення вантажів.
Важлива роль у забезпеченні прожиткового мінімуму населення належала сільським промислам: полюванню, ри- бальству. Полювання було також формою розваги феодалів.
У XI—XV ст. сільське господарство повільно прогресу- вало у зв'язку з освоєнням нових земель, удосконаленням знарядь праці та системи рільництва, підвищенням вироб- ничого досвіду селян. Це зумовлювалося завершенням про-
цесу феодалізації, зростанням міст, що стали постійним ринком збуту продуктів харчування та сировини, розвит- ком товарного виробництва. Важливе значення мало по- ліпшення демографічної ситуації у XI—XIII ст.
Освоювалися нові землі. Населення мешкало в селищах, де природна родючість грунту за тодішнім рівнем агро- культури забезпечувала прожитковий мінімум. На обжи- тих територіях землі не вистачало, тоді як частина земель не використовувалася. Агротехнічний розвиток зробив мож- ливою їх колонізацію, хронологічні межі якої в Західній Європі охоплювали другу половину XII — першу половину XIV ст., в Центральній та Східній Європі — XII—XVII ст.
Розширювалися культивовані землі, збільшувалися двори в обжитих поселеннях. Утворювалися поодинокі подвір'я та хутори у важкодоступних місцях. Освоювалися необ- житі землі і виникали нові поселення. Під час освоєння земель вирубувалися ліси, проводилися осушувальні та іри- гаційні роботи, будувалися дамби. Ініціаторами колонізації були окремі селяни, громади, світські та духовні феодали, королі. У ролі агентів з заселення необжитих земель ви- ступали монастирі, частіше — спеціальні підрядники-лока- тори. В Італії, Нідерландах велика роль у освоєнні земель належала містам. Землевласник укладав договір з локато- ром, який зобов'язувався знайти поселенців-госпітів, а за свої послуги отримував у два-три рази більший наділ, ста- вав старостою або суддею, будував млин, корчму тощо. В цілому площа освоєних земель зросла у Франції на 15, в окремих районах Англії — на 25—50 %, були освоєні всі родючі землі заельбської Німеччини. У Польщі орні землі в XIV ст. становили 25 % всієї території, тоді як у XI ст.— 16 %. Наприкінці XIII ст. завершилася слов'янська коло- нізація басейнів Верхньої Волги і Оки, у XIV—XV ст. — основних районів Заонежжя, Подвіння, Помор'я, була окуль- турена земля Північно-Західної і Північно-Східної Русі.
Успіхи колонізації тісно пов'язувалися з досягненнями в агротехніці. Повсюдно утвердилася трипільна система
рільництва, що порівняно з двопіллям збільшувала ріллю, розширювала види культур у сівозмінах (озимі, ярі, пари), при тих самих витратах давала змогу отримувати у півто- ра раза більше продукції, зберігала врожай при стихійних лихах, оскільки строки його садіння і збирання були різні, розподіляла сільськогосподарські роботи більш рівномірно протягом року. На менш родючих землях зберігалося дво- пілля, у лісових районах — підсічна і перелогова системи. З кінця XVI ст. виникли складні сівозміни. Після парів сіяли кормові культури (буряк, вику), парове поле засівали травами і використовували як пасовиська. Інколи взагалі відмовлялися від парів, засіваючи поле кормовими, бобови- ми культурами. Землю підживлювали гноєм, мергелем (суміш вапняку, глини, піску), попелом, компостом, торфом, за рахунок випасання худоби. Англійські агрономи ради- ли залишати солому і спалювати або приорювати її. Інко- ли використовували зелені добрива (люпин), котрі заорю- вали перед посівом зернових. Встановлювалися норми ви- везення гною, що став предметом купівлі-продажу. До при- мусівселян входили вивезення мергелю на поля, збирання гною на вулицях. Особливо цінувався послід птиці та овець.
Поступово протягом IX—Х ст. головним орним знаряд- дям став плуг, конструктивними деталями якого були відвальна дошка, за допомогою якої розсувався і змішував- ся грунт, асиметричні залізні лемеші та чересло. Відомо кілька видів плугів. Важкий колісний плуг застосовували для розорювання цілини та в доменіальному господарстві. Легкий плуг без коліс — на наділах селян, ним також дро- били землю. У Німеччині, Фландрії у XV ст. з'явився лег- кий одноколісний плуг. У Центральній Європі, Росії поши- рилася соха, що була продуктивнішою від рала, легшою і конструктивнішою порівняно з плугом. Тягловою силою залишалися воли, буйволи, мули, яких у важкий плуг впря- гали 3—4 пари. Тому селяни для обробітку землі викори- стовували супрягу, об'єднуючи тягло двох або кількох подвір'їв. Коней запрягали у легкий плуг, який дістав на-
зву парокінного. Наприкінці XV ст. коні стали головною тягловою силою. Застосовували дво-, три-, рідко чотирира- лову оранку. Більшість знарядь праці не зазнала змін. Після оранки землю розпушували і прикривали насіння бороною, в яку впрягали коня, або дубовими циліндрами з шипами, катком. Урожай до XIV ст. продовжували збирати серпа- ми, з XV ст. бобові, овес, ячмінь — косами. Почали будувати криті токи і переносити молотьбу на зиму. Зерно віяли на вітрі, м'якушем годували худобу. Для помолу зерна з XI ст. поширилися нижньобійні водяні млини, з XIV ст. — верхньобійні, а з XIII ст. — вітряки, запозичені зі Сходу.
Переважало зернове господарство. Полбу витіснила пшениця, яка переважала у Франції, Італії, Англії. У Німеч- чині, Росії на першому місці було жито. Широкого поши- рення набули ячмінь, овес, що йшли на пиво, хліб, фураж. Менше сіяли проса. Збільшилися посіви бобових (боби, го- рох, квасоля, сочевиця, вика), що перемістилися з городів на поля і використовувалися як продукт харчування та фу- раж. З XV ст. у Західній- Європі вирощують гречку, а рис, крім Іспанії та Сицилії, — в Італії. Новими культурами для Європи стали ріпа і конюшина. Врожайність їх зале- жала від сорту та району вирощування. В агрономічній літе- ратурі нормальними вважалися врожаї для пшениці — сам- п'ять, жита — сам-сім, ячменю — сам-вісім, вівса — сам- чотири, гороху та сочевиці — сам-шість. Однак середній врожай становив сам-три, сам-п'ять, у родючих долинах — сам-шість, сам-вісім.
Зростання промисловості зумовило розширення посівів технічних культур: льону, коноплі, красильної резеди, ма- рени, шафрану, синильника, вайди.
Садівництво, городництво, виноградарство характеризу- валися більш високим рівнем агротехніки порівняно з рільництвом. У приміських районах вони набули промис- лового значення. Сади та городи, які переважно належали королям, монастирям, феодалам, виходили з присадибних ділянок. У південних районах садово-городнє господарство
велося на іригаційних землях. З'явилися нові культури: цитрусові, шовковиця, абрикоси, полуниця, бавовна, цукро- ва тростина, спаржа, артишоки, буряк.
Тваринництво до кінця XIII ст. мало другорядне зна- чення після рільництва, а в XIV—XV ст. у районах з не- сприятливими умовами для вирощування зернових набуло першорядного значення. Збільшилося поголів'я худоби, співвідношення між великою і дрібною становило приблизно 1: 5. У доменіальному господарстві переважала велика рогата худоба, в селянських господарствах через нестачу кормів розводили овець, кіз, свиней, птицю. Худобу перево- дили на стійлове утримання. Було відомо кілька типів тва- ринництва: пасовищне, стійлове, пасовищно-стійлове. Для того щоб розширити кормову базу, з XIV ст. під пасовища відводили луки, які обгороджували, засівали травами, вису- шували, дренажували. Велася селекційна робота.
Серед промислів важливого значення набуло розведен- ня риби. Практикувалася багаторівнева система ставків. Удосконалювалися пристрої для скидання води.
З XIII ст. у сільському господарстві зароджувалася спе- ціалізація окремих регіонів, країн, областей. На півночі Франції панувало рільництво, на півдні переважала по- лікультура: зернове господарство поєднувалося з виногра- дарством, садівництвом, розведенням маслин, тваринницт- вом. У північно-східній Англії основою господарства було землеробство, в північно-західній домінуючим стало вівчар- ство. В середині XIV ст. кількість овець досягала 12 млн. У Нідерландах розвивалося експортне стійлове м'ясо-мо- лочне скотарство, вівчарство. Італія, Іспанія стали района- ми садово-городніх господарств, виноградарства, вирощуван- ня маслин.
У сільському виробництві в V—VIII ст. панівна роль належала індивідуальним господарствам у межах грома- ди-марки. У період зрілого феодального господарства зрос- ло значення сеньйорії. Однак вона не стала великим ви- робником, оскільки грунтувалася на дрібному селянському
господарстві. Доменіальне господарство не тільки виробляло продукцію, а й присвоювало значну частину праці селян. Починаючи з XI ст. більш інтенсивно протягом XIV— XV ст. зростало значення селянських господарств. Домені- альне господарство зберегло свою роль у тваринництві, лісо- вих промислах, вирощуванні технічних культур, городни- цтві, орієнтованих на ринок. Для землекористування харак- терними були черезсмужжя панських і селянських земель і єдині для всіх примусові сівозміни, асортимент культур, строків посіву та збирання врожаю. У Південній Франції, Середній і Північній Італії, Іспанії селяни користувалися компактними ділянками, що обгороджувалися або обкла- далися кам'яними стінами від худоби. У заельбській Німеч- чині, Чехії, Польщі з переходом на німецьке право запро- ваджувався лановий порядок, коли орні землі, раніше роз- кидані хаотично, зводилися в компактні поля, а селяни отри- мували лан землі (16,8 га). У районах з переважним роз- витком тваринництва більше значення мали луки і па- совища.
У період генезису феодального господарства внаслідок недостатнього розвитку товарно-грошових відносин сільське господарство мало натуральний характер. З IX ст. спочат- ку в районах Середземномор'я, а далі в усій Європі сільське господарство ставало товарним. У XI—XIII ст. більшу час- тину сільськогосподарської продукції продавали феодали. Це була продукція переважно селянських господарств, що надходила до господарсько-адміністративних центрів сеньй- орій як натуральна рента. В XIV—XV ст. селяни почали активно торгувати продукцією власного господарства.
Господарське піднесення зумовило появу агрономічної літератури. Ще в Х ст. у Візантії була укладена енциклопе- дія "Геопоніка". Вона давала рекомендації щодо всього циклу сільськогосподарських робіт, вирощування окремих культур. У XIII — на початку XIV ст. література пропагу- вала раціональні методи господарювання, але була відома лише феодалам.
В цілому загальний рівень розвитку агрокультури і сільськогосподарської техніки зростав повільно. Прогрес не охопив усіх районів Європи. Зберігалися первісні системи рільництва, не завжди здійснювалися правильні сівозміни, удобрювалися лише сади, городи, виноградники, доменіальні землі при посівах ярих — раз на три роки. Селянські на- діли практично не удобрювалися. Бур'янів не виривали з коренем, а лише зсапували верхівки. Не вистачало кормів, і, як наслідок, у селянських господарствах бракувало худо- би. Руйнівний вплив мали війни.
1.3. Середньовічне місто, розвиток ремесла
Оскільки феодальне господарство у своєму розвитку про- йшло три стадії — ранню, розвинену і пізню, то й відповідно відбувалося поетапне піднесення ремесла. На ранній стадії панувало натуральне господарство. Виробники в основно- му задовольняли власні потреби та потреби свого феодала. Економічна діяльність людей виявлялася в синтезі ремес- ла та сільського господарства. Останньому належала провід- на роль.
Досягнення промислового виробництва практично не були успадковані "варварськими" народами. Виготовлен- ня зброї і заліза, посуду, одягу тощо при аграрному вироб- ництві мало допоміжне значення. Поступово сформувала- ся домашня промисловість — систематичне виробництво певними групами сільського населення товарів на замов- лення та продаж. До перших галузей ремісничої діяльності належать: залізодобувна, гончарство, ювелірна справа. З'яви- лися ремісники-професіонали, спеціалісти. Вони мали земельні наділи, за які платили феодалу чинш або викону- вали певні повинності. Однак основним засобом існування для них залишалась реміснича діяльність.
Відомі три організаційно-виробничі центри селянського ремесла: замок сеньйора, село, господарства окремих селян, у яких виготовлялася більша частина продукції. Ремісників-
професіоналів було небагато, а тому левову частку промис- лових товарів залежні селяни продукували для себе і своїх сеньйорів. Внаслідок аграризації та натуралізації еконо- міки європейські міста занепали. Вони залишилися адміні- стративними, політичними та культурними центрами. У VIII —Х ст. торгові та ремісничі функції міст почали зростати.
З XI ст. в економічному житті Західної Європи почався період урбанізації — відродження античних міст (Рим, Неа- поль, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Бонн) і утворення нових міст (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург), зростання їхньо- го господарського значення. Головною причиною цього було економічне піднесення, що призвело до занепаду натураль- но-господарських форм виробництва. Сеньйоріальне ремес- ло вичерпало себе і феодальне помістя не могло розв'язати свої промислові проблеми.
Успіхи сільського господарства зробили можливим існу- вання частини населення, яке могло не займатися сільсько- господарським виробництвом. Ремісники переводилися на оброк. Вони покидали помістя і селилися на перехресті доріг у торгових містечках біля стін замків і монастирів. Посту- пово ці поселення перетворювалися на міста. Отже, відок- ремлення ремесла від сільського господарства, розвиток товарних відносин стимулювали виникнення міст як центрів ремесла і торгівлі. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню їх сприяли хрестові походи, які активізували розвиток захід- ноєвропейської торгівлі.
Крім старих римських центрів, середньовічні торгово- промислові міста перебували під владою феодалів, які були зацікавлені у їхньому виникненні на своїх землях, через те що мита і податки з них приносили немалі прибутки. Сис- тема феодальної земельної власності міцно прив'язувала торгово-промислові центри до землевласника, а самі міста певною мірою повторювали структуру феодального помістя. Значну частину площі міста займав замок з господарськи- ми і громадськими будівлями. Феодал постійно перебував у місті. При ньому перебувала значна кількість воїнів і
слуг, яким роздавали земельні ділянки. Решта землі, як правило, належала церкві. Багато міських жителів працю- вали в сільськогосподарському виробництві. Як сільські ремісники, вони відбували всі феодальні повинності. В дещо кращому становищі були купці, хоч і не звільнені від по- винностей.
Феодали мали певні обов'язки. Вони повинні були за- хищати місто, його жителів від посягань інших сеньйорів або зовнішніх ворогів. У Х ст. це було нелегко. Набіги нор- манів, арабів, угорців спустошували землі Європи. Лише добре укріплене місто могло протистояти загарбникам. У XI ст. зовнішня небезпека майже повністю зникає і феода- ли втрачають своє значення як захисники міст. Це призве- ло до надзвичайного загострення протиріч між міщанами і феодалами. У країнах Заходу вони вирішувалися наприкінці XI—XIII ст. в ході так званих комунальних революцій, внаслідок яких міста добилися незалежності та самовряду- вання. Утворювалися міста-комуни або міста-держави, які мали власні управління (виборний муніципалітет на чолі з мером), суд, фінанси, військове ополчення. Виникли міське і ринкове право. Всі повноправні міщани були вільними, користувалися майновими і політичними правами. Міста мали різні пільги та привілеї. Існували гарантії купецької власності, встановлювалися ярмаркові правила.
Західноєвропейські міста були невеликими за розміром та населенням, оточені високими мурами, валами, ровами, наповненими водою. У центрі міста на ринковій площі зна- ходилася ратуша — адміністративний осередок. Тут про- ходили ярмарки, святкування, забави, всеміські збори, а та- кож публічні страти злочинців. Від центральної площі на всі сторони розходилися головні дороги. Місто не мало ка- налізаційних споруд, нечистоти виливали прямо на вулиці. Все це призводило до спалахів епідемій чуми, холери, які часто спустошували міста. Набагато більше мешканців жило за мурами і валами у передмістях. У випадку ворожого нападу населення рятувалося за фортечними мурами і ра-
зом з гарнізоном обороняло місто. У містах жили ремісни- ки, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, апте- карі, друкарі).
Економічно розвинені міста Англії, Франції та Німеч- чини в XI—XII ст. досягли значного розквіту. Збільши- лась чисельність міського населення, розвивалися ремесла і торгівля. Панівне місце займало виробництво бавовняних тканин, збут яких забезпечував піднесення ремесла і торгівлі. Збагачувалося купецтво.
Інтенсивний розвиток ремесла в XII—XIII ст. сформу- вав цеховий лад у містах. Ремісничі об'єднання зростали в запеклій боротьбі з феодалами. Хоча головна функція цеху виробнича, але важливе значення вони мали у військовій, оборонній справі. Середньовічний цех організовувався лише за професійними ознаками (шевський, ковальський, кравець- кий, ювелірний тощо). Цехи складалися з майстерень пев- ного профілю, які розташовувалися по всьому місту. Час і від часу члени цеху збиралися в церкві або ратуші, вирішуй ючи життєво важливі проблеми. Кожний цех мав свій ста- тут. Документ узаконював, регламентував не тільки вироб- ничі, духовні, а й моральні засади життя ремісничого ко- лективу.
Члени цеху були і воїнами, які захищали ділянку обо- ронного муру або вежі. Разом з купцями та іншими стана- ми ремісники демократично управляли містом. Адмініст- рація мала відкрите антифеодальне спрямування. Тисячі селян-кріпаків, тікаючи від феодальної неволі, знаходили за фортечними мурами надійний притулок. Ті з них, хто пробув у місті один рік і один день, ставали повноправними жителями міста. Герцоги часто робили спроби повернути своїх підданих з допомогою війська, але безрезультатно. Міста успішно протистояли таким авантюрам феодалів, ревно зберігаючи свої права і вольності.
У містах склалася ієрархія на зразок сільської общини. Майстри пригнічували підмайстрів, ремісників. Для того щоб стати повноправним членом цеху (майстром), треба
було пройти стаж учнівства (3 — 7 років), скласти склад- ний іспит.
Цехи мали сувору регламентацію: переслідували поза- цехових ремісників (партачів), обмежували виробництво, щоб уникнути будь-якої конкуренції. Наприклад, виробництво продукції дозволялося лише при денному світлі, продукція повинна була мати певні параметри. Для запобігання кон- куренції інших міст треба було заповнити міський ринок доброякісними товарами. Тому за неякісні вироби паризь- ких пекарів, наприклад, ставили до ганебного стовпа.
Цехова регламентація була економічно раціональною в XIII—XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку міського ремесла. Вона сприяла виробництву якісної про- дукції, але згодом почала стримувати піднесення продук- тивних сил. Зусилля цехів увіковічити дрібне виробницт- во, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. До винахідників застосовувалася смертна кара, що призвело до застою в розвитку науки і техніки.
Розвиток ремесла набув бурхливого розвитку в XIII ст. Так, у Парижі в той час налічувалося до 300 різних реміс- ничих спеціальностей. В інших містах Франції та Німеч- чини їх було значно менше.
Якщо до XII ст. міста з округами були самостійними економічними районами і не залежали від ввезення сиро- вини чи продуктів харчування, то в XII ст. розпочинається процес обміну між окремими районами. В кожній країні поділ праці призводить до спеціалізації (виробництво вина, олії, вовни, прикрас тощо). Пожвавлення внутрішнього об- міну свідчило про зародження єдиного ринку. Цьому спри- яли багаточисельні ярмарки, що відбувалися в містах. Вони носили обмежений і місцевий характер. Як правило, на них продавались певні групи товарів — худоба, зерно, коні, ви- роби ремісників тощо. Кількість ярмарків на рік в тому чи іншому місті залежала від місцерозташування, попиту на певні товари. Багато з таких ярмарок переросли місцеві масштаби і стали центрами міжнародної торгівлі. Так, уже
в середині XII ст. ярмарки в Шампані (південь Франції) відбувалися 6 разів на рік. Сюди приїжджали купці з Північної і Центральної Франції, Італії. На початку XII ст. вони перетворилися на важливі пункти європейської міжна- родної торгівлі.
У Німеччині міста досягли найбільшого розвитку в XIV —XV ст. Наприкінці XIII ст. тут нараховувалось більше 3500 міст, в яких проживала п'ята частина всього населен- ня. В основному це були малі містечка до тисячі жителів, які об'єднували селянські округи в радіусі 10—ЗО км. Були в Німеччині й великі міста з чисельністю більше 20 тис. чоловік. Через ці міста проходили торгові шляхи між Південною і Північною Європою.
В умовах свавілля феодалів міста змушені були об'єдну- ватися в союзи. У другій половині XIV ст. виникають Швабський і Рейнський союзи міст.
З середини V і до другої половини IX ст. візантійські міста, так само як і західноєвропейські, переживали зане- пад. Набіги слов'ян, болгар, арабів значно поглибили труд- нощі перехідного періоду від античності до Середньовіччя. Однак міста не зникли.
З другої половини IX ст. розпочалося економічне підне- сення візантійських міст. Цьому сприяла зростаюча потре- ба в предметах розкоші не тільки серед місцевої, а й серед романс-германської та слов'янської знаті. Візантія зали- шалася чи не єдиним постачальником цих товарів для всієї Європи.
У зміцненні та розвитку міст були зацікавлені імпера- тори, їхня політика була спрямована на отримання подат- кових платежів з торгівлі та ремесла, які дуже часто стано- вили єдину статтю доходів центральної влади, визначали силу і могутність Візантії. Ця політика знаходила підтримку серед місцевої знаті, яка значну частку своїх прибутків отри- мувала з державної скарбниці.
Піднесення міст збіглося з сприятливими внутрішніми і зовнішніми умовами: припинилися місцеві смути, набіги
слов'ян, розпався Багдадський халіфат. Правда, великою перепоною для успішного розвитку морської торгівлі зали- шалося арабське піратство.
Найбільшими містами Візантійської імперії були Кон- стантинополь і Фесалоніки. В Х ст. ремесло і торгівля в цих містах переживали бурхливе піднесення. Особлива роль в економічному житті тогочасного світу належала Констан- тинополю. Він був не тільки столицею Візантійської імперії, а й ремісничим, торговим і фінансовим центром тогочас- ної цивілізації. Завдяки своєму сприятливому місцерозта- шуванню на перехресті найважливіших торгових морських і сухопутних шляхів Константинополь міцно утримував лідерство у міжнародній торгівлі. Сюди приїжджали купці з віддалених країн Сходу і Заходу, придунайських країн, Балканського півострова, Північної Африки і Русі. В містах та їхніх околицях розташовувалися цілі колонії іноземних купців: італійців, арабів, євреїв, сирійців, русинів і багатьох інших.
Якщо в Західній Європі більшість майстерень перебува- ла у приватній власності вільних ремісників, то в Констан- тинополі були також державні майстерні: монетний двір, зброярні, майстерні з виготовлення предметів розкоші, до- рогих тканин тощо. Вироби константинопольських майстрів славились далеко за межами Візантії. Ремісники самі ви- готовляли і продавали свої вироби.
Головним виробником у візантійському місті залишав- ся дрібний самостійний ремісник, який мав невелику май- стерню, що одночасно слугувала крамницею для продажу виготовлених у ній товарів. Він працював з 2—3 помічни- ками. У великих державних, церковних і феодальних май- стернях працювало багато ремісників. У них, як правило, існував поділ праці. Державні майстерні виробляли про- дукцію не на ринок, а на потреби імператорського двору та армії.
Значна частина візантійських ремісників і купців була об'єднана у корпорації. Поза корпораціями залишалися
майстри, що були не в змозі придбати майстерні й змушені були працювати просто на вулиці. Корпорації беруть свій початок з пізньоримських часів, але в епоху Середньовіччя вони зазнали значних змін. У Х ст., з піднесенням еконо- мічного життя, вступ до них був значно обмежений. На відміну від цехів у Західній Європі корпорації скоріше за- хищали інтереси не ремісників, а держави. Керівники цих організацій не вибирались, а призначались державними посадовими особами.
Корпорації перебували під пильним контролем держа- ви. Регламентувалася навіть господарська діяльність. Ре- місник чи купець могли займатися лише одним видом ви- робництва чи торгівлі. Ціни на хліб, рибу і м'ясо були суво- ро фіксовані, заборонялося створювати запаси товарів з ме- тою спекуляції. Обмежувалась діяльність іноземних купців, їм дозволялося зупинятися в спеціально відведених місцях не більше ніж 3 міс. Контроль держави за виробництвом і торгівлею гальмував їхній розвиток.
Значних втрат візантійське ремесло і торгівля зазнали під час хрестових походів. Було зруйновано і пограбовано багато міст, а після взяття хрестоносцями в 1204 p. Констан- тинополя економічне життя в ньому занепало. Візантій- ські феодали заохочували італійських купців до завезення товарів з Європи і вивезення сільськогосподарської про- дукції зі своїх маєтків. Це підірвало економічну могутність Візантії, було однією з причин загибелі Візантійської імперії.
У XIV—XV ст. в Європі виникла нова, вища форма ви- робництва — мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані великі робітничі майстерні. Хоча там все виконувалося вручну (мануфактура — ла- тинського походження, означає ручна праця), але у процесі виробництва було застосовано поділ праці. Якщо кустар сам виконує всі операції з виготовлення товару, то у ману- фактурі над цим самим завданням працюють десятки ро- бітників. Поділ праці у виробництві дав змогу значно збіль- шити випуск товарів, поліпшилася їхня якість. Головною
фігурою виробництва стає найманий робітник. Перші тек- стильні мануфактури відомі у містах Північної Італії та Нідерландів. Усі операції з виготовлення суконних тканин (очищення, прядіння, ткацтво, фарбування вовни) ви- конувалися в майстернях або вдома. Такими були так звані розсіяні капіталістичні мануфактури, їхні власники, заку- пивши сировину, віддавали її найманим робітникам. Гото- ву продукцію вигідно продавали на світових ринках.
Як бачимо, ремесло у Західній Європі розвивалося по- ступово. Спочатку воно зародилося у феодальному сільсько- му господарстві. Лише у VIII—XI ст. воно стає самостійною галуззю суспільного виробництва. Найбільший розвиток міського ремесла припадає на XII—XIII ст., у Німеччині — XIV—XV ст. Головною організаційною формою ремесла був цех.
Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2025) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав!Последнее добавление