Вихідні складові теорії діалектики: рівні діалектичного мислення, принципи, категорії

-♦• За Гегелем існують такі сходинки пізнавальної рефлексії: 1) чуттєвість, яка приносить в людський інтелект на-даність; 2) рефлексія чуттєвого (коли людина фіксує в розумі те, що потрапляє в її сприйняття); 3) рефлексія рефлексії, коли свідомість фіксує свої власні рухи, пов'язані із пізнанням та реакціями на чуттєвість.

Якщо поставити питання, на якому із цих рівнів вочевидь проявляється внутрішня однорідність, ніколи непорушувана єдність, то відповідь буде досить очевидною: звичайно, на рівні рефлексії рефлексії, оскільки тут думка має справу із самою собою, тобто тут завжди є думка і тільки думка або думка спрямована на думку. Відповідно, і внутрішні суперечності у власному смислі можливі лише тут, оскільки справжні суперечності передбачають повне симетричне протистояння своїх сторін, а таке можливе лише в єдиному, проте такому, де ця єдність весь час спостерігається і, так би мовити, для себе є прозорою.

І Гегелівська діалектика - це діалектика вибудовування внут- • рішнього змісту думки, що відстежує свій власний хід.

Можна тепер зрозуміти й те, чому К. Маркс в одній із передмов до "Капіталу" зазначав, що діалектика може спрацювати лише як засіб впорядкування та викладу наукової теорії, а не як настанова для визначення самої реальності. Гегелівський діалектичний метод - це метод вибудовування ідеальної, тобто еталонної конструкції для тих дій та змістів, які розум встановлює як свої власні орієнтири та системи відліку. Цим же пояснюється і те, що "елементи діалектики" (вислів В. І. Леніна) ми можемо спостерігати у будь-яких наших свідомих твердженнях, адже йдеться про те, на що орієнтується наш розум в самоусвідомлених актах, тобто про те, що у наших свідомих міркуваннях про будь-що ми тою чи іншою мірою усвідомлюємо, що йдеться про те ж саме наше міркування, тобто що саме це міркування в чомусь завжди дорівнює самому собі.

зв 'язок всього із усім (веезагального зв 'язку)

співпадіння початку та основи певного явища чируху

співпадіння початку та кінця (явища, процесу)

кроком до подальших визначень, ущільнюючи їх зміст. В цьому русі кожна наступна категорія постає багатшою за змістом за попередні, а результат всього руху співпадає за змістом з усім рухом. Цей принцип, застосований до індивідуального розвитку людської особистості, вимагає, щоби людина, міркуючи над своїм життя, своїми вчинками, не забувала того, що відбувається, не відмовлялась від зробленого, а навпаки вбирала би у свої подальші дії вже здобуті досвіди. Лише за таких умов людина має надію не повторювати зроблені помилки, накопичувати та збагачувати свій досвід, постати для самої себе у повноті своїх можливостей та проявів.

Принцип зв'язку всього із усім (веезагального зв'язку): не існує відірваних від інших, ізольованих явищ; кожна часткова дія або подія позначається не лише на речі та її прямому оточенні, але й на стані взаємозв'язків в цілому.

Принцип тотожності протилежностей. Цей принцип базується на теоретичному припущенні про те, що рух дійсності породжується не зовнішніми, а внутрішніми чинниками, тобто протилежностями. Протилежносгі неможливі одна без іншої: як тільки ми сказали "чисте", як воно відсилає нас до "брудного", світле - до темного і т. ін. Проте діалектичний метод передбачає не лише виявлення та фіксацію протилежностей, а й прослідковування процесу їх визрівання та взаємного переходу, ототожнення. Тільки тоді ми можемо слідкувати за рухом, а не просто констатувати суперечливий характер дійсності. Наприклад, усе живе передбачає самозбереження, останнє - фіксацію живого у певній формі (наприклад, насіння). Проте живе є тим, що проявляє активність, змінюється, рухається. Тільки так воно засвідчує, що воно є живе. Таким чином, виявляється, що живому притаманні дві тенденції: збереження у фіксованих формах та рух змін будь-яких форм. Це приводить до того, що живе набуває форм, але ці форми, навіть будучи фіксованими, включають у свій зміст те, що відбулось із ним в процесі руху та проявів активності. Тому, наприклад, насіння, що виросло в минулому році, не може бути цілком тотожним тому, що виросло із нього ж у цьому році, оскільки умови їх виростання чимось відрізнялись. Для палеоботаників (людей, що вивчають давні форми життя) дослідження пилку якоїсь закам'янілої рослини може багато чого сказати про час та умови її розвитку. Або: покоління дорослих досвідчених людей бажало би, щоби їхні діти (молодь) виконала те, чого не змогли виконати вони самі, проте молодь народилась та ввійшла в життя за зовсім інших умов і, відповідно, отримала зовсім інші прагнення та мрії.

Принцип співпадіння початку та сутнісної основи даного явища чируху. Цей принцип випливає із того, що весь діалектичний процес постає принципово єдиним і тому початок його повинен буги нічим іншим, як проявом сутнісної засади, але в її простому, елементарному виявленні. Якщо ж, припустимо, в якійсь справі починають із чогось другорядного, несуттєвого, ато й взагалі іншого, то це, скоріше за все, буде свідченням розриву процесу, а значить відсутністю його єдності, через це - діалектичності та розвитку.

Принцип співпадіння початку та кінця (явища, процесу). Цей принцип постає певним продовженням попереднього, оскільки він передбачає, що наприкінці процесу ми повинні вичерпати можливості певної засади або сутності. Проте він передбачає також і те, що в процесі руху ми не маємо права втратити його спрямування або його засади, мусимо послідовно витримати всю дистанцію розгортання певного процесу, а результат лише тоді буде виправданим, коли він засвідчить, що ми отримали саме те, з чого та заради чого починали рух.

Принцип діалектичного заперечення. Його сутність випливає із принципу тотожності протилежностей. Оскільки рух можливий лише шляхом зміни певного стану на протилежний, то це значить, що початковий стан піддається запереченню, але дане заперечення не полишає засади процесу і, таким чином, постає лише виявленням її можливих граничних меж цієї засади. Це значить, що в діалектичному запереченні ми не виходимо за межі даного явища чи процесу, а лише вичерпуємо (окреслюємо) можливості їх поширення та розвитку. Через це заперечення не повинно бути розривом із початковим станом, а лише виявленням його інших якостей.

Означені принципи попри те, що деякі професійні логіки не бажають визнавати діалектику, досить часто фігурують у народній мудрості та стихійно використовуються людьми. Наприклад, ми кажемо: від любові до ненависті - лише крок; не смійся, як би плакати не довелось; з чого почнеш, тим і закінчиш; в житті чергуються радість і біда; той, хто не знав горя, не оцінить і щастя та ін. Психологи та медики, наприклад, переконують нас у тому, що гарний відпочинок можна забезпечити, змінивши вид діяльності; в Біблії, як відомо, встановлюється певний ритм життя: буденні дні повинні доповнюватисьПроте було би абсолютно невиправданим та помилковим перенести діалектику розуму на процеси дійсності, із якою має справу свідомість; це було все одно, що спробувати відшукувати в дійсності ідеальну пряму на тій підставі, що ми нею оперуємо у геометрії. Але саме це намагалися зробити розробники матеріалістичної діалектики, проголошуючи тези про те, що сама дійсність виявляє себе діалектичною, що діалектика панує всюди: в природі, в суспільстві, в історії, не вміючи розвести те, що є справою свідомості від усвідомлення суті справи.

Навіть численні відкриття в галузі квантової механіки, галактичної астрономії, генетики та інформатики, які засвідчували, що в природі скоріше відсутня симетрія та панує асиметрія, не примусили адептів матеріалістичної діалектики замислитись над її початками: адже асиметрія вимагала визнати, що не може існувати ідеальних протилежностей, а значить їх взаємного переходу та виникнення нової якості в такому варіанті, як це описувала діалектика Гегеля. А це вимагало певного перегляду гегелівського арсеналу діалектичної методології, доповнення її, зокрема, положеннями так званої негативної діалектики, принципом допов-нюваності в його пізнавальній версії.

^Констатуємо: діалектична методологія в найбільш повному варіанті була розроблена Гегелем, проте це був варіант ідеальної конструкції для самовибудовування думки на рівні "другоїрефлексії". Щоби наблизити діалектичну методологію до реалій сьогоднішнього рівня пізнання її слід переробити та доповнити новими методологічними засобами.

ЪОтже, діалектичне мислення це мислення "другоїрефлексії", дей проявляє себедіалектична логіка із її складовими та принципами.

Принцип тотожності мислення і буття.Цей принцип передбачає, що, здійснюючи певні розумові процедури, ми повинні бути впевненими, що вони ведуть до адекватного виявлення та виразу буття. Буття в даному випадку постає тою єдиною та однорідною засадою, на якій може відбуватись будь-який реальний, в тому числі і пізнавальний рух.

Принцип єдності рефлексії та руху. Він полягає в тому, що в русі думки кожен її крок не відкидається, а включається в зміст подальшого руху. Значить, всі здійснені нею кроки збагачують інтелектуальний досвід і несуть його крок за кроком до подальших визначень, ущільнюючи їх зміст. В цьому русі кожна наступна категорія постає багатшою за змістом за попередні, а результат всього руху співпадає за змістом з усім рухом. Цей принцип, застосований до індивідуального розвитку людської особистості, вимагає, щоби людина, міркуючи над своїм життя, своїми вчинками, не забувала того, що відбувається, не відмовлялась від зробленого, а навпаки вбирала би у свої подальші дії вже здобуті досвіди. Лише за таких умов людина має надію не повторювати зроблені помилки, накопичувати та збагачувати свій досвід, постати для самої себе у повноті своїх можливостей та проявів.

виросло із нього ж у цьому році, оскільки умови їх виростання чимось відрізнялись. Для палеоботаників (людей, що вивчають давні форми життя) дослідження пилку якоїсь закам'янілої рослини може багато чого сказати про час та умови її розвитку. Або: покоління дорослих досвідчених людей бажало би, щоби їхні діти (молодь) виконала те, чого не змогли виконати вони самі, проте молодь народилась та ввійшла в життя за зовсім інших умов і, відповідно, отримала зовсім інші прагнення та мрії.

святковими та днями відпочинку. Проте такого роду стихійне визнання та використання діалектики, по-перше, здатне зафіксувати далеко не всі принципи діалектичної методології, а, по-друге, не встановляє ніяких послідовних правил та інструментів застосування таких принципів. Наприклад, народною мудрістю фіксується єдність протилежностей, але вона не аналізується, не пояснюється і не передбачає методику відслідковування того, як зароджуються та стають тотожними протилежності. тотожність мислення і буття єдність рефлексії та руху зв 'язок всього із усім (веезагального зв 'язку) тотожність протилежностеіі співпадіння початку та основи певного явища чируху діалектичне заперечення співпадіння початку та кінця (явища, процесу) Саме для здійснення цих завдань в теорії та методології діалектики використовуються категорії та закони діалектики. Гегель як творець найбільш розвиненої теорії діалектики був проти застосування у діалектиці поняття закону. Свою позицію він мотивував тим, що діалектика передбачає рух та зміни, в той час як закон постає сталим, чітко фіксованим відношенням. Але всю теорію діалектики Гегеля пронизує тріадний цикл, а це підстави стверджувати, що в діалектиці наявні стійкі типи зв'язків, а, значить, мають місце закони. Можна вважати справедливими те, що застосування діалектичного підходу не розкриває фізичного змісту певного процесу, але дозволяє вписати цей процес в загальне уявлення про світ. Для того, щоби більш чітко відділити філософський, діалектичний зміст певних окреслених явищ та процесів дійсності від змісту конкретно наукового чи матеріально-речового, слід звернутися до поняття категорій. Категорії - це найбільш загальні та важливі поняття будь-якої науки " (сфери знання); категорії фіксують якісні характеристики предмету • пізнання, а тому в певній сфері знання не можна правильно міркувати, не вживаючи категорії. У філософії внаслідок її особливостей (надавати людині найперші та най-фундаментальніші життєві орієнтири) категорії постають гранично широкими поняттями. Але тому, що найширшим є поняття бутгя, то філософські категрії постають визначеннями саме буття. Тому в діалектичній логіці Гегеля буття є першою вихідною категорією. Усі ж подільші категорії конкретизують буття та водночас постають характеристиками всього того, що має відношення до буття. Наприклад, буття може виявлятись через якість, кількість, явище, сутність, а це значить, що все існуюче може також поставати у даних характеристиках. Оскільки всі категорії діалектичної логіки є визначенням того ж самого, тобто буття, то всі вони постають в єдності, в русі переходу від одного визначення до іншого. Окреслюючи одне єдине явище - явище буття, вони утворюють свого роду коло: все починається буттям, але їм і завершується. Це значить, що категорії діалектичної логіки постають в системі. Поняття категорій у філософії Гегеля категорії є нічим іншим, як визначенням буття, а тому вони мають власний зміст; буття є першою категорією, суб'єктом діалектичного руху; усі подальші категорії конкретизують буття, подають його у різних ракурсах та проявах; категорії не можна відривати одну від одної, вони набувають змісту та значення лише в системі категорій, пов 'язаних єдиним рухом, характер якого випливає із вихідних властивостей буття. Таким чином, у гегелівській системі категорій наявні відношення: виведення категорій (категорії взаємно визначають одна одну), їх + координації (взаємного розташування), +субординації (підпорядкування) та ^акумуляції (включення в ціле). Отже, тлумачення категорій залежить від того, куди ми спрямовуємо діалектику і до чого застосовуємо категрії. Якщо ми підходимо до категорій як до можливих визначень буття, тобто родів буття, тоді для нас діалектика постає логікою та методологією мислення.Якщо ж ми сприймаємо категорії як характеристики реальних явищ і процесів, тоді для нас діалектика постає певним розумінням у дійсності(тобто - певним світобаченням). Всі ці підходи до діалектики цілком виправдані і можливі, завдання полягає в тому, щоби їх не плутати. Але у міру накопичення змісту категорій змінюється й тип їхнього зв'язку. Гегель виділяв три великі сфери проявів буття і, відповідно, три розділи його категоріальних визначень: це сфера буття (буття як якість); тут панує перехід однієї категорії в іншу; сфера сутності (буття як відношення); тут панують рефлексивні відношення категорій, тобто тут категорії лише парні (протилежні); сфера поняття (буття як поняття); тут панують субстанційні відношення категорій. Розглянемо коротко основні закони та категорії діалектики, пам'ятаючи про те, що законипостають формами зв'язку категорійв різних сферах (розділах) теорії діалектики.

Фіксація будь-чого для самоусвідомленої думки починається із констатації факту реального існування такого будь-чого. Тобто перше відношення думки до будь-якого змісту передається через поняття буття. Але таке перше буття немає ніяких конкретних визначень і змісту, тому для думки воно постає як ніщо. Буття і ніщо є першими категоріями мислення. Буття все ж не ніщо, але без визначення воно є саме ніщо. Виходить, що буття впускає в себе ніщо, а ніщо є таким, що перебуває у єдності із буттям.

Діалектика цих категорій в чомусь постає вирішальною для подальшого діалектичного руху. Справа в тому, що Гегель вважав негативність, тобто те, що пов'язане із небуттям ніщо, рушійною силою діалектичного процесу. За Гегелем, у суцільній щільності буття все залишається невизначеним. Тому безмежному буттю треба десь та в чомусь покласти межі. Але, як ми вже зазначали, такі межі не можуть бути зовнішніми. Що ж може постати для тотального буття його внутрішніми межами? Гегель наполягає на тому, що негативність притаманна самому буттю. Проте це не є ні очевидним, ні доведеним. Більше того, оскільки при розгортанні категорій ми весь час утримуємо нашу споглядаючу думку в стані активного спостереження, то звідси можна зробити висновок, що ніщо знаходить не на боці буття, а на боці думки, яка на початку пізнання є порожньою і тільки вступає в рух змістового наповнення. Коли ми, стикаючись із чимось, просто фіксуємо: "це є", але що саме воно "є" спочатку нам невідомо; отже, воно за змістом є ніщо.

Єдність буття і ніщо, яка передбачає, що ніщо входить в бут тя і зливається із ним, а буття набуває характеристик ніщо,

• постає як становлення: рух змін, в якому вже існують межі, але вони ще не фіксуються чітко.

Проте ці межі є, вони володіють характеристиками буття, і фіксовані як саме межі, вони усталюють процес становлення навколо якихось границь, визначень. Це значить, що результатом повного переходу буття в ніщо і навпаки, постає дещо - окреме, обмежене, визначене буття. Дещо має визначеність, але ця визначеність тотожна із його буттям. Тотожна із буттям безпосередня визначеність дечого є якість. Якість є проявом речі такою, якою вона безпосередньо є у відокремленні від інших речей.

В звичайному слововживанні ми розуміємо якість як надійність певної речі, проте, згідно філософії, цю надійність ми не змогли би визначити, якби не знали, що це за річ та яке місце належить їй з-поміж інших речей. А це і є тотожність речі із своїм визначенням.

Якість переходить у кількість тому, що межі, що виникли в бутті в процесі завершення процесу становлення, є межами

• різних речей; ці межі і відокремлюють, і сполучають речі. А це

значить, що різні речі постають єдиними, такими, що можуть

переходити одне в одне і цим засвідчувати свою однорідність.

Відмінності в межах однорідної сукупності є вже не якісними, а кількісними. Кількість - це відмінність та множинність якісно однорідних речей.

Кількість, у свою чергу, також переходить у якість тому, що кількісне відношення вказує на відмінності між різними речами, певним чином характеризує та окреслює речі, що, як ми зазначили, притаманне якості. Отже, якість переходить у кількість, а кількість - у якість; за суттю це є той же самий перехід. Кількість та якість зливаються, утворюючи багатоманітність різних дещо, але в кожному дещо їх єдність буде своєю. Тепер єдність кількості та якості постає як міра: конкретне сполучення кількісних та якісних меж кожної речі. Якщо тепер сформулювати зміст діалектичного закону переходу кількості у якість, то він звучить так: кожна річ має певне співвідношення кількісних та якісних характеристик в межах певної міри.

Якісні характеристики співпадають із її буттєвою визначеністю, а кількісні постають зовнішніми (через співвідношення із іншим) характеристиками.

До певної границі, що називається мірою, кількісні зміни не міняють якості речі, але при досягненні такої границі найменші кількісні зміни приводять до зміни якості.

Категорії сфери сутності. Міра засвідчує, що характеристики речі не можна відокремити одну від одної, що відмінність цих характеристик умовна, діє тільки в певному діапазоні. Тому внутрішня будови кожної речі визначається через внутрішні відношення. Ці ж відношення мають своїми границями протилежні стани речі. Отже, протилежності є основним типом внутрішніх відношень речей. Звідси випливає закон єдності і боротьби протилежностей.

• Закон єдності і боротьби протилежностей: сутність речі, а також можливості її змін визначаються внутрішнім співвідношенням протилежностей.

Річ може мати низку властивостей, а, відповідно, низку внутрішніх відношень, проте ми повинні відшукати (за допомогою використання категорій якість, кількість, міра) те відношення, яке для буттєвої визначеності (ролі) речі є провідним. Взявши протилежні окреслення такого відношення та визначивши їх конкретну пропорцію наданий момент, ми отримаємо сутність речі.

Сутність - це те відношення або той внутрішній зв'язок характеристик речі, який стягує на себе усі інші.

Наведемо приклад. Ріка як природне явище володіє цілою низкою властивостей: вона є джерелом більшої вологи, середовищем життя цілої низки організмів та ін. Проте рікою її робить не це, а те, що вона має регіон водозбору та являє собою водний потік, що певним чином рухається. Отже, рух водного потоку є її найпершою якістю. Придивимося до руху: він може бути спрямованим за напрямом русла, колоподібним, радиальним та ін. Ми можемо знайти причину кожному із таких рухів, проте, якщо спробуємо знайти причину усіх причин, то з'ясується, що є лише одне відношення, що стягує на себе явища ріки: це суперечливе співвідношення характеру земної поверхні та особливостей руху води як рідини. Саме ця суперечність визначає спрямування водного потоку, особливості такого спрямування на окремих ділянках ріки, їїздатність розливатись у періоди повені, її здатність розмивати певні грунти та, навпаки, певні - не розмивати. У такого роду міркуваннях можна зробити ще крок далі, наприклад, поставити пигання, а чому Земля має саме такі грунти та чому на ній є вода? Шукаючи відповіді на ці питання, ми повинні будемо пройти той же самий шлях міркування, який щойно був описаний.

Поставимо питання: що додають такого роду описи до вивчення ріки гідрографам? Відповідь може бути досить очевидною: цілісність, зв'язаність нашого бачення явища, концентрацію змісту знань на певних змістових елементах, чітку, контрольовану логіку міркування, можливість включати у дану логічну структуру новий зміст, що буде видобутий подальшим пізнанням.

Категоріями, що характеризують полярні відношення, постають перш за все • сутність та явище, • необхідність та випадковість, • можливість і дійсність, • форма та зміст, • причина та наслідок. Будь-яку із полярних (парних) категорій не можна зрозуміти інакше, ніж через співставлення із тою, що їй протилежна.

Наприклад, якщо ми сприймаємо дійсність безпосередньо, натуралістично, у нас немає потреби у категорії сутність. Остання передбачає те, що ми вбачає- мо у сприйтому, дещо неповне, не явище. Але явище вказує на Можливість і сутність, а сутність припускає її дійсність явище. За Гегелем, це можна передати тезами: сутність являється, а явище є суттєвим. З іншої сторони, це значить, що сутність не відокремлена від явища, а постає її певною стороною та характеристикою.

Сутність розкривається через закон: це є стійкий, повторюваний зв'язок між: явищами або всередині явища між: його окремими елементами. Але закон фіксує стале, в той час як сутність не лишається тою ж самою.

Наприклад, рослина і насіння не лише постають різними етапами єдиного процесу, а й фіксують факт зміни сугності в даному процесі. Отже, єдність сутності та явища засвідчує певну форму єдності сталого та відмінного. Ця єдність найповніше розкривається категоріями необхідність та випадковість.

Необхідність пов'язана із сутністю, випадковість - із явищем. Необхідним постає все те, що випливає із сутності певного явища, а випадковим те, що зумовлене не тільки і не стільки сутністю, скільки перехрещенням цієї сутності із іншими. Необхідність має внутрішню, випадковість - зовнішню зумовленість. А оскільки необхідність повинна себе проявити, то її проявом постає випадковість: за будь-якою випадковістю прихована певна необхідність. Наприклад, те, що на голову людини може впасти цеглина, це як для самої людини, так і для її голови явище випадкове, проте те, що в світі людини Існують цеглини, що людина чомусь іде саме тоді і саме тут, - все це, як правило, має якусь необхідність.

Випадковість та необхідність переходять у можливість та дійсність. Можливими та дійсними постають і необхідність, і випадковість, проте дійсністю постає вже єдність, злиття необхідності та випадковості. Можливим же є те, що не суперечить необхідності, проте не має умов для здійснення. Можливість може мати різні ступені вірогідності, починаючи від абстрактної і закінчуючи реальною та навіть неминучою можливістю. Вже відмінності між сутністю та явищем були пов'язані із кількістю та якістю, а можливість та дійсність вводять нас якраз у диференційовані аспекти проявів процесів та явищ.

Сукупність елементів певного явища постає його змістом, а спосіб зв'язку їх між собою - формою. У змісті та формі явища набувають повноти та конкретності. Це стосується і їх внутрішньої будови, і їх зв'язків та відношень із іншими явищами та процесами.

В останньому випадку на перший план виходять категорії причини та наслідку. Ці категорії часто відокремлюються одна від одної, в той час, як вони є нічим іншим, як формами передавання дії: причина є там, звідки виходить певна дія, наслідок є результатом прояву даної дії. Там, де факту передавання дії немає, немає ні причини, ні наслідку. При такому підході стає зрозумілим, що не лише наслідок залежить від причини, а й причина від наслідку. Скажімо, дія магніту може проявитись лише там, де є тіла, що можуть реагувати на магнітне поле. Отже, при відсутності відповідної умови з боку наслідку не відбудеться й прояву причини. Звідси й випливає, що причина та наслідок реально постають сторонами універсальної взаємодії: все в світі здатне бути причиною лише тому, що все в світі здатне реагувати на певні дії. Універсальна взаємодія переводить весь діалектичний процес в останню сферу діалектики - у сферу поняття.

Категорії сфери поняття. Поняття характеризується тим, що воно включає в свій зміст кожне явище в аспектах його одиничності, особливості та всезагальності. Тобто, будь-яке явище постає відокремленим від інших (одиничним), але водночас таким, що перебуває у якісних зв'язках із іншими (часткове, особливе) та у кількісних зв'язках із усім буттям (всезагальне). Саме ці зв'язки зумовлюють те, що кожне явище має певне буттєве виявлення (спрямування) та певні особливості. Отже, будь-яке поняття (поняття будь-якої речі), якщо воно правильно утворене, буде дієвим завжди і у будь-якому місці, але водночас фіксує те, чим дана річ відрізняється від всього іншого, можливого у бутті. Тобто, поняття повинно бути конкретним, поставати результатом усіх буттєвих виявлень речі і окреслювати те, за саме ця річ постає незамінним елементом в усій тотальності буття. Якщо так розуміти поняття, то саме воно повинно бути метою пізнавальної діяльності. Тобто, лише більш-менш повне вивчення якогось явища здатне призвести до утворення його поняття. Тут ми тільки не повинні плутати поняття як конкретний зміст певного буттє-вого утворення (поняття у діалектиці) із поняттям як формою думки у формальній логіці (тут поняття - слово, що позначає сукупність суттєвих ознак певного явища).

В сфері поняття спрацьовує останній закон діалектики - закон заперечення заперечення. Цьому закону в історичному розвитку філософії часто давали неадекватні тлумачення, інколи його взагалі не визнавали. Наприклад, Л. Фейербах стверджував, що наявність двох почергових заперечень у цьому законі засвідчує непевність кожного із них, а оскільки в природі панує повнота, то він протиставляв діалектичному запереченню позитивне ствердження. Марксисти інколи були схильні вважати цей закон найважливішим, оскільки, на їх думку, все існуюче рано чи пізно підлягає відкиданню, революційному запереченню. Вони так і подавали зміст цього закону: все підлягає запереченню; наприклад, брунька заперечує гілку, а квітка - бруньку, та ін. Представники негативної діалектики вважали, що двом запереченням слід протиставити одне, проте рішуче і справжнє (Т. Адорно).

Насправді ж необхідність двох заперечень в цьому законі зумовлена тим, що рух відбувається через протилежності, які є двома граничними характеристиками певного предмету (напр., гума - це те, що розтягується і стискається). В процесі руху спочатку одна протилежність виразніше виявляє себе (перше заперечення), а потім на перший план виходить інша протилежність (заперечення заперечення), а результатом цього постає синтез. Наприклад, коли рослина зростає, то її вегетативні властивості заперечують стан генетичної рівноваги (відбувається перше заперечення), проте стан генетичної рівноваги врешті вступає в дію, вбирає в себе результат росту і резюмується в насінні (друге заперечення і синтез). Або: кожна одинична річ постає запереченням світового цілого, проте це світове ціле також заперечує дану одиничну річ тим, що дає можливість їй існувати відокремлено лише в певній системі загальних світових зв'язків.

Отже, колена річ є проявом подвійного заперечення, а її мінливість весь час підтверджує те, що це подвійне заперечення весь час реально діє, і річ оновлюється. Це дозволяє нам схарактеризувати закон заперечення заперечення як закон діалектичного ствердження: для ствердження чогось це щось повинно відокремитись від іншого (заперечити його) та стати із цим іншим у систему стосунків (заперечити саме заперечення).

Наш екскурс крізь етапи діалектичного процесу засвідчує те, що для утворення більш-менш завершеного поняття про будь-яку річ необхідно провести її через закони, категорії та рівні діалектичного мислення. Лише тоді дана річ засвідчить свою багатогранність, змістову повноту та конкретність.

Проте в дійсності у нас далеко не завжди можуть бути в наявності необхідні знання та умови для такого проведення, тому: ^> повний діалектичний процес може просто надати нам орієнтири відносно того, що ми можемо знати напевне, а чого саме нам не вистачає для завершення пізнавального циклу; ^> домінуючі прояви та властивості певних речей можуть зумовити те, що для їх осмислення доцільніше буде застосувати не всі категорії діалектичного процесу, а лише їх певну частину. Наприклад, коли певне явище слід зафіксувати в його найперших проявах, можна обмежитись лише категоріями буття. В цьому моменті найкраще проявляється відмінність між: діалектикою як логікою (вона передбачає проходження всього циклу усіх категоріальних визначень буття) та діалектикою як методом.

Діалектичний метод: орієнтує нас щодо пізнавальних завдань та можливостей, вказує, що саме ми повинні виявляти у пізнанні речей та на які результати можемо при тому сподіватись; може включати в себе не всі, а лише частину категорій діалектичної логіки; виконує роль впорядкування, систематизації здобутих знань. Він вказує, наприклад, на відмінності сутності від явища і надає вказівки щодо їх розрізнеяння.

Між діалектикою як теорією, як логікою та методом існує сутнісна єдність, але існують і певні відмінності. Єднає всі прояви діалектики визнання найперших елементів діалектичного світобачення, а відрізняють цілі застосування елементів такого світобачення. Найясніше всі елементи діалектики представлені в системі діалектичної логіки як завершеного циклу руху категорій - родових визначень буття. У формі принципів та категоріальних структур діалектика представлена у діалектичному методі. Єдиною засадою для логіки та методу постає теорія діалектики. Разом же всі ці форми існування діалектики утворюють її повноту.