ГЛПВП 8 4 страница

Підстави та порядок виникнення права державної власності на землю. Підставами виникнення права дер­жавної власності на землю є: 1) передача земельних ділянок комунальної власності у державну власність (ст. 117 ЗК); 2) викуп земельних ділянок приватної власності для суспіль­них потреб (ст. 146 ЗК); 3) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності (ст. 140 ЗК); 4) добровільна відмова власника земельної ділянки від прав на неї на ко­ристь держави (ст. 140 ЗК); 5) смерть власника земельної ді­лянки за відсутністю спадкоємця (ст. 140 ЗК); 6) конфіскація земельної ділянки за рішенням суду.

Передача земельних ділянок комунальної власності у дер­жавну власність може здійснюватися з ініціативи відповід­них органів державної влади — Кабінету Міністрів України, обласних та районних державних адміністрацій (на терито­рії Автономної Республіки Крим — з ініціативи Ради міністрів АРК), які повинні звернутися з клопотанням до відповідної територіальної громади — власника землі або до районної чи обласної ради, якщо земельна ділянка перебуває у спільній власності територіальних громад. Така передача здійснюєть­ся у порядку, встановленому Земельним кодексом України для передачі земельних ділянок у постійне користування юридичним особам (ст. 117).

Порядок викупу земель приватної власності для суспіль­них потреб держави визначений ЗК України (ст. 146).

Виникнення права державної власності на земельну ді­лянку у разі добровільної відмови власника ділянки від прав на неї на користь держави здійснюється у порядку, визначе­ному у ст. 142 ЗК України.

Підставою набуття державою права власності на земельну ділянку, що перебуває у власності громадянина чи юридичної

— 4-123

особи, може бути її відчуження на користь держави з мотивів суспільної необхідності. Таке відчуження може мати місце ли­ше у разі прийняття Президентом України відповідно до п. 21 ст. 106 Конституції рішення про введення воєнного або над­звичайного стану, яке підлягає затвердженню Верховною Ра­дою України. Проте слід мати на увазі, що особа, у якої було примусово відчужено земельну ділянку з мотивів суспільної необхідності, після припинення дії обставин, у зв'язку з яки­ми було проведено примусове відчуження, має право вимага­ти повернення цієї земельної ділянки (ст. 147 ЗК).

Земельна ділянка, що належить на праві власності грома­дянинові, переходить у власність держави, якщо такий грома­дянин вчинив злочин, за вчинення якого суд призначив засуд­женому покарання у вигляді конфіскації майна (ст. 148 ЗК).

Нарешті, у разі смерті громадянина—власника земельної ді­лянки та відсутності у нього спадкоємця земельна ділянка пе­реходить у власність держави. Рішення про передачу земельної ділянки у власність держави приймає районна державна адмі­ністрація на підставі документів, які засвідчують факт смерті власника земельної ділянки та відсутність спадкоємців.

§ 5. Права та обов'язки власників земельних ділянок

Важливим напрямом забезпечення реалізації права влас­ності на землю є здійснення його суб'єктами наданих їм прав та виконання покладених на них обов'язків. Перелік і обсяг прав та обов'язків власників земельних ділянок визначено чинним законодавством. Права власника земельної ділян­ки — це сукупність наданих йому законом суб'єктивних пра-вомочностей щодо володіння, користування та розпоряд­ження земельною ділянкою. Перелік прав власників земель­них ділянок викладено у ст. 90 ЗК України.

.Право власника земельної ділянки щодо володіння нею являє собою юридично забезпечену можливість утриму­вати земельну ділянку як свою власну, позначити її межі не тільки межовими знаками встановленого зразка, а й природ­ними (дерева, кущі) чи рукотворними (тин, рів тощо) об'єкта­ми з метою регулювання чи повної заборони доступу на зе­мельну ділянку інших осіб.

Право користування земельною ділянкою — це юри­дично надана власникові можливість господарського та ін­шого використання земельної ділянки з метою отримання доходів та інших благ від корисних властивостей землі. Згід­но зі ст. 90 ЗК України власник земельної ділянки, реалізую-чи надане йому законом суб'єктивне право користування нею, має право:

1) самостійно господарювати на землі, вирощуючи сіль­
ськогосподарські та інші культури, переробляючи вирощену
продукцію чи здійснюючи несільськогосподарську діяль­
ність. Виключним правом власника земельної ділянки є ви­
бір способу її використання відповідно до цільового призна­
чення земельної ділянки;

2) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і
споруди. Однак, спорудження власником земельної ділянки
будівель і споруд може здійснюватися лише з дозволу органів
державного архітектурно-будівельного контролю. В іншому
разі таке спорудження вважатиметься незаконним;

3) вважати своєю власністю посіви і насадження сільсько­
господарських та інших культур та вироблену сільськогоспо­
дарську продукцію, зведені на земельній ділянці відповідно
до чинного законодавства будівлі та споруди. В земельному
праві України діє презумпція належності власникові земель­
ної ділянки розташованих на ній посівів, насаджень, буді­
вель та споруд, якщо інше не передбачено виданим власни­
ком земельної ділянки актом чи угодою за його участю;

4) використовувати у встановленому порядку для власних
потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корис­
ні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також
інші корисні властивості землі. Це право власника земельної
ділянки характеризується певними особливостями. По-пер­
ше, його об'єктом є не всі, а лише розташовані на земельній
ділянці корисні копалини місцевого значення.

По-друге, власники земельних ділянок мають право вико­ристовувати корисні копалини місцевого значення, а також торф, лісові насадження, водні об'єкти та інші корисні влас­тивості землі лише для власних потреб. Використання зазна­чених природних ресурсів власником земельної ділянки не для власних, а для інших потреб (для їх продажу чи виробниц­тва певної продукції та матеріалів з метою продажу і т.п.) мо­же здійснюватися лише після отримання додаткових дозволів

б* 83

відповідно до чинного законодавства. По-третє, згідно зі ст. 23 Кодексу України про надра^х право власників земельних діля­нок на використання розташованих на земельних ділянках ряду природних ресурсів для власних потреб обмежене ще й певними просторовими межами. Так, вони можуть видобува­ти для своїх господарських та побутових потреб корисні копа­лини місцевого значення і торф загальною глибиною розроб­ки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів.

Право розпорядження земельною ділянкою — законо­давчо закріплена можливість власника земельної ділянки вирішувати її юридичну долю шляхом вчинення дій, які не суперечать нормам чинного законодавства. Так, згідно зі ст. 90 ЗК України власник земельної ділянки має право: 1) відчужувати земельну ділянку на підставі договору купів-лі-продажу, міни, дарування та інших цивільно-правових угод; 2) передавати П в оренду відповідно до Закону україни «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.; 3) передавати зе­мельну ділянку в заставу (ст. 133 ЗК); 4) передати земельну ділянку в спадщину шляхом написання заповіту та посвід­чення його відповідно до встановлених вимог.

Слід також зазначити, що порушені права власників зе­мельних ділянок підлягають відновленню у порядку, встанов­леному законом. При цьому власники ділянок мають право на відшкодування збитків, завданих порушенням права власності на земельну ділянку.

Об'єктом права власності на землю є земельна ділян­ка. Відповідно до ст. 79 ЗК України земельна ділянка являє собою частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї пра­вами. Отже, земельна ділянка — це така частина земної по­верхні, яка: 1) по всьому периметру відмежована від решти земної поверхні лінією, що закріплюється межовими знака­ми встановленого зразка; 2) розміщена за певною поштовою адресою (в населеному пункті) або має інше юридично значи­ме позначення місця свого розташування на земній поверхні (за межами населених пунктів); 3) віднесена до певної катего­рії земель, має встановлене відповідно до законодавства ці­льове призначення та є об'єктом,земельних прав громадян, юридичних осіб, територіальних громад чи держави.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 36. — Ст. 340.

Визначення земельної ділянки як частини земної поверхні не означає, що права власника ділянки поширюються лише на вертикальну площину земної поверхні. За ЗК України (ст. 79) право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Якщо на зе­мельній ділянці зведено житлову, виробничу чи іншу будівлю чи споруду, то права власника ділянки поширюються й на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки та зай­нятий будівлею чи спорудою (у висоту і на глибину).

Здійснення прав власника землі передбачає додержання власником ділянки низки обов'язків, пов'язаних з володін­ням земельною ділянкою. Обов'язки власників земельних ділянок передбачені в ряді статей ЗК України та в деяких ін­ших законодавчих актах. За своїм змістом обов'язки власни­ка земельної ділянки можна поділити на три основні групи. До першої з них належать обов'язки власників земельних ді­лянок, об'єктом яких є власна земельна ділянка. Так, згідно зі ст. 91 ЗК України власник земельної ділянки зобов'язаний: а) забезпечувати її використання за цільовим призначенням. Навіть якщо власник ділянки самостійно не використовує її, а передав ділянку в оренду, він не звільняється від виконання обов'язку забезпечити цільове використання земельної ділян­ки. Укладаючи, наприклад, договір оренди землі, її власник повинен здійснювати договірний контроль за цільовим вико­ристанням земельної ділянки орендарем; б) підвищувати ро­дючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) своєчасно на­давати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання зе­мель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; ґ) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні спору­ди, мережі зрошувальних і осушувальних систем, які розта­шовані на земельній ділянці чи її межах.

До другої групи обов'язків власника земельної ділянки на­лежать його обов'язки перед власниками та користувачами суміжних і сусідніх земельних ділянок. Так, ст. 91 ЗК України зобов'язує власника земельної ділянки не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів і додержуватися правил добросусідства. Зміст цього обов'яз­ку конкретизовано у статтях 103—109 ЗК України.

Третю групу обов'язків власників земельних ділянок ста­новлять обов'язки щодо охорони не тільки земельної ділянки та розташованих на ній інших природних ресурсів, а й нав­колишнього природного середовища в цілому. Відповідно до ЗК України власники земельних ділянок у процесі володіння та користування ними зобов'язані додержуватися вимог за­конодавства про охорону довкілля, зокрема, додержуватися обмежень, пов'язаних з встановленням охоронних зон (ст. 112), зон санітарної охорони (ст. 113), санітарно-захис­них зон (ст. 114), зон особливого режиму використання зе­мель (ст. 115), прибережних захисних смуг (статті 60—62). Крім вищезазначених обов'язків, закон може встановлювати інші обов'язки власників земельних ділянок.

§ 6. Підстави та порядок припинення права власності на землю

Підставами припинення права власності на землю є юри­дичні факти, з якими закон пов'язує припинення правовід­носин земельної власності. Земельний кодекс України визна­чає юридичні факти, які ведуть до припинення права дер­жавної, комунальної та приватної власності на землю.

Підставами припинення права державної власності на землю є: 1) приватизація земель, які перебувають у власнос­ті держави; 2) розмежування земель державної та комуналь­ної власності; 3) передача земельної ділянки державної влас­ності у комунальну власність.

Підставами припинення права комунальної власності визнаються: 1) приватизація земель, які перебувають у кому­нальній власності та 2) передача земельної ділянки кому­нальної власності у власність держави.

Загальною підставою припинення права державної та ко­мунальної власності на землю виступає укладення уповнова­женими органами цивільно-правових угод про перехід права власності на земельну ділянку, в тому числі і відповідно до міжнародних договорів.

Слід підкреслити, що припинення права державної та ко­мунальної власності може мати місце за наявності згоди власників таких земель — держави в особі відповідних орга­нів державної виконавчої влади та територіальних громад в

особі відповідних органів місцевого самоврядування. Приму­сове припинення права державної та права комунальної власності на землю може мати місце за рішенням суду.

Щодо підстав припинення права приватної власності на землю, то вони визначені у статтях 140 і 143 ЗК України. На жаль, ці статті містять суперечливі положення. Так, у ст. 140 «Підстави припинення права власності на земельну ді­лянку», визначено, що підставами припинення права при­ватної власності на земельну ділянку є: а) добровільна від­мова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кре­
дитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспіль­
ної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за
рішенням суду; є) невідчуження земельної ділянки інозем­
ними особами та особами без громадянства у встановлений
строк у випадках, визначених цим Кодексом. Стаття 143
«Підстави для примусового припинення прав на земельну
ділянку» містить дещо інший перелік підстав припинення
прав на землю, включаючи і право власності, а саме: а) ви­
користання земельної ділянки не за цільовим призначен­
ням; б) неусунення допущених порушень законодавства
(забруднення земель радіоактивними і хімічними речови­
нами, відходами, стічними водами, забруднення земель
бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими
організмами, засмічення земель забороненими рослинами,
пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів
інженерної інфраструктури меліоративних систем, пору­
шення встановленого режиму використання земель, що
особливо охороняються, а також використання земель спо­
собами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни,
встановлені вказівками спеціально уповноважених органів
виконавчої влади з питань земельних ресурсів; в) конфіска­
ції земельної ділянки; г) викупу (вилучення) земельної ді­
лянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних
потреб; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ді­
лянку за зобов'язаннями власника цієї земельної ділянки;

д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та
особами без громадянства у встановлений строк у випад­
ках, визначених Земельним кодексом України.

Зі змісту наведених вище статей випливає, що ст. 143 ЗК України містить підстави припинення як права власності, так і інших прав на землю (права постійного користування, права оренди), в той час як ст. 140 Кодексу визначає лише підстави припинення права власності на землю. Отже, заз­начені статті співвідносяться між собою як загальна (ст. 143) та спеціальна (ст. 140). Згідно з правилами тлумачення та застосування правових норм, якщо закон містить з одного і того самого питання дві норми (статті), з яких одна є загаль­ною, а друга — спеціальною, то застосовується спеціальна норма (стаття). Таким чином, право приватної власності на землю може бути припинене з підстав, передбачених у ст. 140 ЗК України.

Слід зазначити, що земельне законодавство України, на відміну від цивільного, не визнає безхазяйних земельних ді­лянок, які не мають власників. Якщо право власності на зе­мельну ділянку, яка належить одному суб'єктові, припиня­ється, то це означає, що воно виникає у іншого суб'єкта цьо­го права. Іншими словами, порядок набуття права власності на землю одним суб'єктом нерозривно пов'язаний з поряд­ком припинення цього права у іншого суб'єкта. Тому, вивча­ючи порядок припинення права власності на землю, слід звернутися до § 4 «Підстави та порядок виникнення права власності на землю» цього розділу.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

.приватизації земель

§ 1. Поняття, основні риси та юридична природа приватизації земель

Важливою складовою формування в Україні засад ринко­вої економіки є приватизація земель. Вона спрямована на розширення сфери застосування інституту приватної влас­ності на землю як важливого чинника формування приват­ного сектора в усіх галузях економіки держави.

Приватизація земель являє собою сукупність здійснюваних суб'єктами приватизації дій та заходів, спрямованих на тран­сформацію форми власності земель, при якій відбувається пере­хід земельних ділянок з публічної (суспільної) власності, суб'єк­тами якої є держава та територіальні громади, у приватну влас­ність фізичних та юридичних осіб. Приватизацію земель роз­глядають у широкому і вузькому аспектах. Під приватизацією земель у широкому аспекті розуміють будь-який перехід права власності на земельні ділянки від держави чи територіальної громади до громадянина чи приватної юридичної особи (нап­риклад, продаж вільної від забудови земельної ділянки, яка пе­ребуває у державній чи комунальній власності, приватному під­приємству для здійснення підприємницької діяльності).

Приватизація земель у вузькому розумінні полягає лише у переході права власності на земельні ділянки від держави чи територіальної громади до громадянина чи приватної юри­дичної особи, які володіють ними на праві користування. У цьому разі передача земельних ділянок від держави чи те­риторіальної громади до громадянина чи юридичної особи не відбувається, оскільки вони були наданні в користування до початку приватизації землі в країні.

Приватизація землі у вузькому розумінні розпочалася в Україні з введенням у дію 15 травня 1992 р. Земельного ко­дексу України в редакції від 13 березня 1992 р. Особливістю приватизації земель в Україні є те, що вона є складовою зе­мельної реформи. 18 грудня 1990 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про земельну реформу», якою всі землі країни було оголошено об'єктом земельної реформи.

У перші роки земельна реформа та приватизація земель як її невід'ємна частина мали яскраво виражений сільсько­господарський характер. Проведення земельної реформи у сфері аграрного виробництва було зумовлено необхідністю передачі землі у власність тим, хто на ній працює.

Відповідно до законодавства України приватизація сіль­ськогосподарських земель, призначених для ведення товарно­го сільськогосподарського виробництва, здійснювалася двома основними шляхами. По-перше, держава започаткувала пере­дачу сільськогосподарських угідь із земель запасу та земель резервного фонду громадянам у приватну власність для веден­ня селянського (фермерського) господарства. По-друге, вона ініціювала здійснення комплексу заходів щодо надання чле­нам сільськогосподарських підприємств статусу власників зе­мель, які перебували у користуванні цих підприємств.

Приватизація сільськогосподарських земель, що перебува­ли у користуванні сільськогосподарських підприємств, вияви­лася найбільш складною і тривалою і пройшла кілька етапів. В основу приватизації таких земель було покладено ідею органі­зації сільського господарства на основі поєднання переваг ви-сокотоварного сільськогосподарського виробництва з перева­гами, що випливають з надання селянинові статусу власника землі. На першому етапі проведення земельної реформи в Ук­раїні робилася спроба провести приватизацію сільськогоспо­дарських земель через передачу їх у колективну власність КСП та деяких інших сільськогосподарських формувань. На цьому етапі було проведено роздержавлення земель сільськогоспо­дарського призначення шляхом їх передачі із державної влас­ності у колективну власність КСП. З виходом Указу Президен­та України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земель­ної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р. основний акцент земельної реформи бу­ло перенесено на поглиблення приватизації сільськогосподар­ських земель, переданих у колективну власність, шляхом їх па-

ювання. Паювання сільськогосподарських земель передбача­ло виділення кожному членові КСП земельної частки (паю), право на яку посвідчувалося сертифікатом, і становило зміст другого етапу земельної реформи.

Третій етап земельної реформи в Україні розпочався у 1997 р. У межах реформування КСП їх членам виділяли на­лежні їм земельні частки (паї) у натурі у вигляді земельних ді­лянок, право на які посвідчувалося державними актами на право приватної власності на землю. Після проведеної масо­вої реорганізації КСП у сільськогосподарські формування ринкового типу відповідно до Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграр­ного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р. процес привати­зації сільськогосподарських земель був значно прискорений.

З прийняттям Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. приватизація земель, крім передачі сільськогосподарських угідь у колективну власність та паю­вання, дістала ще один напрям. Згідно з Кодексом громадя­нам України було надано право на отримання земельних ді­лянок у приватну власність для: ведення особистого підсоб­ного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); са­дівництва; дачного і гаражного будівництва.

У процес приватизації були включені й інші землі. Так, згідно з Указом Президента України «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 19 січня 1999 р. приватизації підлягають земельні ділянки, на яких знаходяться об'єкти нерухомого майна, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, що приватизовані відповідно до законодавства України. А Зако­ном України «Про особливості приватизації об»єктів незавер­шеного будівництва» від 14 вересня 2000 р. передбачено, що покупці об'єктів незавершеного будівництва дістали право на придбання у приватну власність разом з цими об'єктами і зе­мельних ділянок, відведених під забудову.

Разом з тим законодавством був визначений перелік земель, які не підлягали приватизації. Згідно з ЗК України (ст. 4) у ре­дакції від 13 березня 1992 р. заборона на приватизацію поши­рювалася на: землі загального користування населених пунк­тів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, на­бережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, міс-

ця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та держав­ної виконавчої влади; землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційно­го та історико-культурного призначення та деякі інші.

Однак, з прийняттям 25 жовтня 2001 р. нового Земельно­го кодексу України державна політика у сфері приватизації земель істотно змінилася. Чинним Кодексом було визначено мінімально необхідний перелік земель, які мали залишатися у власності держави. Крім того, значно розширено перелік земель, які підлягають приватизації, та перелік суб'єктів пра­ва приватної власності на землю.

§ 2. Суб'єкти, об'єкти та форми приватизації земель

Під суб'єктами приватизації землі слід розуміти грома­дян, юридичних осіб та органи влади, які беруть участь у приватизації земельних ділянок. Громадяни та юридичні особи, які є землекористувачами, становлять найчислен-нішу групу суб'єктів приватизації землі.

Відповідно до законодавства землекористувачі, які вияви­ли бажання приватизувати свої земельні ділянки, повинні звернутися з відповідними заявами (клопотаннями) до органів влади, до компетенції яких належить передача земельних ді­лянок у приватну власність. Уповноважені органи влади роз­глядають такі заяви та клопотання і у разі наявності правових підстав для приватизації земельних ділянок приймають рі­шення про передачу їх у власність відповідним суб'єктам.

Згідно зі ст. 84 ЗК України право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, ра­йонних державних адміністрацій. Названі органи державної виконавчої влади є суб'єктами приватизації земель у частині приватизації земель державної власності.

До суб'єктів приватизації земель в Україні належать також сільські, селищні та міські ради, які від імені територіальних громад реалізують право комунальної власності на землю.

Приватизація земельних ділянок здійснюється за рахунок земель, які перебувають у державній або комунальній власнос­ті, тобто об'єктами приватизації земель є земельні ділянки дер­жавної та комунальної власності. Однак, Земельним кодексом України встановлено переліки земель, які не підлягають пере­дачі у приватну власність, тобто не можуть бути об'єктами приватизації. Так, згідно зі ст. 84 Кодексу приватизації не під­лягають: 1) землі атомної енергетики та космічної системи; 2) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; землі оборони; 3) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та істори-ко-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодек­сом; 4) землі водного фонду, крім випадків, визначених Зе­мельним кодексом України; 5) земельні ділянки, які викорис­товуються для забезпечення діяльності Верховної Ради Украї­ни, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; 6) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що заз­нали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; 7) земельні ділянки, які закріплені за державни­ми професійно-технічними навчальними закладами.

Крім того, не можуть виступати об'єктом приватизації ряд земель, що перебувають у комунальній власності. Як передба­чено ст. 83 ЗК України, до земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать: 1) зем­лі загального користування населених пунктів (майдани, ву­лиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульва­ри, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів то­що); 2) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; 3) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культур­ного та оздоровчого призначення, що мають особливу еколо­гічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цін­ність, якщо інше не передбачено законом; 4) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; 5) землі вод­ного фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом України; 6) земельні ділянки, які використовуються для забез-

печення діяльності органів місцевого самоврядування; 7) зе­мельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами.

Вищезазначені землі державної і комунальної власності мо­жуть надаватися у користування, як правило, лише відповідно дер­жавним і комунальним підприємствам, установам та організаціям.

Земельним законодавством України передбачено, що приватизація земель може здійснюватися безоплатно і за плату. Відповідно розрізняють дві форми приватизації зе­мель — безоплатну і платну.

Особливістю безоплатної приватизації земель є те, що, по-перше, нею можуть скористатися лише громадяни України, по-друге, право на безоплатну приватизацію земель обмеже­не законом. Громадяни України мають право на приватиза­цію земельних ділянок лише в певних розмірах. Ці розміри залежать від виду їх цільового призначення і встановлені ст. 121 ЗК України.

Слід підкреслити, що право на приватизацію земельної ді­лянки кожного з видів цільового призначення та в зазначе­них у ст. 121 ЗК України розмірах громадянин України має лише один раз (ст. 116 ЗК). Факт безоплатної приватизації громадянином земельної ділянки має фіксуватися шляхом проставлення у його паспорті спеціальної відмітки.

Крім безоплатної, в Україні проводиться і платна привати­зація земель. Коло осіб, які мають право на таку приватиза­цію земель, є значно ширшим. По-перше, право на неї мають громадяни України, які вже приватизували безоплатно зе­мельну ділянку, але користуються ще однією земельною ді­лянкою такого самого цільового призначення і хотіли б її при­ватизувати. Другу земельну ділянку громадянин може прива­тизувати за плату, тобто викупити її. Крім того, якщо грома­дянин України має у постійному користуванні земельну ді­лянку більшого розміру, ніж той, якому законом дозволено приватизувати земельну ділянку безоплатно, то він має право приватизувати за плату й іншу частину цієї ділянки. Нарешті, якщо громадянин має у власності об'єкт нерухомого майна, який розташований на земельній ділянці іншого, ніж перера­ховані у ст. 121 ЗК України, цільового призначення, то він мо­же приватизувати відповідну ділянку лише за плату.

Дата добавления: 2014-11-20