Всі люди є рівними перед Богом. 9 страница

Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св. Фомою, нагалошували на необхідності орозумнення волі). Засновником “діалектичної теології” протестантизму вважають німецького філософа К.Барта (1886-1968). Вихідна теза його філософії: Бог постає принципово недосяжним для світу і поза Його волею немає і не може бути людського із Ним діалогу. Тому за людиною лишається лише одне – віра: щира, віддана, непохитна. Бог же сам відкриває себе людині та світу тоді, коли вважає це доречним. Такі ж вихідні тези присутні і у філософії П.Тілліха (1886-1965), який, розвиваючи їх, приходив до висновку, що у світі людини існує принципова розірваність між сутністю та існуванням, бо їх єдність постає лише характеристикою Бога. Звідси випливає висновок про те, що фундаментальною людською характеристикою постає турбота про сенс буття; відчуття такої турботи та її свідома реалізація і робить людину релігійною. П.Тілліх вважав, що своє відношення до найпершего, безпідставного та неаналітичного Буття людина виражає у культуротворенні, а вирішальне значення для розвитку культури людства мають “кайроси”- ключові моменти історії, у які Бог відкриває себе людині; у “кайросі” (з д-грецької – “доречно”, “влучно”) відбувається прорив людини до надчасової основи історії, що потім відіграє вирішальну роль для життя людини та суспільної історії. Р.Бультман (1884-1976) надав ідеям протестантської теології екзистенціальної інтерпретації: на його думку, існування являє собою перший рівень життя, і воно може бути справжнім чи несправжнім. Піднести людину над цим рівнем може тільки віра, яка є явищем інтимно-індивідуальним, таким, що не підлягає визначенню чи дослідженню, а може лише переживатися. Людина, що має віру, звільняється від обтяжливих рис існування і постає справді релігійною безвідносно до того, чи належить вона до якоїсь церковно-релігійної конфесії.

Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О.Блаватська, Р.Штайнер), учення "живої етики" (О.Реріх) та російську релігійну філософію (М.Бердяєв, П.Флоренський), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поширення. Представники теософії (“теос” – бог, “софія” – мудрість) грунтували свої твердження на тезі про те, що релігії усього світу ведуть розмови про одне й те ж саме – про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв’язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та належним чином його зрозуміти, ми зможемо ближче підійти до осмислення сутності божества. Із цієї тези випливала також теософська пропаганда екуменізму – руху за об’єднання усіх релігій світу. Учення “Живої етики” базувалося на переважно етичних тезах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаючи себе різновидом йогі. Воно стверджувало матеріальність усього існуючого, щоправда, проводячи розрізняння тонкої матерії і грубої. В людському єстві жива етика нараховувала сім шарів сутностей, що ієрархічно сходили до божественної тілесності, тому життєве завдання людини вбачалося у тому, щоби пройти шляхом самовдосконалення і підпорядкувати своє життя вищому шару. Це вчення є досить поширеним в Європі, у тому числі – і в Україні. Його пропагандою займаються осередки “Товариства Реріха” Російська релігійна філософія (або філософія російського релігійного ренесансу) найбільш широко і потужно розгорнула свою діяльність на початку ХХ ст. Вона включила у поле своєї проблематики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов’язаному перш за все із східним православ’ям, світогляду. Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов’язаної із збиранням розпорошеної в світі первинної енергії позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соціального життя, робилися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики та ін. Особливу роль представники цієї філософії відводили так званій “софійності” світу, виводячи божественну премудрість, втілену в творінні та у діяннях Христа, майже на рівень особливої божественної іпостасі. Значна частина філософів цього напряму була відправлена за межі радянської держави та продовжила свою діяльність за кордоном (у Чехії, Югославії, Франції), а частина загинула під час сталінських репресій.

9.6. Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть.

Наш перегляд найбільш авторитетних напрямів та течій філософії ХХ ст. досить яскраво засвідчує колосальну багатоманітність цієї філософії, її особливу оригінальність, широту її проблематики. Своєрідної цілісності, завершеності їй надає також той факт, що наприкінці ХХ ст. відбулося ніби певне повернення до її початкової проблематики: якщо філософія ХХ ст. починала із відкидання абсолютів, заперечення значення метафізичних роздумів, вважаючи, що вона покінчить з ними назавжди, то наприкінці століття ці теми знову виявилися актуальними. Виявилося, що не зник інтерес до абсолютів, що рішуче відкидання метафізики може привести до суттєвого спрощення філософської рефлексії та, навіть, до втрати філософією своєї специфіки. Проте, кінець століття ознаменувався не простим поверненням до названих тем, а виникненням різних, інколи – протилежних тенденцій в їх інтерпретації. З одного боку, збільшився інтерес до тих філософських напрямів, які традиційно пов’язували філософію із метафізичними дослідженнями; йдеться про неотомізм, філософію М.Хайдеггера, М.Гартмана, протестантську теологію, філософську онтологію, традиції кантіанства, гегелівської філософії та ін. В цілому тенденція повернення до метафізичних міркувань та абсолютів отримала назву неоконсерватизму. З іншого боку, розпочинаючи із кінця 60-х років, розгорнулася справжня хвиля радикалізації тенденцій некласичної філософії, пов’язана із закликами покінчити із раціональністю, логікою, усякими нормуваннями інтелектуальної діяльності з метою виходу на нові горизонти творчості. Зазначена радикальна філософська хвиля постала найпершим предметом обговорення та філософських дискусій кінця ХХ ст. Її початок пов’язаний із появою так званих “нових лівих” під час вибуху молодіжних бунтарських рухів у Франції у травні 1968 року, коли студентська молодь рішуче постала проти засилля бюрократизму, тенденцій західного суспільства до втрати своєї мобільності, до занурення у розкіш та комфорт. З боку ідеологів “нових лівих” (Б.-А.Леві, А.Глюксман, Ж.-М.Бенуа, К.Жамбе, М.Клавель та ін.) посилились нападки на владу, ідеологію, державу та науку. Ці ідеологи стверджували, що союз влади та науки веде до нового рівня людського поневолення, що в сучасному суспільстві людина все більше перетворюється на просту суспільну функцію, постаючи сумою суспільних ролей та структур. Звідси випливала теза про те, що індустріальне суспільство являє собою нову форму варварства та внутрішнього збіднення людини. Представники цієї “нової філософської хвилі” (така назва утвердилась у дослідницькій літературі) закликали до рішучого розриву із усією попередньою філософською традицією, оскільки, на їх думку, саме вона привела до того культу раціональності – розуму та ефективності, - який запанував в Європі. Розрив із традицією виправдовувався також необхідністю повернення до найперших “джерел” людськості, до стану “до-логосу”, де не існує альтернативи теорії та практики і де людина розмовляла голосом серця та щирого почуття. Тому представники “нової філософської хвилі” вважали почуття завжди більше виправданим, ніж логічні міркування, і закликали надати волю проявам інстинктів життя, створювати нову “чуттєвість”, що революціонізує людину. Свої ідеї вони розглядали як “вступ до усякої філософії майбутнього”. І вони і справді влилися у думки так званого “ філософського постмодерну ”, який їх певною мірою змінив, а певною мірою радикалізував. Філософський постмодерн включив у свій зміст певні перегукування із різного роду філософськими течіями та традиціями, і це тому, що він проголосив тезу про остаточне окультурювання людини та усіх її дій і прагнень. За великим рахунком, на думку постмодернистів, майже про все можливе у людському житті та у людських виявленнях вже щось сказане, у тому числі – і філософією. Тому грунтом для сьогоднішніх філософствувань постає світ культури, а не якихось первинних, до або поза людських реалій. Філософствувати сьогодні – це значить не відкривати щось таке, чого ще ніхто не відкрив, а вести відкритий, невимушений діалог із культурними нашаруванням усіх часів та народів, прочитуючи їх так, як тільки можливо, бо останнє і буде свідченням того, як виглядає людське розуміння сьогодні. Зрозумілим стає те, чому постмодерн взяв на озброєння методологічні розробки філософської герменевтики (мистецтво прочитування текстів) та структуралізму, перш за все у варіанті деконструкції Ж.Дарриди: йдеться саме про діяльність у межах вже існуючих текстів та культурно-семантичних полів. В цілому у постмодерні вийшли на перший план такі принципи (або позиції): 1) антилогіцизм (або антипанлогізм) – протест проти будь-яких, а по-перше – логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності; 2) антидемаркаціонізм – протест проти будь-яких різких розмежувань різних у класичній культурі напрямів діяльності, тобто принципове наполягання на тому, що наука, мистецтво, міф, фантазія повинні в реальному живому людському самовиявленні зливатися, а не протистояти одне одному; 3) вторинне засвоєння – діяльність на основі тих феноменів, які вже виявлені у історії культури; 4) вільний герменевтичний дискурс – відкидання будь-яких норм у веденні розмови – діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності. Для представників постмодерну принципово важливого значення набувають не результати інтелектуальних дій, і самі ці дії або акти, які єдино здатні засвідчити те, якою може і здатна бути людина, з одного боку, а також самий факт її участі в інтелектуальному самозасвідченні. Основними представниками постмодерну кінця ХХ ст. вважають французьких філософів Ж.Дарриду та Ж.Дельоза, швейцарського філософа П.Слотердайка, американця Р.Рорті (у ранній період його діяльності). Як ідеї, так і саму діяльність філософських постмодернистів оцінюють по-різному, проте, переважно, – досить критично, але в цілому не можна не визнати, що йдеться не просто про епатаж, тобто про бажання сказати щось “гірше, аби – інше”, скільки про намагання здійснити розвідки у тих шарах людської екзистенції, які, так би мовити, перебувають на межі найперших утворень чогось визначеного; це є спроба черпати енергію творення із того моменту, де світло тільки ще має стати (якщо використовувати біблійну символіку творення світу).

У нове тисячоліття філософія входить, безумовно, збагаченою досвідом ХХ ст., вона тепер постає більш внутрішньо вільною, проте – і більш мудрою, більш терпимою до незвичних ідей та позицій, більш виваженою, - одним словом, змужнілою. Навряд чи можна сумніватися у тому, що у ХХІ ст. філософія також залишиться надзвичайно строкатою та різноманітною, здатною надавати нового дихання усім історичним формам свого виявлення. У той же час не можна не помітити й того, що традиції мінімалізму, що запанували у некласичній філософії, навряд чи можуть бути визнаними тепер провідними або вирішальними: сучасна філософія схильна повернутися до абсолютів, ідеалів, еталонів, надавши їм нових контекстуальних інтерпретацій. Варто загадати, наприклад, такий факт: на останньому всесвітньому філософському конгресі, що відбувся у 2000 р. у м.Брайтоні, відзначались хоча б такі переваги класичної, зокрема – середньовічної філософії, як її здатність бути опорою для людини, закликати її до вищого та кращого, не навіювати людині думку про її загубленість серед відчуджених форм сущого, про її принципову безпорадність у зустрічах із несвідомим та ірраціональним. Словом, філософія повинна бути такою ж багатою на прояви, як людське життя, та, проте, повинна йти, може, на пів-кроку попереду життя, надихаючи людину на мужнє протистояння усіляким викликами долі та обставин життя.

Висновки

Сучасна філософія містить у собі широкий спектр підходів до розв'язання найрізноманітніших проблем людського буття. Але центральними серед них є проблеми осмислення тенденцій розвитку сучасного суспільного життя, проблеми людини, засад її буття та її можливостей. І хоча загалом із кожним окремо взятим філософським підходом до проблем сучасного життя можна в чомусь і не погодитися (бо є певні однобічності в їх інтерпретації життєвих питань), однак безсумнівним є факт активного творчого життя філософії XX ст., плідного діалогу різних течій і шкіл навколо болючих проблем сучасності епохи.

Наприкінці XX ст. певного поширення набув філософський постмодерн, який повстає проти будь-яких обмежень філософського інтелектуального експерименту. Проте, входження філософії у ХХІ ст. супроводжується також і певним поверненням до метафізики, абсолютів та до більш прямого втручання у болючі проблеми людського самовизначення.

Резюме.

1. Філософія ХХ ст. має своє власне обличчя, яке можна прояснити низкою її особливостей, таких, як її надзвичайна строкатість, переплетіння в ній різних напрямів та традицій, наближення до повсякденних реалій людського життя, переважна некласичність.

2. Потужними постали у ХХ ст. напрями сцієнтистського спрямування, тобто такі, які вбачали своє основне завдання у співпраці із наукою, в запровадженні таких методологічних принципів, які б значно підвищували ефективність та достовірність науки.

3. Напрями антропологічного спрямування постали у філософії ХХ ст. надзвичайно різноманітними і різноплановими; це пояснюється особливим місцем проблеми людини у мисленні ХХ ст.; тут впливовими були: а) екзистенціалізм, що намагався поставити в основу філософії внутрішнє відчуття людиною свого життя; б) філософська антропологія, яка вважала за необхідне досліджувати людину всебічно; в) персоналізм, який виводив на перший план в людині її здатність бути особистістю; г) фрейдизм та неофрейдизм, які переконливо засвідчили вагомий вплив несвідомого на свідомість та поведінку людини.

4. Значне ускладнення соціальних процесів викликало появу напрямів культурологічного та історіософського спрямувань, які часто перепліталися між собою; філософія ХХ ст. виробила цілу низку дуже важливих та авторитетних концепцій культури, історії людства, підвалин людського сприйняття та структурування дійсності.

5. Вагому місце належало у духовному житті ХХ ст. релігійній філософії, яка, певною мірою ніби отримавши “друге дихання”, продовжувала розглядати людину у невід’ємних зв’язках із Богом, Абсолютом та наполягати на її особливому всекосмічному призначенні.

6. На зламі тисячоліть філософія постала змужнілою, досвідченою, здатною бути толерантною та різноманітною; хоча в ній набули певного розголосу новітні модернові течії, вона не втратила інтересу до абсолютів, ідеалів, вічних людських цінностей.

Питання для обговорення на семінарському занятті.

1. Загальні особливості філософії ХХ ст. та її основні напрями.

2. Напрями сцієнтистської філософії ХХ ст.: неопозитивізм, постпозитивізм, неокантіанство, “радикальна епістемологія”.

3. Вихідні ідеї екзистенціалізму, філософської антропології, персоналізму та фрейдизму.

4. Культурологія та філософія історії у філософії ХХ ст.

5. Основні напрями релігійної філософії ХХ ст.

6. Провідні тенденції сучасного розвитку європейської філософії.

Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.

1. Місце філософії ХХ ст. у історії європейської філософії; особливості філософії ХХ ст.

2. Основні ідеї філософії неопозитивізму та їх значення для розвитку пізнання.

3. Неопозитивізм та постпозитивізм.

4. Вихідні ідеї основних представників філософії екзистенціалізму.

5. Персоналізм як напрямок філософії ХХ ст.

6. Вплив ідей філософської антропології на сучасне розуміння людини.

7. Вихідні ідеї фрейдизму та неофрейдизму, їх вплив на духовне життя ХХ ст.

8. Вихідні ідеї феноменології Е.Гуссерля.

9. Культурологія у філософії ХХ ст.: ідеї та представники.

10. Загальна оцінка ідей структуралізму.

11. Провідні напрями релігійної філософії ХХ ст.

12. Філософський постмодерн: вихідні ідеї та їх оцінка.

13. Філософія та соціальні процеси в сучасному українському суспільстві.

Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.

Завдання 1. Окресліть особливості та провідні тенденції розвитку філософії у XX ст.

Завдання 2. Назвіть основні напрями розвитку філософії XX ст. та коротко їх охарактеризуйте.

Завдання 3. Порівняйте ідеї неопозитивізму та постпозитивізму; виявіть у цих ідеях спільне та відмінне.

Завдання 4. Розкрийте зміст та значення ідей феноменології Е.Гуссерля.

Завдання 5. Охарактеризуйте провідні ідеї фрейдизму та неофрейдизму, дайте їм оцінку.

Завдання 6. Коротко окресліть та охарактеризуйте ідеї основних представників філософії екзистенціалізму.

Завдання 7. Окресліть значення ідей філософської антропології та персоналізму для людського самоусвідомлення людини ХХ ст.

Завдання 8. Охарактеризуйте основні напрями релігійної філософії XX ст.

Завдання 9. Що таке філософський постмодерн? Які тенденції розвитку філософії проявились у його ідеях?

Додаткова література з теми.

1. Філософія: Навч. посібник/ Бичко І.В. та ін.—Вид. 2-ге.— К., 1994.

2. Зарубіжна філософія XX століття: Читанка з історії філософії у 6 кн. -Кн.6.- К., 1993.

3. Головко Б.А. Філософська антропологія: Навч. посібник. — К., 1997.

4. Полани М. Личностное знание. На пути к посткритической философии.— М., 1985.

5. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. — Т.2. — К.: Основи, 1994.

6. Современная западная философия: Словарь.— М., 1991.

7. Татаркевич Вл. Історія філософії. – Т.3. – Львів, 1999.

8. Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге. – М., 1989.

9. Хосе Ортега- і-Гасет. Вибрані твори. —К., 1994.

10. Хюбшер А. Мыслители нашего времени: Справочник по философии Запада XX века.— М., 1994.

11. Філософський словник/За ред. В.І.Шинкарука. — Вид 2-ге. — К., 1986.

РОЗДІЛ 6. НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ.

Дата добавления: 2014-11-20