I. Державнiсть

Вступ

Iсторична воля народу неминуче заявляє про себе в тiй чи iншiй формi, виявi, дiї. Як потiк у горах знаходить щiлини, щоб пробити собi рiчище, так i динамiчна суть народу знаходить собi виразникiв-синiв свого духу, щоб дати iншим народам-братам знак своєї волi.

Українська Громадська Група Сприяння виконанню Гельсiнкських Угод – один з таких знакiв.

Бюрократична структура Радянської Країни болiсно й вороже сприйняла появу Групи Сприяння. За три мiсяцi її iснування було проведено органами безпеки по кiлька брутальних, жорстоких обшукiв на квартирах її членiв з вилученням майже всього лiтературного, епiстолярного та фiлософського архiву, документiв Групи, ряд книг, котрi не мають нiякого вiдношення до справи тощо. Нарештi, 5 лютого 1977 року арештовано керiвника Групи, поета Миколу Руденка та члена Групи, учителя Олексiя Тихого, без пред’явлення будь-яких звинувачень...

...Та мужнiсть i вiдвертiсть, з якою Група виступила, показує, що її члени не ворожi нi радам, нi революцiйним iдеалам нового свiту, нi людяним iдеалам соцiялiзму та комунiзму.

Яка потреба в обшуках i арештах, коли всi документи Групи давалися в свiт для оприлюднення?

Ми не робимо пiдпiлля – i це вказує, що ми не збираємось повалити радянський лад.

Ми не боїмося дискусiї – i це показує, що ми певнi своїх переконань.

Ми готовi, щоб нашi iдеї були ствердженi або вiдкинутi всенародним референдумом – i це доводить, що ми з радiстю приймемо волю нацiї.

Чи готова до цього бюрократична структура, котра має в своїх руках репресивний апарат, цензуру, слухняних виконавцiв i страх, посiяний ще в епоху Сталiна, але не розвiяний досi?!

Нас небагато, але ми стверджуємо, що воля еволюцiї з нами! Тому ще й ще раз терпляче, дружньо, з надiєю звертаємось до керiвних кiл країни: припинiть репресiї проти чесних людей, якi мислять не так, як догматики i ортодокси! Такi люди – надiя грядущого! На таких людей можна покластися в грiзний час – вони не зрадять! Чому треба боятися тих, хто говорить, ризикуючи життям, здоров’ям, особистим щастям?! Навпаки, їх треба запрошувати для конструктивних обговорень i дiй.

Нормальна державна структура повинна бути зацiкавлена в опозицiї, бо критичнi сили – то є знак i свiдоцтво недовершенности, а отже – можливости покращати ситуацiю.

I навпаки – „всенародне схвалення” на „виборах”, з’їздах чи будь-яких зборах - не радiсть, а нещастя i страхiтлива ознака, бо все це свiдчить про змертвiння духа народу.

Монолiтнiсть нацiї проявляється не в бюрократичних резолюцiях та схваленнях, а у вiльностi, розкованостi духовного та iнтелектуального життя народу.

Треба прагнути до такої вiльности, а не зупиняти її прихiд арештами та репресiями.

Ми щиро i мужньо заявляємо, що не страхаємось нової хвилi переслiдувань, бо правда – з нами...

...

Вислухайте слово України 1977-го року.

Всi iсторичнi катаклiзми, що їх пережив український народ за останнi вiки, породженi iдеєю державности.

Воля нацiї прагне до непiдлеглости, до суверенiтету, до будування свого, незалежного життя, а довколишнi iмперiялiстичнi хижаки роблять усе вiд них залежне, щоб не допустити такої суверенности, а законсервувати обраний для жертви народ у виглядi сировини – харчової, духовної, енергетичної та всякої iншої.

Так сталося з Україною. Маючи вражаючий потенцiял волелюбности, мудрости, творчости, щирости, маючи рiдкiснi багатства землi i духу, вона в критичний час не змогла вiдстояти свою державнiсть, а стала колонiєю жорстокої, безжалiсної iмперiї, воля котрої була дiяментрально протилежна волi поневоленої України.

Росiя зневажила всi братерськi угоди, розтоптала слово, промовлене в Переяславi. Народ, волелюбнiстю якого захоплювалась Европа, став крiпаком, рабом, холопом чужинецьких насильникiв. Григорiй Петровський, промовляючи в Думi, прекрасно висвiтлив злочинну акцiю самодержавства щодо поневоленої України – деградацiя культурного й духовного життя, нещадна експлуатацiя природних ресурсiв, беззупинний геноцид.

Ось чому український народ з радiстю пiдтримав революцiю i проголошення Української Республiки.

Проте, кращi iдеї українських революцiонерiв, а також iдеї Ленiна по нацiональному питанню, не були втiленi в життя. Наступним рокам не вдалося перемогти шовiнiстичний дух великодержавництва, i „дух Катерини та Петра” ще страшнiше втiлився в зловiснiй дiяльностi Сталiна.

Мiльйони замучених, закатованих, померлих з голоду, – все це давно всiм вiдомо. Iнколи дивним видається, чому ще досi iснує на географiчнiй картi Україна, чому ще iнколи чується українське слово, i найдивнiше – що Україна е членом Об’єднаних Нацiй, – отже, являється суверенною державою.

Не будемо гратися в пiжмурки: та наша державнiсть – лише паперовий мiраж. I настала пора поставити всi крапки над i, покiнчити з невпинною, пiдступною грою щодо нашої суверенности, як i суверенности всiх iнших республiк Союзу.

Воля iсторiї така, що кожен (навiть найменший) народ виступив на iсторичне поле як неповторний син своєї матерi у єдиному братерствi людства.

Ми глибоко шануємо культуру, духовнiсть, iдеали росiйського народу, але чому Москва має вирiшувати за нас на мiжнародних форумах (наприклад, на Гельсiнкському або Београдському) тi чи iншi проблеми, зобов’язання тощо?! Чому культурнi, творчi, науковi, сiльськогосподарськi, мiжнароднi проблеми України мають визначати та плянувати в столицi сусiдньої (хай i союзної) держави?...

...Нас не спiймати в мережу кримiнальних хiросплетiнь – хiба що сатрапи бюрократичної твердинi просто розчавлять нас поза всякою „законністю”. Ми просто, щиро i з певнiстю проголошуємо кiлька твердо продуманих положень щодо державности (як своєї, так i сусiднiх народiв).

– Не людина для держави, а держава для людини. Тому будь-якi суспiльнi трансформацiї повиннi отримати схвалення нацiї через всенародний референдум. Всi органiзованi через пресу „голоси народу” будуть викинутi на смiтник iсторiї.

Ми не ставимо питання про „вiддiлення” України. Нам нема вiд кого вiддiлятися. Плянета єдина. Людство єдине. Поруч – народи – брати. Вiд кого ж нам вiддiлятися? Навпаки, ми ставимо питання про приєднання – приєднання України, Росiї, Грузiї, Латвiї та iнших братерських нацiй до єдиного духу людства.

– Ми за спiлку, яка називається Союзом Радянських Соцiялiстичних Республiк, а згодом трансформується у Братерство Вiльних Народiв Землi. Але кожен народ повинен бути в цiй спiлцi вiльним чинником, незалежним творчим духом. Лише при такiй умовi щезнуть тi деформацiї, що спотворюють стосунки мiж народами, сiють розбрат i пiдозрiння. Коротше – народ повинен бути господарем своєї землi, своєї традицiї, свого творчого спадкоємства, своєї волi до побудови кращого життя – для всiх, для кожного.

– Отже, найрадикальнiша вимога духу української нацiї для себе i для братерських народiв – повна сувереннiсть творчого прояву у всiх сферах духовно-господарського життя. Нiщо в свiтi не може зупинити втiлення цiєї iдеї в зримi форми iсторичної реальности.

– Як саме буде виявлятися соцiяльна трансформацiя поглиблення суверенiтету тiєї чи iншої нацiї – важко передбачити, i не слiд плямувати цього. Сплячий велетень народ має в серцi своєму багато несподiванок для вброгiв i для скептикiв.

Але ясно одне: без вiльної, мислячої, безстрашної людини не здiйсниться жадна важлива акцiя iсторичної ваги. Тому особливу увагу треба придiлити людинi, її духовi, її правам.

Дата добавления: 2014-11-20