Християнство 3 страница

Великим церковним святам, як правило, передують пости. Піст означає стриманість або обмеження себе в чомусь, насамперед, в їжі. Призначення постів – через обмеження плотських бажань людина повинна очистити себе фізично, послабити владу тіла над духом і очиститися духовно. Час поста присвячується Богу, молитвам, читанню Священного Писання, роздуму про свої гріхи і сповідь.

У православ'ї пости поділяються на одноденні (кожна середа і п'ятниця, а також у дні Усікновення глави Іоанна Предтечі, Воздвиження Хреста Господня, напередодні Богоявлення і т.д.) і багатоденні (Великий – сім тижнів перед Великоднем, Різдвяний (або Пилипівка) – 40 днів перед Різдвом Христовим, Петрів (апостольський) – починається через тиждень після Трійці і продовжується до дня пам'яті св. апостолів Петра і Павла та Успенський – 14 днів).

Центром культової діяльності є Храм (Церква). Він завжди орієнтований зі сходу на захід, має свою символіку, відповідно до якої кожна частина будівлі або її деталь мають своє смислове значення. Православні храми можуть мати відмінності в архітектурі, але всі вони мають однаковий план: вони складаються з вівтаря, середньої (внутрішньої) частини і притвору.

Вівтар завжди звернений до сходу, оскільки вважається, що саме звідти прийшло спасіння. Зі сходу разом із Сонцем приходить світло і тепло, від якого віруючі в таїнствах одержують освячення і духовні сили. У вівтарі знаходиться жертовник (на ньому зберігається церковне начиння, необхідне для літургії, а також готується хліб і вино для причастя) і престол (перед ним здійснює службу священнослужитель). У середній частині під час богослужінь знаходяться віруючі. Притвор раніше призначався для сповіщених (підготовлюваних прийняти хрещення), тих, хто кається і відлучених від причастя, яким тимчасово заборонено було знаходитись у храмі. Особливістю православного храму є наявність іконостасу, який відокремлює вівтар від середньої частини. На ньому в особливому порядку розташовані ікони. Всі православні храми мають куполи, які символізують палаючу свічку, полум'яність молитви і устремління до Бога.

Головним храмовим богослужінням є літургія (від грець. λειτουργία – служба), під час якої відбувається таїнство причастя. До складу літургії також входять молитви, спів духовних пісень, читання Біблії, проповіді та ін. У літургійних текстах багато разів мовиться про безпосередню присутність і співучасть «небесних сил» у земному богослужінні.

Сучасна структура і організація Православної Церкви починається з приходу (нижча церк.-адм. одиниця – церква з причтом (духівництво і церковнослужителі) і громада прихожан, яка утримує їх). Приходи об'єднуються в округи, останні – в єпархії (грець. επαρχία – владарювання, начальникування), що представляють собою церковні області, які найчастіше співпадають з адміністративно-територіальним поділом країни. Очолюють єпархії єпископи (грець. επίσκοπος – наглядач), архієпископи (від грець. αρχι- – головний, старший), митрополити (грець. μητρόπολίτης – єпископ митрополії, тобто головного міста області або провінції), інакше кажучи, – архієреї (грець. αρχιερεύς – загальна назва для вищих чинів духівництва Православної Церкви, включаючи і Патріарха), які володіють всією повнотою апостольської влади: вони можуть здійснювати всі сім таїнств, всі види богослужіння, а також освячувати миро і антимінси. Другий священний чин церковної ієрархії займають священики (пресвітери, від грець. πρεσβύτερος – старійшина). Вони можуть здійснювати шість таїнств (окрім таїнства священства), а також проводити богослужіння. Третій чин – диякони (від грець. διάκονος – служитель). Вони прислужують під час богослужіння, а також при здійсненні таїнств, але самі їх здійснювати не можуть. Очолює Православну Церкву Патріарх (грець. Πατριάρχης – глава, старійшина роду). Він обирається Помісним собором довічно. При Патріарху є дорадчий орган – Священний Синод (від грець. Σύνοδος – збори).

Духівництво в православ'ї поділяється на біле (одружені священики) і чорне (які чернечать, вони дають обітницю безшлюбності). Архієреєм може стати тільки чернець (від грец. μονακός – усамітнений, самотній).

З богословської точки зору православ'я є єдиною (кафолічною) Вселенською Церквою. Проте, маючи складну ієрархічну структуру, православ'я не має єдиного центру управління. У процесі історичного розвитку склалося 15 помісних, або автокефальних (від грець. αυτός – сам і κεφαλή – голова), тобто самостійних церков.

Ще в давнину виникло уявлення про ієрархію помісних церков, згідно якому існує п'ять патріархатів, що мають нескороминуще значення: Римський, Константинопольський, Александрійський, Антиохійський і Єрусалимський. Після того, як у 1054 р. Рим відпав, перше місце зайняв Константинополь («Другий Рим»), який і відкриває диптих (список) православних церков: Константинопольська (більше 2 млн людей), Александрійська (бл. 80 тис.), Антиохійська (1 млн 370 тис.), Єрусалимська (50 тис.), Руська (50-100 млн), Грузинська (бл. 3 млн), Сербська (8 млн), Румунська (16 млн), Болгарська (бл. 6 млн), Кіпрська (420 тис.), Елладська (Грецька, бл. 8 млн), Албанська, Польська (500 тис.), Православна Церква Чеських земель і Словаччини (більше 150 тис.), Американська (бл. 1 млн).

Константинопольський Патріарх має титул «вселенського», але по відношенню до інших церков є лише «першим серед рівних», і всі питання церковного управління вирішують спільно («соборно»).

Крім автокефальних церков існують також і автономні (грець. αυτονομία – самоврядування). Це незалежні церкви, що входять до складу автокефальних: Синайська, Фінляндська, Японська і деякі інші.

Всі православні церкви пов'язані спільністю віровчення і основних норм церковного життя.

Православ'я є найпоширенішою і найвпливовішою конфесією в Україні. Воно об'єднує 54% від загальної кількості діючих у країні релігійних організацій.

У СРСР Православна Церква в Україні була складовою частиною Руської Православної Церкви. У результаті його розпаду і утвердження на пострадянському просторі незалежних держав в Україні утворилися три православні церкви: Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦ МП), Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ КП) і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ).

Найбільш поширеною з усіх православних церков в Україні є Українська Православна Церква Московського патріархату. Вона виникла в 1990 р., коли, згідно з рішенням Архієрейського собору Руської Православної Церкви, Українській Православній Церкві була надана незалежність і самостійність управління. УПЦ стала самоврядною частиною Московського патріархату. Всі єпархії УПЦ знаходяться на території України. Самостійність і незалежність в управлінні розповсюджується на канонічну, богослужебну, господарську, фінансову і духовно-освітню сфери внутрішнього життя її єпархій. Управління УПЦ МП здійснює Синод на чолі з митрополитом Київським і всієї України, який носить титул «Блаженнійший». Він є членом Священного Синоду Руської Православної Церкви. УПЦ МП має в Україні 36 єпархій.

Другою за чисельністю є Українська Православна Церква Київського патріархату, що налічує 28 єпархій. Вона була утворена в 1992 р. на Всеукраїнському православному соборі з частини представників УПЦ МП і УАПЦ, які стояли на позиціях створення єдиної Української Православної Церкви. У 1993 р. УПЦ КП обирає Патріарха Київського і всієї України-Руси.

Українська Автокефальна Православна Церква виникла в 1921 р., а вже в 1930 р. оголосила про свій розпуск. Після цього вона якийсь час діяла в підпіллі і завжди в діаспорі.

Під час Другої світової війни УАПЦ відновила свою діяльність в Україні, а в 1944 р., після звільнення України від фашистських окупантів, її діяльність була заборонена.

Під час горбачовської «перебудови» в 1989 р. у Львові зібрався Собор священиків УАПЦ і її прихильників. На ньому було проголошено відродження УАПЦ в Україні. Остаточне відродження цієї релігійної організації було закріплено на Всеукраїнському соборі, що відбувся в Києві в 1990 р. На цьому Соборі був вибраний Патріарх Київський і всієї України, який до цього був главою УПЦ у США. У даний час УАПЦ налічує 10 єпархій.

З існуючих в Україні трьох православних церков, тільки УПЦ МП є канонічною. УПЦ КП і УАПЦ не визнаються помісними церквами і вважаються неканонічними.

Відмінностей у віровченні між УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ немає. Спірні ж моменти полягають у тому, хто очолюватиме Церкву, де буде її центр і на якій мові має вестися богослужіння.

4.2.4. Характерні риси і своєрідність католицького віровчення, культу і організації. Католицизм в Україні. Початок формування католицизму (від грець. καυολικόσ – всезагальний, вселенський), також як і православ'я, поклав занепад Римської імперії і утворення двох релігійних центрів – на заході та на сході. Саме на заході відбувається перетворення Католицької Церкви в суб'єкт могутньої політичної влади і створення власної міжнародної церковної організації з єдиним центром у Римі, з єдиним главою – римським єпископом.

Основою віровчення католицизму визнано Священне Писання (Біблія) і Священний Переказ.

На Тридентському соборі (1545-1563) було встановлено, що ніхто, окрім Церкви, не володіє правом тлумачити Священне Писання відповідно до своїх власних ідей, бо таким чином перекручується його сенс і значення. На цьому ж Соборі було ухвалено рішення, яким заборонялося віруючим католикам публікувати які-небудь роботи, пов'язані з тлумаченням Біблії, якщо вони не перевірені й не схвалені священиками.

Священний Переказ розглядається Католицькою Церквою як життєвий додаток до Священного Писання, як «живий голос» Церкви. Вважається, що спасаючіістини і правила поведінки містяться як у письмових, так і в усних переказах, одержаних з вуст Христа і його апостолів. Священний Переказ включає праці Отців Церкви, таких як К.С.Ф.Тертулліан, Іриней, Кипріан, Амвросій Медіоланський, Аврелій Августин (2-5 ст.ст.), Фома Аквінський (13 ст.), рішення 21 Вселенського собору і послання Римських Пап. Як і Священне Писання, Священний Переказ оголошується джерелом Божественного Одкровення.

Як і православні, католики вірять у Святу Трійцю. Згідно Символу Віри, прийнятому на Нікейському (325) і Константинопольському (381) соборах, Святий Дух виходить від Бога-Отця. Проте на Толедському соборі (589) формулюється філіокве (лат. filioque – і від Сина) як додавання до Символу Віри, а в 1014 р. офіційно вноситься до нього Папою Бенедиктом VIII. У даний час формула філіокве прийнята католицизмом як догмат.

Це додавання мало істотні наслідки. Воно означає, що Святий Дух може виходити не тільки від Бога-Отця, але й від Бога-Сина, тобто від Ісуса Христа. А оскільки Церква, з погляду католицького вчення, є тілом Христа, то змінюється її статус: Дух Святий може виходити і від самої Церкви.

Філіокве зробило вплив і на становище Римських Пап. На I Ватиканському соборі (1869-1870) був проголошений догмат про папську непогрішність у питаннях віри й моралі. Римських Пап стали називати намісниками Ісуса Христа на землі. Їх особливий статус обґрунтовується тим, що вони нібито успадкували владу, передану Христом апостолу Петру, який за церковною традицією вважається першим єпископом Риму.

У католицизмі існує широке екзальтоване (від лат. exaltatio – украй збуджений або захоплений стан) шанування Діви Марії. Починаючи з 12 ст. у католицизмі стала поширюватися легенда про непорочне зачаття Марії матір'ю Анною. У 1854 р. це положення одержало статус догмата, а в 1950 р. був утверджений догмат про тілесне вознесіння Богоматері на небо. У 1954 р. до восьми свят Богородиці, що відзначаються Православною і Католицькою Церквами, було додано нове католицьке свято, присвячене Марії. Католицька Церква вважає Діву Марію покровителькою жінок, здатною допомогти їм подолати життєві труднощі і заступитися за них перед Богом.

Для католицизму характерне вчення про «надналежні заслуги» перед Богом. За цим ученням, Ісус Христос своєю Мученицькою смертю звільнив людей від первородного гріха. За ті ж гріхи, які кожна людина здійснює протягом життя, вона повинна відшкодовувати Богу своїми добрими справами, «подвигами» або «заслугами». Таке відшкодування називається в католицизмі сатисфакцією.

Ісус Христос, Діва Марія, апостоли і численні святі здійснювали добрі справи не для особистого спасіння, а заради спасіння інших людей. Таким чином, стверджує Католицька Церква, в світі накопичився певний надлишок добрих справ, яким вона має право розпоряджатися на свій розсуд.

З ученням про «надналежні заслуги» пов'язана і практика видачі особливих папських грамот – індульгенцій (від лат. indulgentia – милість). Католицьке духівництво мало право виділяти з «запасу» наддобрі справи особливо нужденним і тим самим погашати їх гріхи. Індульгенції видавалися або за гроші, або за особливі заслуги перед Католицькою Церквою. Був навіть розроблений особливий «прейскурант цін», у якому вказувалася вартість кожної форми гріха. Проте в 16 ст. у зв'язку із зловживанням у цій сфері Церква вимушена була заборонити продаж індульгенцій, як суперечливий нормам церковного права.

Окрім загальнохристиянських раю (від давньоєвр. еден або едем – насолода) і пекла (грець. άδης – підземне царство) католицизм визнає й існування чистилища. Чистилище – це якась проміжна інстанція між раєм і пеклом, в яку потрапляють душі грішників, які не одержали прощення в земному житті та які не мають смертних гріхів. Догмат про чистилище був прийнятий на Флорентійському соборі (1439). Тридентський собор підтвердив цей догмат і заборонив сумніватися у ньому. Католики вважають, що в чистилищі душа померлого звільняється від гріхів шляхом різних випробувань, у тому числі й через очищувальний вогонь. Причому кожна душа перебуватиме у ньому стільки часу, скільки треба для спокутування її гріхів. Але, за католицьким ученням, доля душі померлого грішника може бути змінена. Ще в 1477 р. Папа Сікст IV встановив, що душі померлих можуть звільнятися від гріхів через індульгенції і папські молитви. Доля душі в чистилищі може бути полегшена і термін перебування її у ньому скорочений за допомогою мес, молитов і добрих справ, здійснюваних рідними і близькими померлого, а також їх внесками на користь Церкви.

В основі католицького культу, як і в православ'ї, лежать сім таїнств (лат. sacramentum), тобто обрядових дій. Проте відправлення цих таїнств у католицизмі має свої особливості.

Хрещення здійснюється через обливання водою голови людини і вимовлення священиком строго визначеного тексту. Це таїнство розуміється як відродження людини до нового життя і введення у Церкву. Через хрещення людина звільняється від минулих гріхів і стає абсолютно безневинною, чистою. Це ознаменовується привласненням їй нового імені.

Конфірмація (від лат. confirmatio – зміцнення; миропомазання) здійснюється єпископом над дітьми 7 – 12 років і символізує свідоме приймання віри і вступ до громади. Здійснюється з метою наділяння віруючого Божою благодаттю. Вона складається із змазування лоба, очей, вух, ніздрів, губ, грудей, рук і ніг людини ароматичним маслом – миро.

Таїнство покаяння пов'язано в католицизмі з індивідуальною сповіддю перед священиком. Вважається, що усне сповідання гріхів перед священиком звільняє людину від них самим Христом. Причому кількість і якість гріхів при цьому не має ніякого значення. Головне – це щиріше розкаяння і твердий намір змінити своє життя. Тридентськім собором встановлено, щоб кожна людина, у тому числі й священик, обов'язково один раз на рік, під загрозою відлучення від Церкви і позбавлення християнського поховання, приступав до таїнства покаяння.

Причастя (євхаристія, грець. ευχαριστία – подяка) має на меті об'єднання віруючого з Богом. Куштуючи освячені хліб і вино, віруючий залучається до Плоті й Крові Ісуса Христа. У католицизмі причастя здійснюється не на квасному хлібі, як у православ'ї, а на прісному (облатка). Причому миряни причащаються тільки хлібом, а духівництво – хлібом і вином. Така традиція бере початок з 13 ст., коли виникла необхідність закріпити особливий стан духівництва щодо мирян. Без допомоги священиків жодна людина не може заслужити Божої милості: кожен віруючий-католик повинен мати свого духовного наставника і систематично перед ним сповідатися.

На II Ватиканському соборі (1962-1965) було встановлено, що мирянам (за їх бажанням) також дозволяється причащатися хлібом і вином. З 12 ст. у Католицькій Церкві не причащають немовлят, існує лише перше причастя, яке здійснюється разом із конфірмацією.

Таїнство шлюбу було визнано Католицькою Церквою лише у середині 16 ст. на Тридентському соборі. Вважається, що шлюб, укладений у Церкві, є непорушним. Католицька Церква категорично заперечує розлучення. При підготовці до цього таїнства ретельно перевіряється, чи немає перешкод до вступу у шлюб, щоб згодом не виникла необхідність у розлученні.

Соборування (єлеоосвячення) здійснюється в католицизмі над тяжкохворими, вмираючими людьми. Передбачається, що за допомогою цього таїнства з людини знімаються гріхи, в яких вона не встигла розкаятися.

Священство – це таїнство, за допомогою якого людина вводиться в духовний сан. Воно здійснюється виключно єпископами. Обряд включає покладання рук, помазання і передачу духовного сану. Особливістю священства в католицизмі є, введений у 11 ст. Папою Григорієм VII, целібат (від лат. caelebs – неодружений), тобто безшлюбність священиків. До цього часу Католицька Церква стала крупним феодалом, мала земельну власність. Щоб зберегти її в недоторканності та не допустити розподілу між спадкоємцями священнослужителя і був введений целібат.

Відомо, що серед католицького духівництва були і є супротивники безшлюбності. Проте в 1967 р. Папа Павло VI спеціальною енциклікою (пізньолат. encyclicus – загальний, окружний) підтвердив непорушність целібату.

Слід зазначити, що на II Ватиканському соборі не було висловлено ніяких теологічних заперечень проти введення в духовний сан жінок.

Католицькому культу притаманні широке шанування мучеників і блаженних. Розроблена практика посмертного зведення в ранг святих (канонізація – лат. canonizō від грець. κανών – правило, норма, тобто узаконення) і прилічення до ліку блаженних (беатифікація – від лат. beatus – блаженний і facio – роблю). Святі визнаються всіма членами Церкви, на їх пам'ять встановлені святкові дні, їх зображення визнаються іконами і виставляються в церквах. Культ блаженних має більш обмежені межі, в яких він дозволений. Він не може бути наказаний для шанування всією Церквою. Їх зображення не можуть виставлятися в храмах. Навіть на згадку їх у публічних молитвах потрібен дозвіл Папи. За всю історію Католицької Церкви було визнане близько 20 тисяч святих і майже 200 тисяч блаженних.

Широке розповсюдження в католицизмі одержало паломництво в святі місця. Розрізняють велике і мале паломництво. Велике – це відвідини святих місць, які вшановуються всією Католицькою Церквою. Серед таких місць можна назвати Єрусалим, де знаходиться Святий Гроб, Турин, де зберігається Туринська плащаниця, Фатима, де в 1917 р. відбулося так зване «Фатимське чудо» – чудове явище Богородиці трьом португальським дітям та ін. Мале паломництво – це відвідини місцевих святинь.

Важливе місце у католицькому культі відводиться святам. Слід зазначити, що на відміну від православних церков, які святкові дні відзначають за юліанським календарем (старий стиль), Католицька Церква з 16 ст. перейшла на григоріанський календар (новий стиль).

Істотною особливістю католицьких свят є тісне переплетення християнської обрядовості та народних традицій. Одне свято відрізняється від іншого об'єктом прославляння, ступенем урочистості й тривалості, типом богослужіння (послідовністю читання молитов, співу, уклонів і т.п.), а також тими особливостями, які привносять народні звичаї (приготування певної їжі, форма і колір ношеного в це свято одягу і т.д.).

Сучасна система католицьких свят в остаточному вигляді визначена II Ватиканським собором, на якому була проведена літургійна реформа, слідством якої стала реформа богослужіння (1969).

Головними католицькими святами є: Великдень (дата міняється), Різдво Христове (25 грудня), Богоявлення (6 січня), Вознесіння (40-й день Великодня), Пресвятих Тіла і Крові Христа (четвер, через 60 днів після Великодня), Пресвятої Діви Марії Божої (1 січня), Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії (8 грудня), Узяття на Небо (або Успіння) Пресвятої Діви Марії (15 серпня), св. Йосипа обручника Марії (19 березня), св. апостолів Петра і Павла (29 червня), Всіх Святих (1 листопада).

У католицькому церковному календарі велике місце відводиться постам. Найбільший сорокаденний піст – Передріздвяний. Він називається Адвента (лат. adventus – пришестя). Це час загального покаяння і підготовки до другого пришестя Христа. Богослужіння в ці дні проводяться в траурних убраннях.

Католицькому богослужінню притаманні пишнота і урочистість. Головною богослужебною дією є меса, під час якої читається Біблія, вимовляються молитви і звучить органна музика. Мовою богослужінь традиційно є латинська. II Ватиканський собор (1962-1965) дозволив проводити служби національними мовами і використовувати під час богослужіння елементи місцевої музики і танців. На відміну від православ'я, де під час богослужіння віруючі стоять, в Католицькій Церкві віруючі сидять і встають тільки при співі певних молитов.

На відміну від інших напрямів християнства, католицизм має строго централізовану церковну організацію. Міжнародний центр Католицької Церкви – Ватикан. Це місто-держава, що займає частину м.Риму (площа 44 га., населення – бл. 1000 людей). Ватикан має свій герб, прапор, гімн, пошту і телеграф, радіо, пресу, жандармерію, армію (традиційно невеликий загін швейцарських гвардійців) та інші атрибути державної влади. Як суверенна держава Ватикан обмінюється дипломатичними представництвами з більш ніж 170 країнами світу.

Верховним правителем, абсолютним монархом, об'єднуючим у своїй особі вищу законодавчу і судову владу держави Ватикан, а також главою Католицької Церкви є Папа Римський. Папа (лат. papa від грець. πάππας – папа, отець) носить наступні офіційні титули: єпископ Риму, намісник (вікарій) Ісуса Христа, спадкоємець князя апостолів (тобто св. Петра), верховний понтифік Вселенської Церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, суверен міста-держави Ватикан, слуга слуг Божих. Папа Римський обирається довічно конклавом кардиналів, які повинні бути молодше 80 років.

Кардинальський конклав (від лат. cum clave – під ключем) – поняття, яке має два значення: 1) Найменування спеціальної ради кардиналів, яка збирається для обрання Папи Римського. Конклав скликається через 80 днів після смерті попереднього Папи. У його склад повинно входити не більше 120 членів. Папа вважається обраним, якщо за нього проголосували дві третини плюс один голос з присутніх кардиналів. 2) Позначення системи строгої конфіденційності й ізоляції, в якій відбувається це засідання. Ця традиція почалася з 13 ст., коли після смерті Папи Климента IV (1265-1268) протягом двох років 17 кардиналів не змогли вибрати Папу. Тоді римський магістрат ухвалив рішення заточити кардиналів в єпископському палаці, знявши з нього дах, і годувати їх тільки хлібом і водою до тих пір, поки не виберуть Папу.

Хід конклаву повинен проходити в повній таємниці. За порушення цього припису загрожують суворі церковні кари. Виборчі бюлетені спалюються в спеціальній печі. Якщо черговий тур голосування пройшов безрезультатно, то бюлетені спалюються з додаванням мокрої соломи. Чорний колір диму сповіщає присутніх перед собором Святого Петра про те, що Папа ще не обраний. Якщо ж Папа обраний, то бюлетені спалюються разом з сухою соломою і спеціальними добавками – колір диму білий.

Вищими духовними особами, що займають у церковній ієрархії місце безпосередньо за Папою, є кардинали (від лат. cardinalis – головний). Вони призначаються Папою згідно консисторії (лат. consistorium – збори) – збори кардинальської колегії. У даний час у католицизмі налічується близько 200 кардиналів, які представляють більше 50 країн світу.

Наступними в церковній ієрархії йдуть архієпископи, єпископи і священики. Крім того, церковно-адміністративною структурою передбачені посади легатів (посолРимського Папи), вікаріїв (від лат. vicarious – заступник, намісник), примасів (від лат. primas – глава, тобто церковний керівник на даній території).

Католицька Церква має у своєму розпорядженні величезну армію ченців, які мають свої власні організації – чернечі ордени (францисканців, бенедиктинців, домініканців, єзуїтів та ін.). Католицькі ордени затверджуються Папою Римським. Їх члени приносять обітниці бідності, цнотливості, слухняності й життя за статутом. Ордени активно займаються місіонерською, релігійно-виховною, освітянською та іншими видами діяльності в різних куточках світу.

Окрім орденів активно функціонують і католицькі партії, профспілки, культурно-освітні, спортивні та інші об'єднання. З їх допомогою католицизм відкрито вторгається в політичне життя і міжнародні відносини держав, здійснює контроль над культурним життям у багатьох країнах світу.

Католицизм – одна з найбільш масових течій християнства. На початку 21 ст. у світі налічувалося близько 1 млрд. 200 тис. католиків. Широкого поширення він набув в Італії, Іспанії, Португалії, Франції, Бельгії, Австрії, в країнах Латинської Америки, Польщі, західних областях України і Білорусії.

На українських землях Римо-Католицька Церква з'явилася в 14 ст., після їх завоювання польським королем Казимиром III.

Зміцненню католицизму сприяла їх колонізація Польщею і окатоличування місцевого населення. Для католиків вводилися економічні привілеї, вони посідали основні посади в місцевих органах влади, мали доступ до освіти. Фактично Католицька Церква на західноукраїнських землях мала статус державної. Православ'я ж поступово витіснялося з політичного, економічного, релігійного життя, а православні перетворювалися на нижчу суспільну верству. Вони не мали практично ніяких прав і, більш того, зобов'язані були платити десятину на користь Католицької Церкви. Католицькі єпископи могли карати православних віруючих і навіть призначати намісників православного Київського Митрополита. Переваги католиків над некатоліками були закріплені в Городельському Акті 1413 р. Таке положення зберігалося до 19 ст.

У 30-ті рр. 19 ст. з боку царського уряду почалися гоніння на Католицьку Церкву. Відповідними указами закривалися католицькі монастирі й костьоли, заборонялося будівництво нових. Дещо покращилася ситуація після видання в 1905 р. царського указу «Про толерантність». Після утвердження Радянської влади з 1920 р. почалися переслідування релігії і церкви, репресії проти священиків і мирян. До 1939 р. в Україні діяв тільки один костьол в Одесі.

З проголошенням незалежності України, яку визнав і Ватикан, були створені нові діоцези (єпархії, грець. επαρχία – владарювання), тобто церковно-адміністративні територіальні одиниці. У 1992 р. Папа Іоанн-Павло II призначив єпископів у Львівський, Кам'янець-Подільський і Житомирський діоцези. У цьому ж році до України Ватиканом був присланий перший апостольський посол (нунцій, лат. nuntius – вісник) архієпископ Антоніо Франко.

У даний час в Україні діють більше 730 римо-католицьких громад, 20 монастирів, друкуються 11 періодичних видань.

Діє в Україні і Греко-Католицька Церква. Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) виникла в Україні у зв'язку з укладанням у 1596 р. Брестської Унії (від лат. unio – союз) – об'єднання Православної і Католицької Церков. Унія ґрунтувалася на визнанні верховенства Папи Римського і католицької догматики. Збереглася православна обрядовість і церковнослов’янська або українська мови богослужінь. При проведенні християнських свят використовується юліанський календар. Був скасований обов'язковий для католицьких священиків целібат (обітниця безшлюбності). Архітектура храму, її внутрішній інтер'єр об'єднує риси Православної і Католицької Церков.

УГКЦ виникла у важкий період існування православ'я в Західній Україні, в умовах колонізації і насильницького окатоличування українського народу і гонінь на Православну Церкву. Вона сприяла збереженню української мови і української культури у цілому. Греко-католицькі священики відкривали українські школи, бібліотеки, видавали газети українською мовою.

Дата добавления: 2014-11-20