Вік кримінальної відповідальності 13 страница

Фізичний примус як такий є протиправним фізичним насильством над людиною, яке проявляється у нанесенні ударів, побоїв, застосуванні тортур, нанесенні тілесних ушкоджень, вчиненні інших дій такого роду.

Виходячи з даного нормативного визначення можна виділити такі характеристики даної обставини, які належать як до примусу, так і до діяння, вчиненого особою.

Фізичний примус відповідатиме вимогам, передбаченим ст. 40 ч. 1 КК у тому випадку, коли він є:

ü Суспільно небезпечний, тобто такий, який за своїми характеристиками здатний спричинити шкоду суспільним відносинам, що прийняті під охорону кримінальним правом. Взятий відокремлено, такий фізичний примус повинен утворювати склад злочину, перед­баченого відповідною нормою КК України;

ü непереборний, тобто такий, який особа в даній ситуації, із застосуванням наявних можливостей не може подолати.

Через застосування фізичного примусу особа втрачає можливість керувати власними діями, а в деяких випадках – навіть усвідомлювати їх. З огляду на це дії, які нею вчиняються, не можуть розглядатись як злочинні, і особа звільняється від кримінальної відповідальності.

Інакше складається ситуація при застосуванні переборного фізичного примусу або при психічному примусі. Останній – це застосування погрози фізичного насильства як безпосередньо до особи, якій він адресований, так і до її рідних та близьких, заподіяння їм матеріальної або моральної шкоди. Такі дії, хоча і обмежують, відповідним чином, можливості особи, однак не можуть розглядатись як обставини, що виключають протиправність діяння. Стаття 40 ч. 2 зважаючи на це вказує: «Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 цього Кодексу».

Це визначає, що в деяких випадках застосування переборного або психічного примусу може утворювати ситуацію крайньої необхідності з поширенням на дії правил, передбачених для цього інституту.

Д) Виконання наказу або розпорядження. Ця обставина, як і попередня, відома теорії кримінального права ще з дореволюційних часів. На неї вказували майже всі цитовані раніше теоретики кримінального права. Однак теорія одержала реальне нормативне закріплення лише в КК України 2001 р.

Стаття 41 частини 1 та 2 закріплюють, що:

«1. Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.

2. Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов’язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина».

Для того щоб дії по виконанню наказу[288] підпадали під ознаки діяння, передбаченого вказаною правовою нормою, вони повинні відповідати вимогам правомірності, які належать, з одного боку, до обставин, пов’язаних із виданням наказу, а з іншого,– з виконанням наказу.

Обставини правомірності, які пов’язані з виданням наказу, вимагають, щоб:

ü наказ був виданий відповідною особою, вповноваженою на його видання;

ü наказ повинен бути виданий у межах повноважень, наданих вказаній посадовій особі (законний наказ);

ü наказ не повинен суперечити нормам права й обмежувати або порушувати конституційні права та свободи громадян.

Обставини, які пов’язані із виконанням наказу, такі:

ü наявність обов’язку особи, якій адресовано наказ, викона-
ти його;

ü наявність реальної можливості виконати наказ;

На підставі ст. 60 Конституції України ст. 41 ч. 3 КК визначає: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження». В такому випадку відповідальність несе особа, яка видала заздалегідь злочинний наказ (ст. 41 ч. 3).

Особа, що виконала злочинний наказ, несе відповідальність на загальних підставах за винятком випадків, коли вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу
(ст. 41 частини 4 та 5).

Е) Діяння, пов’язане з ризиком. Вказана обставина також вперше з’явилась у законодавстві з прийняттям КК України 2001 р.

Поняття ризику не дає ані «Новий тлумачний словник української мови» ані «Толковый словарь живого русского языка» В. Даля. Хоча останній дає тлумачення слову «ризикувати», визначаючи це, як «…действовать смело, предприимчиво, надеясь на счастье, ставить на кон…, подвергаться… известной опасности, превратности, неудачи…».[289]

У контексті ст. 42 КК України під ризиком слід розуміти дії, які ставлять охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, блага та інтереси під загрозу заподіяння шкоди.

Ризик поділяється на такі види:

ü господарський ризик;

ü виробничий ризик;

ü науково-технічний ризик.

За характеристикою ризик може бути виправданий і невиправданий.

Виходячи з цього ст. 42 КК України визначає:

«1. Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.

2. Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

3. Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій».

З об’єктивної сторони діяння, пов’язане з ризиком, характеризується як діяння, що здатне спричинити шкоду кримінально-правоохоронюваним інтересам, яке передбачене відповідною нормою Особливої частини КК України.

Суб’єктивна сторона характеризується усвідомленням особою абстрактної можливості настання шкідливих наслідків при існуванні переконання в їх недопущенні. Тобто за своїми характеристиками суб’єктивна сторона максимально наближена до злочинної самовпевненості.

Є) Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття діяльності організованої групи чи злочинної організації. Законодавство України, яке визначає умови діяльності по боротьбі зі злочинністю (закони України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та «Про оперативно-розшукову діяльність)», передбачає як один з методів здійснення цієї діяльності використання гласних і негласних, штатних і позаштатних працівників спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, а також членів організованих злочинних формувань, притягнутих до співпраці спецпідрозділами по боротьбі з ОЗ.

Зрозуміло, що при виконанні завдань, що ставляться перед ними у зв’язку із розкриттям діяльності ОЗ, ці особи можуть бути поставлені в ситуацію, коли вони своїми діями повинні заподіювати шкоду об’єктам кримінально-правової охорони.

Зважаючи на це КК України (ст. 43 ч. 1) встановив, що: «1. Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності».

Межі відповідальності даної категорії осіб визначаються частинами 2 та 3 ст. 43 КК.

«2. Особа, зазначена у частині першій цієї статті, підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов’язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

3. Особа, яка вчинила злочин, що передбачений частиною другою цієї статті, не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин».

Вказана норма суттєво розширює арсенал можливостей спецпідрозділів по боротьбі з одним з найнебезпечніших видів злочинності. Разом з цим вбачається доцільним розширення правил, передбачених цією кримінально-правовою нормою, на всі випадки залучення гласних і негласних працівників правоохоронних органів до вирішення завдань по боротьбі зі злочинністю.

Розділ 14

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

14.1. Поняття та значення інституту звільнення від кримінальної відповідальності у кримінальному праві

Кримінальне законодавство 2001 р., яке загалом уже характеризувалось як новий крок у напрямі демократизації, гуманізації, звуження меж кримінальної репресії, виділило інститут звільнення від кримінального покарання в окремий розділ Загальної частини КК, розмістивши його перед розділами, які визначають поняття, систему, види покарання та порядок його призначення. Така структуризація не випадкова, а має глибокі теоретичні та практичні підвалини. Вона повинна націлювати практичних працівників на якнайширше (в межах розумного) його застосування у вирішенні питання про кримінальну відповідальність. Водночас в Особливій частині КК розширено кількість спеціальних випадків звільнення від кримінальної відповідальності при вчиненні окремих злочинів.

Для розуміння змісту інституту звільнення від кримінальної відповідальності слід повернутись до питання про поняття кримінальної відповідальності.

Як зазначалось раніше, кримінальна відповідальність – категорія адресна і полягає в накладанні на особу державою чи суспільством або прийняттю особою на себе самостійно обов’язку, при порушенні кримінально-правових норм, дати відповідь за свою поведінку компетентним органам і вжити примусові заходи (покарання), адекватні ступеню суспільної небезпечності вчиненого порушення. Одночасно висловлювалась і аргументувалась точка зору про момент настання кримінальної відповідальності, який настає в момент вступу в законну силу обвинувального вироку суду. Цей висновок базується на рішенні Конституційного Суду України від
27 жовтня 1999 р. у справі про депутатську недоторканність, в якому зазначено, що саме з дня вступу в силу обвинувального вироку суду настає кримінальна відповідальність.[290]

Таким чином, після цього мова може вестись виключно про звільнення від кримінального покарання.

Виходячи з цього звільнення від кримінальної відповідальності – це непризначення особі кримінального покарання за вчинений нею злочин.

Реалізація в життя положень Конституції України, зокрема статей, які закріплюють провідну роль суду, визначило і таку новацію кримінального законодавства, як віднесення вирішення питань про звільнення від кримінальної відповідальності виключно до компетенції судових органів. КК України (ст. 44 ч. 2) чітко зафіксував це положення, зазначивши: «Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюються виключно судом. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом».

Часові межі застосування цього інституту простягаються від моменту вчинення злочину до дня, коли закінчується строк давності притягнення до кримінальної відповідальності, визначений для вчиненого злочину ст. 49 КК. До моменту набрання вироком законної сили можливе прийняття рішення про звільнення від кримінальної відповідальності навіть після проголошення вироку. Наприклад, суд апеляційної або касаційної інстанції може відмінити постановлений місцевим судом вирок, після чого знову стає можливим застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності.

Застосування судом цього інституту визначає припинення існування кримінально-правових правовідносин, які виникли між особою, яка вчинила передбачене Особливою частиною КК України злочинне діяння, та компетентними органами держави, вповноваженими вирішувати питання кримінальної відповідальності.

З цього моменту в суб’єктів кримінально-правових правовідносин зникають права й обов’язки, якими вони наділені у зв’язку з їх виникненням.[291]

Однак застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності не є визнанням факту невиннності особи у вчиненні злочину. Всі види звільнення від кримінальної відповідальності є проявом гуманності держави до особи, а не реабілітуючими обставинами, які свідчать про невинність особи.

Яким же чином можна визначити інститут звільнення від кримінальної відповідальності?

Звільнення від кримінальної відповідальності є актом гуманності держави, який постановляється судом і полягає у відмові від кримінального переслідування особи, яка вчинила злочин, притягнення її до кримінальної відповідальності, від накладання на неї обов’язку дати відповідь за свою поведінку і вжити примусові заходи (покарання), адекватні ступеню суспільної небезпечності вчиненого порушення.

Чинне кримінальне законодавство – КК України – передбачає такі види звільнення від кримінальної відповідальності:

а) звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з добровільною відмовою від доведення злочину до кінця (ст. 17 КК);

б) звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК);

в) звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК);

г) звільнення від кримінальної відповідальності у зв’зку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК);

ґ) звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки (ст. 48 КК);

д) звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК);

е) звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК);

є) спеціальні випадки звільнення від кримінальної відповідальності передбачені нормами Особливої частини кримінального закону та умови їх застосування (статті 111 ч. 2 «Державна зрада»; 114 ч. 2 «Шпигунство»; 175 ч. 3 «Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат»; 212 ч. 4 «Ухилення від сплати податків, зборів і інших обов’язкових платежів»; 255 ч. 2 «Створення злочинної організації»; 258 ч. 5 «Терористичний акт»; 260 ч. 6 «Створення непередбачених законом воєнізованих або збройних формувань»; 263 ч. 3 «Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами»; 289 ч. 4 «Незаконне заволодіння транспортним засобом»; 307 ч. 4 «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів»; 309 ч. 4 «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту»; 311 ч. 4 «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання прекурсорів»; 369 ч. 3 «Давання хабара»);

ж) звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з актами амністії та помилування (статті 85–87 КК).

Крім вказаних видів звільнення від кримінальної відповідальності, КК України в ст. 401 ч. 4, яка визначає поняття військового злочину, встановлює, що «Особа, яка вчинила злочин, передбачений статтями цього розділу (розд. ХІХ. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби. (Військові злочини).–
П. Ф.), може бути звільнена від кримінальної відповідальності згід­но зі ст. 44 цього Кодексу із застосуванням до неї заходів, перед­бачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України». Цю норму можна розглядати як самостійний вид звільнення від кримінальної відповідальності, який може бути визначений як «Звільнення військовослужбовця від кримінальної відповідальності із застосуванням Дисциплінарного статуту Збройних Сил України».

Звільнення від кримінальної відповідальності може бути диференційоване на види.

Залежно від обсягу поширення:

ü загальні – передбачені Загальною частиною КК України, дія яких поширюється, за наявності відповідних правових підстав, на всі випадки вчинення злочинів (статті 17, 45–49, 85–87 КК);

ü спеціальні –передбачені в окремих нормах Особливої частини КК, дія яких обумовлена наявністю відповідних підстав, пов’заних з поведінкою винного після вчинення конкретного злочину (спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності).

Залежно від ступеня обов’язковості застосування:

ü обов’язкові види – за наявності обставин, вказаних у нормі КК, звільнення від кримінальної відповідальності повинно бути застосовано в обов’язковому порядку (статті 17, 45, 46, 49, 85–87; статті 11 ч. 2; 114 ч. 2; 175 ч. 3; 212 ч. 4; 255 ч. 2; 258 ч. 5; 260 ч. 6; 263 ч. 3; 289 ч. 4; 307 ч. 4; 309 ч. 4; 311 ч. 4; 369 ч. 3);

ü необов’язкові види – їх застосування є прерогативою суду, однак ні в якому разі його обов’язком (статті 47, 48 та 97 КК).

Залежно від наявності умов звільнення від відповідальності:

ü умовні (ст. 47 КК – умовою є виправдання протягом року з дня передачі на поруки довіри колективу, прийняття заходів виховного характеру та правомірна поведінка, ст. 49 КК – умовою є незупинення і непереривання давності та ст. 97 КК – визнання можливим виправлення неповнолітнього без застосування покарання);

ü безумовні (всі інші види).

Розглядаючи інститут звільнення від кримінальної відповідальності в історичному плані, слід зауважити, що він відомий радянському кримінальному законодавству, а звідси – і кримінальному законодавству України як цілісний кримінально-правовий інститут порівняно недавно – з прийняттям 25 грудня 1958 р. Верховною Радою СРСР Основ кримінального законодавства Союзу СРСР і союзних республік і КК України 1960 р.

Водночас окремі види звільнення від кримінальної відповідальності (давність, звільнення в зв’язку із зміною соціально-полі­тичної обстановки або відсутністю суспільної небезпеки злочинця, амністія і помилування) були відомі і більш ранньому законодав-
ству України, однак розглядались окремо в нормах різних галузей права (конституційному, кримінальному, кримінально-проце­суальному) і не створювали єдиного правового інституту кримінального права.

«Руководящие начала» 1919 р. не знали поняття давності звільнення від кримінальної відповідальності. Однак ст. 16 встановлювала, що «с исчезновением условий, в которых определенное деяние или лицо, его совершившее, представлялись опасными для данного строя, совершивший его не подвергается наказанию». Це положення відповідним чином заміняло інститут давності, однак лише «відповідним чином», оскільки залишало його достатньо невизначеним, неконкретним, залежним від суб’єктивізму оцінок.

Напевно, в зв’язку з цим вже КК РРФСР 1922 р. встановлював у ст. 21 інститут давності кримінального переслідування. Зокрема визначалось, що покарання не застосовується, якщо з дня вчинення злочину за який вищою межею покарання передбачалось позбавлення волі на строк більше одного року, минуло п’ять років, а за менш тяжкі злочини – три роки. Закон передбачав як умови незастосування давності її перерву скоєнням нового злочину та відсутність провадження по справі за цей час. Знав закон і зупинення строку давності, яке пов’язувалось із скриттям винного від слід-
ства та суду. У 1923 р. інститут давності в КК було доповнено постановою ВЦВК від 10 липня 1923 р. (ст. 33, примітки), яка визначала застосування покарання у вигляді смертної кари (розстрілу) вказівками на її незастосування, якщо після вчинення злочину минуло більше п’яти років. У цьому випадку розстріл замінявся на примусове вигнання з СРСР або на позбавлення волі.

Як видно, цей вид звільнення від кримінальної відповідальності передбачав досить широкі межі застосування і взагалі був урегульований достатньо гуманно.

Однак такий стан існував недовго.

«Основные начала» 1924 р. (в редакції 1927 р., ст. 10) та Кримінальний кодекс УРСР 1927 р. у ст. 14 вже передбачали досить
диференційовану систему строків давності, які визначались залежно від санкції статті КК, що передбачала відповідальність за вчинений злочин. Ці строки перебували у діапазоні від 3 місяців до
10 років.

Незастосування строків давності залежало від скоєння особою іншого однорідного або не менш тяжкого злочину та відсутністю провадження по справі (перерва строку давності). Водночас, Кримінальний кодекс не знав поняття зупинення строку давності, пов’язаного із скриттям особи від слідства. Однак це положення регулювалось статтями 202, 203 «Основных начал», які мали загальносоюзну силу і застосовувались у випадках неврегулювання тих чи інших питань республіканським кримінальним законодав-
ством або за наявності розбіжностей між законом республіки та загальносоюзним законом.

Примітки до ст. 14 КК України визначали особливі умови застосування давності до осіб, які вчинили контрреволюційні злочини (примітка 1), та осіб, які притягались до кримінальної відповідальності за активні дії та активну боротьбу проти робітничого класу і революційного руху, при перебуванні їх на відповідальних або секретних посадах при царському ладі або контрреволюційних урядах у період громадянської війни (примітка 2). У цих випадках застосування давності передавалось «на розгляд суду».

Основи кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік та створений на їх базі КК УРСР 1960 р. врегульовували питання давності достатньо повно, передбачаючи як її перерву, так і зупинення (ст. 49 КК).

Зміна соціально-політичної обстановки і відсутність суспільної небезпеки злочину, а також втрата особою суспільної небезпеки на момент розгляду справи в суді як обставина, що звільняє від кримінальної відповідальності, з’явилась у кримінальному законодавстві з 1924 р., коли відповідна норма була введена в ст. 4-а КПК РРФСР (і відповідні статті КПК союзних республік), хоча, по суті, ця норма належала до норм матеріального права.

КК УРСР 1927 р. не закріплював цього виду звільнення від кримінальної відповідальності. Однак у зв’язку із тим, що дана обставина на підставі Постанови ЦВК і РНК СРСР від 13 жовтня 1929 р. знайшла своє закріплення в примітках до статей 6 та 8 «Основ кримінального судочинства СРСР і союзних республік», які мали загальносоюзне значення, її дія поширилась у повному обсязі і на територію України.

Амністія і помилування були відомі конституційному (державному, як воно називалось у ті роки) праву. Конституція 1936 р. в ст. 14 п. «ч» визначала, що до компетенції Союзу РСР в особі його вищих органів влади та управління належить «видання загальносоюзних актів про амністію». Президія Верховної Ради (п. «з»
ст. 49 Конституції СРСР) була наділена правом здійснення помилування. Відповідні права були передбачені і в Конституції УРСР для Верховної Ради України та її Президії. Безпосередньо в КК УРСР 1927 р. про ці види звільнення від кримінальної відповідальності взагалі не згадувалось.

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. та КК УРСР 1960 р. містили достатньо розроблену систему видів звільнення від кримінальної відповідальності. Однак вони не виділялись в окрему главу, як це робить чинний КК України, і містились поруч з видами звільнення від кримінального покарання, що суттєво зменшувало активність їх застосування.

КК України 1960 р. передбачав такі види звільнення від кримінальної відповідальності:

1. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 48 КК);

2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із втратою діянням суспільної небезпеки внаслідок зміни обстановки (ст. 50 ч. 1 КК);

3. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із втратою особою небезпечності внаслідок наступної бездоганної поведінки і чесного ставлення до праці (ст. 50 ч. 2 КК);

4. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із застосуванням заходів адміністративного стягнення (ст. 51 ч. 2 КК);

5. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею матеріалів на розгляд товариського суду (ст. 50 ч. 3 КК);

6. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із застосуванням заходів виховного характеру (ст. 50 ч. 1 п. 3 та ст. 11 КК);

7. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки (ст. 50 частини 4 та 5 КК);

8. Спеціальні випадки звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 56 ч. 2 КК – «Державна зрада»; ст. 57 ч. 3 КК «Шпигунство»; ст. 170 ч. 3 КК – «Дача хабара»; ст. 187-6 ч. 5 КК – «Створення непередбачених законодавством воєнізованих формувань чи груп»; ст. 222 ч. 2 КК – «Незаконне носіння, зберігання, придбання, виготовлення і збут вогнепальної чи холодної зброї, бойових припасів та вибухових речовин»; ст. 229-10 – «Звільнення від відповідальності у зв’язку з добровільною здачею наркотичних засобів, психотропних речовин чи зверненням за медичною допомогою».

Амністія і помилування не були виділені самостійно як види звільнення від кримінальної відповідальності в КК України, однак були відомі у зв’язку з їх закріпленням у Конституції України і Конституції СРСР.

Отже, чинне кримінальне законодавство суттєво розширило межі застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності, передбачивши як нові загальні його види, так і визна-
чивши ширше коло спеціальних випадків звільнення від кримінальної відповідальності при вчиненні конкретних злочинів.

Правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальностівизначаються ст. 44 КК України.

Кримінальний закон вперше визначив загальні підстави застосування цього кримінально-правового інституту, тоді як раніше діюче законодавство здійснювало це стосовно кожного виду окремо. Такими загальними правовими підставами є передбачення випадків нормами кримінального кодексу, а також на підставі закону України про амністію чи актів помилування.

Аналіз загальних видів звільнення від кримінальної відповідальності дає можливість визначити три групи підстав, які пов’я­зані із характеристиками вчиненого злочину та особи злочинця, що дають можливість застосування звільнення від кримінальної відповідальності:

ü закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за відсутності обставин, що визначають перерву та зупинення перебігу строків давності притягнення до кримінальної відповідальності;

ü вчинення злочину вперше. Цю підставу слід розглядати як наявну як при фактичному вчиненні злочину вперше, так і в ситуаціях вчинення злочину особою, яка раніше вчиняла злочин, за який закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності, а також у ситуації притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка мала судимість, що на момент вчинення нового злочину погашена або знята судом;

ü вчинення злочину невеликої тяжкості (статті 45, 46, 47, 48 та 97 КК) або також злочину середньої тяжкості (статті 47 і 48 КК).

Порядок здійснення звільнення від кримінальної відповідальності передбачає його реалізацію через постанову відповідного судового рішення. Процесуальний порядок здійснення передбачений нормами чинного Кримінально-процесуального кодексу України (статті 7, 7¹, 7², 8, 9, 10, 11¹ КПК). Встановлений порядок суттєво підвищує виховне значення інституту звільнення від кримінальної відповідальності, оскільки спирається на діяльність суду – органу, покликаного здійснювати правосуддя, який діє від імені України.

14.2. Види звільнення
від кримінальної відповідальності [292]

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям. Стаття 45 КК встановлює: «Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду».

Правовими підставами звільнення від кримінальної відповідальності в цьому випадку будуть:

ü вчинення злочину особою вперше;

ü приналежність злочину до категорії злочинів невеликої
тяжкості;

ü дійове каяття особи.

Поняття дійового каяття та зміст його характерологічних ознак детально було розглянуто в темі «Стадії злочину».

Нагадаємо, що воно визначається наявністю трьох ознак:

¨ щирого каяття;

¨ активного сприяння розкриттю злочину;

¨ повного відшкодування збитків, заподіяних злочином, або усуненням заподіяної злочином шкоди.

Цей вид звільнення належить до загальних, обов’язкових, без­умовних видів, тобто є таким, що застосовується в будь-якому випадку за наявності підстав, визначених законом.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим. Стаття 46 КК встановлює: «Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду».

Дата добавления: 2014-12-10