Основні економічні показники національної економіки 3 страница

Економічна свобода держави означає можливість формувати свою економічну політику, втілювати її в життя, виконувати основні функції, продиктовані інтересами нації, а не окремих соціальних класів i груп. Таку політику певною мірою можуть здійснювати лише наймогутніші країни світу. Економічною основою свободи в сучасних умовах є оптимальне поєднання приватної, колективної та державної власності. Нині без значної частки державної власності (на засоби виробництва, частку національного доходу тощо) не може бути реалізована економічна свобода держави, без якої неможливе існування самої економічної системи, а отже, й приватної власності.

Економічна свобода i свобода економічного вибору не означають економічної анархії та авантюризму. Вони обмежені нормами чинного законодавства, етики, моралі тощо.

Длярозвитку демократичної національної економіки велике значення також має економічна свобода інформаційної сфери, оскільки в сучасних умовах інформація стає одним з найбільш вагомих ресурсів економіки будь-якої держави.

Економічна свобода інформаційної сфери - реалізоване засобами масової інформації, видавництвами, підприємствами інформаційного зв’язку, особами, які займаються інформаційною діяльністю індивідуально, право самостійно розпоряджатися коштами i майном, одержаними законними методами, та вести власну економічно-господарську діяльність за умови недопущення будь-якого втручання власників вкладених коштів i майна у зміст та форми інформаційної діяльності, її організаційне творче забезпечення, заборони використання економічних важелів з метою впливу на учасників інформаційного процесу.

Економічна свобода інформаційної сфери - основа незалежності засобів масової інформації, свободи слова, плюралізму та демократичних засад інформаційної діяльності загалом. Як правило, вона гарантується конституцією i законами держави. Вона також слугує загальним індикатором стану певного суспільства, оскільки в більшій мірі відбиває засади демократичності.

Дляпобудови демократичної національної економіки в Україні необхідно дотримуватися економічної свободи суспільства для всіх суб’єктів господарювання з урахуванням тісних взаємозв’язків економічної підсистеми з іншими структурними елементами та підсистемами суспільства. Проте більшість досліджень останніх років свідчить, що Україна знаходиться на стадії формування підвалин громадянського, а значить демократичного, суспільного устрою, а не на стадії „існування" в ньому.

Таким чином можна підсумувати, що структурно-функціональний аналіз економічних систем з позицій теорії інститутів дає можливість описувати і досліджувати процеси формування інституційного середовища економіки, перетікання системних функцій між інституційними структурами та підсистемами, домінування одних інститутів над іншими, загибель та появу нових їх організаційних форм. Це i є реальна історія перспективи розвитку людського суспільства загалом і окремих його підсистем (окремі нації). У цьому i полягає принцип поєднання i виокремлення у структурі наукового знання загального та особливого - витоки різних варіантів історичного розвитку, взяті окремо, становлять собою історію окремих країн i цивілізацій, а у своїй сукупності формують історичну канву розвитку людства.

Термінами економічної науки це твердження формулюється таким чином: становлення i постійна трансформація базових економічних інститутів та інституцій веде до еволюційного розвитку економічних систем за загальними закономірностями та, враховуючи специфічні риси суспільств, — окремих типів національних економік.

Таким чином, економічні системи суспільства виступають структурованим комплексом економічних інститутів, набір яких приблизно однаковий у будь-якій національній системі господарювання, проте прояви та форми його реалізації є різними. Так, країни з ринковою економікою стоять на вищих щаблях розвитку громадянського суспільства та адекватних їх розвитку систем політичного устрою i господарювання. А країни з трансформаційною економікою та ті, що розвиваються, перебувають на стадії формування власних підвалин демократичного розвитку, формування структурних та функціональних елементів політичної та економічної підсистем суспільної життєдіяльності. Їх стале зростання, таким чином, залежить першочергово від того, як швидко i на скільки якісно (поетапно, нестихійно, продумано, системно) вони реалізують принципи демократичності у всіх підсистемах суспільства.

Національна економіка - це сукупність всіх галузей, господарських комплексів і регіонів країни, об’єднаних в єдине ціле різноманітними економічними зв’язками; історично сформована в певних територіальних межах система суспільного відтворення. Складовими частинами національного господарства виступають: галузі, народногосподарські комплекси, сектори, сфери, а суб’єктами національного господарського комплексу є домашні господарства, підприємства, держава, фірми, корпорації та нерезиденти (у відкритій економіці).

Їх ефективне функціонування визначається шляхом визначення загальноекономічних пропорцій розвитку національного господарства.

Пропорції суспільного виробництва — співвідношення матеріально-речових елементів виробництва i робочої сили, а також галузей виробництва i частин суспільного продукту в процесі відтворення.

Пропорції загальноекономічні (національної економіки, макроекономічні) -між сукупним попитом та сукупною пропорцією, між сферою матеріального виробництва i сферою послуг, між І та IІ підрозділами суспільного виробництва тощо. Існують також пропорції галузеві, міжгалузеві, територіальні, зовнішньоекономічні тощо.

В країнах з розвинутою ринковою економікою виділяють чотири ключові групи проблем, що визначають рівень розвитку національної економіки, кількісну та якісну зміну загальноекономічних пропорцій:

· рівень обсягу національного виробництва (структура та динаміка суспільного продукту);

· рівень зайнятості i безробіття;

· рівень цін;

· розвиток міжнародної торгівлі.

Найважливішою проблемою в національній економіці є обчислення обсягу національного виробництва.

Суспільний продукт — це узагальнюючий результат діяльності суб’єктів національного господарства; вся маса матеріальних i духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу (як правило, за рік).

Досить тривалий час одним з найбільш загальних показників національної економіки у нашій державі вважався сукупний суспільний продукт (ССП), валовий суспільний продукт (ВСП).

Сукупний суспільний продукт — це сума валової продукції всіх галузей матеріального виробництва. До складу ССП враховували як кінцевий продукт сфери матеріального виробництва, так i проміжний продукт галузей i виробництв. В результаті цього відбувалось подвійне рахування результатів матеріального виробництва. Ще одним недоліком цього показника було те, що він не враховував внесок нематеріальної сфери у формування суспільного продукту національної економіки.

Існують різні способи аналізу результатів суспільного виробництва. Найбільш відомі такі способи обліку результатів суспільного виробництва.

Валовий суспільний продукт (ВСП) — це вартість всієї маси товарів i послуг, створених у суспільстві протягом року або сума виробленої за рік валової продукції всіх галузей матеріального виробництва.

ВСП містить у собі, аналогічно до ССП, подвійний розрахунок — результату проміжного виробництва (вугілля, чавун, сталь, прокат тощо), а також незавершене виробництво.

ВСІІ = ССП - нематеріальне виробництво (1.3.1.)

Кінцевий суспільний продукт (КСП — вартість всієї маси товарів i послуг, створених суспільством протягом року для кінцевого використання.

КСП = ВСП — подвійний рахунок i незавершене виробництво (1.3.2.)

У той же час у розвинених країнах світу була поширена система національних рахунків (СНР), уніфікована статистичною комісією ООН.

Система національних рахунків — це система основних макроекономічних показників держави з урахуванням внеску у формування суспільного продукту усіх сфер суспільного виробництва.

Головним показниками в СНР вважаються валовий внутрішній продукт (ВВП) та валовий національний продукт (ВНП). Обчислення даних показників було започатковано в Україні у 1988 році як крок до переходу національної економіки на ринкові принципи функціонування.

ВВП i ВНП мають як спільні риси, так i власне притаманні кожному з вказаних показників особливості. Їх спільна особливість полягає у тому, що вони відображають кінцеві результати діяльності людей не тільки в матеріальному, але i в нематеріальному виробництві.

А основна відмінність полягає у тому, що ВВП вимірює сукупну ринкову вартість кінцевих продуктів, створених в межах території даної країни, незалежно від того, чиїми факторами виробництва вони були створені — вітчизняними чи іноземними, а ВНП обчислюється за принципом власності. ВНП — це сукупна ринкова вартість усіх кінцевих товарів i послуг, створених національними факторами виробництва, незалежно від того, в якій країні вони виробляли цей продукт.

Кінцеві товари та послуги характеризуються тим, що для них цикл відтворення закінчено i вони доходять до кінцевого споживача, тобто при цьому не враховується проміжний продукт.

Існують три основні методи обчислення ВВП (ВНП):

· за доданою вартістю (виробничий метод);

· за видатками (метод кінцевого використання);

· за доходами (розподільчий метод).

Виробничий метод застосовують переважно для того, щоб уникнути подвійного підрахунку вироблених товарів та наданих послуг. За виробничим методом ВВП визначають як різницю між обсягом виробленої продукції та поточними витратами на придбання сировини, матеріалів, палива, енергії, послуг інших підприємств. Додана вартість включає в себе оплату праці, прибуток, процент.

За видатками ВВП включає в себе суму видатків всіх макроекономічних суб’єктів на придбання кінцевих товарів та послуг.

ВВП = споживчі видатки (С) +

+ валові приватні капіталовкладення (інвестиції) (І) + (1.3.3.) + державні видатки (G) + чистий експорт (NX)

За доходами ВВПрозраховується як сума усіх факторних доходів суб’єктів господарювання, амортизація та непрямі податки.

ВВП = заробітна плата найманих працівників (ЗП) + рёнта (Р) +

+ процент (П) + прибуток корпорацій (ПК) + (1.3.4.)
+ дохід від індивідуальної власності (ДІВ) +

+ амортизація (А) + непрямі податки (НП)

До ВВП при цьому не враховують: суто фінансові угоди (купівля продаж акції, облігацій); незавершене виробництво; перепродаж старих речей, які були у користуванні; трансфертні платежі (виплати по соціальному страхуванню, допомога по безробіттю, стипендії тощо) та види діяльності, що неможливо точно прорахувати (робота домогосподарств, тіньові операції, бартер). По відношенню до показників ССП ВВП (ВНП) розраховується наступним чином:

ВНП = КСП + нематеріальне виробництво (1.3.5.)
ВНП = ССП - подвійний рахунок i незавершене виробництво (1.3.6.)

З метою порівняння динаміки реальних обсягів виробництва у структурі національної економіки обчислюють реальний (у поточних цінах) та номінальний (у базових цінах) ВВП. Співвідношення між ними прийнято називати дефлятором ВВП.

Дефлятор ВВП = ВВП номінальний / ВВП реальний (1.3.7.)

В Україні приріст ВВП та промислова активність носять хвилеподібний характер, що більшою мірою визначається змінами пріоритетів національної економічної політики. Так, реальний приріст ВВП становив у 2000р. - 5,9%, у 2001 році - 9,1 °/о, за 2002 рік - 4,1 °/о, а приріст промислового виробництва - 13,2%, 14,2% та 7% відповідно. Тенденція до зростання ВВП в Україні зберігається, проте його темпи з кожним роком стають дещо меншими. Так, у 2006 році середньорічний показник приросту темпів ВВП становив лише 1,6%.

Безробіття -- друга ключова проблема національної економіки; явище, коли значна частина працездатних людей не може знайти собі роботу, стає відносно „зайвим населенням". 3 метою аналізу безробіття застосовують показник ріння безробіття.

Рівень безробіття (u) показує частку сукупної робочої сили, яка не має роботи, але перебуває в активному її пошуку. Він визначається як співвідношення чисельності безробітних (U) до загальної кількості робочої сили (L).

До основних рівнів безробіття відносять: циклічне, фрикційне, структурне, сезонне.

u = (U/ L) х 100% (1.3.8.)

Іноді економісти використовують також показники коефіцієнту участі у робочій силі та показник рівня зайнятості.

Коефіцієнт участі у робочій силі (К) - співвідношення загальної чисельності робочої сили в країні (РС) до чисельності її дорослого населення (з моменту досягнення повноліття) (ДН).

К = (РС/ ДН) х 100% (1.3.9.)

Рівень зайнятості (РЗ) - це показник, що відображає співвідношення між 1) чисельністю зайнятого населення (ЗН) i чисельності робочої сили (РС); або 2) співвідношення зайнятого та дорослого населення країни.

РЗ = (ЗН/РС) * 100% (1.3.10.)

РЗ= (ЗН/ДН) * 100% (1.3.11.)

Якщо в національному господарстві відсутнє циклічне безробіття, вважається що в країні існує повна зайнятість (3-4 %), а ВВП досягає свого потенційного рівня.

Наслідком безробітна є як негативний стан економіки, так i інших сфер суспільного життя нації.

Третя важлива проблема - інфляція - це переповнення каналів грошового обігу країни масою надлишкових паперових грошей порівняно з потребами обігу в них, що супроводжується падінням рівня заробітної плати та швидкими темпами зростання цін. Для її розрахунку застосовують показники темпу та рівня інфляції. Темпи інфляції показуютьзміну рівня цін в економіці i розраховують як співвідношення рівня цін поточного та базового року. Рівень інфляції визначається за допомогою індексів цін (промислових або оптових цін, споживчих або роздрібних цін тощо).

До основних видів інфляції відносять:

· За темпами: помірну, галопуючу та гіперінфляцію.

· За причинами виникнення: інфляцію попиту та інфляцію пропозиції.

· За формами прояву: відкриту та пригнічену інфляцію.

Якщо підвищення загального рівня цін супроводжується швидким та значним падінням обсягів виробництва, таке явище називають стагфляцією.

Торговельний баланс — четверта ключова проблема будь-якої національної економіки — це взаємозалежність між сукупним експортом та імпортом національної економіки. Коли країна експортує більше ніж імпортує вона має позитивне торгове сальдо, а коли імпорт перевищує експорт, країна має дефіцит торгового балансу. Тоді країна повинна оплачувати імпорт за рахунок іноземних кредитів, що ставить її у залежність від інших держав.

Для більш глибокого аналізу комплексного розвитку національної економіки застосовують також ряд індексів та показників, що відображають системні зрушення у структурі національного господарства країни. До них, наприклад, можна віднести: Індекс людського розвитку, Індекс вартості життя, Індекс споживчих цін, Індекс промислових конкурентоспроможних компаній, Індекс технологічного розвитку, Індекс людського капіталу, Індекс інноваційних можливостей тощо.

Індекс людського розвитку — це спеціальний показник, що поєднує три складові (ВВП, грамотність i тривалість життя) та дає складну оцінку людського прогресу. На сьогоднішній день він модифікований у двох своїх видах: у показниках освіти та доходу (ВВП на душу населення). Вважається, що країни з ІЛР менше 0,5 мають низький рівень людського розвитку; 0,6-0,8 — середній рівень; вище 0,8 — високий рівень розвитку.

Індекс вартості життя — характеризує зміну цін на товари i послуги, якими користується населення країни. Застосовується для динаміки реальної заробітної плати у країні.

Індекс промислових конкурентоспроможних компаній — показник відносної конкурентоспроможності виробів національної промисловості, які експортуються и інші країни.

Індекс технологічного розвитку — показник, що відображає роль техніки та науки у розвитку економіки. Він враховує кількість зайнятого персоналу на НДДКР, кількість патентів та наукових публікацій у розрахунку на мільйон мешканців держави. В Україні цей показник зменшився на кінець 2005 початок 2006 року на 0,053 одиниці у порівнянні з 1995 роком i становив 0,600 (що відповідає 39 місцю серед інших країн світу). Це менше, ніж у Болгарії, Литві, Білорусі.

На низькому рівні знаходиться державне фінансування фундаментальної та прикладної науки в Україні. 3 метою покращення розподілу державних коштів на НДДКР в Україні було створено спеціальний Державний фонд фундаментальних досліджень (ДФФД), що мав би займатись розподілом грантів. Проте i його робота не була відповідним чином налагоджена. Так, від запланованих 9 млн. грн. у 1999 році ДФФД отримав 37%, у 2000- 68%, 2001 — 17%, 2002 — 9%, 2003 - 95%, 2004 — 61%. У 2005-2006роках він повинен був отримати на 8,8 тис. грн. більше, ніж у 2004 році (на 0,01%), але з запланованих коштів отримав лише 29%. Роботу ДФФД, як i більшості фінансованих з бюджету крани науково-дослідних установ, фактично зведено нанівець. За останні два роки відсоток його фінансування з бюджету склав 0,4%. На 2005-2006 рр. було заплановано 0,6%, всупереч чисельним директивам, за якими його фінансування повинно було складати більше 6%.

Індекс людського капіталу включає рівень грамотності + кількість людей, що мають середню освіту + кількість людей з вищою освітою (у відсотках від усього населення країни). За розрахунками Світового Банку в Україні даний показник є досить високим - у 2005-2006 рр. він становив 0,810 або 27 місце серед інших країн світу, що більше, ніж, наприклад, у Німеччині чи Швейцарії. Даний факт пов’язаний, у першу чергу з тим, що в Україні відповідно до традицій СРСР освіті надається досить велика увага, оскільки людина визнається основним фактором інноваційного зростання. Так, частка осіб 3 вищою освітою у віковій групі 20-29 років в Україні становить 12%, в той час як в США цей показник коливається на рівні 9,0 — 9,32%. Проте, внутрішня структура ринку освіти в Україні є досить неоднорідною, попит i пропозиція на певні спеціальності є незбалансованими, що вимагає упорядкування державою заходів у сфері науки та освіти.

Водночас, державні витрати на НДДКР постійно знижуються, а вітчизняний приватний бізнес у більшості випадків ще не має необхідності розвитку науки i техніки. Він орієнтований переважно на активізацію власної специфічної діяльності за рахунок низької оплати праці працівників та використання застарілої матеріально-технічної бази, що не відповідає загальноекономічним тенденціям, які склались на світових ринках товарів та послуг. Лише незначні компанії беруть участь у розбудові вітчизняної фундаментальної та прикладної науки (формування технопарків, відкриття чи фінансування дослідних лабораторій, відкриття учбових центрів, налагодження тісних взаємозв’язків з академічними вузами тощо). При цьому також потрібно враховувати той факт, що в сучасних умовах перевага надається тим спеціальностям та спеціалізаціям, що мають профільне застосування у галузях матеріального високотехнологічного та наукомісткого виробництва і, відповідно, визначають подальший розвиток науково-технічного прогресу, високоякісної невиробничою сфери (медицини, освіти, культури).

Індекс інноваційних можливостей - інтегральний показник, що визначається як сума Індексу людського капіталу та Індексу технологічного розвитку нації. Рівень експорту високотехнологічної продукції України становить лише 5°/о від загальної кількості промислових товарів країни, тоді як у розвинених державах частка експорту високотехнологічної продукції іноді перевищує 60-80% від загальної кількості експорту промислових товарів. Постійно падає рівень інноваційної активності вітчизняних підприємств. Так, тільки 12,3 % вітчизняних підприємств здійснювали (розробляли) інновації у 2003 році, а у 2005 — 7,2% у порівнянні 3 2003 роком (16,5% від їх загальної кількості), тоді як у розвинених країнах даний показник досягає 60-70%. За офіційними даними протягом 2005 року лише 770 підприємств впроваджували інновації, що становить 7,9% від загальної їх кількості. Постійне зниженняІндексу технологічного розвитку в Україні визначає i тенденції до падіння вказаного інтегрального показника. Він знизився 3 0,728 (1995 рік) до0,705 (2005 рік) і така тенденція зберігалась у 2006 році — за рейтингом інновацій Україна протягом останніх 25 років не спроможна подолати позначку „39 місце".

Загалом офіційна статистика надає такі данні щодо рівня інноваційного розвитку вітчизняної промисловості (рис. 1.3.1).

3агальний рівень інноваційної діяльності промислових
підприємств в Україні, %

	® частка підприемств,. що займались інноваціями · частка підприемств, що впровадхryвали інновацїі р частка інноваційної продукцТі, вітчизнячнихпромислових. підприемств
^а2000 2001 2002 2003 2004 2005 роки

Рис. 1.3.1. Рівень інноваційної діяльності
промислових підприємств в Україні, %

Існує також комплексний індекс, розроблений Світовим банком, — Індекс економіки, що базується на знаннях. Вінвраховує такі групи показників, як: режими та форми економічних стимулів, рівень освіти в державі, інновації та інформаційну інфраструктуру. За рядом показників, що входять до даного індексу, Україна займає досить високі позиції. Так, наприклад, вона має один з найвищих рівнів освіти в Європі, займає високімісця у сферах телекомунікації та технічних досягнень. Проте вона знаходиться на найнижчих позиціях за показниками захисту інтелектуальної власності, розвитку економічноїінфраструктури, адміністративних бар’єрів при започаткуванні бізнесу, якості впровадження законодавчих норм, розкриттю інформації.

Україна посідає також найнижчі позиції серед ряду країн за параметрами розвитку інформаційної сфери. За підрахунками Міжнародного союзу телекомунікації Україна посідає 84-те місце зі 178 країн. За Індексом готовності мереж Україна у 2004 році знаходилась на 82 місці зі 104 країн.

І, якнаслідок, за інтегральним показником групи Світового банку — Індексомзростання конкурентоспроможності економіки (враховує рівень освіти, якості життя, розвиток ринкової інфраструктури, рівень інноваційної активності, частку імпорту-експорту держави на ринку високих технологій, інституційне забезпечення економіки тощо) — Україна у 2004 році знаходилась на 86-му місці зі 104 країн (між Венесуелою та Малаві).

Хоча в останні роки спостерігається деяке покращення індексу зростання конкурентоспроможності економікиУкраїни, рівня глобальної конкурентоспроможності України (табл.1.3.1), проте за більшістю з указаних показників темпи зростання національної економіки є доситьнизькимиу порівнянні з розвиненими країнами.

Таблиця 1.3.1.

Дата добавления: 2014-11-28