Розвиток наукових знань у Київської Русі. Право

Появ и Поширення пісемності та розвиток освіти на Русі позитивно вплінулі на процеси розвитку тут и наукових знань. Науковий центр на Русі в Період розквіту Київської держави булі передовсім Київ, Новгород, а поряд з ними велике значення малі Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський. Там існувалі школи, в перше Черга засновані духовенством. Серед них Було Багато вчителів, письменників, ораторів, художніків, літопісців, творців тодішньої української науки, яка, Як и вся давня культура, перебувала спершу в повній залежності від Візантії, Що на тій годину, поряд з Римом, мала славу іншого світового центру науки та літератури.

Осердям тогочасної науки Була, звичайна, теологія, часто забарвлена ​​філософськім змістом. Її твори пов'язувалися не тільки з думками святих отців Церкви й антічної філософії (характерною Щодо цього є полеміка Клима Смолятича з Хомою близьким 1147 року про використання теології Гомера, Платона й Арістотеля), а й з власним народною мудрістю та її орігінальнім світоглядом. Спираючись на теологію й міфологію, Тогочасні наука опрацьовує кож Інші Галузі знання - Історію, право, природознавства, математику, астрономію - в таких більш-Менш обсягах, Як це Було у Візантії та західноєвропейськіх країнах. У історічніх знаннях віділяються переклади візантійськіх хронік І. Малали, Г. Амартола и Г. Сінкела, "Історії Палестини" Йосифа Флавія; Природознавство прісвяченій "Шестоднев" Василя Великого та переробленій болгарськім екзархії Іоанном, у якому характеризуються окремі царства природи Відповідно до днів їх творення за Біблією; про різніх тварин, почасти про рослини та каміння оповідає "Фізіолог", а "Космографія" Козьми Індікоплова подає Загальну характеристику світобудові. Церковне право розроблялося в багатьох "керманичів" книгах. Поширення булі й збірнікі статей енціклопедічного характеру ("Ізборнікі" князя Святослава 1073 и 1076 pp.) Та збірнікі афорізмів ("Бджола", "Ізмарагд", "Золотий ланцюг".

Вітчізняні орігінальні Наукові досліді в ту пору розпочіналіся, Як правило, в таких ділянках науки, якімі Візантія НЕ цікавілася й нічого нам дати не могла, оскількі слов'янські земли там знали Тільки поверхового. Тому Наші предки почал Самі мовити про себе. Спроба цього бачим Вже на першому сторінках знайденого Літопису. Літописець широко займається історією людства від Створення світу й до відомостей, які ВІН почерпнувши з Біблії та грецьким джерел, додає Свій викладу про походження слов'ян, їхню мову, етнографічну пріналежність, їхню Мандрівку та опісує Звичаї племен, що належать до Київської держави.

Успішно розвивалась історична наука. На зразок історічніх хронік Візантії розроблялася й тодішня історіографія, Що Займан історією Нашої держави, наше літопісання. Найстарішімі з тих, Що дійшлі до нас, є, Безумовно, "Велесова книга" та ін., Що зберегліся у пізнішіх списках, зосібна літопис 1039 року, складений, Мабуть, при дворі кіївського монастиря такими Ченцов, Як Никон Великий та славний Нестор- Літописець, автор "Повісті врем'яних літ". Літопісну роботу вели й ченці Відубіцького монастиря - зокрема ігумен Сильвестр; цією справой Займан ї Інші монастірі. Поряд з монастирських існувалі й пріватні історікі-літопісці, при княжих дворах.

Найстарішій слов'янський правовий кодекс XI-XII ст. - "Руська правда" - свідчіть про довголітню йо підготовку й порівняльні Дослідження візантійського, західноєвропейського та власного, давньоукраїнського, звічаєвого права. Ця збірка законів князя Ярослава та йо наступніків лягла в основу Литовсько статуту и ​​законодавства гетьманської доби.

35.Літ.творчість 10-13 ст.»Слово...»

Наприкінці XII ст. було написано "Слово о полку Ігоревім" — перлину давньоруської художньої літератури. Знайдено цей твір у рукописному збірнику кінця XV — початку XVI ст. в одному з монастирів Росії. Збірник був переписаний у 1800 р. і надрукований, а сам рукопис згорів під час пожежі Москви у 1812 р. Дослідники виявили, що "Слово" написане в 1187 р., а темою його є трагічний у наслідках похід 1185 р. проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Провідна думка твору — слава і честь руської княжої держави, яку нерозважливі князі наражають на небезпеку і занепад. Цей епос сповнений мистецькими описами природи, самого походу, відваги й мужності князів, фольклорними образами; всі картини сповнені чару високої поезії.

"Слово" як тема мало надзвичайний вплив на українську та інші слов'янські літератури, породило багато наслідувачів і перекладачів; українською мовою окремі частини "Слова" перекладали Т.Шевченко, М.Шашкевич, І.Франко, Панас Мирний та ін.

Історія знахідки

Оригінал твору відкрив граф Олексій Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком у Петербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слова…» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєликов тощо). До новіших скептиків належали французькі славісти Л. Леже і А. Мазон, (який автором «Слова…» вважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін, Едвард Кінан тощо. Переважає думка про безпідставність усіх закидів сфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковськім Апостолі 1307 р. приписку, запозичену з «Слова…», 1829 р. Р. Тимковський видав список «Задонщини», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, плагіатом «Слова…»

Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слова…» з українською народною поезією, особливо М. О. Максимо́вич. У XIX ст. над «Словом…» працювало багато дослідників: з росіян М. Тихонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича, О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «Слова…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому числі праці українських дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміграції Д. Чижевського, О. Пріцака та ін. З другої половини 1930-их рр. наукове вивчення «Слова…» в УРСР припинено й обмежено тільки російськомовними дослідженнями в АН СРСР.

Через відомі політичні умови перед у дослідах над «Словом…» вели російські науковці. Зваживши, що мова, якою написано «Слово…», в основі — давньоруська мова, поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси й росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала в Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво український характер. У 1920-их рр. М. Скрипник домагався визнати приналежність «Слова…» лише до української літератури. Така позиція М. Скрипника цілком виправдана: твір присвячено військовим дружинам і землі Трояні (Троянь — Провідна зоря, Христинівка України).

Історична основа і зміст поеми

Як і в Гомеровій «Іліаді», основний задум твору не в описові подій протягом походу, а в тому, що похід змінив світогляд князя Ігоря — «від свавільного гніву до розуміння об'єднавчої ролі держави». В епілозі твору князь Ігор іде до церкви Пирогощої «країни заради» — «страни ради». Твір присвячено «землі Трояні» (назва — образ України) і її військовому оплоту — військовим дружинам — «стадам лебединців», «галицім стадам», «копіям» та «дівицям», які перейшли за Дунай. Князь Ігор йшов до Дону, щоб там «копіє приломити» — «відновити кордон землі на річці Дон» та «пошукати града Тьмуторокані». Цей самовільний вчинок князя Ігоря був невдалий і саме на прикладі цієї невдачі автор закликає князів до солідарності. Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р., а вже у 1187 році об'єднані дружини князів здійснили успішний похід. Військовий похід князя Ігоря автор відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за те що ставили особисте над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна[2], який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі, щоб об'єднати славів (слави — славяни). Після описів готування до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слова…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, приходом князя до церкви Святої Богородиці Пирогощої — Державної Богоматері. Автор віддає належне походу князя Ігоря. Твір завершується прославою спершу «старим князям» — Ігореві та Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.

Питання про авторство

Існує певна переконаність, що «Слово…» написав учасник чи свідок походу. Хоча хто він, на сьогодні вважають невідомим. Так, наприклад, деякі вчені схильні думати, що твір написав великий київський князь Святослав, бо й «золоте слово» цього героя, й ідейна позиція автора збігаються. Дехто з науковців приписує авторство поеми Біловодові Просовичу, якого згадано в Київському літописі якраз там, де йдеться про похід князя Ігоря. Інші вважають за автора легендарного Ходина, ім'я якого присутнє в самому тексті. Російський же дослідник Борис Рибаков стоїть на тому, що автором пам'ятки є київський тисяцький Петро Бориславович. Іван Вагилевич та Василь Яременко наполягають, що автором міг бути старець Ян, він же — чернець Вишатич. Але найпереконливішою треба вважати гіпотезу Леоніда Махновця та Степана Пушика, які вважають, що автор "Слова… не хто інший, як брат княгині Ярославни, — галицький князь Володимир Ярославович. Але це все лише припущення. Безперечно, автор — спостережлива людина, яка неодноразово бувала в ратних походах. Серед можливих авторів дослідники «Слова…» називали й давньоруського книжника з Галича, Тимофія, співця Митусу, що вцілів після поразки дружини князя Ігоря.

Не викликає сумнівів те, що автор «Слова…» — людина високоталановита, освічена, чудово знає історію, легко орієнтується в політичних перипетіях як свого часу, так і часу минулого, цінує світову літературу й духовну спадщину власного народу, докладно називає всі подробиці військового побуту, обізнана з тактикою ведення бою, зброєю. Одне слово, фахівець військової справи. Автором «Слова» без сумніву можна вважати Ольстина Олексича, який у 1177 році був наказним (січовим) гетьманом у Великого Київського князя Святослава, а у 1185-87 роках воєводою князя Ярослава Чернігівського. Це про автора «Слова» говорено у вислові «Рек Боян і ходина Святослава, пестворця старого часу Ярослава». Старожитнє «боян» — наказний гетьман (казанець), «ходина» — посол (дипломат), «пестворця» (латина «pes» — ходя, шлях) — драгоман (воєвода).

Останніми роками набула другого дихання гіпотеза про те, що «Слово» є підробкою кінця XVIII століття. Новочасний неоскептик Едвард Кінан вважає автором фальсифікації чеха Й. Добровського.

Дата добавления: 2014-12-16