Структура національної економічної політики України в умовах ринку

2.

1.

Тема 4. Регіон в системі територіального поділу праці

Мета: розглянути територіальний поділ праці як основу регіональної спеціалізації

1. Поділ праці і регіоналізація економіки

2. Сутність і категорії регіональної економіки

3. Спеціалізація економічних регіонів та методи її оцінки

Основні поняття:

Поділ праці, аспекти поділу праці: суспільний і просторовий, рівні організації поділу праці6 одиничний, частковий загальний, територіально-національний, територіально-міжнаціональний, регіоналізація економіки, категорії регіональної економіки: виробничий потенціал, організація виробництва, спеціалізація.

Література

1 – с.100-105 2 – с.95-110

Сучасна практична організація господарської системи країни потребує теоретичного обґрунтування розвитку окремих регіонів.

Територіальний поділ праці (ТПП) – об’єктивний процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжнародної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією.

Уже на перших етапах розвитку суспільних господарських систем відбувається відокремлення видів діяльності. Одні виробляють певний товар, інші другий, об’єктивно виникають відносини обміну, тобто поділ праці – процес об’єктивний.

Об’єктивність процесу поділу праці підтверджує те, що в усіх країнах світу та в різні історичні періоди відокремленість виробників відбувалась практично однаково.

Також можна стверджувати, що чим глибший поділ праці, тим вищі рівень економічного розвитку країни.

Територіальний поділ праці це тісний зв'язок двох його сторін: спеціалізіції та обміну.

Спеціалізація – активна сторона ТПП і проявляється в відокремленості певних видів діяльності з метою ефективного її використання.

За допомогою обміну товарами та ресурсами встановлюються взаємозв’язки між різними сферами, які стають взаємозалежними на певному етапі виробничої діяльності з метою спеціалізації, піднесення рівня виробництва, якості продукції.

Як правило спеціалізація передбачає кожному з економічних районів розвиток тих видів діяльності, які найбільш характерні для даного регіону і найбільш ефективні порівняно з іншими регіонами.

ТПП має важливе значення в прогнозуванні розвитку господарських комплексів в економічних районах.

На ТПП впивають різні фактори серед яких найважливіші природні і економічні.

Природні умови і ресурси – об’єктивно існуючі передумови для виникнення і розвитку територіальних відмінностей у господарстві.

Їх реалізація обумовлена відповідними суспільними умовами виробництва та обліку товарними ресурсами, які визначають територіальну спеціалізацію.

Однак ефективність виробництва залежить від економічних факторів оскільки в одному районі може вироблятися декілька видів продукції.

Разом з тим, одна й таж сама продукція в різних регіонах буде вироблятися з однаковими суспільними затратами.

І безперечно, перевага буде надаватися тим районам які суспільні витрати виробництва найнижчі.

Україна має свої специфічні особливості територіальної диференціації в просторовому розподілі населення і засобів виробництва.

Також географічних розподіл елементів продуктивних сил зумовлює актуальність проблем раціонального розміщення виробництва.

В сучасних умовах національне господарство України втрачає значні кошти на перевезення сировини і матеріалів. А це призводить до зростання витрат на транспортування ресурсів. Тому – впровадження комплексу противитратних заходів – одна з найважливіших проблем для України.

Важливу роль тут має відігравати раціональне розміщення продуктивних сил з точки зору екологічного обґрунтування розміщення нового виробництва, оптимізація міжгалузевих зв’язків комплексного розвитку території.

Територіальний поділ праці значно залежить від регіональної економічної політики, яку проводить держава. Цілеспрямована регіональна політика сприяє підвищенню механізації і автоматизації виробництва,а також зростанню продуктивності праці і зниженню собівартості продукції. Рівень зростання продуктивності праці дає змогу реально оцінити місце України в міжнародному поділі праці та визначити рівень розвитку її продуктивних сил.

Сьогодні домінує інноваційний шлях розвитку серед розвинених країн світу. Орієнтація на прогресивні світові тенденції розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням національної спеціалізації – невідкладне завдання для держави.

Економічна наука обґрунтовує два аспекти – суспільний і просторовий – і декілька рівнів поділу праці.

1) Суспільний поділ праці охоплює три рівні:

- одиничний – поділ праці за професією;

- частковий – поділ праці за певними видами діяльності певної галузі (тваринництво чи рослинництво у секторі сільського господарства);

- загальний – характеризує сфери діяльності людини (у матеріальному виробництві – промисловість, транспорт тощо).

2) Просторовий поділ праці:

- територіально-національний – поділ праці в межах країни з формуванням економіки її регіонів;

- територіально-міжнаціональний – поділ праці між країнами з формування економіки окремих континентальних мегарегіонів.

Природні умови є об’єктивними передумовами для розвитку територіального поділу праці. Виділяють наступні різновиди ТПП (за Ю.Саушкіним):

- генеральний розвивається між державами і великими економічними районами (наприклад, між Україною і Росією за експортом нафти і газу)

- внутрішньорайонний – між промисловими вузлами й містами (в одному з міст розташовується головне підприємство, в іншому – його філія);

- навколо економічного центру (міста, концерна, комбінату(взяємна кооперація: сільське господарство постачає продукти економічним центрам);

- по стадійний – стадії виробничого процесу територіально роз’єднані (виготовлення пряжі → тканина → пошив одягу);

- фазовий – одна й таж сама продукція (овочі, фрукти тощо) надходить до центра з різних місць протягом року;

- епізодичний – райони або країни здійснюють обмін товарами між собою не постійно.

За масштабами просторового поділу праці виділяють рівні (за Ущук С.):

- світовий;

- міжнародний;

- міжрайонний внутрішньо державний;

- внутрірайонний;

- внутріобласний;

- локальний.

Зміст просторової форми поділу праці можна розглянути в двох можливих випадках його розвитку (за М.Барановським):

1. район ввозить необхідну продукцію, яку не може виробляти внаслідок несприятливих природних умов для організації виробництва (географічне положення); - абсолютний.

2. Район ввозить продукцію, яка може виготовлятися на місці, однак затрати на її виробництво значно вищі ніж в інших країнах.

Регіоналізація економіки безпосередньо пов’язана з посиленням через капіталовкладення територіально-національний і територіально-міжнаціональний поділ праці.

Своєю чергою ці види поділу праці приводять до розвитку виробничої, соціальної і міжнаціональної інфраструктури в місцях локалізації виробництва.

Досвід розвинутих країн показує, що з розвитком ринку поділу праці поглиблюється впливаючи на розвиток нових професій та нових робочих місць не лише в країні, але й за її межами.

Таке поширення поділу праці приводить до посилення взаємозалежності виробників через розвиток спеціалізації, кооперації, комбінування.

Регіоналізація економіки – свідоме посилення об’єктивного процесу районоутворення через концентрацію всіх видів діяльності і ресурсів на території країни, континенту і розвиток відповідних центрів виробництва, фінансів, торгівлі та управління.

Тепер стало очевидним, що економічні чинники стали найголовнішими в адміністративній організації території кожної країни. Центрами такої організації є великі населені пункти в яких концентрується політичний, науковий, культурний потенціал, який в поєднанні з економічним і соціальним потенціалом формує єдину адміністративно-господарську систему у визначених законодавством межах.

Україна поділена на 24 адміністративні області і одну автономну республіку, які мають свої регіональні господарські системи, органи управління і бюджети. Проте вони мають складні економічні та соціальні проблеми, які потребують швидкого вирішення.

1. Відсутність цілісної та науково-обгрунтованої концентрації перспективної національної і регіональної економічної політики;

2. Не визначено національні специфіки трансформації економічної системи та її територіальних модифікацій;

3. Відсутність децентралізації управління держави економічними процесами в регіонах, регіоналізації бюджетної системи.

4. Далеко неоднозначним є бачення реальних шляхів інтеграції економіки України у світовий економічний простір, лібералізації міжрегіональних економічних відносин.

Регіональна економіка як наука набуває актуальності в умовах переходу України до ринку.

РЕ обґрунтовує властиві лише їй чинники: територією, віддаленість між об’єктами сировини, виробництво, споживання і пов’язані з нею (РЕ) транспортні та інші витрати. Результатом виробництва є сумарна валова продукція підприємств регіону за певний період часу. Отже регіональна економічна система розглядається як відносно самостійна та спроможна функціонувати як самодостатня.

Процеси РЕ характеризують різні економічні категорії:

Виробничий потенціал – земля, трудовий потенціал, основний і обіговий капітал, технології, інформація, підприємництво.

Ця група категорій виражає відносини до капіталу та інших форм організації виробництва як безпосередніх виробників, так і суб’єктів регіонального управління.

Один із найважливіших чинників цієї групи є земля. З одного боку – це с/г угіддя з відповідною економічної оцінкою, а з другого - об’єкт розміщення виробництв, інфраструктури, нового будівництва тощо.

Земля як товар має свою оцінку залежно від попиту й економічної чи соціальної цінності. Відносини власності на землю і торгівлю землею визначаються відповідними державними законами, які регулюють її господарське використання і збереження як регіональне і національне багатство.

Трудовий потенціал – охоплює працездатне населення. Особливого значення в умовах ринку набуває категорія «трудовий капітал», а в нашому випадку «регіональний трудовий капітал». Він характеризує ту чисельність трудового потенціалу, яка володіє високим рівнем професійної кваліфікації, здатністю створювати нові системи знань, машин, устаткування, технології, інформації, продукції та приносити прибутки.

Із зростанням чисельності зайнятих у виробничому секторі регіональної економіки тісно пов’язане зростання обсягу регіонального продукту, що є матеріальною основою розвитку сфери послуг і добробуту населення регіону.

Розвиток сфери послуг у регіоні створює додаткову потребу в праці, тобто сприяє зростанню коефіцієнта занятості та зниження демографічного навантаження на одного зайнятого.

Регіональний основний капітал характеризує сукупність основних виробничих і невиробничих фондів, розміщених регіоні підприємств і організацій. З основним невиробничим і виробничим капіталом тісно пов’язаний процес відновлення основних фондів і передусім зменшення амортизаційного періоду, здійснення інвестицій в реконструкцію діючих і створення нових основних фондів, підвищення капітало- або фондоозброєності одного зайнятого, підвищення його продуктивної сили, продуктивності праці та зменшення трудомісткості одиниці виробленої продукції.

Регіональний обіговий капітал характеризує сукупність сировинних, матеріальних, паливних та інших ресурсів необхідних для виробництва продукції. З іншого боку обіговий капітал виражає фінансову спроможність підприємств і організацій закупити необхідні матеріальні обігові та авансувати використання живої праці для виробництва продукції, використання робіт чи надання послуг. З формування регіонального обігового капіталу тісно пов’язані такі передумови:

- Наявність у регіоні власних природних умов і мінерально-сировинних ресурсів;

- Наявність власних грошових обігових коштів для закупівлі необхідного обігового капіталу;

- Наявність у банках кредитних ресурсів, а у виробників кредитоспроможність щоб здійснювати виробництво і реалізацію продукції і вчасно повертати кредити та сплачувати за них відсотки.

Регіональні технології характеризують систему відтворення оборотного капіталу, виробництва і реалізацію регіонального продукту. Вони охоплюють технології промислового виробництва, с/г і переробки с/г сировини, будівництва тощо.

Кожен регіон має свою специфіку, викликану спеціалізацією і рівнем технологічного розвитку окремих галузей як виробничої так і невиробничої сфери.

Технології відображають рівень управління капіталом як безпосередніх суб’єктів власності капіталу, так і регіональних органів управління.

З технологіями тісно пов’язані інвестиційні процеси та ефективність використання усіх видів капіталу, якість і конкурентоспроможність продукції.

Регіональна система інформації засобів нагромадження, передачі і використання інформації має важливе значення у формуванні економічної системи будь-якого рівня. У регіоні є завжди певні структури, які чи продукують, чи нагромаджують наукову, економічну, технологічну, управлінську та інші види новітньої інформації, що може визначити вищий технічний рівень виробництва, в разі реалізації ідей, які передає інформаційна мережа. З інформацією пов’язані інноваційні процеси.

Регіональна організація виробництва виражає сукупність локальних виробничих систем, взаємопов’язаних спільною територією і визначається рядом критерій:територія, населення, промислові райони, промислові вузли, промислові центри, агропромислові райони.

До категорій регіональної економіки відносяться виробнича і соціальна інфраструктура: управління, фінанси, транспорт, житло, комунальна сфера, соціальний захист.

Насамперед треба відзначити різні рівні регіональног управління, структури яких є реальними суб’єктами ринкових відносин: рівень адміністративної області, адміністративного району, населеного пункту, району, міста.

На кожному рівні розробляють заходи і мобілізуються відповідні ресурси, вирішення пріоритетних завдань регіону як виробничого, так і соціального стану.

Найважливішим завданням для регіону будь-якого рівня є забезпечення зростання обсягів виробництва товарів і послуг, зайнятості і рівня споживання та збереження незмінності цін у регіоні, або, щоб темпи зростання цін не перевищували темпи зростання доходів населення.

В цьому найбільше мають бути зацікавлені органи регіонального управління, оскільки безпосередні виробники товарів і платних послуг зацікавлені у зростанні прибутків, які можна отримувати навіть за спаду виробництва, але високого зростання цін на їх продукцію.

Регіональні фінанси – це передусім бюджети області, району, міста. Основою його формування є прибутки підприємств, доходи населення і інші джерела.

Регіональний бюджет є основою політики територіальних органів управління, яка має два напрямки:

- Наповнення дохідної частини бюджету;

- Розподіл на виробничі і соціальні потреби регіону.

У сфері фінансових відносин задіяна регіональна податкова структура і структурні підрозділи регіональних органів управління. Вони повинні взаємодіяти так, щоб забезпечити збалансованість двох частин регіонального бюджету та задовольнити виробничі і соціальні грошові потреби.

У кожному регіоні формується і розвивається ринок житла, ринок транспортних послуг, комунальна інфраструктура і регіональний ринок комунальних послуг.

Всі ці сегменти тісно взаємопов’язані з розвитком виробництва товарів і послуг і житлового будівництва, з рівнем доходів і споживчим попитом у регіоні.

Важливим у цьому взаємозв’язку є забезпечення умов розвитку, диверсифікації виробництва товарів і послуг, їх реалізації на внутрішньому, міжрегіональному і зовнішньому ринках, що є основою отримання прибутків виробником, грошових доходів працівників, задовільного регіонально бюджету і розвитку всієї виробничої і соціальної інфраструктури.

До категорій регіональних результатів виробництва відносяться: регіональний продукт, регіональні затрати, регіональний чистий продукт, регіональні нарахування амортизації, регіональний прибуток.

Ці категорії визначають цілі економічної і соціальної політики в регіоні. Через виробничі результати можна оцінити, як використовується трудовий потенціал, основний і обіговий капітал, наскільки раціонально сформована регіональна організація виробництва, інфраструктура і наскільки регіональна економічна система функціонує як єдиний господарський механізм. Тобто йдеться про відповідність регіональної економічної системи двом принципам ринкової економіки:

- Ефективність використання всіх видів капіталу;

- Гуманізація соціальних відносин.

Реальні регіональні результати виробництва відповідають:

1) Чи ефективно функціонують локальні виробничі системи, тобто чи прибутково;

2) Чи ефективно функціонує система регіонального управління і регулювання;

3) Чи раціонально взаємодіють між собою усі складові внутрішньо регіональної, міжрегіональної та міжнаціональної економічної системи.

За станом динаміки і структури результатів регіонального виробництва можна характеризувати стан впливе на нього регіональних чинників:

- Співвідношення приватної і не приватної власності на капітал і результати виробництва та реалізації інтересів виробників і регіону;

- Якості трудового, основного і обігового капіталів, їхньої віддачі на одиницю робочого часу, рівня використання фонду робочого часу в регіоні;

- Технологічного рівня виробництва, технології, інноваційних процесів, капітальних вкладень, інформатики, форм організації виробництва, підприємництва і бізнесу;

- Поділу праці, кооперації, спеціалізації, комбінування виробництва, формування територіально-виробничих комплексів, диверсифікації виробництва всередині регіону і за його межами, розвитку промислових центрів, вузлів і районів та агропромислових районів;

- Економічного мислення керівників локальних виробничих систем, регіонально і національно-економічного мислення регіональних керівників, фінансових, податкових, страхових, банківських структур, що діють у регіоні та регіональних структур соціального захисту громадян.

3.

Територіальний поділ праці – є основою спеціалізації економічних районів. Галузі спеціалізації визначають господарський напрямок району і основні риси територіальних відмінностей між районами.

Процес територіального поділу праці і спеціалізації економічних районів чітко розмежують на поняття:

1. Територіальна спеціалізація – виробничий напрямок господарської діяльності економічних районів країни. Виробничий напрямок кожного з економічних районів формується залежно від масштабів територіального поділу праці та факторів що впливають на розміщення окремих галузей.

2. Внутрішньогалузева спеціалізація пов’язана з деталізацією виробничого процесу (виділення самостійних виробництв всередині галузі, подетальна та технологічна спеціалізація), що створює певний економічний ефект у розвитку самостійної галузі.

Для визначення рівня спеціалізації виробництва в районі використовуються показники:

- Коефіцієнт локалізації або концентрації даного виробництва в районі;

- Коефіцієнт виробництва продукції галузі на душу населення;

- Коефіцієнт міжрайонної товарності продукції одної галузі.

Ефективності спеціалізації сприяє кооперація, яка органічно пов’язана з розвитком спеціалізації виробництва.

Головна умова кооперування – широка мережа подетально технологічно спеціалізованих та організаційно відокремлених виробництв.

Залежно від виду спеціалізації розрізняють кооперування:

Предметне;

Подетальне;

Технологічне.

Воно як і спеціалізація сприяє поліпшення використанню виробних потужностей та персоналу на одних підприємствах і ліквідації проблем на інших.

Рівень кооперації визначають показники:

- Частка комплектуючих і напівфабрикатів, одержаних за кооперативними поставками в загальному обсязі продукції, що виготовляється в районі;

- Кількість підприємств, що кооперуються з певним підприємствами інших районів;

- Загальним обсягом,вартістю і середнім радіусом перевезень деталей вузлів, напівфабрикатів, що отримуються в процесі кооперування.

За допомогою різних показників оцінювати процес спеціалізації можна на основі таких критеріїв:

- Роль галузі району у міжнародному поділі праці;

- Товарність продукції і її у міжрайонному і внутрішньо територіальному споживанні;

- Роль галузі у виробництві даної продукції в районі.

В процесі аналізу і розрахунку ефективності спеціалізації районів використовують систему додаткових показників:

- Собівартість виробленої продукції;

- Питомі капіталовкладення на одиницю приросту продукції;

- Використання наявних трудових ресурсів і ступінь зайнятості працездатного населення;

- Транспортні витрати на доставку продукції в районі її споживання (використання).

При проведенні регіональних досліджень користуються порівняльними ознаками ефективності виробництва. Таким чином, характеризуючи економічний стан окремих районів України можна встановити, що собівартість окремих видів продукції в економічних районах є досить різною. Це спостерігається у таких галузях як: видобутку палива, виробництві електроенергії, видобутку хімічної сировини, виробленні с/г сировини і продукції тощо.

Порівнюючи собівартість виробництва продукції в економічних районах з середніми витратами в країні, можна визначити порівняльну ефективність спеціалізації окремих економічних районів за так званим індексним методом

i – індекс (показник) ефективності спеціалізованого економічного району

В_р – витрати виробництва на одиницю продукції спеціалізованому районі;

В_к – витрати виробництва на одиницю продукції в країні.

Цей індекс характеризує на скільки середньо районні затрати (або одержаний ефект) на одиницю виробленої продукції більші або менші, ніж в середньому по країні.

Таким чином спеціалізація районів посилює роль територіального поділу праці, передбачає подальший розвиток міжрайонних економічних зв’язків, оскільки кожен економічний район є органічною частиною всього н/г комплексу країни і виконує певні виробничі функції.

Ефективність міжрайонних виробничих зв’язків великою мірою залежить від правильного напрямку спеціалізації районів і наукового обґрунтування планування обсягів міжрайонного обміну товарами.

Тема 5: «Сутність, мета і завдання регіональної економічної політики»

Мета: розглянути сутність регіональної політики, її основні цілі і завдання

1. Сутність державної регіональної поліики (ДРП), її об’єкти і суб’єкти

2. Основні цілі ДРП

3. Завдання ДРП

4. Наукове обґрунтування ДРП

Основні поняття:

Державна регіональна політика, децентралізація, об’єкти і суб’єкти ДРП, державна національна економічна політика.

Література

2-с. 110-128 1-с. 881-895

1. Регіональна політика – процес складний. З одного боку, це чітко опрацьована в законодавчому аспекті практична діяльність держави в усіх регіонах країни. З іншого, - це соціально-економічна політика, яка здійснюється на базі державного законодавства самими регіонами для досягнення тих чи інших регіональних і місцевих цілей і завдань.

Аналізуючи ці підходи щодо розуміння регіональної політики, можна виявити, що далеко не всі заходи, що їх реалізують державні чи місцеві органи влади, є вираженням практичного втілення певного виду політики як системи дій, орієнтованих на досягнення поставлених цілей.

Регіональна економічна політика є складовою загальнодержавної економічної політики. Поняття ДРП виникло в 60ті роки 20 ст., коли в СРСР було створено Ради народного господарства (раднаргосп). З метою недопущення поширення національної самостійності в 1964 р. вони були реорганізовані в центральну галузеву структуру розвитку н/г. До 90% галузей н/г були підпорядковані міністерствам союзного і союзно-республіканського призначення.

Сьогодні ДРП все більше спрямовується на комплексний розвиток регіону, який містить комплекс державних рішень, узгоджених зі стратегією держави.

ДРП – це сукупність цілей, завдань, і механізмів, які визначають стратегію і тактику втілення їх в життя.

ДРП враховує широкий спектр національних, політичних, соціальних факторів, які відповідним чином можуть впливати на тенденції регіонального розвитку.

ДРП повинна формуватися таким чином, щоб забезпечити територіальну цілісність держави, створити рівноправні умови функціонування регіональних виробничих комплексів.

Основні принципи ДРП:

- конституційність і законність, на основі яких реалізація політики здійснюється відповідно до Конституції та інших законодавчо-нормативних документів на засадах чіткого розподілу завдань, повноважень та відповідальності як органами виконавчої влади так і органами місцевого самоврядування;

- забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного приросту на всій території держави, її грошово-кредитної, податкової, митної та бюджетної системи;

- наближення надання послуг органами державної влади та органами місцевого самоврядування до безпосередньо споживачів.

- диференційоване надання державної підтримки економічним регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків, передбачених законодавчими актами;

- стимулювання співробітництва між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у розробленні та реалізації заходів, спрямованих на економічний розвиток регіонів.

Здійснення цих заходів ДРП передбачає:

1. Сформувати нову територіальну структуру державного сектора економіки;

2. Реформувати систему управління державним сектором економіки;

3. Посилити економічні основи місцевого самоврядування та поширити його соціально-економічні функції;

4. Поетапно перейти на обґрунтовану систему бюджетного регулювання та розширення прав місцевих органів влади в бюджетній політиці України.

Переваги ринкової економіки в тому, що реальні виробники отримують економічну свободу виробляти товари, продавати їх і отримувати прибутки, а регіональні і центральні органи влади створюють їм передумови ефективного виробництва, отримуючи відповідні доходи до бюджетів. Тому важливим процесом на шляху формування є децентралізація та субсидіарність.

Децентралізація – розподіл повноважень, ресурсів, бюджетних коштів на користь менш розвинутих регіонів, посилення їх самостійності.

Субсидіарність – вищі суспільні структури розв’язують лише ті проблеми, які непідвладні для вирішення нижчими структурними підрозділами.

Крім цих принципів, як свідчить досвід розвинутих країн, до принципів ДРП відносять принципи:

Партнерство – активне співробітництво між суб’єктами господарявання з метою досягнення єдиної кінцевої цілі.

Провідне місце тут посідає: міжрегіональне співробітництво та розвиток прикордонного співробітництва.

Програмування – необхідність розробки стратегії розвитку регіону з урахування строкових цілей.

Воно передбачає чіткий порядок дій, джерела і порядок фінансування, виконавців, можливі негативні наслідки здійснюваних заходів. Тобто воно забезпечує цілеспрямоване виконання відповідних проектів – від визнання мети до її повного досягнення, а також координацію дій в просторі і часі.

Економічна політика формується, виходячи з вимог об’єктивних ЕЗ, інтересів виробників, регіонів і суспільства вцілому.

В умовах ринку економічна політика має певні структурні елементи:

1. Інституційна політика – самоуправління, підприємств, управління та регулювання інститутів регіону, управління і регулювання державних інститутів в регіоні;

2. Національна політика – державна мова, етнічна, культурна, тощо.

3. Ринкова політика – обмеження монополізму, розвиток конкуренції, лібералізація підприємництва, цін, зовнішньої торгівлі;

4. Соціальна політика – грошові доходи, комунальні послуги, демографічні процеси, соціальний захист.

5. Фінансова політика – грошова, податкова, бюджетна, кредитна, інвестиційна, інноваційна.

6. Виробнича політика – відносини власності, структурна, зайнятості, промислова, аграрна.

7. Економічна – раціональне використання ресурсів, збереження і відтворення довкілля.

Єдиної універсальної моделі ДРП не існує. Кожний регіон в своєму соціально-економічному розвитку залежить від значної кількості факторів, які різняться виходячи із територіальних особливостей. Відмінності між існуючими моделями зумовлені відмінностями в ідеях, які покладені в основу політики держави.

Класична теорія ДРП спирається на принципи, обґрунтованості Дж. Кейнсом. Він вважав, що утримувати рівновагу без втручання держави просто неможливо. Концепція Кейнса одержала назву «захисної» оскільки вона передбачає активне втручання держави в регіональний розвиток з метою зменшення диспропорцій у рівні розвитку окремих територій. З цією метою використовується широкий спектр економічних засобів впливу – фінансові трансферти, прямі інвестиції, зміни в системі оподаткування, окремі пільги. В центрі уваги депресивні території, на допомогу яким спрямована політика держави.

Американський економіст М.Фрідмен запропонував модель регіонального розвитку, яка ґрунтується на засадах ідеї неокласичної теорії економічного розвитку. За його моделлю, втручання держави у сферу господарювання є мінімальним, а головне завдання ДРП полягає в загальному підвищенні ефективності регіонального господарського комплексу. Найбільш гострі проблеми депресивних територій повинні вирішуватися не пріоритетно, а в міру нагромадження необхідних коштів внаслідок підвищення ефективності функціонування комплексів інших терторій.

Світова практика підтверджує цей висновок і доводить, що зростання розвитку відсталих територій не повинно відбуватися за рахунок механічного перерозподілу доходу, створеного у розвинених регіонах.

Суб’єкти економічної політики	Рівні і характер економічної політики	Цілі економічної політики
Локальні виробничі системи (підприємства, фірми)	Політика самоуправління виробництвом, пошуку партнерів, кредиторів, інвесторів, збуту продукції	Ефективне виробництво, лібералізація торгівлі, розширення виробництва, зростання прибутків
Регіони (області, райони, населені пункти)	Регіональна економіка і соціальна політика	Підтримка виробників, формування самодостатнього регіонального бюджету, соціальний розвиток і захист громадян і довкілля
Держава (Президент, Верховна рада, Кабінет міністрів)	Державна економічна, соціальна, військова, зовнішня політика	Зростання економічного потенціалу, формування самодостатнього державного бюджету, вирівнювання економічного розвитку регіонів і життя громадян

Україна інтегрується в Європу тому їй необхідно здійснити реформування адміністративно-територіального устрою держави, тобто чітко визначити статус регіонів, механізму взаємодії інститутів на місцевому та регіональному рівнях.

Що є об’єктом і суб’єктами ДРП?

В ринкових умовах об’єктами ДРП є регіони, які відрізняються між собою за темпами економічного розвитку, умовами для зайнятості населення та рівнем його життя.

Спеціальним об’єктом можуть бути депресивні чи монопрофільні території, зони стихійного лиха, природних, антропо- і техногенних катастроф.

Постійно перебувають у центрі уваги проблемні регіони, території яких характеризуються найвищим загостренням соціально-економічних проблем, пов’язаних з нераціональним розміщенням ПС.

Суб’єктами ДРП є центральні та місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання, пов’язані з соціально економічним розвитком регіону.

Формування і реалізація ДРП передбачає розробку типології регіонів як об’єктів цієї політики. В основу типології можуть бути покладені різні ознаки: природно-географічні, геополітичні, демографічні, соціально-економічні.

Основними показниками, за якими визначають тип регіону є:

- Виробництво ВВП на душу населення;

- Показники демографічної ситуації та якості життя людей;

- Техногенне навантаження економічних районів;

- Фінансовий стан і самозабезпеченість регіону;

- Активність інвестиційної політики;

- Забезпеченість бюджетної сфери.

Відповідно до структури економіки регіону ЕР:

Індустріальні;

Індустріально-аграрні;

Аграрні.

Виділяють експортно- та імпортно орієнтовані регіони. Часто виділяють стратегічно важливі державні території з метою важливого залучення іноземних інвестицій, зайнятості робочої сили, ефективного використання природних ресурсів. Це як правило прикордонні території, території віддалені від основної території держави, приморські території.

Типологія регіонів дає можливість оцінити ситуацію, визначити найефективніші методи і форми вирішення проблем.

Дата добавления: 2014-12-16