Основи педагогіки вищої школи 8 страница

Протягом перших курсів складається студентський колектив, формуються навички й уміння раціональної розумової праці, усв­ідомлюється покликання до обраної праці, дозвілля, побуту, вста­новлюється система роботи щодо самоосвіти і самовиховання про­фесійно-значущих якостей.

Різке руйнування багатолітнього звичного робочого стереоти­пу, основу якого складає відкрите І.П.Павловим психофізіологіч­не явище - динамічний стереотип, іноді призводить до нервових зривів і стресових реакцій.

З цієї причини період адаптації, пов'язаний із руйнуванням попередніх стереотипів, може на перших порах зумовлювати по­рівняно низьку успішність та труднощі у спілкуванні.

В одних студентів вироблення стереотипу відбувається стриб­коподібно, у інших - рівно. Безперечно, особливості перебудови пов'язані з типом нервової системи, проте соціальні чинники теж мають позитивне значення. Знання індивідуальних особливостей студента, на основі яких будується система його включення в нові види діяльності і нове коло спілкування, дає можливість запобіг­ти дезадаптичному синдрому, зробити процес адаптації рівним і психологічно комфортним.

На основі досліджень процесу адаптації першокурсників мож­на виділити такі труднощі:

• негативні переживання, пов'язані з виходом учорашніх учнів з шкільних колективів з їх моральною допомогою і мо­ральною підтримкою;

• невизначеність мотивації вибору професії;

• недостатня психологічна підготовка до неї;

• невміння здійснювати психологічну саморегуляцію поведі­нки і діяльності;

• відсутність повсякденного контролю педагогів;

• пошук оптимального режиму праці і відпочинку в нових умовах;

• налагодження побуту і самообслуговування, особливо при переході з домашніх умов до умов гуртожитку;

• відсутність навичок самостійної роботи;

• •невміння конспектувати, працювати з першоджерелами, словниками, каталогами, довідниками, показниками.

Всі ці труднощі - різні за своїм походженням, Одні з них -об'єктивні, інші - носять суб'єктивний характер і пов'язані з слаб­кою підготовкою, дефектами виховання в сім'ї та школі.

На жаль, при нарахуванні абітурієнта у вищий заклад освіти в основному враховується лише його успішність - рівень знань. Відсутність іншої інформації у викладача приводить до того, що процес пристосування студентів до вузівського життя затягується.

Для вироблення тактики і стратегії, що забезпечує оптималь­ну адаптацію студентів до вищого навчального закладу, важливо знати життєві плани, інтереси першокурсника, систему доміную­чих мотивів, рівень домагань, самооцінку, здатність до свідомої регуляції поведінки і т. ін. Успішне розв'язання цієї проблеми повязано з розвитком психологічної служби у вищому освітньо­му закладу. Дані психодіагностики потрібні, насамперед, самому студентові, кураторові, викладачеві.

Специфіка навчання у вищих закладах освіти така, що викла­дач, котрий читає лекцію, майже не має можливості враховувати індивідуальний темп засвоєння, рівень розвитку мислення кож­ного студента. У куратора теж мало часу на спілкування зі студен­тами. Тому першокурсники дуже часто відчувають дискомфорт.

Нові умови діяльності у вузі - це якісно нова, інша система взає­мин відповідальної залежності, де на перший план виходить не­обхідність самостійної регуляції своєї поведінки, наявність того ступеня свободи в організації своїх занять і побуту, які нещодавно були їм недоступні.

За нашими дослідженнями, третина студентів не можуть по­вністю включитися у навчальний процес до кінця першого семест­ру. Це має свою психологічну основу. Школяру, що виробив сте­реотип режиму навчальної діяльності на уроках, доводиться долати його з перших днів перебування у вищому навальному закладі. Не­достатня увага до формування продуктивного стиля мислення у школярів приводить до того, що навчальний процес у вищому на­вчальному закладі вимушений значною мірою спиратися на репро­дуктивне мислення першокурсників; до того ж, такий тип мислен­ня не дає можливості студенту приймати оптимальні рішення в нестандартних ситуаціях і легко адаптуватися у змінних умовах діяльності.

Процес адаптації кожного студента проходить по-різному. Юнаки і дівчата, що мають трудовий стаж, легше адаптуються, ніж вчорашні школярі.

Адаптації першокурсників вищого навчального закладу сприяє така система заходів: робота щодо комплектування академічних груп з урахуванням психологічних особливостей студентів і їх пси­хологічною сумісності; ритуал «Посвята у студенти»; виступи вик­ладачів; курс «Вступ до спеціальності»; знайомство з історією ви­щого навчального закладу і його випускниками; організація консультпунктів у гуртожитку; ведення щомісячної атестації, що дозволяє контролювати самостійну роботу і допомагати першокур­сникам.

Особливе значення для адаптації студента має колектив. А.С.Макаренко визначає колектив як «цілеспрямований комп­лекс особистостей», організованих, наділених органами колекти­ву. А там, де є організація колективу і питання ставлення товари­ша до товариша - це не питания дружби, не питання сусідства, а питання відповідальної залежності.

Формуванню колективу сприяє створення соціально-ціннісної єдності шляхом роз'яснення значущості навчання, його мети і за­дач, стимулювання активу стосовно згуртування колективу; роз­виток свідомості, творчості, дружби, розуміння взаємостосунків; закріплення авторитету активу; забезпечення дружньої спільної діяльності; проявлення турботи про студентів, врахування їх за­питів.

Студентський колектив проходить кілька стадій у своєму роз­витку за рівнем згрупованості, наявністю громадської думки, ав­торитетністю активу, а також рівнем вимогливості особистості до себе.

За словами Л.С.Виготського, роль педагога зводиться до того, щоб бути організатором соціального виховного середовища, регу­лятором і контролером його взаємодії з кожним студентом.

• Прямий обов'язок професорсько-викладацького складу всьо­го вищого навчального закладу полягає у тому, щоб допомогти студентові в процесі становлення його не тільки як майбутнього спеціаліста, але й як особистості, сприяти створенню атмосфери свободи, самоповаги та творчості.

У студентському житті схрещуються лінії формальних і нефор­мальних зв'язків. Але, на жаль, групи формуються за рішенням адміністрації, не враховуючи бажання студентів, та інших фак­торі» сумісності і рівня соціальної зрілості.

Думаючи про покращення умов навчання і виховання, потрібно цікавитись не тільки навчальними програмами і методами викла­дання, але й життям студента (ступенем його самостійності, спо­собом проведення вільного часу).

Відомо, що люди відрізняються характером, інтелектом, здат­ністю до самооцінки, емоційністю. Ці індивідуальні здібності по­трібно враховувати у процесі особистісно-середовищної взаємодії. Без цього неможливо ефективно впливати на студента.

Безумовно, якість набутих знань залежить від самого студен­та. Але не можна, щоб вузівська молодь проявляли себе як соц­іальна група тільки через цю провідну діяльність.

Дослідження доводять, що в останні роки постійні контакти в межах навчального мікросоціуму послаблюються. Можливо, що стійкий інтерес до обміну знаннями послабився; якщо студент не зміг самоствердитися у межах основного соціуму, він потрапляє до системи морально-психічного дискомфорту.

Важливе місце в системі особистісно-середовищних стосунків студента займають комунікативні зв'язки з професорсько-викла­дацьким складом. Зараз переважає суб'єктно-об'єктна парадигма, авторитарний стиль, компанійська поведінка з боку студентів, формалізм педагогічних заходів. Більш доцільною була б суб'єктно-суб'єктна взаємодія, яка має на меті:

• розвиток творчого потенціалу студентів на базі співробітниц­тва;

• прагнення до самореалізації і самовираження обох суб'єктів у навчальному процесі;

• удосконалення техніки спілкування.

Виникає необхідність пожвавлення роботи органів студентсь­кого самоврядування. Студентське самоврядування у вищому зак­ладі освіти функціонує з метою забезпечення виконання студен­тами своїх обов'язків та захисту їх прав і сприяє гармонійному розвитку особистості студента, формуванню у нього навичок май­бутнього організатора, керівника.

Основними завданнями органів студентського самоврядуван­ня є:

• забезпечення і захист прав та інтересів студентів;

• забезпечення виконання студентами своїх обов'язків;

• сприяння навчальній, науковій та творчій діяльності сту­дентів;

• сприяння у створенні необхідних умов для проживання і відпочинку студентів;

• створення різноманітних студентських гуртків, товариств, об'єднань, клубів за інтересами;

• організація співробітництва із студентами інших вищих зак­ладів освіти і молодіжними організаціями;

• сприяння проведенню серед студентів соціологічних дослід сприяння працевлаштуванню випускники»;

• участь у вирішенні питань міжнародного обміну студента­ми.

Отже, студентство - це особлива соціально група, яка має своє психологічні особливості, етапи розвитку соціальної адаптації у вищому навчальному закладі.

Запитання для самоконтролю

1. Дати визначення поняття «студентство».

2. Охарактеризувати студентство як соціальну групу, розкри­ти її специфіку.

3. Назвати основні шляхи становлення студента як суб'єкта педагогічної діяльності.

4. Розкрити сутність поняття соціальної адаптації.

5. Визначити головні умови соціальної адаптації студентів в освітньому закладі.

1.6. Організація виховної роботи у вищому навчальному закладі

«Виіховання може рухатись вперед
тільки з рухом усього суспільства».

(К.Д.Ушинський)

Термін «виховання» є похідним від слова «ховати», «вирощу­вати». В українській народній педагогіці воно вживалося у зна­ченні «оберігати», ховати від зла, шкідливого впливу. Поняття «виховувати» і «навчати» у сучасних умовах - це два самостійних поняття, хоча і взаємопов'язаних між собою. Навчання - частина вихований.

К.Д. Ушинський підкреслював: «Виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними і поодинокими особливостями, -її тіло, душу, розум». Ототожнювати ці поняття не можна. Ото­тожнення свого часу привело до дублювання понять «освіченість» і «вихованість».

В.М. Бехтєрєв писав: «Якщо освіта спрямована на примножен­ня людських знань і, отже, по збільшення ерудиції, то виховання розвиває розум людини, привчає її до синтезу і аналізу, воно слу­гує облагородженню душевних почуттів і зміцненню волі». Тому і методика виховання - це окрема галузь, яка має свою логіку.

Призначенням виховання як соціально-особистісного феноме­на є забезпечення взаємодії між поколіннями, сприяння станов­ленню індивідуума суб'єктом конкретно-історичного процесу, що передбачає безболісне входження та адаптацію підростаючих по­колінь до життя в певних соціально-економічних реаліях.

Тому інтенсивні процеси державотворення в умовах соціаль­ної трансформації суспільних відносин неможливі без теоретич­ного обґрунтування і реалізації в освітньо-виховних закладах нової та удосконалення існуючих парадигм виховання. При всій різноманітності пошуків, що ведуться в світі, нині, на нашу думку, слід зупинитися на чотирьох напрямах у дослід­женнях.

Перший із них визначається як раціоналістичний. Він може мати авторитарний чи ліберальний характер, але обов'язково з наданням переваги науковій раціональності. Сутність цього напря­му в абсолютизації наукових знань («знаннєцентризм»). Нині він характеризується як прогресивними, так і реакційними тенденці­ями. Біля витоків цього напряму стояли К.Д.Ушинський та М.І.Пирогов, які підкреслювали важливу роль виховання у фор­муванні людської особистості. У педагогічній творчості цих та інших педагогів подальше обгрунтування знайшов принцип єдності навчання і виховання.

Другий напрям досліджень визначається як культуроцент­ричний, де культура розглядається як підґрунтя виховання й осві­ти. Це більш сучасний погляд на виховання, який розвивається в руслі процесів демократизації. Він не обмежується школою, пе­редбачає гуманний соціум, який здатний гармонізувати відноси­ни людини і суспільства.

На особливу увагу, на наш погляд, у культуротворчому на­прямі заслуговує культуротрадицієзнавчий аспект.

Педагогічна теорія і шкільна практика виховання нині харак­теризуються етнізацією змісту педагогічного процесу, основним чинником якої виступають національна культура, система тра­дицій українського народу. Традиції мають національно-культур­ний, високоморальний характер.

М.Грушевський першим обгрунтував концепцію світового зна­чення національних традицій. За його висновком, національна творчість і надбання українського народу «не має суперників се­ред народів Європи». У багатотомній фундаментальній «Історії України-Руси» М.Грушевський стверджував, що український народ «у творах свого духу заложив пророчисті свідоцтва своїх визначних культурних прикмет, багатих здібностей і здобутків довгого історичного життя». У наукових колах формується і третій напрям у новій парадигмі виховання, однак його сутність і зміст чітко ще не визначені. Деякі вчені, зокрема А.П. Валецька, розглядають його як «культурот­ворчий», висхідним принципом якого вважають «цілісність кар­тини світу і людини в ній». На наш погляд, культуротворчий на­прям є лише аспектом більш широкого культуроцентричного.

Базуючись на вченні В.І. Вернадського і сучасних світових тен­денціях, визначають нову виховну парадигму як планетарно-осо­бистісну, глобально-історичну засвоїм значенням, в основі якої -освічена людина, озброєна науковими знаннями і найновішими культурними досягненнями людства. Найважливішим чинником формування нового біосоціального буття людства В.І.Вернадський вважав наукову думку, що розглядається ним як упорядковане сприйняття дійсності. Видатний учений першим зрозумів завдан­ня, що постило перед людством: це розумна організація суспіль­ства, гармонія взаємовідносин як єдиного цілого природи і суспіль­ства. В.І.Вернадський писав: «Не можна безкарно йти проти принципу єдності всіх людей як закону природи... Людство, взяте у цілому, стає могутньою геологічною силою, і перед ним, перед його думкою і працею постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого».

Сучасна, розроблена Бойко Л.М., нетрадиційна особистісно-гуманістична парадигма виховання має антропоцентричний ха­рактер. Вона об'єктивно прийшла на зміну знаннєцентричної і культуроцентричної парадигм, її системоутворюючим фактором виступає не культура, не освіта, а дитина як унікальна непов­торність і найвища цінність. Для практичної реалізації особистіс-но-гуманістичної парадигми необхідне забезпечення суб'єкт-суб'єктних, морально-естетичних взаємин дітей і дорослих на рівні співробітництва і співтворчості. Нова парадигма грунтується на ідеях вітчизняної філософської традиції.

Визначаючи, що виховання і навчання детермінуються сучас­ними соціальними процесами, в особистісно-гуманістичній пара­дигмі доводиться необхідність перенесення акцентів із потреб і запитів суспільства на інтереси і потреби людини. Бо не людина існує для суспільства, а суспільство - для неї. Усвідомлення цього потребує піднесення культурного рівня, етико-естетичної, гумані­стичної спрямованості школи, орієнтованої на можливості й по­треби дитини.

Особистісно-гуманістична парадигма виховання теоретично обгрунтована в науково-методичному посібнику. Вона викорис­товується в практиці педагогічних закладів освіти всіх рівнів ак­редитації і загальноосвітніх шкіл, що підтверджує її перспектив­ний характер. Інтеграцію України у світовий культурно-освітній простір може забезпечити передусім система виховання, адекват­на меті держави і конкретної особистості. Тому в сфері виховання відбувається інтенсивний пошук більш досконалої моделі. Вона повинна базуватися на кращих національних, культурних і вихов­них традиціях, враховувати уроки історії українського народу, власні ресурси і можливості держави, забезпечувати духовну і професійну творчість педагогічної громадськості.

Якщо наука є спільною для всіх народів, то всезагальної систе­ми виховання не існує ні в теорії, ні па практиці. Кожен народ тво­рить свою систему виховання, яка відповідає характерним рисам його народності.

Національне виховання - це виховання молоді на культурно-історичному досвіді свого народу, його традиціях, звичаях і обря­дах, багатовіковій мудрості, духовності. Воно є конкретно-історич­ним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як необхі­дний і невід'ємний складник їх соціалізації.

«Виховання створене самим народом і засноване на народних починаннях, має таку виховну силу, якої немає в найкращих сис­темах, що ґрунтуються на абстрактних ідеях, чи запозичені в іншо­го народу»2.

Національне виховання духовно відтворює в молоді народ, увічнює в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй. Виховання є складовою частиною ідеології та культури суспіль­ства. Це категорія загальна, об'єктивна, історична і вічна.

К.Д.Ушинський стверджував, що всі європейські народи ма­ють багато спільних педагогічних форм, але кожний народ має свою мету виховання.

Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко національ­ним за своєю сутністю, змістом, характером. Софія Русова писала, що національне виховання забезпечує кожній нації найширшу де­мократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні і самобутні скарби задля вселюдсь­кого поступу. Тоді виховання через пошану до свого народу вихо­вує в дітях пошану до інших народів.

Виховний процес, що організується в кожній виховній системі (великій, середній) малій) є дуже складним явищем. Кожен ко­лектив вихователів завжди відповідальний за його організацію перед суспільством, майбутніми поколіннями.

За словами А.С.Макаренка, перед вихователями завжди стоїть подвійний об'єкт: особистість і суспільство. Змінюючи особистість, змінюємо суспільство; зміна суспільства впливає на формування особистості кожної людини.

Процес виховання завжди спрямований на зміну поглядів, пе­реконань, ідеалів, звичок, поведінки. Сутність виховання з точ­ки зору філософії визначається ЯК перетворення культури люд­ства в індивідуальну форму існування. Сутність виховання з точки зору педагогіки полягає у привласненні соціального досвіду. Зміст цього процесу полягає в тому, щоб те зовнішнє, об'єктивне, най­краще, що є в соціальному досвіді, стало суб'єктивним, тобто пе­ретворилося на погляди і переконання, вчинки і поведінку осо­бистості.

У формуванні людської особистості, поряд з природними особ­ливостями, провідна роль належить виховуючим відносинам.

Ідеалом виховання в нашому суспільстві є гармонійно розви­нена, високоосвічена, соціально активна й національне свідома людина, що наділена глибокою громадянською відповідальністю, високими духовними якостями, родинними й патріотичними по­чуттями, є носієм кращих надбань національної та світової куль­тури, здатна до саморозвитку і самовдосконалення. Головна мета національного виховання: набуття молодим поко­лінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань украї­нського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взає­мин, формування у молоді рис громадянина української держави, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури. Мета національного виховання кон­кретизується через систему виховних завдань, що є загальними не тільки для усіх виховних закладів, а для всього суспільства загалом.

Стрижневим завданням всієї системи виховання в Україні є виховання громадянина. Тому у ВНЗ суттєвим є використання теоретичної парадигми національного виховання, запропонова­ної В.Гнатюком, через тріаду рис особистості «громадянин - патр­іот - гуманіст» (рис. 5).

Ідеал, мета, завдання національного виховання загалом по­ширюється і на виховання студентської молоді у вищих навчаль­них закладах України. Вищі навчальні заклади мають здійсню­вати підготовку інтелектуального генофонду нації, виховання духовної еліти, примножувати культурний потенціал, який за­безпечить високу ефективність діяльності майбутніх спеціалістів.

Це може бути досягнуто через:

• виховання майбутніх спеціалістів авторитетними, високоос­віченими людьми, носіями високої загальної світоглядної, політичної, професійної, правової, інтелектуальної, соціаль­но-психологічної, емоційної, естетичної, фізичної та еколо­гічної культури;

• створення необхідних умов для вільного розвитку особистості студента», його мислення і нагальної культури, шляхом залу­чення до різноманітних видів творчої діяльності (науково-дослідної, технічної, культурно-просвітницької, правоохо­ронної та ін.);

• збагачення естетичного досвіду студентів шляхом участі їх у відродженні забутих та створенні нових національно-культур­них к традицій регіону, міста, вищого навчального закладу;

• формування «Я» концепції людини творця на основі само­освіти, саморозвитку, самовиховання, самовдосконалення, моральної самозавершеності;

• пропаганду здорового способу життя, запобігання вживан­ню студентами алкоголю, наркотиків, викорінення шкідли­вих звичок.

Цілеспрямоване формування готовності до педагогічної діяль­ності передбачає систематичне і комплексне використання прин­ципів, засобів, форм, методів професійного виховання.

Результативність виховного процесу залежить від певних пе­дагогічних умов, серед яких особливо значущим є співвідношен­ня позиції особистості і системи педагогічних впливів.

Процес становлення студента як спеціаліста складається з де­кількох етапів: усвідомлення соціальної ролі праці педагога, сприйняття вимог педагогічної професії, усвідомленого пред'яв­лення цих вимог до себе, самовиховання необхідних якостей, мо­делюючих особистість вчителя, реалізації творчої діяльності. Ці етапи професійного становлення майбутнього спеціаліста скла­дають основу професійно-педагогічного виховання у ВНЗ; процес якого включає в себе навчальну, наукову, позааудиторну та гро­мадську роботу.

Велика увага має приділятися використанню виховного потен­ціалу навчальних предметів, які формують філософсько-світогляд­ну позицію, науковий досвід, пізнавальну активність і культуру розумової праці, навички самоврядування, соціальної активності і соціальної відповідальності, політичну культуру студентів; роз­вивають почуття любові до Батьківщини і свого народу, право­свідомість; сприяють виробленню свідомого ставлення до праці, естетичної культури і фізичного вдосконалення.

Активне засвоєння суспільно-історичного досвіду майбутніми вчителями забезпечує діяльнісний підхід.

Цілісність цього досвіду забезпечує системний підхід в органі­зації виховного процесу у вищих педагогічних навчальний зак­ладах.

В умовах розбудови української державності і подальшого роз­витку незалежності України реальною методологічною основою виховання як соціального явища є ідеологія державотворення зо­рієнтована на загальнолюдські та національно-культурні цінності.

Теоретичною основою виховної діяльності в наш час є новий національно-культурний зміст, звернення до коренів етнопедаго­гіки, знайомство з іменами забутих предків.

Студент педагогічного навчального закладу готує себе не лише до навчання дітей, а й до їх виховання. І перш ніж вчити дітей са­моствердженню у суспільстві, він має сам навчитися цьому.

Тому головне завдання педагогічного вузу - це виховання гро­мадянина не для того, щоб примусово нав'язувати йому зовнішні демократичні ритуали, залучати до споживацьких ідеалів, а вчи­ти тим особистим якостям, котрі на засадах традиційно-зберіга­ючих та творчо-оновлюючих начал зроблять наше суспільство життєспроможним і дійсно громадянським, дійсно демократич­ним.

Специфіка виховного процесу у вищих педагогічних закладах полягає в тому, що він включає в себе формування педагогічної спрямованості майбутніх педагогів і основ професійної етики. При організації виховного процесу важливо пам'ятати про умови його результативності, а саме:

• формування морального обличчя особистості відбувається на основі діяльності людини і її спілкування із оточуючими;

• співвіднесення зовнішніх впливів з індивідуальними особ­ливостями особистості;

• знання джерел і рушійних сил її самовизначення. Педагогічний навчальний заклад має сформувати культуру

самовизначення у кожного студента.- Життєве самовизначення більш широке поняття, ніж тільки професійне і навіть громадянсь­ке. Воно характеризує людину як суб'єкта власного життя і влас­ного щастя, яка самореалізує спої сили і здібності. Необхідно у майбутніх вчителів сформувати базову культуру. Базова культу­ра є деякою цінністю, що містить у собі оптимальну наявність властивостей, якостей, що дозволяють людині розвиватися в гар­монії з суспільною культурою. Сьогодні варто звертати увагу на формування у майбутніх вчителів таких якостей, як-от: професій­на гідність, вірність обов'язкам, діловитість, уміння вести диску­еію, відповідальність.

Структурними елементами процесу виховання є: мета, зміст, форми, методи і засоби виховання, його результат. Компонентами процесу виховання є: свідомість особистості студента, її емоційно-чуттєва сфера, звички поведінки.

Таксономія цілей в афективній (емоційно-цінністній) сфері включає цілі формування емоційно-оообистісного ставлення до явищ навколишнього світу на рівні:

•сприймання (моральних норм суспільства);

• інтересу (сформованості інтересу до моральних норм суспіль­ства);

• готовності (реагувати певним чином на події, вчинки людей);

• засвоєння ціннісних орієнтацій;

• активного їх вияву.

Створення чіткої таксономії цілей у виховній роботі дає мож­ливість професорсько-викладацькому складу концентрувати зу­силля на головних завданнях, забезпечувати ясність і гласність спільної роботи викладачів і студентів, створювати еталони резуль­татів роботи.

Підвищенню ефективності виховної роботи у педагогічних зак­ладах освіти, на нашу думку, могли б сприяти перспективні пла­ни виховання студентів, які б координували організацію виховної роботи на рівні ректорату, факультетів, деканатів, кафедр, кура­торів груп відповідно кожного року навчання, забезпечуючи єдність вимог і дій, наступність і перспективність виховного про­цесу протягом усіх років навчання студента. Виховний процес у вищому навчальному педагогічному закладі реалізує принципи виховання, що визначені Концепцією виховання дітей та молоді у національній системі освіти і склалися історично (єдність націо­нального і загальнолюдського; природовідповідність; культурові­дповідність; активність, самодіяльність і творча ініціатива студен­тської молоді; демократизація виховання; гуманізація виховання; безперервність і наступність виховання; єдність на­вчання і виховання; цілеспрямованість; диференціація та індив­ідуалізація виховного процесу; етнізація; комплексний підхід; опора на позитивне).

Основні напрями виховання реалізуються у педагогічних на­вчальних закладах у процесі навчання та позааудиторної діяль­ності студента.

Позааудиторна виховна робота у вищому навчальному закладі проводиться на основі студентського самоврядування, активності і самостійності студентів за умови керівної ролі студентського акти­ву і педагогічної допомоги викладачів. Позааудиторна робота сти­мулює формування особистості майбутнього педагога у контексті професіоналізації всіх виховних впливів на студентів.

Професіоналізація позааудиторної роботи вміщує, з одного боку, «спеціалізацію», тобто урахування специфіки факультету, а з іншого - «педагогізацію», яка враховує загальну професіогра­му вчителя, надаючи всій системі навчально виховної роботи у вищій школи педагогічної спрямованості, широко застосовуючи в практиці виховання прикладів із професіональної діяльності.

Позааудиторна виховна робота дозволяє надати процесу набут­тя професії особистісного забарвлення. Вона містить форми, які забезпечують вдосконалення загальної педагогічної підготовки студентів. Основними напрямами професіоналізації позааудитор­ної виховної роботи можна вважати врахування специфіки факультету при організації і прове­денні виховної роботи із студентами;

• широке використання форм, що відображають специфіку професійної діяльності майбутніх педагогів;

• моделювання і розв'язання педагогічних ситуацій;

• вдосконалення умінь і особистісних якостей майбутніх ви­хователів у процесі включення їх до активної позааудитор­ної виховної діяльності;

• психолого-педагогічне обґрунтування методів і форм позаа­удиторної роботи студентів.

Основними напрямами виховної роботи у вищому навчально­му закладі є: формування наукового світогляду; громадянське та патріотичне виховання; правове виховання; моральне виховання; художньо-естетичне, трудове, фізичне виховання; екологічне ви­хованняя; професійно-педагогічне виховання.

Основними засобами і формами реалізації цих напрямів робо­ти у вищих навчальних закладах є: диспути, вечори, читацькі кон­ференції, бесіди, свята, лекції, зустрічі та інше.

Наприклад, серед основних заходів громадянського та патріо­тичного виховання можна назвати:

• Бесіди та лекції з патріотичної тематики про історію, куль­туру, літературу і мистецтво різних народів і країн, про їх культурні взаємозв'язки;

Дата добавления: 2014-12-16