Суспільний лад 2 страница. Унаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблював­ся, у середині XVII ст

Унаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблював­ся, у середині XVII ст. на українських землях майже не залишило­ся вільних селян. Одночасно зникала різниця у правовому станови­щі існуючих груп селянства, яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати як заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх. Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми се­лянами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти шляхтича низкою умов, які зводили це право нанівець.

Міське населення. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV — у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст, зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок, а як на­слідок цього — поглибленню майнового і класового розшарування у середовищі міського населення України.

За своїм соціальним станом мешканці міст поділялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації перебували чисе­льно невеликі, але найзаможніші купецько-лихварські і ремісничі верхівки, заможні магістратські урядники. Придбавши землі і за­лежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. Наприклад, у Львові, досить багато­людному на той час місті (понад 15 тис. осіб), до цього прошарку належало 40—50 сімей.

До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: особи, які займалися різними промислами, майстри — ха­зяї майстерень і бюргерство, або «поспільство».

Третю, найчисленнішу, категорію міщан становили міські низи — плебс: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розо­рилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники («партачі»).

Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів поль­ського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і соціально-економічні права та привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення. Так, міщани україн­ського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею (окрім дрібної), їм був закритий доступ у деякі ремісничі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях.

Міста були осередками ремісництва. Безперечно, це відби­валося на соціальному складі міста. Наприклад, наприкінці XIV ст. у Львові працювали ремісники 23-х професій, а в Києві на зламі XV—XVI ст. мешкали кравці, кушніри, шевці, ковалі, ювеліри, різ­ники та ін.

Протягом XV— першої половини XVI ст. в українських міс­тах швидкими темпами розвивалися ремесло і торгівля, що приво­дило до зростання кількості середніх прошарків міського населен­ня. Наприкінці XV ст. у Львові були ремісники вже 36 професій, а чисельність цехових майстрів досягала 500 осіб. Сучасники мали на увазі високий рівень львівської ремісничої майстерності, коли на­зивали Львів «школою ремісництва». Великими ремісничими цент­рами в Україні були також Луцьк, Кременець, Холм, Кам'янець-Подільський, Перемишль, Ковель та ін. У середині XVI ст. налічу­валося понад 130 спеціальностей міського населення, з них безпосе­редньо ремісничих — близько 80.

Ремісники у містах об'єднувалися у професійні корпорації — цехи. Цехові устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їхніх членів. На чолі цеху стояв цехмейстер — старшина цеху, якого обирали з найвпливовіших майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і розпоряджалися цеховим майном. Вони також мали судові повноваження: судили членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини, а також здійснювали третейський суд. Найсуворішим покаранням було виключення з це­ху, бо це дорівнювало втраті права на зайняття професією.

Повноправними членами цехових об'єднань вважалися тільки майстри — власники майстерень, у яких працювало по кілька під­майстрів і учнів. Від кандидата у майстри вимагалася не тільки ви­сока професійна кваліфікація, а й гроші для заснування майстерні і внесення певної суми до цехової каси. За соціальним і майновим станом члени цехових організацій не були рівними. Головували в них найбагатші майстри. Нижчий соціальний прошарок цехової ор­ганізації становили підмайстри, які експлуатувалися майстрами й усувалися від участі у внутрішніх цехових справах.

Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конку­рентами. Усі, хто займався ремеслом, мали входити до певного це­ху. Особи, які працювали таємно, переслідувалися. Цех стежив за тим, щоб робота рівно розподілялася між його членами, щоб у кож­ного майстра була однакова, суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збути ремісничу продукцію належало лише його членам.

Відомості про діяльність цехів у містах України з'являються наприкінці XIV ст. Зростання чисельності цехів в українських міс­тах відбувалося швидкими темпами. Якщо у Львові наприкінці XIV ст. налічувалося лише чотири цехові організації, то у середині XVI ст. їх було вже 20. Протягом XV ст. цехові ремісничі організа­ції виникли у Києві, Луцьку, Кременці. У першій половині XVI ст. вони існували вже в багатьох містах України.

Окрім цехових ремісників, в українських містах, як зазнача­лося, була чимала група позацехових ремісників («партачів»). Цей соціальний прошарок міщан українських міст становили ремісники, які не могли увійти до цеху з національно-релігійних міркувань, через відсутність коштів, і, нарешті, сільські ремісники, котрі пра­цювали в місті.

З розвитком ремесла в українських містах чисельність поза­цехових ремісників неухильно зростала головним чином за рахунок вихідців із села. Наприклад, у Львові у першій половині XVII ст. позацехові ремісники становили понад 40% загальної кількості ремісників міста. Цехи як монопольні виробники і збувальники товарів у своїй галузі бачили в «партачах» конкурентів і намагали­ся не тільки не допустити їх у цехові організації, а й повністю паралізувати їхню діяльність. З цією метою вони нападали на майс­терні «партачів», виганяли їх за межі міста тощо. Але намагання цехів протистояти позацеховим ремісникам не завжди були вдали­ми, бо «партачів» підтримувала шляхта і міська влада.

Значного розвитку в українських землях набула міська тор­гівля, основними формами якої виступали ярмарки, торги, щоденна крамнична торгівля. У Києві, Летичові, Берестечку, Дрогобичі і Львові, наприклад, ярмарки відбувалися двічі на рік, а у Барі і Лу­цьку — тричі на рік.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. відбува­ється подальший розвиток ремісництва, промислів і торгівлі у міс­тах України і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування у середовищі міського населення. Мешканці міст, як і раніше, по­ділялися на три групи: патриціат, бюргерство і міську голоту — плебс.

Міський патриціат, до складу якого входили впливові сім'ї польських, литовських і українських багатіїв, продовжував контро­лювати усе життя в місті.

В опозиції до патриціату перебувало бюргерство. Зрозуміло, що бюргерство, невдоволене засиллям патриціату, прагнуло змен­шити вплив останнього і поширити свої права. Однак бюргерство виступало лише проти тих вад феодального ладу, які зачіпали його інтереси.

З розвитком міст поступово збільшувалася і чисельність плеб­су — ремісників, що розорилися, підмайстрів, учнів, «партачів». Го­лота становила більшість населення у містах і була найбільш екс­плуатованою його частиною. Тому не випадково, що вона являла собою найрадикальнішу силу, яка виступала проти соціального і національно-релігійного гноблення, утисків з боку феодалів і цехо­вих майстрів.

Посилення експлуатації міських низів призводило до опору голоти. Вона утворювала власні організації — «господи» — для охо­рони від утисків і експлуатації з боку майстрів. У 1469 р. господа підмайстрів ткацького цеху з'явилася у Львові, а в 1483 р. господа підмайстрів швацького цеху була створена у Коросно. Боротьба підмайстрів проти майстрів хоча і велася досить довго і нерідко жорстоко, як правило, обмежувалася локальними конфліктами.

Значну частину міського населення становили козаки й жов­ніри. Це передусім стосувалося Подніпров'я і Брацлавщини. Так, за люстрацією 1616 р. у Каневі, Черкасах, Чигирині, Білій Церкві, Пе­реяславі налічувалося приблизно 77% козацьких дворів.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста (королівське, приватновласницьке, самоврядне), майнового стану і роду занять міщанина. У найтяжчому становищі перебу­вали мешканці приватновласницьких міст. Міщани, що займалися землеробством, платили чинш, розмір якого постійно зростав. Так, з міщан Калуша у 1549 р. стягувалося 20 грошей з «диму», а у 1616 р. — 50. А в місті Підгородиьому грошова рента за цей самий час зросла майже утричі (від 24 до 68 грошей). Крім того, міщани міст, які були власністю світських та духовних феодалів, були зо­бов'язані виконувати на користь власника численні і важкі повин­ності: косити сіно, збирати хліб, возити дрова, а також сплачувати всілякі податки — в'їзні, весільну куницю та ін. Мешканці приват­новласницьких міст не мали права без згоди міської адміністрації залишати місто чи переходити в інший стан.

Мешканці великокнязівських і королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також ті, що встановлювалися для них старостами й управителями: будували, ремонтували і підтри­мували у належному стані замкові споруди, формували ^посполите рушіння», забезпечували замкову і польову варту. Особливо тяж­кою повинністю для мешканців великокнязівських і королівських міст був обов'язок давати у військо «вибранців» з усім необхідним для служби спорядженням. Наприклад, у першій половині XVII ст. місто Степань виставляло у похід 40 вибранців, Дубно і Чудівно — 20, Острог, Коростень, Базалія — по 10 вибранців. Крім того, міща­ни таких міст України, як Вінниця, Канів, Житомир, Черкаси, мали супроводжувати «конно» і «збройно» старост і воєвод під час війсь­кових експедицій.

Міщани міст, які користувалися самоврядуванням, хоча і бу­ли юридично незалежними, однак виконували як загальнодержавні повинності, так і ті, які встановлювалися міськими властями: утри­мання міської адміністрації і варти королівських військ, сплата гро­шових податків.

Магдебурзьке право значно полегшувало залежність міщан від феодальної держави й окремих феодалів (іноді уряди Литви і Польщі видавали грамоти на Магдебурзьке право і приватновлас­ницьким містам на прохання їхніх власників), а відтак об'єктивно сприяло прогресивному розвиткові феодальних міст. Але на укра­їнських землях Магдебурзьке право, на відміну від країн Західної Європи, не повністю звільняло міщан від феодальної залежності, іноді воно перепліталося з нормами звичаєвого права. Крім того, у більшості українських міст польська влада дозволяла користувати­ся Магдебурзьким правом лише католикам, а православне населен­ня, тобто українське міщанство, істотно обмежувалося у правах на торгівлю, ремесло, участь в установах міського самоврядування.

У Львові, наприклад, українські міщани не допускалися у деякі цехи, обмежувалося їхнє право на торгівлю сукном, горілкою та ін. Мешкати і придбавати собі будинки їм дозволялося лише у певному районі Львова, який звався «Руською вулицею». Приблиз­но у такому самому становищі перебували українські міщани Пе­ремишля, Кременця та інших міст. Львівські міщани звернулися зі скаргою з приводу національних та релігійних гонінь до короля, проте згідно з королівською грамотою Сигізмунда усі попередні утиски українського населення Львова залишалися.

Дещо інакше розгорталися події у Києві. У 1506 р. київські міщани просили короля підтвердити їхні права і поскаржилися на введення воєводою «новини» — не запалювати вночі свічки під за­грозою штрафу. Ця заборона серйозно зачіпала інтереси ремісни­ків, які мусили працювати ввечері і навіть вночі. Король своєю гра­мотою підтвердив права київської шляхти на самоврядування, а щодо «новини» вказав, що більше «не треба воєводі тієї вини бра­ти». Проте королівська грамота не вирішила проблеми. У 1523 р. кияни знову скаржилися на воєводу, який відбирав у них коней, брав безкоштовно «живність», захоплював «дворища міські, і виго­ни, і пахотні землі». Минув деякий час, і в 1564 р. міщани Києва знову попросили захистити їх від самоуправства воєводи князя Острозького, який стягував з міського населення незаконні плате­жі, зокрема, щорічний «поклон» у розмірі 200 коп грошей, а його слуги брали у міщан різні товари, не сплачуючи за них грошей.

Ці утиски й обмеження викликали тривалу і наполегливу бо­ротьбу українського міщанства за повернення своїх прав. Причому міщани часто не обмежувалися скаргами, а діяли активніше. В де­яких містах справа доходила до збройних сутичок і навіть повстань проти старост і воєвод. Так було, наприклад, у Черкасах і Каневі у 1536 p., у Вінниці і Брацлаві — у 1541 р.

Міста України були для Великого князівства Литовського ва­жливим джерелом грошових надходжень до скарбниці. Тому на міщан, незалежно від категорії міста, поширювалися усі загально-державні податки — серебщина, воловщина, подимний збір. На­приклад, наприкінці 70-х років XVI ст. державні чиновники стягу­вали з міщан Суділкова усіляких податків на суму 4 копи 22 гроша; міщани Насухоїж сплачували податки на суму 8 коп 44 гроша, Ост­розька — 13 коп 2 гроша, Турійська — 23 копи, Жукова — 24 копи 51 грош, Києва — близько 100 коп. З міщан збиралася й церковна десятина. Наприкінці XVI ст. міщани Миколаєва (Галичина) давали священику з лану по півміри пшениці і вівса, а на Пасху — ще й по одному грошу з дворища.

На зламі XV—XVI ст. спостерігається значне зростання міст на українських землях. Збільшення чисельності міського населення відбувалося не тільки за рахунок природного приросту населення, а й шляхом поповнення міст селянами-втікачами. Зрозуміло, що право на переселення до міста поширювалося лише на тих селян, які мали на те дозвіл від свого феодала. У Литовському статуті 1529 р. була стаття, що регулювала вихід селян від феодала до міста. Селя­ни, які прибували до міста, мали негайно сповістити про це «місце­вого бургомістра». Останній мусив зібрати відповідні довідки про прибулих і отримати від їхніх володарів підтвердження про те, що вони відпущені у зв'язку з голодом. І коли перевіркою встанов­лювали, що феодал «геть їх вибив, не хотячи їх годувати», покріпа-чені вважалися вільними.

Козацтво. Нові явища у суспільно-політичному житті україн­ських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової сис­теми землеробства, мали серйозні наслідки — все більше посилю­вався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав україн­ського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найпоширенішою формою якої були се­лянські втечі. На Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніше виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали ма­совим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими сели­щами втікали у майже безлюдні східні й південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини.

Пориваючи з феодальною залежністю й осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і називалися козаками. У другій половині XV — на початку XVI ст. поселення се-лян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М. Грушевського, було середнє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче від Ки­єва, яка у XIV—XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше — Київського воєводства.

Малозаселені і безлюдні степи, куди переселялися втікачі, бу­ли багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони розорювали цілинні землі, прокла­дали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Крім землеробства, козаки займалися скотарством і промис­лами. Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін.. Так, на зем­лях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів, відбу­валося формування нової соціальної групи — козацтва.

Козацькі слободи й хутори вирізнялися значним добробутом порівняно з убогими селищами феодально залежних селян переду­сім тому, що вільна людина була більш заінтересована у результа­тах своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком. Економічна не­рівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його по­явою, бо селяни-втікачі істотно різнилися за своїм майновим ста­ном. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселяло­ся заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта. А на нових місцях майнове і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку, засну­вання власного господарства потребувало значних матеріальних ресурсів, що примушувало козаків «спрягатися» або йти у найми до заможних сусідів, а з іншого — існування вільних земель і відсут­ність обмежень відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва козацької бідноти — «голоти».

Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію — «громаду». Кожний утікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, діставав фор­мально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема у виборах козацької старшини — отаманів, суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада значною мірою зберігала риси селянського демократизму.

Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одра­зу ж протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була привабливою силою для пригнобленого селянства і місь­кої голоти, а з іншого — викликала шалений опір панівних верств, які намагалися, якщо не знищити козацтво як соціальну групу, то максимально обмежити її.

Заселення козаками середнього Подніпров'я відбувалося у го­стрій боротьбі з литовськими, польськими й українськими феода­лами, які намагалися повернути козаків колишнім володарям і за­гарбати освоєні козаками землі. На зламі XV—XVI ст. магнатам вдалося захопити частину козацьких земель на Поділлі і Київщині. У відповідь на це на початку XVI ст. козацькі поселення стали ви­никати на найвіддаленіших південно-східних кордонах України, переважно в районі Канева і Черкас. Але магнатсько-шляхетський колонізаторський потік, який рухався слідом за народною колоніза­цією, незабаром захопив і ці землі. Уже в першій половині XVI ст. тут осіли великі феодали, які захопили разом із землями посади старост і підстарост. Ставши власниками землі й зосередивши у своїх руках адміністративну владу, вони примушували місцеве на­селення відбувати на їхню користь різні повинності і сплачувати грошові побори.

У відповідь на утиски і пограбування на території Канівського і Черкаського староств спалахнули козацькі повстання, найбільш значним з яких було повстання 1536 р. Після його придушення більшість козаків Черкаського і Канівського староств, рятуючись від репресій, втекла за дніпровські пороги.

Згодом район дніпровських порогів стає найбільшим центром українського козацтва. Мотиви, які змушували людей шукати для себе притулку у дикому Запоріжжі, були різноманітні. Сюди йшли люди «і з доброї волі, і з неволі»: були ті, хто натерпівся від ярма феодальних повинностей, усі, хто зазнав знущання, носив у своїх грудях «печаль люту», «горе-недолю» тощо. Зрозуміло, що націо­нальний склад козацтва був досить строкатим. Тут можна було зустріти українців, поляків, литовців, білорусів, представників ін­ших національностей.

Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне положення, природні багатства) і не­гативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) боки. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати насамперед про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються «городці», тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані «січі». Однак забезпечити існування козацьких поселень за дніпровськими порогами, утворити з них грізну для f ворогів військову силу можна було тільки шляхом їх об'єднання в козацьке товариство-громаду з єдиними органами управління.

У середині XVI ст. у козаків за дніпровськими порогами вже існувала певна організація — кіш. Козаки, які залишилися у коші, становили його гарнізон, який мав гармати, човни тощо. Заснування козаками коша за дніпровськими порогами слід вважати нічим ін­шим, як утворенням Запорізької Січі. Вона фактично об'єднала до­сі розрізнені дрібні козацькі січі й поклала початок новому етапу у формуванні козацької верстви.

Для всіх, ким би вони не були, звідки і коли б не прийшли до Запоріжжя, доступ до Січі був вільним. Прийняті до лав запорізь­кого козацтва зараховувалися за власним бажанням до одного із 38 січових куренів. Під час запису до куреня змінювалося прізвище і надавалося будь-яке нове ім'я, яке часто характеризувало пере­дусім зовнішність людини. Це робилося для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі. Новачок ставав справжнім козаком ли­ше тоді, коли осягав усі правила, умів підпорядковуватися кошово­му отаману, старшині і всьому товариству. У стосунках між козака­ми брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: той, хто вступив раніше, мав перевагу над тими, хто вступив пізніше. Тому останній називав першого «батьком», а перший останнього — «сином».

Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї, якщо буде потреба.

Таким було військо запорізьких козаків. Воно поділялося на січових і волосних козаків: перші, власне, і являли собою справж­ній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Частину козаків, котрі відзначилися у боях, давно служили у війську, мали інші заслуги, звали «лицарством», або «товариством». Тільки вони мали право зі свого середовища обирати старшину, одержувати грошове і хлібне забезпечення, брати участь у розподілі здобичі й вирішувати всі справи війська. Ця частина козацтва постійно проживала у Січі по куренях, поділялася на «старше і молодше» і становила козацьке військо у власному розумінні цього слова.

Взагалі запоріжців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис, із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою охо­роною, тоді як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.

Від «лицарства», або «товариства», різко відрізнялося сімейне козацтво. їхніх представників також допускали у Запоріжжя, од­нак вони не мали права проживати на території Січі. Вони селили­ся на її околицях: у запорізьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами. На­зивалися вони підлеглими посполитих січових козаків, «зимовника­ми», «сиднями», «гніздюками». Але разом січові і зимовники стано­вили одне військо.

Суттєвими рисами Запорізької Січі були формальна рівність козацтва і демократизм його суспільної організації. Зовнішнім про­явом цього виступала військова рада, народне віче. На цій раді були присутні усі січові козаки, починаючи від січової старшини і закін­чуючи простою «сіромою». Тут панувала рівноправність: кожний користувався рівним правом голосу, мав змогу пропонувати свої плани і пропозиції, але те, що затверджено радою, було обов'язко­вим для всіх.

Таким чином, утворення Запорізької Січі, куди масами стіка-лися покріпачені селяни, підривало польське магнатське шляхетсь­ке землеволодіння в Україні, загрожувало пануванню польських і литовських кріпосників. Запорізька Січ очолювала боротьбу укра­їнського народу проти феодального та іноземного гноблення.

Реєстрове козацтво. Стурбовані чисельним зростанням коза­цтва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво: узяти на держав­ну службу частину заможних козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. Універсалом від 5 червня 1572 р. король Сигізмунд II Август наказав коронному гетьману Ю. Язловецькому провести набір козаків на військову службу. Такий загін у складі 300 осіб було підпорядковано призна­ченому урядом «старшому судді усіх низових козаків». Прийняті на державну службу козаки заносилися до реєстру (списку), звідки й отримали назву «реєстрових козаків». З цього часу козаками офі­ційно визнавалися лише ті, хто був занесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, лишалися начебто поза законом.

Проте реєстр не міг повною мірою виконувати ту роль, яку йому відводила влада, хоча б тому, що був нечисленним. А тим часом в Україні посилювався опір експлуатованих мас, зростала кількість запорізького козацтва. Зважаючи на ці події, польський уряд постійно розширяв реєстр.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв. Насампе­ред, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феода­лів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських магістратів, і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстр мав свій «присуд», тобто козаки мали право судитися у своїх судах. Реєст­рові козаки звільнялися від податків, мали право власності на зем­лю, діставали права вільно займатися різними промислами і торгів­лею. За службу вони отримували, хоч і не регулярно, грошове жа­лування з державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавалися сукно, порох, свинець.

Однак усе це не усувало істотних відмінностей у майновому стані реєстрових козаків. Верхівку реєстру становили козацька старшина і заможне козацтво. Переважно вони походили з дрібної української шляхти, володіли селами і хуторами, різними промис­лами, водяними млинами, корчмами. Старшина і заможне козацтво експлуатували незаможних людей і наймитів — «підсусідків». Ста­новище основної маси реєстрового козацтва було складним. Обов'я­зок відбувати на власні кошти нічим не обмежену військову служ­бу, виступати в похід з конем, зброєю і військовим знаряддям ви­магав від реєстрових козаків значних грошових витрат, а на час військових походів — навіть передавати своє господарство в інші руки.

У смузі вздовж Дніпра, яку займали реєстрові козацькі слобо­ди і хутори, останні були вкраплені у державні, магнатські і шля­хетські володіння. Це породжувало напруженість у відносинах володарів маєтків і основної маси реєстровців. Права і пільги реєст­рових козаків були величезною принадою для державних і приват­новласницьких селян, які відмовлялися підкорятися своїм хазяям і намагалися вступити до реєстру. Але, не домігшися цього, вони са­мовільно покидали маєтки своїх хазяїв, проголошували себе коза­ками і поповнювали масу населення, що не визнавалося владою.На становищі реєстрового козацтва негативно позначалася і непослідовна політика королівської адміністрації щодо реєстру. Під час війни уряд закликав до реєстру всіх бажаючих, у тому числі селян державних і приватновласницьких маєтків. А коли потреба у такій кількості реєстрових козаків відпадала, більшість із них не тільки виключалися з реєстрових списків, а навіть поверталися ко­лишнім володарям.

Козацька старшина також намагалася використовувати рядо­ве козацтво у своїх корисливих інтересах: залучала його до важких робіт, обкладала тяжкими податками. Все це сприяло майновому розшаруванню у середовищі реєстрового козацтва: менша його час­тина багатіла і зливалася з реєстровою верхівкою; більша — зане­падала і поповнювала лави «черні». Важливе місце у реєстрі по­сідала козацька «середина», тобто козаки, що перебували між реєс­тровою верхівкою і «черню».

Вагомим чинником, котрий визначав настрої більшості реєст­рових козаків, було те, що завжди існувала загроза скорочення ре­єстру і, як наслідок, покріпачення. Реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, надто болісно сприймало національно-релігій­ний утиск, що різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставина­ми і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI— першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, а й коза­цька «середина» переходила на бік борців проти кріпацтва та іно­земних гнобителів.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існували три чітко не розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили поза межами Речі Посполи­тої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначе­ного статусу.

§ 3. Державний лад

Загарбання й утримання польсько-литовськими феодалами значної частини українських земель виключало можли­вість виникнення в цей час української державності, хоча окремі її елементи зароджувалися в Запорізькій Січі. Тому, розглядаючи державний лад України в цей період, слід проаналізувати польсько-литовські структури, дія яких поширювалася на українські землі

Вищі органи державної влади й управління. Верховна влада на території українських земель, які входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала цент­ральним органам державної влади й управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. — центральним органам Речі Поспо­литої.

У Польському королівстві найвищими органами державної влади й управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний «найпереднішими па­нами і шляхтой с согласия всех жителей королевства» королем По­льщі. З цього часу затвердився принцип обрання глави держави.

Дата добавления: 2014-12-16