Суспільний лад 3 страница. Такими були порядок формування, правове становище, орга­нізація роботи Державної ради і Державної думи

Такими були порядок формування, правове становище, орга­нізація роботи Державної ради і Державної думи, з функціонуван­ням якої передусім і пов'язувалися зміни у державному ладі Росій­ської імперії на початку XX ст.

І Державна дума розпочала роботу 27 квітня 1906 р. До її складу було обрано 478 депутатів. У Думі переважали фракція ка­детів (179 депутатів) і трудовики (97 депутатів), що зумовлювало її ліволіберальний характер. До складу І Державної думи входили 38 адвокатів, які у дореволюційній Росії мали високу наукову ква­ліфікацію, чимало професорів, доцентів і приват-доцентів.

Від українських губерній до складу І Державної думи увійш­ли 102 депутати. Частина депутатів-українців (45 осіб) створила в Думі українську фракцію — Українську думську громаду. її по­літичною платформою була автономія України. Ідейним керів­ником Української думської громади був професор української іс­торії Львівського університету Михайло Грушевський. Друкова­ним органом української фракції був «Український вісник».

Центральним у роботі І Державної думи було аграрне питан­ня. Висувалися різні програми щодо нього. Передбачалося зокрема примусове відчуження «за справедливу винагороду» тільки тієї ча­стини землі поміщиків, яка віддавалася ними селянам в оренду на кабальних умовах. Трудовики підготували «законопроект 104-х», що передбачав націоналізацію землі і введення урівнювальних за­сад у землекористуванні, а це можна було здійснити тільки за умо­ви ліквідації поміщицького землевласництва — опори самодержав­ної країни. Тому височайшим указом від 8 липня 1906 р. І Держав­на дума була розпущена.

У Маніфесті «Про розпуск Державної думи і про час скликан­ня такої в іншому складі» від 9 липня 1906 р. Микола І заявляв, що він бажає від «нового складу Державної думи здійснення очікувань наших і внесення в законодавство країни відповідності до потреб оновленої Росії».

Однак сподіванням царя не судилося звершитися. Вибори до II Державної думи відбулися у січні-лютому 1907 р. Незважаючи на спад революції, поліцейську сваволю, чинність закону від 19 серп­ня 1906 р. про військово-польові суди II Державна дума за своїм складом виявилася лівішою І Думи. З 518 депутатських місць у II Державній думі ліві партії і групи (трудовики, соціал-демократи, есери, народні соціалісти) отримали 222 місця, що становило 43% від загальної кількості депутатських місць. Фракція кадетів у II Думі налічувала 98 осіб. Від українських губерній у II Державну думу були обрані 102 депутати. У Думі українські депутати знов об'єдна­лися у громаду, що налічувала 47 членів» Громада видавала часо­пис «Рідна справа — вісті з Думи». В ньому друкувалися промови членів, заяви громади, в яких ставилася вимога автономії України, запровадження місцевого самоврядування, введення української мови у школах, учительських семінарах, судах, церкві, створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах. На думку членів української фракції, зокрема селянських депутатів, усі ці завдання мали вирішуватися законодавчим шляхом, через послідовне реформування державного устрою, економічних та со­ціальних відносин.

II Державна дума працювала з 20 лютого по 2 червня 1907 р. За 103 дні свого існування вона збиралася на дві сесії і провела 53 за­сідання. У центрі уваги II Державної думи, як і раніше, було аграр­не питання. Кадети виступали за відчуження частини поміщицької землі і передачу її селянам за викуп. Праві октябристи перебували, по суті, на позиції уряду і відстоювали столипінський указ від 9 ли­стопада 1906 р. Трудовики та інші селянські угруповання, що при­микали до них, загалом відстоювали ту ж саму програму, яку вони висунули в І Державній думі, в «проекті 104-х». Таким чином, у Думі створювалася реальна загроза столипінській аграрній рефор­мі, чого ніяк не міг допустити царський уряд, і він організував роз­гін II Державної думи. Привід для цього було знайдено. 1 червня 1907 р. П. А. Столипін виступив у Думі з вимогою виключити з Ду­ми депутатів від соціал-демократичної фракції, звинувативши їх у підготовці воєнної змови проти уряду. Дума вимагала доказів і пе­редала питання для вивчення в комісію. Не чекаючи результатів розвідування, цар Микола II видав 3 червня 1907 р. указ про роз­пуск II Державної думи і про призначення виборів нового складу Думи на підставі зміненого ним одноособово виборчого закону. При­йняте царем рішення про зміну закону про вибори до Державної думи без санкції Думи і Державної ради (як це передбачалося ст. 87 Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р.) означало «справжній державний переворот, контрреволю­ційний переворот, що знаменував собою закінчення першої народ­ної революції».

У країні склалася третьочервнева монархія, заснована на со­юзі поміщиків і буржуазії, на політиці лавірування між ними. За своєю суттю ця монархія була антинародною, й уся її діяльність була спрямована проти інтересів народних мас. Одним з елементів політики царського уряду в період третьочервневої монархії було насаждання ідеології великодержавного шовінізму й посилення на­ціонального гноблення. В Україні царат переслідував українську мову і культуру — забороняв користуватися українською мовою у навчальних закладах і адміністративних установах, припиняв ви­дання українських газет і журналів, художньої літератури. У шко­лах не можна було співати українських пісень, читати вірші й ви­конувати українські мелодії».

У таких складних внутрішньополітичних умовах восени 1907 p. були проведені вибори у III Державну думу. Завдяки новому ви­борчому закону від 3 червня 1907 р. у цій Думі з 442 депутатських місць 383 отримали поміщики й буржуазія. У ній склалася правоок-тябристська та октябристсько-кадетська більшість. Від українсь­ких губерній до III Державної думи було обрано 111 депутатів, у тому числі 64 поміщики, 13 священиків і тільки 20 селян. Щодо партійної належності депутати від України розподілилися так: 55 правих, і російських націоналістів, 41 октябристів, 5 кадетів, 2 соціал-демократи.

Склад III Державної думи влаштовував царський уряд, що зумовило її функціонування впродовж повного строку (1 листопада 1907 р. — 9 червня 1912 p.). Вона була слухняним знаряддям само­державства. За період роботи III Державної думи нею було розгля­нуто: 2571 законопроект, внесений урядом, 205 законодавчих про­позицій, внесених членами Державної думи, 157 запитів.

До IV Державної думи (15 листопада 1912 — б жовтня 1917 pp.) було обрано 445 депутатів. Основними фракціями у ній були праві, октябристи, прогресисти, кадети. Від українських губерній до IV Дер­жавної думи увійшли 97 депутатів, з яких крайніх монархістів бу­ло 59, октябристів — 21, кадетів, прогресистів — 14, трудовиків — 1, соціал-демократів (більшовиків) — 2. У IV Державній думі неод­норазово виникали гострі дебати з національної проблеми, зокрема, 3 українського питання. Відволікаючи депутатів від розв'язання основних соціально-економічних і політичних питань, царський уряд завалив IV Державну думу безліччю другорядних законопроектів. Так, тільки за період 1912—1914 pp. на її розгляд було пере­
дано понад 2000 таких законопроектів.

Отже, незважаючи на негативне ставлення украй правих реа­кційних урядових кіл до Державної думи як законодавчого органу, царат не спромігся на повну її ліквідацію. За її допомогою царат «створював видимість участі народу у державному житті країни».

І все ж Державна дума «за усіх її слабкостей та недоліків, що пере­шкоджали їй стати справжнім парламентом у західноєвропейсько­му розумінні, все ж відіграла в історії Росії позитивну роль».

На початку XX ст. збереглися усі основні ланки місцевої ад­міністрації, суду, поліції, жандармерії.

Як і в попередній період, управління Україною здійснювалося по губерніях. Так, в губерніях Чернігівській, Полтавській, Харків­ській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській управління очолювали губернатори. На чолі управління Київської, Волинської і Подільської губерній» об'єднаних у генерал-губернаторство, стояв генерал-губернатор, а самі губернії очолювалися губернаторами.

На початку XX ст. у міру розвитку революційного руху зрос­тала роль карального апарату царата. Так, у 1902 р. Департамент поліції організував розшукові відділення, які у 1903 р. були пе­рейменовані в охоронні. Охоронні відділення були, по суті, таєм­ною поліцією, покликаною здійснювати політичний розшук.

Боротьба з революцією примусила царський уряд піти на де­яку децентралізацію органів політичного розшуку, надання їм пев­ної самостійності і більшої оперативності. У 1906 р. були організова­ні районні охоронні відділення, територія діяльності кожного з яких охоплювала декілька губерній. Так, українські губернії були під­відомчі трьом районним охоронним відділенням, а саме; Південно-Західному: (Київська, Чернігівська, Полтавська, Подільська, Во­линська губернії), Південному: (Херсонська (з містом Одесою), Тав­рійська, Бессарабська губернії і все узбережжя Чорного моря), Пів-денно-Східному: (Харківська, Катеринославська, Курська, Вороне­зька, Чорноморська губернії, а також і область війська Донського). Керівництво названих районних охоронних відділень перебувало відповідно в містах Києві, Одесі, Харкові. 14 грудня 1906 р. було

­

прийнято Положення про районні охоронні відділення. Ці нові структури повинні були об*€днати розшукові органи цілих районів, з тим щоб обробити одержану ними інформацію і скласти найоб'ек-тивнішу картину про протиурядові організації, що діяли на терито­рії району.

У підпорядкуванні районних охоронних відділень перебували охоронні відділення, Положення про які було затверджено 9 лютого

1907 р. міністром внутрішніх справ П. А. Столипіним. В ст. І Положення зазначалося: «У тих місцевостях, де є необхідним створення окремих розшукових органів, негласні розслідування у справах про державні злочини покладаються на особливо призначених з цією метою офіцерів корпусу жандармів або чиновників при Департаменті поліції зі створенням при них у разі потреби канцелярії, названої охоронним відділенням». Одним з найголовніших завдань охоронних відділень була боротьба з «революційними співтовариствами».

До складу кожного охоронного відділення входили загальна канцелярія, відділ зовнішнього спостереження й агентурний відділ (відділ внутрішнього спостереження).

Охоронні відділення у своїй діяльності широко використовува­ли провокацію. Вона була звичайним методом роботи цих відділень.

У боротьбі з революційним рухом у країні царський уряд по­кладав на охоронні відділення великі надії. Тому не випадково в галузі політичного розшуку охоронним відділенням надавався пов­ний простір діяльності і забезпечувалися значні права.

У 1914 р. районні охоронні відділення скасовувалися як зайва проміжна ланка у громіздкому апараті політичного розшуку царсь­кої Росії.

Для посилення боротьби з кримінальною злочинністю 6 липня

1908 р. був виданий закон «Про організацію розшукової частини», згідно з яким у складі поліцейських управлінь губерній і великих міст створювалися «розшукові відділення чотирьох розрядів для провадження розшуку у справах загальнокримінального характеру...». У розвиток цього закону 9 серпня 1910 р. Міністерство внут­рішніх справ видало Інструкцію чинам розшукових відділень. Не­зважаючи на широку регламентацію дій працівників зазначених відділень, Інструкція не вирізнялася достатньою чіткістю своїх норм.

У зв'язку із загостренням соціальної напруженості на селі і селянськими виступами у 1903 р. була здійснена часткова реорга­нізація сільської поліції. Так, замість виборних від селян соцьких, засновувалися штатні посади сільських стражників, які були дер­жавними службовцями, нижчими чинами поліції.

19 серпня 1906 р. цар підписав указ про заснування військово-польових судів. 20 серпня того самого року він затвердив «Правила про військово-польовий суд». Положення складалося лише з шести коротких статей, і вже це саме по собі свідчило, що військово-польо­вий суд був «не стільки судом, скільки бойовим засобом дії».

Військово-польові суди створювалися у місцевостях, де прого­лошено військовий стан або стан надзвичайної охорони. Ці суди не були постійними органами, а створювалися для розгляду конкретних справ, причому по можливості протягом доби з моменту вчинення злочинного діяння. Суди могли створюватися за ініціативою началь­ника гарнізону, військового загону, командира порту, за розпоря­дженням і вказівкою генерал-губернатора, головнокомандувача, ко­мандувача військ округу та уповноваженими ними особами.

До складу військово-польового суду входили голова і чотири офіцери гарнізону або військових кораблів флоту. Всі п'ять осіб, які входили до військово-польового суду, мали належати до стройових офіцерів, навіть якщо у місцевості, де засновувався військово-по­льовий суд, були й чини військово-судового відомства. Таким чи­ном, ні від голови, ні від членів військово-польового суду юридич­них знань і практичної підготовки до судової діяльності не вимага­лося. Отже, подібний склад військово-польового суду не давав жодних, хоча б найменших гарантій ні незалежності, ні вміння з'ясувати суть справи, що розглядалася судом.

Засідання військово-польового суду відбувалося за закритими дверима, а прізвища головуючого і членів суду зберігалися в таєм­ниці. Для військово-польових судів практично не існувало жодних процесуальних правил. Справи розглядалися у спрощеному по­рядку. Судовий розгляд не повинен був тривати понад дві доби. Весь судовий розгляд зводився до оголошення в суді складеного військовими або поліцейськими чинами протоколу (донесення) і до­питу обвинуваченого. При цьому невизнання обвинуваченим своєї вини, докази і обставини, що він наводив у своє виправдання, про­хання про виїслик свідків і очевидців тощо судом до уваги не брали­ся, а їх зміст не перевірявся. Вироки військово-польового суду, що постановлялися «за законами воєнного часу», передбачали, як пра­вило, тільки одну міру покарання, а саме: смертну кару. Оскаржен­ню вироки не підлягали. Вони виконувалися «невідкладно», при­наймні не пізніше доби «з моменту проголошення». Подібним чином діяли і військово-морські суди на підставі «Правил про військово-польовий морський суд», затверджених імператором Миколою II 20 серпня 1906 р..

Діяльність військово-польових судів викликала осуд усіх верств населення країни. Негативно оцінювали цю діяльність і багато де­путатів II Державної думи. Так, один з членів Думи, виступаючи на засіданні 12 березня 1907 р. і характеризуючи військово-польові суди, наголосив, що вони «є апаратом, удосконаленим для смертної кари. Вони є простим щаблем до шибениці».

Правила про військово-польовий суд втратили силу з 19 квіт­ня 1907 р. згідно зі ст. 87 Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. і внаслідок того, що царський уряд зрозумів безперспективність їх проведення у нормальному законодавчому порядку через Державну думу.

Революційні події 1905—1907 рр, помітно вплинули й на дія­льність судової системи, що функціонувала на підставі «Установи судових установлень» 1864 p., яка була орієнтована на посилення репресій проти активних учасників революцій. Так, Міністерство юстиції, яке очолювало всю судову систему, в період 1905—1907 pp. видало цілу низку секретних циркулярів та інструкцій, що орієнту­вали суди на посилення подібних репресій.

Значна роль у переслідуванні учасників революцій належала прокуратурі Так, циркуляри Міністерства юстиції, прийняті на­прикінці 1905—1906 pp., містили категоричні вимоги до прокурорів судових палат виявляти надзвичайну активність у переслідуванні осіб, обвинувачених у державних злочинах, аграрних безпорядках, а так само і в загальнокримінальних злочинах, учинених з політич­них мотивів. Наприклад, у циркулярі Міністра юстиції І. Г. Щигловитова прокурорам судових палат від 14 липня 1906 р. відзначало­ся, зокрема, що з метою прискорення розгляду справ прокурорам судових палат доручалося вживати «найенергійніші заходи». Зо­крема при провадженні попереднього слідства не слід було торка­тися «обставин, що мають другорядне значення», обмежуючись «лише ретельним з'ясуванням найсуттєвіших даних, точне встано­влення яких необхідне для визначення складу злочину, виявлення і викриття винних, а також визначення доказової сили зібраних про­ти них доказів». І далі у цитованому циркулярі вказувалося, що «всі зусилля повинні бути спрямовані на усунення будь-якої затрим­ки в провадженні розслідувань у зазначених вище справах, швид­кий розгляд яких с однією з найважливіших гарантій справедливого і такого, що відповідає інтересам державного порядку і громадської безпеки відправлення правосуддя». Зрозуміло, що подібні циркуля­ри аж ніяк не слугували справі забезпечення гарантій підсудним, а навпаки, підштовхували суддійських чинів до порушень законності при провадженні розслідування кримінальних справ і здійснення су­ду над активними учасниками революції 1905—1907 рр.

В умовах нового піднесення революційного і демократичного руху у 1910—1911 pp. царський уряд пішов на внесення змін у су­дову систему Російської імперії. Законом від 15 червня 1912 р. «Про перетворення місцевого суду» поновлювався інститут мирових суд­дів. При цьому зміст багатьох статей «Установ судових установлень», присвячених мировій юстиції, законом від 15 червня 1912 p. було змінено. Так, наприклад, у ст. 64 «Установ судових установ­лень» в редакції 1864 р. зазначалося, що «...Вищий нагляд за всіма взагалі мировими суддями, також, як і за їхніми з'їздами, зосере­джується в Касаційних Департаментах Сенату і в особі Міністра юстиції». Ця ж сама ст. 64 «Установ судових установлень» в редак­ції закону від 15 червня 1912 р. мала інший зміст: «.„Вищий нагляд за всіма взагалі мировими суддями, також, як і за їхніми з'їздами, належить судовим палатам в межах їхніх округів, Касаційним Де­партаментам Правлячого Сенату, Міністру юстиції».

Отже, ст. 64 нової редакції містила одну з головних новел, введених в «Установи судових установлень», яка полягала у підпо­рядкуванні всієї мирової юстиції вищому нагляду не тільки каса­ційним департаментам Сенату і Міністра юстиції, як це було споча­тку за судовими статутами 1864 р., а й судовим палатам у межах їхніх округів. Порядок введення в дію закону від 15 червня 1912 р. визначався у затвердженому 26 червня 1913 р. «Положенні про введення в дію закону від 15 червня 1912 р. про перетворення міс­цевого суду»,

У повному обсязі закон від 15 червня, однак, після його при­йняття не був уведений. Спочатку його дія поширювалася на такі десять губерній, як Київська, Волинська, Подільська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Полтавська, Чернігівсь­ка і Курська. Відкриття нового мирового суду у цих губерніях при­урочувалося на 1 січня 1914 р. Всього в названих губерніях було за­сновано 970 посад дільничних мирових суддів і 120 мирових з'їздів.

У зв'язку з поновленням інституту мирових суддів судові функції земських начальників скасовувалися. Стали також лік­відовуватися й посади міських суддів.

У період, що розглядається, були внесені окремі часткові зміни в компетенцію земських органів самоврядування. Так, згідно із законом від 20 лютого 1906 р. кожні губернські земські збори діс­тали право обирати по одному члену Державної ради строком на З роки. Законом від 5 жовтня 1906 р. «Про скасування деяких обме­жень у правах сільських обивателів та осіб інших колишніх подат­них станів» скасовувався порядок призначення губернатором глас­них від селян у земства з поновленням повітового виборчого з'їзду від сільських товариств. У 1912 р. повітові земські збори і міські думи здобули право обрання мирових суддів у тих губерніях Росій­ської імперії, де мирова юстиція поновлювалась. Однак у цілому питання про реформу земського і міського самоврядування, вису­нуте в умовах громадського піднесення на початку XX ст., так і не вийшло зі стадії складання проектів та їх обговорення.

Аналіз змін у державному ладі Російської імперії на початку XX ст. дає змогу зробити висновок, що правляча еліта на чолі з ца­рем Миколою II здійснила деякі заходи з лібералізації режиму під безпосереднім тиском революційних подій, чередуючи реформи з контрреформами.

.

Дата добавления: 2014-12-16