Причини падіння республіки. Диктатура Цезаря

Продовження т. зв. Мітрідатових воєн з Римом у 74-64 pp. закінчилося повною перемогою Риму з включенням Понтійського царства до складу Римської імперії. Полководець Помпей, команду­ючий римською армією, здобув перемогу над 22-та царями, Мітріда-товими союзниками, підкорив 12 млн чоловік, завоював 1538 міст і фортець. Похитнуло Республіку повстання Спартака, що вибухнуло у 74-71 pp. до н. є. Армія рабів у момент найвищого успіху досягала 120 тисяч чоловік. Повстання було придушене армією під проводом Марка Красса.

У самому Римі визрівав заколот Луція Сергія Катіліни, метою яко­го мав стати державний переворот і скасування боргів. Катіліна, ви­даний Цицероном, втік до Етрурії і разом з 3000 його прихильниками загинув у бою з римським військом.

Невдовзі після придушення цього виступу політична влада в Римі переходить до рук трьох визначних діячів, які утворюють 1-й тріумві­рат (60 р. до н. е.). До складу тріумвірату входили Помпей (перемо­жець Мітрідата), Красс (який звільнив Рим від Спартака) і Цезар.

Юлій Гай Цезар (народився 100 р. до н. є.) починав свою політичну кар'єру як типовий демократ. Домігшись свого обрання консулом на 59 р. до н. е., провів аграрний закон, за яким колишні ветерани Пом­пея були наділені земельними ділянками. Однак для втілення в життя цього законопроекту Цезар був змушений діяти в обхід Сенату, від­хиливши вето народних трибунів. Того ж 59 р. до н. є. Цезар провів ще один аграрний закон, за яким переважне право на отримання землі з суспільних фондів мали батьки, що утримували 3-х і більше дітей (таких в Італії було 20 000). Одночасно консул обмежив права провін­ційних намісників, забезпечуючи цим популярність і підтримку міс­цевого населення.

Тепер Цезарю було потрібне військо. Він добивається, щоб його призначили намісником у Галлію (на 5 років). Але оскільки Галлію ще треба завоювати, Сенат дозволяє Цезарю набрати армію. Галлія була підкорена і у 57 р. до н. є. проголошена римською провінцією. В 54-51 pp. до н. є. Цезар з 60 000-ним військом придушує 300-ти-сячне повстання галлів, тоді ж було підкорено 300 племен, взято штур­мом 800 міст, захоплено в полон 1 млн чоловік. Золото сильно упало у ціні і продавалося в Римі просто на фунти. Сенат, побоюючись авторитету Цезаря, вимагає від нього розпуску війська. Після відмови сенатори оголошують полководця ворогом віт­чизни і доручають Помпею набрати армію для боротьби з Цезарем. До 45 р. до н. є. Цезарю довелося вести війни проти Помпея, його си­нів, Мітрідатового сина Фарнака (останній був розбитий за 5 днів, після чого народилося знамените «Прийшов, побачив, переміг») та Катона Молодшого. В 46 р. до н. є. Цезаря проголосили диктатором на 10 ро­ків, а в 44 р. до н. е.- пожиттєвим. Крім цього, з 48 р. до н. е. в його руках зосередилася влада трибунів, з 46 р. до н. е.- цензорська влада. В 45 р. до н. є. йому присвоїли титул імператора. В його ж руках була влада верховного понтифіка (жерця). Коміції існують, але виконують вже волю диктатора. Сенат не лише збережений, але й розширений ще на 300 чоловік (разом 900), проте слухняний волі імператора. Та­ким чином, Цезар отримав можливість одноосібно здійснювати вищу владу, оголошувати війну й укладати мир, розпоряджатися скарбни­цею і управляти військом. Кілька разів його соратники намагаються увінчати Цезаря царською (rex) діадемою - оскільки Цезар готувався до походу проти парфян, щоб помститися за смерть Красса, в Римі ширилися чутки, що перемогти парфян може лише цар (реке).

Все це викликало невдоволення як народу, так і деяких сенаторів, які вважали Цезаря тираном. 15 березня 44 р. до н. є. на засіданні Се­нату він був заколотий змовниками, яких очолювали Брут і Кассій. На тілі Цезаря з 23-х ран лише одна виявилася смертельною.

Перебування при владі Гая Юлія Цезаря - це своєрідний рубіж між римською республікою та імперією. Причини переходу від однієї форми державного устрою до іншої полягали у тому, що: по-перше, розвиток рабовласництва і приватної власності призвів до посилення класового розшарування. Різка різниця між станами суперечила де­кларативній рівності римських громадян, закладеній в основі рес­публіки.

По-друге, римські республіканські установи склалися як органи управління містом, полісом. Після надання прав римського громадян­ства населенню усієї Італії та здійснення завоювань в Європі, Азії, Африці попередня система втратила свою ефективність. З цих причин Республіку замінив монархічний режим, що спирався на міцну армію і постійний державний апарат. Порівняно з республікою ця система мала дві суттєві переваги. Рабовласницький клас отримав в особі мо­нарха ефективного захисника свого економічного і політичного пану­вання. Латифундіям більше не загрожували демократи - демагоги ти­пу Катіліни, які для отримання підтримки плебсу були готові пере­розподілити землю і власність. З іншого боку, Римська держава отримувала додатковий фактор стабільності після допущення до політичної влади панівної верхівки завойованих Римом провінцій. За Юлія Цезаря надання прав римського громадянства населенню про­вінцій стало поширеною практикою. Інакше і бути не могло - кор­дони імперії простягнулися від Іспанії до Вірменії і від Британії до африканського узбережжя. Армія давно перестала бути за своїм складом установою громадян міста чи навіть мешканців самої лише Італії.

Убивства Гая Гракха і Лівія Друза показали, що добровільно жерт­вувати своїми привілеями на користь усіх громадян імперії більшість жителів Риму не бажала. Краще було провести цю назрілу реформу зверху, ніж чекати заколотів і громадянських війн знизу. Імператори це розуміли краще від плебсу. Вони не лише роздавали римське гро­мадянство за особливі заслуги, але й без зайвих церемоній включали до складу Сенату чи дарували символічні персні «вершників» тим державним чиновникам і офіцерам, які висунулися з пануючої верхів­ки підкорених народів. Зрештою, у 212 р. н. є. імператор Каракалла надав права римських громадян усьому населенню підкорених провін­цій. Зайве говорити, що панівна верхівка завойованих країн - за умо­ви лояльності до римської імператорської влади - отримувала ці права набагато швидше. Об'єктивно перехід від республіки до монархії не лише зосередив владу в руках аристократичної олігархії наддержави, але й внутрішньо зміцнив імперію, заклав підвалини для її ще кілька-сотрічного зростання.

Суспільний і державний лад Риму в період принципату

Убивство Цезаря не означало відновлення республіки. Бруту і Кас-сію довелося втікати з Риму, фактичним господарем міста став най­ближчий друг Цезаря консул 44 р. до н. е. Марк Антоній. У 42 р. до н. е. при Філіппах у Македонії Брут і Кассій були розбиті, що озна­чало повну й остаточну поразку прихильників старої сенатської рес­публіки. В самому Римі було встановлено 2-й тріумвірат у складі Марка Антонія, Октавіана (молодий родич Цезаря, усиновлений ним) та Лепіда. На відміну від 1-го, цей тріумвірат був затверджений на­родними зборами. Тріумвіри розгорнули кривавий терор проти тисяч прихильників республіки. Ними знищено 130 сенаторів та понад 2 тисячі вершників. В результаті внутрішнього конфлікту тріумвірат розпався і Октавіан винищив своїх колишніх соратників. 13 січня 27 р. до н. є. Октавіан розіграв у сенаті і на народних зборах сцену складання з себе надзвичайних повноважень і «відновлення» респуб­ліки. Однак сенатори умовили його залишитися при владі, наділивши Октавіана почесним титулом Августа. Октавіан Август (27 р. до н. е-14 р. н. є.) намагався, на відміну від свого усиновителя, якнайменше підкреслювати монархічний характер своєї влади. Тому він називав себе «першим серед рівних», або принцепсом, оскільки його ім'я стоя­ло першим у списку сенаторів. Саме тому і увесь лад, що склався за Августа та існував у період ранньої імперії, отримав назву «принципа­ту». Його можна було б визначити як монархію під виглядом респуб­ліки. Сенат і усі республіканські установи зберігалися. Октавіан де­монстрував свою повагу сенаторам і 13 разів обирався консулом. Мав також владу трибуна, був верховним жерцем, отримав почесний титул «батька вітчизни». Всі республіканські посади зосередилися в одних руках.

Крім цього, Август володів і вищою військовою владою (старо­винне військове звання «імператор» було включене до складу його титулів та імені). Магістрати фактично стали чиновниками принцепса. Посади претора, едилів, народних трибунів втратили реальне значен­ня. Магістрати почали отримувати платню від принцепса, від нього ж залежав термін їх перебування на посаді. В руках імператора зосереди­лася необмежена влада: видання законів, командування військом, вища адміністративна і судова влада. Режим його особистої влади підтримував розгалужений апарат таємної поліції, донощики в полі­тичних справах отримували четверту частину конфіскованого майна.

За Августа була скорочена армія, але створена т. зв. преторіанська гвардія, яка становила особисту охорону імператора. Роль народних зборів різко зменшилась. їх функції перейшли до принцепса і Сенату. Вже Цезарем було встановлено майновий ценз в 1 000 000 сестерціїв для членів Сенату. Склад сенаторів поповнювався з числа осіб, що висунулися на державній службі. Формально Сенат міг видавати за­кони, призначати і зміщувати магістратів, включаючи вибір і зміщен­ня самого принцепса. Одночасно Сенат був і вищою судовою інстан­цією. Насправді ж, за винятком нетривалих періодів, коли відбувалася зміна імператорів і династій, роль Сенату була номінальною.

Разом із сенаторами верхівку суспільства становили вершники. Майновий ценз для цієї категорії становив 400 000 сестерціїв. Як правило, це були офіцери і чиновники, у чиєму володінні перебувало середнє, за римськими поняттями помістя - близько 100 га орної землі. Стосовно плебсу, починаючи з Августа, проводиться політика «хліба і видовищ». Населенню Риму щедро роздаються даровий хліб, олія, вино, дрібні суми грошей, для нього влаштовують пишні ігри і видовища (наприклад, «морські» бої гладіаторів у гігантському штучно виритому ставку), але народ вже усувають від будь-якої участі у полі­тичному житті.

Відносно рабів імператорами проводиться політика терору і наси­льства. Побоюючись нових повстань, подібних до виступу Спартака, імператор Август вводить закон, за яким смертній карі підлягають усі раби, які в момент убивства господаря перебували у маєтку. Одного разу (61 р. до н. є.) за вбивство знатного римлянина було страчено усіх міських рабів цієї людини - 400 чоловік. Власті пішли на цей крок навіть всупереч обуренню усього населення Риму,- як рабів і вільновідпущеників, так і вільних людей. Імператор Адріан (117-138 pp. н. є.) уже не прагнув до нових захоплень і звертав особливу увагу на внутрішнє зміцнення держави, в першу чергу на розвиток адміністративно-бюрократичного апарату. За його указом господар за безпричинне убивство невільника мусив платити штраф. Найжорс-токіших рабовласників примушували продавати своїх рабів. Однак у кожному маєтку існували свої внутрішні в'язниці. Рабів, що провини­лися, часто примушували працювати, закутими у кайдани. Приму­сова праця була малоефективною. Тому підприємливим рабам дозво­ляють (ніби від імені господаря) мати своє майно, набувати кораблі, відкривати торговельні заклади. Таке майно називається пекулієм. Особливого поширення набув пекулій у сільському господарстві. Господар раба забирав собі левову частку прибутків з пекулія, міг у будь-який час відібрати його.

Але старе римське право забороняло рабу продавати чи купувати будь-що, брати позику, наймати чи здавати в оренду худобу чи реманент. Поступово відбувається зняття обмежень для рабів - пекуліатів, що від­повідало інтересам власників пекуліїв. У подальшому, уже в період т. зв. домінату, це приведе до перетворення колишніх рабів у колонів.

Вільне населення провінцій у 212 р. н. є. добивається прав римсь­ких громадян. Зрозуміло, що найбільше від цього виграла провінційна знать, яка поповнила ряди сенаторів і вершників. Однак простий люд у провінціях важко переносив римське панування. У селян відбирали землю для римських поселенців. їх продавали у рабство за борги, об­кладали поборами, головним чином на користь армії. Тому в багатьох провінціях (Галлія, Британія, Африка - І ст., Палестина - II ст.) спа­лахують великі повстання проти римського панування. І навіть після надання прав римського громадянства становище низів залишалося складним. Дрібні землевласники були обтяжені численними податка­ми, вони були змушені брати участь у тривалих військових походах. Це вело до розорення селян. Частина їх йшла до війська, де рядовий міг дослужитися щонайвище до центуріона (сотника), а офіцерський корпус складався з сенаторів та вершників.

«Золотий вік» Римської імперії був нетривалий. У 192 р. в резуль­таті змови загинув останній імператор династії Антонінів - Коммод. Після його смерті розпочинається громадянська війна, на престол од­ночасно претендують кілька імператорів. Переможець Семптимій Се­вер (193-211) стає першим «солдатським імператором». Його влада має відверто військовий характер. Але рядовий солдат отримує змогу дослужитися до командних чинів і звання вершника. Таким чи­ном, перед ним відкривається можливість не лише військової, але й цивільної кар'єри. Север заповідає синам: «Живіть дружно, збагачуй­те солдатів і не звертайте уваги на усіх інших». Начальник гвардії (префект Преторія) не лише здійснював командування військом, а й очолював адміністрацію, суд. Зрозуміло, що доля таких «солдатських імператорів» значною мірою залежала від армії та її командуючих.

У середньому кожний із солдатських імператорів перебував при владі 4 роки. Після убивства останнього з імператорів династії Севе-рів влада деякий час перебувала у руках Максиміна - колишнього па­стуха, який вступив на службу простим воїном. Та й він був невдовзі убитий, і імператори почали змінюватися на престолі з калейдоско­пічною швидкістю. Внутрішня нестабільність імперії призводить до частих наскоків варварських племен: готів у Причорномор'ї, франків і аллеманів у Галлії, саксів у Британії, маврів в Африці. Від Риму відпав ряд провінцій - Галлія, Британія, Іспанія, на сході утворилося Пальмірське царство. Криза вимагала реформи усієї державної і су­спільної організації.

Дата добавления: 2014-12-16