Концепція енерговиробничих циклів

Територіальний поділ праці та його вплив на структуру господарства.

Територіальний поділ праці (ТПП) – процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й, таким чином, може відбивати ступінь розвитку її продуктивних сил.

Власне, в основі ТПП лежать природні умови й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного й того самого продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій – більших. Тим-то доцільно зосередити зусилля на виробництві саме того продукту, витрати на який менші, відмовившись від виробництва деяких інших продуктів, виробництво яких ефективніше на інших територіях. Водночас продукти, яких бракує, можна одержати в обмін на свої.

У межах однієї країни виокремлюють внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) та міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).

Виділяють шість різновидів ТПП:

1. Генеральний – між країнами й великими економічними районами.

2. Внутрішньорайонний – між промисловими вузлами й містами.

3. Довкола економічного центру (міста, комбінату).

4. Постадійний, за якого стадії виробничого процесу територіальне роз’єднані

5. Фазовий – одна й та сама продукція надходить до центрів з різних місць протягом року.

6. Епізодичний - райони або країни обмінюються якимись товарами не постійно.

Територіальний поділ праці може бути абсолютним (виробництво певного продукту на території неможливо) чи відносним (виробництво певного продукту економічно недоцільне)

Перше наукове визначення енерговиробничого циклу (ЕВЦ) належить М. Колосовському. Аналізуючи зв’язки виробництва усередині ТВК «за вертикаллю» й «за горизонталлю», він виснував, що для господарювання «стійкий не лише вихідний (провідний) виробничий процес (наприклад вугільно-металургійний), але й широка сфера виробничих групувань довкола основного процесу». Таку «типову, існуючу сукупність виробничих процесів, що виникають взаємозумовлено (спів підпорядковано) довкола основного процесу для даного різновиду енергії й сировини», він запропонував назвати енерговиробничим циклом.

Це визначення відбиває найважливіші властивості циклів:

- співпідпорядкованість підприємств, їхнє базування на одному, певному провідному різновиді сировини або енергії;

- територіальну стійкість сукупності;

- типовість для різних районів, що мають схожі природні та економічні передумови розвитку.

Сучасна система ЕВЦ включає такі цикли:

1. Пірометалургійний цикл чорних металів.

2.Пірометалургійний цикл кольорових металів.

3.Хіміко-металургійний цикл рідких металів.

4.Нафтоенергохімічний цикл.

5. Газоенергохімічний цикл

6. Вуглеенергохімічний цикл

7. Сланцеенергохімічний цикл.

8. Гірничо-хімічний цикл.

9. Лісоенергохімічний цикл.

10. Теплоенергопромисловий цикл.

11. Атоменергопромисловий цикл.

12. Гідроенергопромисловий цикл.

13. Машинобудівний цикл.

14. Текстильно-промисловий цикл.

15. Рибопромисловий цикл.

16. Індустріально-аграрний цикл

17. Гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл.

18. Індустріально-будівельний цикл

Дата добавления: 2014-12-16