Літературознавства в середині XIX століття

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО

Прихід до літератури та літературознавства нових сил у 40-ві — 60-ті роки XIX століття (М. Костомаров, Т. Шевчен­ко, П. Куліш, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич та ін.) остаточно закріпив у громадській свідомості думку про право україн­ського народу на власну літературу. Згодом це право було підтверджене у виступах прогресивних російських критиків М. Чернишевського, М. Добролюбова, О. Герцена.

Помітне місце в історії українського літературознавства середини XIX століття посідає Микола Іванович Костомаров (1817—1885 pp.). Він першим у вітчизняній науці про літе­ратуру започаткував збір і опрацювання історико-культур-ного матеріалу, наукову обробку першоджерел, в історико-генетичному плані підійшов до створення історії української літератури.

Саме такі підходи закладені в статті «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843 р.). Уже в перших абзацах цієї праці М. Костомаров утверджує оригінальність і самобутність українського народу та його мови: «Мова, що звичайно називається малоросійська, на якій говорять у південно-західних губерніях Росії та в Галицькому коро­лівстві, не є наріччя мови російської, що утворилася в останній

— 63 —

час; вона існувала здавна» [3, 280\. Мова є провідною озна­кою народності літератури. Витоки української літератури М. Костомаров вбачав у творчості письменників доби Київської Русі. Коріння національної самобутності, на його думку, крилося в багатій українській історії, пізнати яку можна через глибоке вивчення народної поезії. Огляд україн­ської літератури дерших десятиліть XIX століття, здійснений М. Костомаровим, охоплював творчість практично всіх відо­мих на той час вітчизняних письменників (І. Котлярев­ський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, К. Тополя, А. Метлинський, О. Бодянський, Л. Боровиковський, С. Писаревський, П. Писаревський, М. Петренко, О. Корсун, П. Кореницький, П. Куліш). Як справедливо зазначив М. Яценко, «важливість цієї праці полягає не в кількості розглядуваних авторів і творів, а в тих ідейно-естетичних принципах, які, можна сказати без перебільшення, вперше були сформульовані в українському літературознавстві. Серед головних вимог до літературного твору Костомаров, виходячи з ідеї народності та світоглядних засад просвітительської естетики, на перше місце висуває правдивість і оригінальність відображення національного життя та національного характеру персонажів» [23, 31].

Концептуальний характер у баченні М. Костомаровим розвитку національної літератури мала ідея історизму. По­рівнюючи характери Марусі та ївги (повісті «Маруся» та «Козир-дівка» Г. Квітки-Основ'яненка), М. Костомаров дійшов висновку, що їх спричинили відповідні історичні умови. Зокрема, Маруся — це характер українки «древнього віку, що живе в новому» [23, 289\, ївга — «дитя свіжого жит­тя, що процвітає на оновленому ґрунті, яку живили попередні стихії, але освітлювало сонце відродження» [23, 290\. Будучи втіленням традиційних рис українського характеру, ївга постає як цілковита протилежність Марусі, оскільки в новітніх суспільно-історичних умовах активно бореться за своє щастя.

М. Костомаров одним з перших українських літературо­знавців порушив питання про діалектичний взаємозв'язок між обставинами та характерами в художньому творі. Вдало описг(ні обставини в повісті «Маруся» сприяють творенню відповідних характерів. Водночас недоліки в характерах головних персонажів твору — Василя, батьків Марусі («Ха­рактер Василя неясний і навіть неприродній» [23, 289], «Характери Наума, батька Марусі, і матері її також не від­різняються різкими рисами» [23, 289—290\) — послаблюють обставини твору, що призводять до певних художніх про-рахунків письменника, обмежують історизм його світобачення.

— 64 —

Аналізуючи творчість T. Шевченка, M. Костомаров об­ґрунтував своє бачення проблеми народності літератури. На думку дослідника, Шевченко — «це цілий народ, що говорить устами свого поета: душа його усвідомила співчуття і схожість між станом своїм і загальнонародним почуттям» [23, 292]. В постаті Т. Шевченка М. Костомаров вбачає утвердження української літератури серед інших літератур як оригіналь­ної і історично зумовленої. Пізніше, в рецензії на «Кобзар» (1860 p.) M. Костомаров заявить, що лише завдячуючи та­лантові мужицького сина українське слово прорвалося на міжнародну арену. Стаття «Малорусская литература» (1871 p.) засвідчує, що M. Костомаров розглядає творчість Т. Шев­ченка як непорушну єдність національного і загальнолюд­ського: «Вірші Шевченка не відступають від форми й прийо­мів малоросійської народної поезії: вони глибоко малоросій­ські; але в той же час їх значення ніяк не місцеве; вони постійно носять в собі інтереси загальнолюдські» [23, 320\.

Літературознавчі студії М. Костомарова — важливий крок у формуванні наукових підходів до аналізу літературного процесу та творчості окремих національних письменників XIX століття.

Новий крок у розвитку теоретичного мислення в Україні пов'язаний з творчістю геніального вітчизняного поета та мислителя Тараса Григоровича Шевченка (1814—1861 pp.). Помітним теоретико-естетичним маніфестом, що був наці­лений на становлення реалізму та народності вітчизняної літератури, стала передмова Т. Шевченка до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847 p.). Шевченко одним з пер­ших українців порушує проблему прекрасного, коріння якого він вбачав у реальному житті. «Щоб знати людей, — писав Кобзар, — то треба пожить з ними. А щоб їх спису­вать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила й паперу. Отоді пишіть і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним» [49, VI, 314]^ Мистецькі ідеали Шев­ченко вбачав у самій дійсності: «Його (Брюллова. — О. Г.) ідеали сповнені краси й життя, а тому Кобзар бачить їх „такими милими, такими близькими, рідними"» [49, V, 64\. Митець в естетиці Т. Шевченка є своєрідним деміургом, що уникає копіювання дійсності, оскільки сам творить нову художню реальність.

Стоячи на позиціях реалістичного мистецтва, він у той же час послідовно виступає проти натуралізму, або «даг-геротипного наслідування природи», відірваних від навко­лишньої дійсності польотів творчої уяви письменника. У полеміці з польським ученим К. Лібельтом Т. Шевчен­ко відстоював думку, що справжній художник не може

-65-

керуватися лише власними суб'єктивними уявленнями та бажаннями. Є у Т. Шевченка слушні думки про особливості творчого процесу, роль у ньому художнього домислу. Кобза­реві належить також ряд висловлювань про характер і роль принципової й висококваліфікованої літературної критики, зразки якої він подавав, принагідне відгукуючись у «Жур­нале», листах та деяких інших працях про книги україн­ських, російських і західноєвропейських літераторів. У понят­тя критики Т. Шевченко вкладав думки народу про мис­тецькі явища, оцінку їх через бачення простих читачів чи глядачів, що посилювало гуманістичні засади літератури та мистецтва.

Значення літературознавчих поглядів Т. Шевченка поля­гає в чіткому усвідомленні ним необхідності тіснішого зв'язку літератури з життям свого народу, оперативного відгуку на злободенні проблеми своєї доби, орієнтації на реалістичне відтворення дійсності. Естетичне кредо Т. Шевченка, що вимальовувалося з окремих, переважно принагідних, думрк про літературу та мистецтво, «перебувало на рівні найпрогресивніших ідей свого часу, стало най­вищим досягненням художньої думки в Україні і надовго визначало шляхи поступального розвитку національної літе­ратури» [43, 25].

Як один із засновників професійної літературної кри­тики в історію українського літературознавства увійшов Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897 pp.). Особливо плідною була його літературно-критична та історико-літе­ратурна діяльність наприкінці 50-х — у 60-ті роки. Епілог до публікації історичного роману «Чорна рада» в журналі «Русская беседа» (1857 р.) «Об отношении малороссийской словесности к общерусской» став його першою спробою здійснити огляд сучасної йому національної літератури. Пізніше з'явилися його програмні праці «Переднє слово до громади: погляд на українську словесність», «Просто­народность в украинской словесности», «Чого стоїть Шев­ченко яко поет народний?», «Взгляд на малорусскую сло­весность по случаю выхода в свет книги „Народні опові­дання" Марка Вовчка», численні статті, передмови, рецензії.

Як знавець літератури та історії свого народу, П. Куліш утверджував право українців мати свою власну літературу, бачив обнадійливі перспективи її подальшого розвитку, зба­гачення стильової та родожанрової системи.

Літературознавство й фольклористику («науку словес­ності» у його термінології) П. Куліш розумів передусім «яко науку самовзнання народнього» [28, 12]. Критерієм досконалості художнього твору він вважав, окрім «вірності

— 66 —

живопису з натури й глибини сердечного почуття» [28, 477], ще й досконалість, вишуканість форм. Таке класичне поєднання форми та змісту літературознавець вбачав у поемі Т. Шевченка «Наймичка». Для написання високохудож­нього твору необхідна тривала цілеспрямована праця, по­стійне самовдосконалення митця. Талант необхідно під­штовхувати до свідомої праці за законами прекрасного. Вирішальна роль у процесі художньої творчості, на думку П. Куліша, належала мистецькій особистості.

Літературознавчі студії П. Куліша дали поштовх до по­яви в українській літературі постшевченківської доби етно­графічно-побутової школи (Ганна Барвінок, Митро Омель-кович, Д. Мордовцев, А. Свидницький, О. Стороженко).

Дата добавления: 2014-11-28