Літературний напрям

Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом худож­нього методу та індивідуального стилю, що являють собою два його полюси. Категорія напряму передбачає об'єднан­ня митців на основі єдності методу, а також більшу або меншу схожість індивідуальних стилів. Адже, скажімо, стилі класицистів Расіна й Корнеля, при всій неповторності і своєрідності, є більш наочною спільністю, ніж, наприклад, стиль Расіна та сентименталіста Руссо або Корнеля та романтика Гюґо.

Якщо художній метод і стиль існують, так би мовити, ab ovo*, перші сформовані напрями з'являються в літерату­рі Нового часу. Це — барокко і класицизм, розквіт яких припадає на XVII століття. У XVIII столітті зароджується сентименталістський напрям, а на рубежі XVIII—XIX сто­літь формується романтизм. Напрями реалізму й натураліз­му виникають у XIX столітті. Межа XIX—XX століть знамену-ється появою імпресіонізму та символізму — першими літературними напрямами, що об'єднуються під загальною назвою «модернізм». Ціла низка модерністських напрямів зароджується у XX столітті. Серед найбільш прикметних — унанімізм, імажизм та імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм, «театр абсурду», «новий роман» та інші. У 30-ті роки XX століття канонізується соціалістичний реалізм, що, незважаючи на суперечки навколо нього, був таки реальністю. А на початку 80-х років зарубіжні теоретики почали говорити про новий феномен сучасного мистецтва — постмодернізм. Дата на­родження постмодернізму (як і саме його існування) є спірною, хоча більшість дослідників уважає, що перехід від модернізму до постмодернізму здійснювався в середині 1950-х років.

Літературні напрями можуть мати свої складові части­ни. Ці розгалуження напрямів називають течіями чи шко­лами. Треба зазначити, що поняття «напрям», «течія», «школа» не є уніфікованими в сучасному літературознавстві. В одних дослідників напрям і течія виступають як сино­німічні поняття, в інших — напрям є складовою частиною

*Лат. — букв, «від яйця»; від самого початку (Горацій).

— 347 —

течії, у третіх — навпаки, течія с вужчим поняттям, ніж напрям. Пропонується іменувати течією різновид, розга­луження, зміну літературного напряму. Рух німецьких штюр-мерів («Буря й натиск») являє собою літературну течію сенти­менталізму. Англійська «озерна школа» — течія романтич­ного напряму. Російська «натуральна школа» та французька група Шанфлері є течіями реалізму. Іноді виділяють вужчу категорію літературної течії — літературну школу, що об'єд­нує послідовників якогось видатного письменника. Однак аналіз літературного розвитку свідчить про зайвість цієї кате­горії: адже практично кожна течія і групувалася навколо особистості чи спадщини видатного митця. Так, розгалуження бароккового напряму — такі течії, як «метафізична школа», «ґонгоризм» і «маринізм», — пов'язані з діяльністю визначних європейських поетів (відповідно, англійця Джона Донна, іспанця Луїса де Ґонгори-і-Арґоте та італійця Джамбатісти Маріно). Іноді школою у власному розумінні слова можна назвати цілі напрями. Так, «школою Золя» нерідко іменують натуралізм. Український футуризм можна до певної міри розглядати як*школу Михайля Семенка.

Отже, доречно вести мову про літературний напрям і його різновид — літературну течію. Аналізуючи закономірно­сті літературного розвитку, слід також враховувати національ­ні варіанти літературного напряму. Адже кожен з них — англійський сентименталізм чи американський романтизм, французький реалізм чи німецький натуралізм, — при загаль­ній спільності з іншими національними варіантами на­пряму, має свої часові рамки, характерні ідеї і проблеми, художні особливості. Так, розглядаючи українські барокко та класицизм, необхідно аналізувати їх у загальноєвропей­ському контексті, але й вбачати їхню національну специфі­ку, зумовлену як суто літературними, так і історичними й політичними факторами.

Історія літературних напрямів є історією їхнього спів­існування, взаємопроникнення та літературних воєн. XVII століття ознаменувалося боротьбою барокко та класицизму, а кінець XVIII — початок XIX століття — полемікою роман­тизму й класицизму. У XX столітті літературні бої ведуть між собою^чи не всі напрями: експресіонізм виник як протиставлення імпресіонізму, акмеїзм — символізму, іма­жинізм — футуризму. З іншого боку, майже до всіх роз­галужень модернізму вкрай вороже ставився соціалістичний реалізм. До того ж, усередині певних напрямів точиться боротьба окремих течій. Достатньо пригадати жорстоку ворожнечу російських кубо- та егофутуристів або ж «ломо-носовської» та «сумароковської» класицистичних течій.

— 348 —

А. Гуревич справедливо зазначає, що «належність до течії І а напряму (як і прагнення залишитися поза існуючими напрямами) передбачає.вільне — особисте і творче — само­визначення письменника» [36, VII, 488\. Боротьба та зміна літературних напрямів, дійсно, яскраво виражають законо­мірності літературного процесу. Однак розглядати цей розви­ток як поступовий перехід від одного напряму до іншого означало б спрощувати історію літератури. Як зауважує Г. Померанії, «історія мистецтва — це не історія напрямів. Скоріш, це історія того, як мистецтво пробивається крізь напрями, крізь розсудливі схеми» [55, 236]. Видатним митцям завжди тісно в межах встановлених канонів, регламенто­ваних принципів, вимог літературних маніфестів. Творчість великих письменників «не вміщується» в межах того чи іншого напряму, вона виходить за ці межі. Драматургія Мольєра ширша за канони класицизму. Фантастика Гоголя не завжди вписується в чіткі рамки реалістичного мистецт­ва. Творчість М. Куліша чи М. Хвильового не вдалося під­корити ідеологічним настановам соціалістичного реалізму.

Одні твори видатних письменників можна віднести до одного літературного напряму, інші — до другого. В. Гюґо починає свою творчу діяльність у річищі класицизму, але згодом переходить на позиції романтизму. О. Пушкін і Т. Шевченко в різні періоди творчості належали до роман­тизму й реалізму. Г. Ібсен починав як романтик, пройшов крізь реалізм і натуралізм, а закінчив свій творчий шлях символістськими драмами. До того ж чимало визначних митців взагалі не пов'язують свою творчість з якимось на­прямом. Так, відомо, що В. Брюсов, влаштовуючи вечір поетів усіх напрямів, не запросив на нього геніальної поете­си — Марини Цвєтаєвої, адже вона до жодного напряму не належала. Творчість багатьох яскравих митців свідчить про те, що художня практика є ширшою навіть за власні теорії. Приміром, Золя-романіст далеко не завжди дотримується настанов Золя-теоретика. До складної проблеми взаємо­стосунків творчої індивідуальності й літературного напряму доречним було б застосувати слова академіка Д. Лихачева, сказані ним про «стиль доби»: «Стиль — до певної міри нівелювання, це „доля", яка намагається скувати мистецтво свого часу й позбавити добу її індивідуальності. І тільки посередній митець повністю підкоряється вимогам сти­лю» [37, 193]. Думка Д. Лихачева є правомірною й щодо літературних напрямів. Адже «геній сміється», за виразом Г. Е. Лессінґа, з жорстких, усталених, заданих настанов.

До того ж митець не в змозі існувати в художньому вакуумі, не стикаючись з теоріями й творами представників

— 349 —

Інших напрямів, не використовуючи, свідомо чи під-свідомо, у власній творчості певні елементи чужих та навіть ворожих за духом чи стилем митців. Так, досвід літературного розвитку XIX століття свідчить про взаємо­проникнення принципів та елементів романтизму й реа­лізму. А складна дифузія реалізму й модернізму є однією з цікавих ознак історії всесвітньої літератури XX століття.

Нижче розглянемо основні літературні напрями XVI— XX століть.

Дата добавления: 2014-11-28