Тема 14. Економічна освіта молоді в Галичині на початку ХХ століття

Педагогіка – це наука, що вивчає шляхи передавання соціального досвіду старшим поколінням молодшому. Відносини, що виникають при цьому, удосконалювалися кожним поколінням. Проте, як би не змінювалися ці відносини, незмінним залишався об’єкт пізнання – людина.

Тема 13. ПЕДАГОГІКА як наука: витоки І СУЧАСНІСТЬ

«Галичанин, що ти дієш?

В що ти віриш і надієш?»

«Що я дію?...Зерно сію

І на жнива ся надію.

Паде зерно за зерночком

Ни купкою, но рядочком,

На теплую земличеньку,

В щасливую годиноньку.

………………………….

Я на Бога ся надію,

Що не дармо роблю, сію,

Хто працює, оре, сіє,

Тот і плодов ся надіє…»

Автор – Вчитель (без прізвища).

(Епіграф до вступної статті у ч. 1 «Школьної часописі» 13 вересня 1880 року)

У системі наук про людинознавство особливе місце займає педагогіка.

Предмет сучасної педагогіки – це процес спрямованого розвитку особистості в умовах її виховання, навчання, освіти.

Джерелом педагогіки є народна (життєва) педагогіка, педагогічні вчення, теорії, позитивний педагогічний досвід, філософія.

Здобуті педагогікою, як наукою, знання, впроваджені у наукові поняття (категорії). Вони дозволяють глибше пізнавати дійсність. До основних понять педагогіки належать: розвиток, виховання, навчання, освіта, саморозвиток, самовиховання (Див. словник термінів у розділі 2).

Протягом століть педагоги-теоретики та практики ведуть суперечку про те, чим є педагогіка: наукою чи мистецтвом. Здається, що слід бачити в педагогіці і науку, і мистецтво.

Педагогіка – це наука, тому що вона має свій предмет, понятійний апарат, методи, її невід’ємною частиною є прогнозування педагогічного процесу; це й мистецтво, тому що вона припускає високий рівень педагогічної майстерності, реалізацію теорії на найвищому творчому рівні. Ця майстерність вимагає знань, основаних на переконаннях, вміннях спілкуватися та взаємодіяти, поєднаних з професійною захопленістю, педагогічною імпровізацією, вірою в своїх учнів. Педагог змушений усе життя бути людиною, яка має ідеї та бажання, уміння впроваджувати їх у життя. Взаємозв’язок педагогіки-науки та педагогіки-мистецтва відповідає основному призначенню цієї галузі людинознавства – розвивати, навчати і виховувати особистість.

Історія свідчить, що у своєму розвитку педагогічна теорія йшла від загального до часткового. Так, на початку свого розвитку педагогічні знання викладалися як цілісна теорія навчання та виховання у рамках філософії. У XVII ст., виділившись в окрему галузь знань, педагогіка була визначена чеським мислителем гуманістом і педагогом Я.А.Коменським терміном «дидактика», під якою він розумів навчання та виховання. У результаті розвитку педагогічної науки відбувався процес її диференціації. У теперішній час вона має велику кількість відгалужень, які розвиваються як самостійні галузі. Традиційно виділяють такі:

І. Загальна педагогіка вивчає і формує принципи, форми та методи навчання й виховання, які є загальними для усіх вікових груп.

II. Вікова педагогіка, до якої увійшли такі «гілки»:

– Дошкільна педагогіка, що вивчає особливості виховання дітей дошкільного віку.

– Педагогіка загальноосвітньої школи досліджує зміст, форми та методи навчання й виховання школярів.

– Педагогіка професійно-технічної освіти, що вивчає та розробляє питання навчання й виховання учнів професійно-технічних закладів.

– Педагогіка вищої школи розробляє питання навчання та виховання студентів вузів.

– Андрогогіка вивчає особливості навчання та виховання дорослих.

Функціональні педагогічні науки: педагогіка вищої школи, педагогіка професійно-техніхнічної освіти.

Галузеві педагогіки: авіаційна, військова, інженерна, медична, культурно-освітня, педагогіка виправно-трудової системи, педагогіка підвищення кваліфікації і перекваліфікації і ін.

III. Історія педагогіки розглядає історію педагогіки та освіти.

IV. Корекційна (або спеціальна) педагогіка – педагогіка людей з відхиленнями, затримками розвитку (медико-біологічного, психо­логічного, соціального): сурдопедагогіка – про навчання і виховання глухонімих, глухих, туговухих дітей; тифлопедагогіка – про навчання і виховання сліпих та слабозорих дітей; олігофренопедагогіка – про навчання і виховання розумово відсталих дітей.

V. Прикладна педагогіка (військова, спортивна, менеджменту та ін.) розробляє методи, прийоми використання педагогічних знань у різних сферах діяльності, а також методику викладання конкретних дисциплін.

Наймолодшою у вітчизняній науці галуззю знання, яка тільки ще формується, є соціальна педагогіка. Головна функція соціальної педагогіки – досліджувати проблеми міжособистісних стосунків, співіснування людини з навколишнім середовищем та врахування її ціннісних орієнтацій.

У цій науці існують галузі, що вивчають приватні питання освіти та виховання. Так, наприклад, превентивна педагогіка вивчає шляхи та способи попередження соціальних відхилень серед молоді. Аутодидактика (автодидактика) –галузь, що вивчає процес навчання людини на матеріалі власного життя, включаючи і самоосвіту.

Оскільки педагогіка є складовою частиною людинознавства, вона не може розвиватися відокремлено від інших наук.

Педагогіка має тісні зв’язки з багатьма іншими галузями знання: анатомією, математикою, кібернетикою та ін. Особливе значення для педагогіки має взаємозв’язок з психологією та фізіологією. Ці зв’язки здебільшого виявляються у закономірній єдності розвитку, навчання та виховання дитини, учня, студента. Якщо навчання та виховання є категоріями суто педагогічними, то розвиток – категорія психологічна та фізіологічна.

У зв’язку з цим вона тісно пов’язана з філософією, соціологією, біологічними науками (гігієною, анатомією, фізіологією), медициною та іншими галузями людинознавства.

Зв’язок педагогіки з іншими науками визначається об’єктами зв’язку (поняття-терміни, концепції, методи) та типами зв’язку (взаємовплив, взаємодія, інтеграція).

Так, філософія дає розуміння загальних принципів пізнання, ставлення людини до світу, системи поглядів на світ та місце в ньому людини.

Соціологія дає фактичний матеріал для більш раціональної організації педагогічного процесу.

Зростає значення зв’язку педагогіки з медициною. Усе активніше розвивається теоретична та практична педагогічна валеологія. Вона передбачає вибір особливих форм та засобів взаємодії педагогів і дітей, які б не шкодили їх здоров’ю.

Основна мета педагогічної науки полягає у відкритті нових принципів, технологій навчання й виховання та впровадженні їх в практику. Відповідно до цього педагогічна наука виконує три основних функції: загальнотеоретичну, прогностичну, практичну.

Педагогіка стає більш необхідною і в життєдіяльності людини. В умовах гуманізації освіти вона дає розуміння людини як найвищої цінності суспільства. Знання педагогіки стають все більш актуальними у сімейному житті, самовихованні, самоосвіті. Педагогіка допомагає організувати управління колективами, малими групами та в організації виховної роботи на підприємствах, у фірмах і в установах..

Вивчення та аналіз літератури дозволяє змістовно ознайомитися з джерелами, з яких можна почерпнути погляди, висловлення різних авторів з даного питання.

Вивчення документів та результатів діяльності. Плани, інформації, звіти педагогів, твори, контрольні, екзаменаційні роботи учнів та інші матеріали містять інформацію про хід педагогічного процесу, інтереси, схильності, психологічні особливості, типологію учнів, вихованців.

Найпоширенішим методом у педагогіці залишається метод спостереження. Спостереження – це форма пізнання через накопичення фактів. Воно може бути мимовільним у процесі постійного спілкування, як це буває на практиці, а може бути й цілеспрямованим. Таке спостереження обов’язково передбачає наявність поставленої мети, програми.

Експеримент педагогічний – це науково поставлений дослід або спостереження явищ навчання та виховання у точно врахованих умовах. Перевага експерименту полягає у тому, що він дозволяє штучно відокремити явище, що вивчається, від інших, точніше побачити його, описати.

Експеримент використовується, як правило, для вивчення конкретних педагогічних явищ або факторів, з метою з’ясування зв’язків та залежностей між педагогічним впливом та результатом для врахування при розробці практичних рекомендацій.

За допомогою бесіди вдається виявити інтереси, погляди, думки, мотиви, вчинки, дії. Успіх цього методу залежить від взаємовідносин учасників бесіди.

Анкетування дозволяє зібрати численний фактичний матеріал з проблеми, що розглядається.

Соціометрія – це метод, який дозволяє на основі опитувань або фіксації поведінки виявляти структуру взаємовідносин в групі.

Парне порівняння та ранжирування – метод, який дозволяє створити шкалу порівняльних оцінок, виражену у балах.

Педагогічне знання – одне з найдавніших. Воно зародилося разом з людським суспільством, коли з’явилася потреба передавати новим поколінням досвід виживання. Спочатку це були життєві норми: вірування, правила, потім – традиції, звичаї. Вперше зачатки освіти з’явилися у країнах Сходу (Індія, Китай, Вавілон та ін.). Розквіту педагогічна думка та педагогічна практика досягли у Стародавній Греції та Римі в античні часи.

Так, у Стародавній Греції склалися дві системи виховання: спартанська та афінська. Вони визначалися потребами рабовласницького суспільства: виховання рабовласницької аристократії, яка володіє пізнаннями та якостями для управління державою та захисту її від зовнішніх ворогів.

Саме в цей період з’явився термін «педагог», що дав назву цілій науці. Так називали раба, який водив дітей рабовласника до школи. Тоді ж народився й термін «школа», що означав місце навчання.

Відмінність систем була обумовлена особливостями політики, економіки, культури цих держав.

Спарта відрізнялася замкненим характером. Це змушувало спартанців триматися згуртовано, жити в стані військової готовності. Вихованням дітей займалася держава, яка розпоряджалася їх життям з моменту народження. Педагогічне мистецтво в Спарті полягало у передаванні військово-фізичних вмінь за допомогою вправ, наслідування, суворих фізичних покарань.

Афіни, у протилежність Спарті, були торговим портом з відносно високим економічним та політичним рівнем. Це обумовило і афінську систему освіти, у якій здійснювалася ідея розумового, фізичного та естетичного виховання. З розвитком суспільства знання та досвід ставали більш різноманітними, їх передавання робилося усе складнішим. У цей період виникає потреба осмислити, узагальнити досвід виховання та навчання. Упорядковані педагогічні думки з’являються у працях філософів Сократа, Платона, Арістотеля. Тривалий час педагогіка була складовою частиною філософії.

Подальший розвиток педагогічної думки пов’язують з римським педагогом Квінтіліаном (І ст. до н. е.). У 12 книгах «Про виховання оратора» ним були закладені основи дидактики. Він вперше висунув ідею про принципи, правила та методи навчання. Це по суті педагогіка освіти того часу. От чому його праці вважаються першими серед наукових праць з педагогіки.

У середньовіччі (V – поч. XV ст.) навчання та виховання дітей було зосереджено в руках церкви, головною метою якої була підготовка духовенства. У перший період Середніх віків у Західній Європі були школи трьох типів: монастирська (при єпископських резиденціях та монастирях), соборна, або кафедральна і приходська. В усіх школах діти від 7 до 15 років навчалися молитвам, письму, рахуванню, читанню. Для найбільш здібних учнів монастирських та кафедральних шкіл з часом додавалися граматика, риторика, діалектика, а пізніше – арифметика, геометрія, астрономія, теорія музики.

Система організації навчання була індивідуально-груповою, методи навчання базувалися на механічній пам’яті, основними методами стимулювання були тілесні покарання.

В основі виховання хлопчиків знатного походження лежало рицарське виховання. Воно включало сім напрямків: їзда верхи, плавання, володіння списом, фехтування, полювання, гра в шахи, складання віршів та спів. Рицарське виховання прививало зовнішній лоск, вміння триматися. Основними методами виховання були наслідування, вправи.

Проте в період середньовіччя зростали виробничі сили, а з ними – потреба в розумних людях. Одним з перших називають університет в Марокко в місті Фесе, заснування якого відносять до ІХ століття. На початку XII ст. виникають перші університети в Болонії та Салерно, Оксфордський (1168), Паризький (1200), Кембриджський (1209), Сорбонський (1253), Празький (1348) та ін. Майже до XVIII ст. університет був єдиним типом вищого навчального закладу. Основною формою навчання в університеті була лекція. Вона будувалася за логічною схемою Арістотеля, але порівняно з живою лекцією-бесідою, середньовічна лекція була кроком назад. Текст лекції зчитувався з аркуша (від лат. «lесtіо» – читання). Після прочитання уривку давалися пояснення та коментарі, які доповнювалися дискусією. Не дивлячись на сухість лекцій, у неї були й позитивні моменти. Це була свого роду розумова гімнастика, яка виховувала послідовність та вміння аналізувати.

З розвитком ремесел та торгівлі у ХПІ – ХІУ ст. виникли цехові школи, у яких навчалися та отримували початкову освіту діти ремісників. Навчання ж самому ремеслу здійснювалося або у родинах ремісників, або у процесі цехового учнівства. Гільдійські школи створювалися об’єднаннями купців. У цих платних школах навчалися діти заможних батьків. Навчання мало практичну спрямованість.

Наприкінці середньовіччя відроджується інтерес до античної культури, виникає гуманістичний рух, підвищується інтерес до людини, її земних радощів та потягів, відроджується мистецтво, впроваджуються нові педагогічні ідеї.

Педагогіку ХУ – ХУП ст., епохи Відродження, можна назвати гуманістичною. Головною вимогою в освіті став розвиток активності та самодіяльності дитини. Починають з’являтися багатопредметні навчальні плани, до яких включені природознавство, фізика, географія, історія та інші дисципліни.

Змінюється методика взаємодії вчителя та учня, скасовується сувора дисципліна середньовічних шкіл. Послаблення впливу церкви виявилося у розвитку державної школи. З’явилася необхідність у спеціальній підготовці вчителів.

У епоху Відродження (XV – XVI ст.) почала докорінно змінюватися система освіти. До початку ХУП ст. педагогіка залишалася частиною філософії.

Розвиток педагогічної думки знайшов відображення у працях мислителів епохи Відродження, таких як Еразм Роттердамський, Франсуа Рабле, Мішель Монтень, Томас Мор, Томазо Кампанелла. Зміцнюються ідеї всезагальності навчання та різнобічності виховання. На початку XVII ст. з’являється необхідність узагальнення та осмислення педагогічних знань та досвіду, створення спеціальної галузі знання – педагогіки.

У 1623 році англійський філософ Ф. Бекон видав трактат «Про достоїнства та збільшення наук», в якому виділив педагогіку з філософії як самостійну галузь знання. Термін «педагогіка» походить від двох давньогрецьких слів: пайс – дитина, аго – веду.

Відокремлення педагогіки від філософії й оформлення в наукову систему пов’язане з іменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592 – 1670), який 1632 року створив видатний твір «Велика дидактика» – науку про процесс навчання, а 1633 року – перше в світі спеціальне керівництво виховання дітей дошкільного віку – «Материнська школа». Педагогічні твори Я. А. Коменського пронизують думки про те, що людина є «найдосконалішим, прекрасним творінням», «чудесним мікрокосмом», школа – «майстернею гуманності», а правильне виховання завжди має бути природовідповідним. Розроблена ним схема організації школи, теоретичне обгрунтування та розробка принципів навчання, класно-урочна система навчання не втратили актуальності й наукового значення за сучасних умов.

В історію західноєвропейської педагогіки XVIII століття увійшло ім’я англійського філософа й педагога Джона Локка (1632–1704), який зосередив увагу на теорії виховання джентльмена – людини, впевненої в собі, яка поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних переконань. Французькому матеріалісту і просвітителю Жану Жаку Руссо (1712–1778) належить ідея природної досконалості дітей, теорія «вільного виховання», за якою виховання повинно здійснюватися лище за інтересами й бажаннями дітей, що сприятиме їхньому розвитку.

Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці (1746 – 1827) запропонував учителям прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчутливості як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої посильної продуктивної праці.

Німецький педагог Йоганн Фрідріх Гербарт (1776–1841) був автором теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (теорії навчання), ним розроблена чотириетапна модель уроку, поняття виховуючого навчання, система розвиваючих вправ. Інший німецький педагог – Фрідріх Адольф Дістервег (1790–1866) відомий ідеями про активізацію навчальної діяльності учнів, посилення їхньої самостійної роботи, а також думками про підготовку народних учителів, яка повинна базуватися на отриманні наукових знань і прищепленні високих рис моралі.

У ХІХ-ХХ ст. зарубіжна педагогічна теорія отримує розвиток у таких напрямках:

• педагогіка громадського виховання Г. Кершенштейнера (1854-1932) у Німеччині;

• педагогіка дії В.А.Лая (1862-1926) у Німеччині;

• експериментальна педагогіка Е. Меймана (1862-1915) у Німеччині та Е. Торндайка (1874-1946) у США;

• прагматична педагогіка Д. Дьюї (1859-1952) у США;

• педагогіка виховання «до свободи» Р. Штайнера (1861–1925) у Німеччині, М. Монтессорі (1870–1952) в Італії та ін. (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. – М., 1998.– С. 17–18).

Зростання інтересу до духовної культури античності в епоху Відродження породило новий тип загальної середньої освіти, який отримав назву «класичний». Провідним напрямком та змістом класичної освіти стало вивчення латинської та грецької мов, античної літератури, мистецтва. Навчальним закладом, у якому можна було отримати освіту, стає гімназія.

У XVIII – на початку XIX ст. у змісті класичної освіти відбулися великі зміни. Розширюється вивчення математики, рідної мови, історії, географії, природознавства. З 1804 р. у Росії набуває розвитку класична освіта, створюються державні гімназії. Майже до 1917 р. гімназії є основним типом навчальних закладів загальної середньої освіти.

У ХУІІІ – ХІХ ст. поряд з класичною середньою школою широке розповсюдження отримують реальні та професійні школи, які задовольняли потреби зростаючого виробництва й торгівлі. У реальній освіті домінують предмети природничо-математичного циклу. Перші реальні школи виникли у Німеччині та Росії на початку XVIII ст., а найпершим у світі навчальним закладом реальної освіти стала школа математичних та навігаційних наук, яка була відкрита за наказом Петра І у 1701 р. у Москві.

Проте педагогічна практика у цей період розвивалася суперечливо: прогресивне використання напрацьованих ідей та повернення до старого у школах призвело до того, що наприкінці XIX – на початку XX ст. у ряді країн (Англія, Бельгія, Німеччина, СІЛА, Франція, Швейцарія) виникає реформаторський рух «нових шкіл» на противагу формалістичній класичній школі.

Характерними рисами прогресивної російської педагогічної думки, що склалася у середині XIX ст., є гуманізм, демократизм, прагнення розвивати творчі здібності, активність дитини.

Класиком та засновником російської педагогіки справедливо вважається К. Д. Ушинський (1824–1870), який багато часу прожив в Україні, працював і був похований у Києві. В основу педагогіки він поклав ідею народності (тобто загальності) початкового навчання. Він відстоював принципи природодоцільності, услід за Я. А. Коменським вимагав, щоб навчання будувалося з урахуванням психологічних особливостей учнів, від учителів вимагав широти знань, які б виходили за межи предмета.

У розвиток педагогіки у XIX – на початку XX ст. вагомий вклад внесли також російські педагоги П. Ф. Лесгафт (1837–1909), П. Ф. Каптерєв (1849–1922), В. П. Вахтерєв (1853–1924), Н. К. Крупська (1869–1939), П. П. Блонський (1884–1941), С. Т. Шацький (1878–1939) та ін. Чільне місце у російській педагогіці займає також видатний письменник Л. М. Толстой (1828–1910).

В історії України відбулися ті ж процеси народження педагогіки в надрах філософської думки. Великий вклад у розвиток української педагогіки внесли народні традиції, свята, звичаї, які мали багатотисячну традицію. У часи Русі педагогічна система стала християнізованою. Джерелами ціцєї педагогіки є збірники «Руська правда» Ярослава Мудрого, «Повчання дітям» Володимира Мономаха і ін.

У процесі культурно-освітнього зростання української нації велику роль відігравали братські школи XVI – XVII ст. в Луцьку, Львові, згодом у Києві.

Центром розвитку системи освіти того часу стала Києво-Могилянська академія, яка була відкрита 1632 р. на Подолі. Визначну роль у її створенні та побудові відіграв Петро Могила (1596–1674) – лаврський ігумен, згодом митрополит, видатний просвітитель.

У другій половині XVX – на початку XX ст. в Україні не було діяча культури і местецтва, літератури і науки, який би стояв осторонь питань освіти і виховання. Т. Шевченко (1814–1861), зробив вагомий внесок – підготував і видав «Буквар южнорусскій» (1861), П. Грабовський (1864–1902) присвятив ряд статей проблемам народної освіти. О. В. Духнович (1803–1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти: написав буквар, методичні книжки для вчителів. Відомий український педагог Христина Алчевська (1841–1920) працювала над питаннями навчання дорослих, здебільшого жінок, у вечірніх та недільних школах Слобожанщини, займалася просвітительською діяльністю (праці «Що читати народові?», «Книга дорослих»).

Подальша доля української педагогічної думки пов’язана з такими іменами як Софія Русова, Іван Огієнко, Борис Грінченко, Григорій Ващенко, Антон Макаренко, Василь Сухомлинський, які створили національну систему виховання в Україні. Сучасна педагогічна теорія та історія має чітко виражене національне спрямування і забезпечує всебічний розвиток особистості в незалежній українській державі.

Історія економічної освіти на західноукраїнських землях у ХІХ – на початку ХХ століття характеризувалась зародженням і традиціями громадської самодопомоги в побуті українського народу, виникненням перших споживчих товариств, кредитових спілок, кооперативного руху, їхньої боротьби з лихварством і темнотою.

На прикладах кооперативного виховання молоді, запровадженого в систему шкільної освіти Галичини ще в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. шляхом організації шкільних кооперативів і вивчення основ кооперації в загальноосвітніх школах, простежується, якого вагомого значення кооперації, комерції, підприємництву для господарського життя народу надавали у своїй діяльності видатні діячі кооперативного руху Ю. Дзерович, Д. Коренець, К. Коберський, І. Лучишин, Ю. Павликовський, М. Росткович, Є. Храпливий та ін. у процесі формування змісту національної економічної освіти.

Зауважимо, що батьківщиною модерних шкільних кооперативів вважають Францію (1881), хоча найстаріший кооператив як спеціальну школу господарства при гімназії в Холмі створив Микола Левитський (1878). Далі ці дитячі організації поширилися в Італії (1892), Бельгії (1896) і на початку ХХ ст. – в Англії, Німеччині, Швейцарії, Польщі, Болгарії, Румунії, Канаді. Вони були різноманітними за організаційними формами і за родом діяльності. У Франції шкільні кооперативи діяли як малі споживчі крамнички і продукційні (виробничі) кооперативи. В Польщі з 1906 р. при школах постали кооперативи кредитного і споживчого типу. Цікаво, що організовували і підтримували їх не самі школи, як у Західній Європі, а місцеві кооперативи. Союз польських кооперативів створив у 1924 р. комісію для поширення кооперативного руху на всі ділянки шкільного життя, і діяльність шкільних кооперативів Польщі набула соціального характеру.

На західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, кооперативний рух з самого початку мав національний характер. У 90-х роках ХІХ ст. Перемишль став українським кооперативним центром. Активізація кооперативного руху сприяла утворенню в регіоні різних форм кооперативних об’єднань: споживчих, кредитних, сільськогосподарських, промислових та ін., які включали до свого складу громадян за національною ознакою. Метою їх діяльності була конструктивна творча співпраця, спрямована не лише на покращення матеріального добробуту, захист соціальних, культурно-освітніх потреб громадян, але й на збереження та духовний розквіт українського соціуму. За висловом одного з організаторів українського шкільництва в Галичині Д.Коренця, кооперативний рух став дорогою піднесення українського народу. Важливою формою його реалізації було створення фахових закладів освіти кооперативного спрямування.

Завдання навчально-виховного процесу Д. Коренець вбачав в тому, щоб молодь перейнялася кооперативним духом. Адже ж кооперація, як твердив Юліан Павликовський, «виховує людину-громадянина, людину характеру, людину, яка гідно, без принципового чи чванькуватого вивищування, без затрати власного «я», але й без розчавлювання «я» свого співгромадянина стане двигуном, носієм і співучасником справжньої демократії в господарському і духовному житті народу». Тому, вважав цей вчений, зміст вишколу лежить у площині трикутника, основою якого є загальна освіта, однією з сторін виховання людини-громадянина та кооператора, другою – спеціальний вишкіл техніка, кооператора-практика, який працюватиме кооператором-економістом чи пропагандистом, ревізором, інструктором. Отже, підготовка спеціаліста йшла в 3-х напрямках – як громадянина, як людини з високим загальноосвітнім і культурним рівнем і професіонала у відповідній спеціалізації.

Становлення українського торговельно-кооперативного шкільництва в регіоні відбувалося в умовах жорстоких утисків, заборон як австро-угорських, так і польських можновладців. У той же час, незважаючи на відсутність держави, авторитарність системи освіти, прогресивні культурно-освітні діячі Східної Галичини кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. (І.Бариляк, Р.Білинський, Д.Великанович, В.Вербицька, А.Гаврилко, М.Галущинський, А.Жук, А.Качор, К.Коберський, Д.Коренець, А.Кущинський, В.Левицький, К.Левицький, О.Луцький, І.Лучишин, Г.Микитей, А.Мудрик, Ю.Павликовський, А.Палій, З.Петрів, А.Романенко, М.Росткович, М.Токаревський, М.Холєвчук, Є.Храпливий, І.Филипович, І.Ющишин та ін.) сприяли становленню системи торговельно-кооперативного шкільництва на національних засадах, використовуючи передусім громадсько-педагогічне сподвижництво, яке найбільш яскраво виявилося у діяльності товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Ревізійний Союз Українських Кооперативів», «Народна Торгівля», «Сільський Господар», «Маслосоюз» та ін.

Особливу роль в популяризації ідей кооперативного руху відіграло товариство «Просвіта», стараннями якого здійснювалися: організація економічних спілок, крамниць, кас взаємодопомоги, громадських фондів кредитування; підготовка та випуск періодичних видань і літератури господарсько-економічного спрямування (як на популярному, так і науковому рівнях); відкриття економічних курсів, фахових шкіл, бібліотек.

Одним із напрямів діяльності товариства «Рідна школа» в галузі економічного виховання української молоді стало створення учнівських кооперативів і запровадження теоретичного курсу з кооперації. Економічні товариства «Народна Торгівля», «Сільський Господар», «Маслосоюз» мали свою специфіку роботи, яка полягала у підготовці кваліфікованих кадрів для власних потреб. «Ревізійний Союз Українських Кооперативів» виконував інформаційно-координуючі функції в процесі поширення та реалізації кооперативних ідей. Уся діяльність національних культурно-освітніх та економічних товариств, громадських організацій, спілок та об’єднань сприяла не лише піднесенню української громадської культури краю, але й формуванню національної свідомості й гідності автохтонного населення Східної Галичини [Коренець Д. 20-ліття нашої торговельно-кооперативної школи // Кооперативна республіка. – 1931. – №2].

Запровадження економічного шкільництва, зокрема торговельно-кооперативного, пов’язане з діяльністю українських товариств «Просвіта» і «Народна Торгівля». Саме вони розпочали вишкіл наших кооперативних працівників, залучаючи мандрівних вчителів-інструкторів. Їхніми обов’язками були інструктаж та ревізія діяльності продавців, членів управ, а пізніше – організація нових кооперативів, переведення господарських закладів «Просвіти» на належний рівень кооперативної роботи. Цим займалися відомі фахівці й організатори кооперативного руху – В. Король, О. Тарасевич, С. Кузик, Я. Литвинович і В. Нагірний.

З 1904 р. Крайовий Ревізійний Союз, поодинокі центральні і повітові Союзи, Ревізійний Союз Українських Кооперативів (РСУК) розпочали організацію різноманітних фахових курсів. І це було наступним кроком у розвитку кооперативно-торговельного шкільництва.

Так, заочні курси РСУК навчали діловодства, готували крамарів, фахівців надзірних рад і контрольних комісій. Вакаційні курси РСУК влаштовували влітку кожного року в гірській місцевості, тривали три-чотири тижні, їх відвідували 50-60 слухачів. Викладали на курсах досвідчені спеціалісти: Ю.Павликовський, О.Луцький, К.Коберський, А.Жук, І.Витанович. Кооперативні курси організовували також керівництво «Сільського Господаря», «Масло союзу», Жіночої Кооперативної Гільдії, товариств «Просвіта» і «Рідна Школа», окружних кооперативних організацій. Ці курси функціонували успішно, але відчувалася потреба у фахових школах, які б ґрунтовніше, систематично готували молодь до праці в кооперації.

За поданням господарсько-промислової комісії товариства «Просвіта» в 1911 р. з представників львівських українських товариств було створено комітет для організації торговельної школи. Комітет у відозвах до фінансових установ у Львові і в краї просив сприяти коштами на утримання школи. У зверненнях до українських шкіл й інших освітніх установ запрошував молодь вступати до новоствореної школи. Для опіки над школою було встановлено кураторію, до якої увійшли представники «Просвіти», Крайового Ревізійного Союзу, «Сільського Господаря», НТШ, Учительської Громади, Учительського Педагогічного Товариства та приватні особи. Цей навчальний заклад готував фахівців для ведення спілок або приватних торговельних і економічних підприємств [Коренець Д. Нові типи торговельних шкіл і їх значіння для нас //Діло. – 1923. – Ч. 7. – С. 6 ].

Після реорганізації у 1924 р. трирічна торговельна школа почала готувати працівників для більших промислових і торговельних підприємств, розширивши кількість загальноосвітніх предметів і поглибивши вивчення фахових. В напрямі різних спеціалізацій та згідно з тенденцією розвитку тодішнього торговельного шкільництва у трирічній торговельній школі вводився четвертий рік кооперативної спеціалізації, упродовж якого молодь вивчала книговедення і діловодство, техніку ведення ревізії всіх видів кооперації та поглиблювала свої економічні і кооперативні знання. Зауважимо, що лише в чотирирічній школі обов’язково вивчалася кооперація протягом усіх років навчання. Практичні навички учні здобували у шкільному кооперативі “Чайка” (випуск шкільних підручників і приладдя, споживчих товарів), в наукових гуртках (проведення дискусій і лекцій), відвідуючи кооперативні підприємства й установи, а також у позашкільній торговельній практиці, яка була передумовою допущення кандидата до кінцевого іспиту.

За прикладом Львівської торговельної школи у 1934 р. в Яворові організовано “Українську Приватну Торговельну Школу”, а у 1939 р. в Станіславові – чотирирічну торговельно-кооперативну гімназію [Качор А. Денис Коренець. Начерк його життя та праці на тлі українського фахового шкільництва і сільськогосподарської кооперації на Західній Україні. – Вінніпег, 1955. – С. 39-40]. З 1920 р. при Львівській торговельній школі працює Вища Економічна Школа (Однорічний Курс Абітурієнтів).

З 1938 р. розпочав свою діяльність Український Коедукаційний Ліцей у Львові при РСУК як школа вищого ступеня, призначена для вишколу кооперативних провідників і службовців середньої ланки кооперативних організацій усіх видів. До ліцею приймали молодь, яка закінчила гімназію нового типу або фахову школу. Перевагу при вступі мали стипендіати кооперативів. Після двох років вивчення економічних і технічно-торговельних предметів була матура. Відтепер матуристи могли переходити на навчання до вищих шкіл – в університет чи політехніку або закінчувати третій рік ліцею, який працював за системою вищої школи. Після закінчення ліцею окремі випускники проходили за кордоном однорічну кооперативну практику [Качор А. Денис Коренець. Начерк його життя та праці на тлі українського фахового шкільництва і сільськогосподарської кооперації на Західній Україні. – Вінніпег, 1955. – С. 40].

Основи кооперативної науки було впроваджено в програми деяких народних і загальноосвітніх приватних середніх шкіл. А саме: теоретичне навчання в двох вищих класах з практикою в шкільних кооперативах у містах, що було введено за вказівками РСУК. Кооперацію як окремий предмет вивчали в Хліборобському Ліцеї у Черниці, в Українській Ремісничій Школі у Львові та в інших фахових школах [Бабенко С.Г., Гелей С.Д., Гончарук Я.А. та ін. Історія кооперативного руху: Підручн. для кооперативних вузів / Укоопспілка, Львівська комерційна академія. – Львів: Інститут українознавства НАНУ, 1995. –С. 318; Качор А. Денис Коренець. Начерк його життя та праці на тлі українського фахового шкільництва і сільськогосподарської кооперації на Західній Україні. – Вінніпег, 1955. – С. 59].

Вища українська школа політехнічного типу – Українська Господарська Академія (УГА) була заснована у 1922 р. в Подєбрадах (Чехословаччина) як наукова фахово-освітня установа. Її завданням було готувати молодь до самостійної господарської і технічної праці в таких ділянках, як агрономія, лісознавство, гідротехніка, економіка, статистика, кооперація. УГА мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний та інженерний; понад 50 кафедр [Семчишин М. Тисяча років української культури. – К.: АТ «Друга рука», МП «Фенікс», 1993. – С. 523].

У 1932 р. при УГА організовано Український Технічно-Господарський Інститут заочного навчання (УТГІ), в якому здійснювалась підготовка громадян української національності до самостійної праці в різних галузях промисловості, технічної і господарської кооперації та комерції. Повний курс навчання охоплював вісім семестрів. УТГІ мав економічно-кооперативний, агрономічно-лісовий і хіміко-технологічний відділи, курси українознавства, школу політичних наук. При відділах було відкрито низку фахових курсів, зокрема короткочасних практичних та з окремих предметів, запроваджено проходження практики в шкільних семінарах, кабінетах, лабораторіях та в інших місцевих закладах під керівництвом фахівців. Уведено індивідуальне і колективно-групове навчання шляхом систематичного обов’язкового кореспондування професорів з студентами для кожного предмета. Студентами-заочниками були вчителі, хлібороби, ремісники, урядовці, кооператори.

Українська молодь здобувала вищу освіту також у Віденській Школі Світової Торгівлі та в польських торговельних школах.

Отже, якщо наприкінці ХІХ ст. у свідомості мас панувала думка, що цінується лише класична освіта, то вже на початку ХХ ст. спостерігаємо зміну світогляду, у якому поступово вкорінюється розуміння ролі фахового, зокрема торговельно-кооперативного шкільництва для розвитку суспільства. Одночасно з тим розбудовується мережа державних і приватних торговельно-кооперативних шкіл різного рівня, поряд з вивченням загальноосвітніх та фахових предметів значна увага приділяється виробленню практичних навичок. Завдяки подвижницькій праці досвідчених фахівців-авторів студій, доброчинній діяльності культурно-освітніх товариств краю, жертовності української прогресивної інтелігенції на західноукраїнських землях активно діяли українські фахові школи, котрі змогли дати «так потрібних нашому народові незалежних і засібних людей, творців і організаторів нашого господарського життя; виховати не тільки добрих бізнесменів, а й свідомих своїх народних обов’язків та з умовами нашого життя і його потребами ознайомлених народних робітників» [Коренець Д. Нові типи торговельних шкіл і їх значіння для нас // Діло. – 1923. – Ч. 7].

В сучасних умовах, коли зростає престиж економічної освіти серед молоді, важливо наголосити, що виховання особистості громадянина – це комплексний і безперервний процес, який має спиратися на історичний досвід, національну ідею, традиції, звичаї, ментальність народу, не відкидаючи при цьому загальнолюдські духовні цінності і надбання.

Дата добавления: 2014-11-29