Етапи перебудови та її наслідки для України 1 страница

Взявши за основу суттєві зміни та зрушення, що відбулися у процесі самоусвідомлення, розстановки та взаємодії Політичних сил у суспільстві, період з квітня 1985 р. по серпень 1991 р. можна поділити на кілька етапів.

І етап (квітень 1985 — січень 1987 р.) — визрівання політичного курсу перебудови. Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори», у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Провідними його елементами було визначено інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу, активізацію «людського фактора», перебудову управління та планування, удосконалення°структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості й дисципліни, поліпшення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни (термін «перебудова» вживався тоді лише в контексті поліпшення управління господарським механізмом). Перетворення на початковому етапі не були системними і стосувалися передусім економіки (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів тощо).

Перші результати в економіці були досить обнадійливими, що зміцнювало в керівництва утопічні надії на швидке поліпшення життя звичними командними методами. Але з часом виявилася безплідність такого підходу, тому реформаційні акценти дедалі більше починали зміщуватися з економічної сфери в політичну. У лютому 1986 р. XXVII з´їзд КПРС прийняв «нову редакцію» програми партії, з якої було усунуто завдання побудови основ комунізму, проголошено курс на удосконалення соціалізму. Саме тоді М. Горбачов висунув два принципові лозунги: «гласність» і «широка демократія», які суттєво вплинули на подальший розвиток суспільних процесів.

Одним з головних здобутків гласності стала ліквідація «білих плям» історії завдяки поверненню політично дискримінованих імен, літературно-мистецьких творів, наукових праць; вписуванню в історичний контекст замовчуваних фактів, розкриттю раніше заборонених тем, розширенню джерельної бази історичних досліджень; ширшому ознайомленню з працями закордонних дослідників; розгортанню дискусій навколо вузлових історичних проблем, залученню через публіцистику до осмислення суспільних процесів широкого загалу; появі плюралізму думок, ламанню стереотипів, новій інтерпретації відомих фактів та процесів, переоцінці діяльності історичних осіб; осмисленню сучасності через призму історичного досвіду.

Першою ринула до історичної правди художньо-публіцистична думка. Вслід за московськими виданнями «Мос ковские новости», «Огонек», «Новый мир», «Знамя», «Oктябрь» до цього процесу долучилася українська преса — «Літературна Україна», «Жовтень», «Україна» та ін. Лідерам Ю. Щербака, В. Чемериса, І. Цюпи, М. Жулинського, В. Пахаренка, С. Білоконя, В. Сікори та інших авторів окреслювалися контури раніше викреслених з історії сторінок, виринали із забуття історичні постаті. Так почала приходити в суспільство правда про добу визвольних змагань 1917—1920 pp., трагічні картини колективізації, суперечливий характер суспільного розвитку в 20—30-ті роки, голодомор 1932—1933 pp., сталінські репресії та ін.

Прогресуюче звільнення слова, переважання емоцій над аргументами спричинили значну політизацію громадян, наростаючу ідеологічну поляризацію суспільства.

Породжений гласністю плюралізм думок дедалі більше вступав у протиріччя з пануючою системою, що диктувало необхідність радикальної політичної реформи — забезпечення повновладдя Рад, демократизацію механізму влади, формування багатопартійності тощо.

Початок перебудови надзвичайно суперечливий. З одного боку, це був час втрачених можливостей, адже за сильної влади можна проводити радикальні реформи, проте відсутність узгодженої чіткої концепції реформування, слабкість реформаційного ядра в партії не дали змоги піти цим шляхом. З іншого боку, навіть тоді перебудова мала позитивні наслідки: рішучі зміни в зовнішній політиці, розгортання і зміцнення гласності.

Найхарактерніші ознаки першого періоду:

1) джерелом реформаторських імпульсів є політичний центр держави;

2) вичікувальна позиція апарату партійно-державних органів;

3) визрівання потреби в політичних узагальненнях та чіткій програмі перебудови;

4) законсервованість, інертність, зорієнтованість на політичний центр суспільної думки.

В Україні перебудовчі процеси загалом збігалися із загальносоюзними. Однак вони мали і свої особливості: уповільнений темп розвитку; порівняно низький рівень активності населення; тривале збереження при владі старої брежнєвської еліти; відсутність відвертого насилля як засобу розв´язання внутрішніх проблем; перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного чинника суспільного життя на потужний політичний.

Переосмислення існуючих суспільних порядків в Україні каталізувала катастрофа на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 р.

Цю аварію лише із з´ясуванням її масштабів і наслідків людство почало усвідомлювати як планетарну катастрофу. До 1990 р. в Україні було дегазовано 3,5 млн. га орної землі і 1,5 млн. га лісу (майже 12% території республіки). Смертоносна пляма радіактивного забруднення накрила понад 1000 українських міст та сіл. Граничне забруднення біосфери навколо ЧАЕС зумовило появу на карті України 30-кілометрової «зони відчуження», з території якої було здійснено масове переселення людей в інші регіони республіки.

Аварія оголила суттєві вади командної системи: порушення технологічної дисципліни, норм і правил безпеки під час будівництва та експлуатації електростанції; безпечність і безвідповідальність вчених; домінування при прийнятті рішень політичних факторів над економічними, екологічними, моральними; ігнорування союзним центром прав та інтересів республіки. Чорнобильська катастрофа у черговий раз показала українському народові не лише, хто господарює на його землі, а і як він господарює (у республіці, на яку припадало 2,6% території СРСР, було побудовано і будувалося близько 40% атомних енергоблоків). Наприкінці 80-х років Україна була єдиною у Радянському Союзі республікою, де смертність населення перевищувала народжуваність. Чорнобильська катастрофа як трагедія планетарного масштабу стала символом кризовості радянської системи, нелегким випробуванням для проголошеної гласності, суворим попередженням світовому співтовариству про наслідки можливої ядерної війни. Вона підірвала віру радянських людей у систему, спричинила суттєві зрушення в їх свідомості; пробудила інстинкт самозбереження, який сприяв усвідомленню національних інтересів, підвищенню активності, організаційному згуртуванню соціально активних сил; похитнула авторитет СРСР на міжнародній арені; спричинила значні фінансові витрати на ліквідацію її наслідків, різко звузила поле для реформ у політичній сфері.

У другій половині 1986 р. назріла потреба поглиблення, розширення та радикалізації концепції перебудови.

II етап (січень 1987 — літо 1988 р.) — кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази. Поступово до горбачовського керівництва приходить розуміння того, що економічні реформи не будуть реалізовані без політичних реформ й ослаблення соціального напруження в суспільстві-Тому на січневому (1987) Пленумі ЦК КПРС, який поклав початок новому етапові перебудови, постало питання про консерватизм, гальмування реформ, на перший план було висунуто завдання демократизації суспільного життя. Воно мало на меті пом´якшення режиму, забезпечення під контролем партії доступу народу до важелів влади, посилення їх суспільної активності, розширення соціальної бази перебудови. Першочерговими були відновлення ролі Рад як органів політичної влади; розвиток внутріпартійної демократії; демократизація економічного управління; забезпечення міцної законності, захист суспільства від зловживань влади; підвищення соціальної активності народу та рівня участі громадян у житті суспільства; перетворення профспілок на захисників інтересів трудящих та ін.

На цьому етапі відбувається активне оновлення кадрів. Один за одним залишають посади перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського та інших обкомів. Скидання консервативного баласту було домінуючою тенденцією в кадровій політиці. За цих умов В. Щербицький не тільки зберіг свою посаду, а й активно впливав на загальносоюзне керівництво. Причини цього вбачають у відносно стабільній соціальній обстановці в Україні; існуванні в республіці міцного державного і партійного апарату, спроможного стримувати розвиток радикальних процесів; бажанні Москви не йти на конфлікт і зберегти стабільність в Україні; у здатності В. Щербицького до політичних маневрів.

На цьому етапі перебудови відбулося два докорінних зрушення:

1) політичний центр сформулював, а згодом і обнародував стратегічну тріаду перебудови: нове політичне мислення; радикальна економічна реформа (червневий (1987) Пленум ЦК КПРС); демократизація політичної системи.

2) розпочалося активне формування соціальної бази перебудови. Передусім це виявилося в діяльності й розвитку неформальних організацій. В Україні у 1987 р. було створено Український культурологічний клуб (Київ), «Товариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння перебудові» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Ворошиловград) та ін. Більшість із них рішуче засуджували існуючий режим, критикували безгосподарність, створювали поза-цензурну пресу, організовували мітинги, збори, демонстрації.

Поступово в надрах неформальних самодіяльних організацій визрівала ідея створення масової громадсько-політичної організації республіканського масштабу на зразок народних фронтів у республіках Балтії. Під час червневих та липневих 1988 р. багатотисячних мітингів у Львові ця ідея отримала масову підтримку. Але сформувати тоді Демократичний фронт не вдалося. Цьому завадила жорстка протидія місцевого та республіканського партійного керівництва.

III етап (літо 1988 — травень 1989 р.) — зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз. На XIX Всесоюзній конференції КПРС (червень — липень 1988 р.) вперше за роки радянської влади було порушено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи. Тоді було офіційно проголошено курс на створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади. Рішення конференції дали новий поштовх вільнодумству, сприяли формуванню нових політичних структур, насамперед реформованих Рад.

На той час ситуація в країні була досить напруженою. Водночас заявили про себе деякі позитивні тенденції. В економічній сфері — посилення самостійності державних підприємств, розширення приватного сектору, орієнтація на переважно економічні методи управління народним господарством, госпрозрахунок та самофінансування. Але ці заходи були половинчастими, не торкалися засад командно-адміністративної системи; не допускали плюралізму власності, реформування ціноутворення, матеріального постачання тощо. Це спричинило розбалансування економіки, наростання деформацій та диспропорцій. Темпи зростання продуктивності праці значно відставали від темпів збільшення заробітної плати. Якщо в 1987 р. на один відсоток зростання продуктивності праці в промисловості України припадало майже 0,5% приросту заробітної плати, то 1988 р. — 1,5%, а 1989 р. — 2,2%.

Значно дестабілізовувало суспільство й те, що КПРС дедалі більше «не вписувалася» у контекст перебудови, не встигала за перебігом подій. Вже на травневому Пленумі КПУ (1989) йшлося про «слабкість партійної теоретичної думки», схильність діяти «методом спроб і помилок», нездатність партійних кадрів без директив ЦК «вести наступальну організаторську й політичну роботу».

У цей період пожвавилася діяльність неформальних організацій, які виникали у різних містах республіки спершу на основі спільних інтересів і потреб (музика, екологія, культурологія, історія, фізичне удосконалення, колекціонування тощо). Згодом значна частина з них політизувалася. Загалом діяльність тодішніх об´єднань характеризували такі особливості:

— стихійний процес формування;

— розбудова структур «знизу» під впливом народної ініціативи;

— об´єднання громадян на основі спільних інтересів та особистих стосунків;

— відсутність на початках чіткої регламентації діяльності;

— обрання лідера на основі визнання його авторитету та компетентності у відповідній сфері діяльності;

— консолідація на основі демократичних засад;

— порівняно значний ступінь самостійності та незалежності від державних і політичних структур.

Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об´єднань. Найактивнішими були суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування, які поклали в основу своєї діяльності розв´язання важливих суспільних питань: утвердження ідей демократизму, формування національної свідомості, висунення альтернативних лідерів, проектів та програм.

Найпомітнішими серед них були Товариство української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє товариство «Меморіал», екологічне громадське об´єднання «Зелений світ», які ідейно сформувались та організаційно зросли під час масових дискусій щодо ліквідації «білих плям» історії; відновлення прав української мови, надання їй державного статусу; екологічної безпеки. Вони змогли оприлюднити нові ідеї та інформацію з болючих проблем сучасності, виховати плеяду нових лідерів, відчутно опонувати КПРС. Своєю діяльністю ці об´єднання суттєво розширили базу демократичного руху, надали йому національного спрямування. Саме на цьому ґрунті й постав феномен Народного руху України (НРУ).

Зовсім іншими були тактика і стратегія неформальних об´єднань, які відразу чітко визначили своє політичне обличчя. Провідні позиції серед них посідали Український культурологічний клуб, «Товариство Лева», українознавчий клуб «Спадщина», студентське об´єднання «Громада». Чільне місце серед політичних неформалів належало Українській Гельсінській спілці (відновила свою роботу влітку 1987 p.), яка взяла на себе роль інтелектуального центру та лідера народної опозиції. У 1988 р. було оприлюднено «Декларацію принципів», яка засвідчила, що УГС з правозахисної перетворилася на «типово політичну» організацію. Вона першою в республіці заявила про необхідність побудови самостійної української держави. За її активного сприяння в березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація і перший за радянських часів політичний страйк. На першотравневу демонстрацію львів´яни уперше в Україні вийшли з синьо-жовтими прапорами.

Влада активно протидіяла політичним неформальним об´єднанням, які тоді ще відчували дефіцит масової підтримки. За цих обставин необхідна була компромісна формула утворення організованої народної опозиції, яка б поєднала радикалізм політичних неформалів з масовістю культурно-історичних та екологічних неформальних об´єднань. Уособленням цієї формули став НРУ.

IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація та протистояння політичних сил.

Цей етап починається І з´їздом Рад СРСР (травень-червень), який стимулював поглиблення процесу перебудови. Саме тоді заявили про себе народні фронти — перші масові незалежні організації (у лютому 1990 р. в СРСР їх налічувалося 140). У середині 1989 р. Народний фронт Естонії налічував 60 тис. осіб, Народний фронт Латвії — 115 тис, Саюдіс (Литва) — 180 тис. осіб.

Найпотужніше ідея Демократичного фронту була підтримана у Львові, спроби створення такого об´єднання виявилися і в інших регіонах республіки (Народна спілка сприяння перебудові в Києві, Народний фронт України сприяння перебудові на Вінниччині та Хмельниччині та ін.).

Установчий з´їзд НРУ відбувся у вересні 1989 р. Його делегати репрезентували майже 280 тис. громадян України. Кожна з течій — і помірковані (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко та ін.), і радикали (В. Чорновіл, Л. Лук´яненко, М. Горинь та ін.) — пропонувала з´їздові своє розуміння політичних цілей організації. Якщо помірковані виступали за незалежну суверенну Україну в межах реформованої союзної федерації, лібералізацію КПРС, то радикали наполягали на виході України зі складу СРСР, здобутті нею цілковитої незалежності, утвердженні в суспільстві повноцінного політичного плюралізму. Ці дві позиції й окреслили межі дискусії на з´їзді. Поряд з гострою критикою пануючої системи неодноразово звучали міркування про її демонтаж, заклики щодо багатопартійної системи, скасування 6 статті Конституції СРСР, створення з членів КПРС, які належали до Руху, самостійної Комуністичної партії України, а також Української селянської партії. Непоодинокими були наполягання на ліквідації органів КДБ, скасуванні загальної військової повинності. У руслі цих змін в Україні мали бути створені умови для вільного підприємництва, запровадження в обіг власної грошової одиниці, створення республіканської армії, флоту і служби безпеки. У багатьох виступах йшлося про можливість і необхідність захоплення влади, але мирним, парламентським шляхом.

Загалом, то було надто емоційне зібрання, багатьох учасників якого заполонила ейфорія. З його трибуни виголошувалася блискуча політична публіцистика, водночас бракувало прагматичного бачення.

НРУ зразу ж заявив себе як інтернаціональна організація. Його рішення засвідчили підкреслено коректне ставлення до неукраїнського населення.

З´їзд також виявив нерівномірність розвитку національно-демократичного руху в різних регіонах. На ньому домінували представники Західної України (до 50%), хоч уже тоді звучали застереження, що «доля України вирішиться не в Києві і не у Львові, а на Сході та Півдні». Ще однією проблемою, яку відобразив з´їзд, була вузькість соціальної бази Руху — із 1109 делегатів 984 були представниками інтелігенції, непропорційно мало було селян і робітників.

Існування в НРУ двох течій — поміркованих та радикалів — суттєво ускладнювало процес організаційного становлення, але на цьому етапі суперечності вдавалося долати, оскільки відбувалася консолідація сил проти КПРС.

Розвиток політичного плюралізму сприяв розгортанню в республіці багатопартійності. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена в жовтні 1989 р. у м. Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв´язнем Г. Приходьком. Тривалий час вона була напівлегальною, з початку свого існування не визнавала законів «окупаційної влади» і надалі єдиною серед політичних сил республіки бойкотувала вибори до Верховної Ради.

Одночасно в Україні виник незалежний масовий робітничий рух, який живило невдоволення соціально-економічним становищем в індустріальних районах республіки. Своєрідним сигналом до нього став виступ шахтарів Кузбасу. В Україні першими застрайкували гірники шахти «Ясинуватська — Глибока» (15 липня 1989 року) в Макіївці. Потім центр подій перемістився в Донецьк. Страйк підтримали, припинивши роботу, 182 шахти. Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення заробітної плати, розв´язання в шахтарських містах і селищах соціальних та житлово-побутових проблем. Страйкарі Стаханова, Червонограда, Павлограда висували й політичні вимоги, які зводилися до заміни місцевої державної та партійної влади. Страйк завершився ЗО липня 1989 року, після того, як уряд спеціальною постановою задовольнив майже всі вимоги страйкарів. Цей страйк започаткував самостійний робітничий рух в Україні. У серпні 1989 р. на конференції представників страйкових комітетів шахт, об´єднань і міст Дніпропетровської, Донецької, Ворошиловградської та Ростовської областей було утворено Регіональну спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).

Отже, поглиблення розмежування та наростаюча консолідація опозиційних щодо влади сил свідчили, що монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Таке становище потрібно було закріпити формально, відмінивши 6 статтю Конституції СРСР, яка проголошувала керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. Під тиском обставин на таке рішення змушений був піти лютневий (1990) Пленум ЦК КПРС, що відкривало новий етап перебудови.

V етап (лютий — грудень 1990 р.) — поступове зміщення вправо акцентів політики керівництва СРСР і радикалізація народних мас. У цей період ситуація в країні особливо загострилася. Спад в економіці був найвідчутнішим за останні роки. У 1990 р. в Україні валовий суспільний продукт знизився на 2,4% порівняно з 1989 p.; національний доход відповідно зменшився на 3,6%. Водночас грошові доходи населення республіки в 1990 р. зросли на 15,7% порівняно з 1989 p., що спричинило небувалий тиск на товарний ринок.

Під впливом наростаючої кризовості у політичного керівництва СРСР почали з´являтися думки щодо запровадження надзвичайних умов, надзвичайних тимчасових заходів, що на практиці означало відтягування, а за деякими напрямами — і згортання реформ. Крім того, багатьох налякав і розмах діяльності демократичних народних рухів, політичні цілі яких у стрижневих питаннях стали розходитися з інтересами владної еліти. «Революція згори» (а саме так задумувалася перебудова) дедалі більше виходила з-під опіки центру, поштовхи «знизу» ставали все відчутнішими і нерідко випереджали реакцію «ініціаторів перебудови» на події. Саме тому запровадження поста Президента СРСР і відміна 6 статті Конституції СРСР майже збіглися в часі, адже Горбачову потрібно було втримати У своїх руках головний владний важіль для контролю за процесом перебудови. У березні 1990 року на III з´їзді народних депутатів СРСР М. Горбачова обирають Президентом Радянського Союзу.

Політичне життя в Україні на цьому етапі було особливо активним. Відчутний імпульс йому задано відзначенням роковин злуки УНР і ЗУНР 21 січня 1990 року, коли організований Рухом живий ланцюг (за різними даними, від 450 тис. до 5 млн. осіб) простягнувся від Києва до Львова.

Центральною подією в суспільному житті республіки були вибори в березні 1990 р. народних депутатів до Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів. Вихід на політичну арену значної кількості нових громадських формувань суттєво змінив характер виборів, які вперше за радянських часів були альтернативними (на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало майже З тис. кандидатів).

Вперше в історії України Верховна Рада республіки 15 травня 1990 року почала працювати в парламентському режимі (сесія тривала не 1—2 дні, а 60 робочих днів).

У Верховній Раді України утворилися парламентська більшість («група 239»), у якій поряд з прагматиками, що адекватно реагували на різкі зміни обставин, було чимало відвертих консерваторів, та парламентська опозиція — Народна рада (125 депутатів), яка складалася з прибічників як поміркованих, так і радикальних, безкомпромісних поглядів. Першим головою українського парламенту було обрано В. Івашка, який до того, замінивши В. Щербицького, очолював ЦК Компартії України. Опозиція з перших днів роботи Верховної Ради відігравала помітну роль. її представники (І. Юхновський, О. Ємець, Д. Павличко, Л. Танюк, В. Яворівський та ін.) очолили 7 з 23 постійних комісій. Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 року було прийнято Декларацію про державний суверенітет України.

У цей період дедалі організованішим і широкомасштабнішим стає робітничий рух. У червні 1990 р. в Донецьку відбувся перший з´їзд шахтарів СРСР (58% делегатів становили представники з України), який головною причиною застою в економіці визнав існуючу систему господарювання та управління на чолі з КПРС. Рішення та вимоги з´їзду були підтримані одноденним попереджувальним страйком, що прокотився Україною 11 липня 1990 року. Участь у ньому взяло 256 підприємств республіки. На мітингах висували вимоги щодо відставки діючого уряду та створення уряду національної довіри, деполітизації правоохоронних органів, виведення парткомів з підприємств, націоналізації майна КПРС.

Під тиском обставин КПРС та її численний загін КПУ дедалі більше втрачали монолітність. Непослідовне, половинчасте реформування народного господарства, невміння партії вести політичну боротьбу в умовах конкуренції, втрата партійним керівництвом контролю за процесом перебудови зумовлювали, з одного боку, посилення антикомуністичних настроїв у суспільстві, з іншого — появу руйнівних процесів у самій партії. Про кризовий стан КПУ свідчать статистичні дані: якщо за 1989 р. кількісний склад республіканської парторганізації зменшився на 0,25%, то за 1990 р. — на 10%. Однак КПУ ще втримувала досить міцні позиції в суспільстві (на час першого етапу XXVIII з´їзду (червень 1990 р.) вона налічувала понад З млн. осіб, а 85% депутатів Верховної Ради УРСР на момент їхнього обрання були комуністами).

Ще на початку 1990 р. у КПУ виникають осередки «Демократичної платформи». Перша конференція її прихильників відбулася 1 березня 1990 року в Києві. Основну мету нове об´єднання вбачало в «демократизації КПУ зсередини» (відміна демократичного централізму, перетворення КПУ на парламентську партію тощо). Після того, як розтанули останні ілюзії щодо демократизації компартії, прихильники Демплатформи вийшли з неї. Частина їх у грудні 1990 р. утворила Партію демократичного відродження України (ПДВУ).

Поляризація і конфронтація політичних сил у республіці наростала, сягнувши піку в осінньому протистоянні опозиції та влади. 15 вересня 1990 року нарада представників страйкових, робітничих та профспілкових комітетів України вирішила провести 1 жовтня Всеукраїнський попереджувальний одноденний політичний страйк. Уже ЗО вересня в Києві відбулася організована опозицією грандіозна маніфестація, у якій взяло участь 100 тис. осіб. Було прийнято звернення із закликом негайного проведення круглого столу всіх політичних сил України, щоб «знайти шляхи до створення держави і уряду народного довір´я». Проте опозиція, очевидно, не розрахувала сили, і всеукраїнський страйк провалився. Але вона не зазнала поразки. З 2 до 17 жовтня 1990 року в Києві тривало голодування 158 студентів з 24 міст України. Студенти вимагали відставки уряду, надання Декларації про державний суверенітет України конституційної сили, оголошення нових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі, заборони відбування військової служби громадянами України за її межами націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки. Лише після відставки тодішнього голови уряду республіки В. Масола голодування було припинено. Посилення кризових явищ у народному господарстві республіки, політизація суспільства впливали на радикалізацію Руху як політичної сили. На своєму II з´їзді (жовтень 1990 р.) він суттєво змінив політичні орієнтири, що засвідчило гасло: «Від народного руху за перебудову — до народного руху за відродження суверенітету України».

Наприкінці 1990 р. чітко визначилася розстановка нових політичних партій України: на правому фланзі — Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Українська Народно-Демократична партія (УНДП), Українська Республіканська партія (УРП), у центрі — Українська селянсько-демократична партія (УСДП), Партія зелених України (ПЗУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), на лівому фланзі — Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУ) та ін.

VI етап (грудень 1990 — серпень 1991 р.) — кінець перебудови. Відмова Горбачова підтримати проект переходу до ринку, підготовлений комісією Шаталіна — Явлінського, криваві події у Вільнюсі та ін. засвідчили наростаючу схильність горбачовського керівництва до союзу з консерваторами. На IV з´їзді народних депутатів СРСР окреслився поворот від демократії до політики «міцної руки». У зв´язку з цим «команду Горбачова» покинули Е. Шеварнадзе та О. Яковлев.

На думку істориків, політологів, таке становище зумовили певна втрата контролю за процесом перебудови, запізнення з реформуванням СРСР, відсутність міцного центристського руху, що міг би стати опорою нового політичного курсу, загальна організаційна слабкість демократичних сил, політичні вагання М. Горбачова.

Ускладнила ситуацію здійснена заміна Голови Ради Міністрів СРСР М. Рижкова на прем´єр-міністра В. Павлова (січень 1991 р.). Спад виробництва, темпи грошової емісії посилювали соціальне напруження в суспільстві. За Даними республіканської статистики 1991 р. в Україні валовий суспільний продукт був на 11,3% меншим, ніж у 1990 p.; національний доход відповідно зменшився на 11,2%. Зниження показників розвитку промисловості республіки становило 4,8%, а сільського господарства — 13,2%. На тлі тотального спаду основних економічних показників зростають грошові доходи населення України (в 1991 р. — на 87,1% порівняно з 1990 p.). Проте їх поглинала інфляція.

У цей час поступово усувався контроль центральних відомств над економікою республіки, загальносоюзна власність на території України була перетворена на республіканську, почали формуватися власна грошово-фінансова система, податкові й митні служби тощо. Але всі ці зміни були круто замішані на «економічному романтизмі». Насправді центр хоча дещо і втратив колишню силу, не випускав з-під контролю українську економіку. Наприклад, питома вага підприємств союзного і союзно-республіканського підпорядкування у випуску промислової продукції України становила 56%.

З часом трансформувалася суть перебудови. Загальні вибори на альтернативній основі; гарантування свободи друку; розвиток багатопартійності; розширення прав трудових колективів; розмежування функцій партійних і державних органів; утвердження в суспільстві спочатку ідейного, а невдовзі і політичного плюралізму; законодавче оформлення економічної свободи; розширення прав союзних та автономних республік наближали крах тоталітарної системи.

Дата добавления: 2014-11-29