Основні напрями сучасної економічної теорії

Неокласична економічна теорія. В останній третині XIX ст. з розвитком внутрішніх економічних і соціальних суперечностей капіталізму починається перехід цього способу виробництва у вищу й водночас низхідну стадію розвитку, що характеризується передусім виникненням монополій і активним втручанням держави у розвиток економіки, її одержавлення. Цю стадію неоднозначно тлумачили представники різних напрямів і шкіл економічної теорії. У марксистській політичній економії вона отримала назву «імперіалізм» (Ленін), у працях західних науковців найпоширеніші назви — «корпоративний капіталізм», «народний капіталізм», «індустріальне суспільство», «суспільство споживання».

Усю сукупність течій, шкіл сучасної економічної думки можна умовно згрупувати в такі основні напрями: неокласична економічна теорія, інституціонально-соціологічний напрям (інституціоналізм), кейнсіанство, марксистська сучасна теорія.

Об'єкт дослідження неокласичної економічної теорії — поведінка homo economicus — «людини економічної», котра як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму витрати (чи зусилля). Ця концепція виникла в 70-ті роки XIX ст. Основним об'єктом її вивчення є досягнення оптимального режиму господарювання окремих економічних одиниць за вільної конкуренції, шляхів досягнення рівноваги цієї системи за допомогою обмеженого (непрямого) втручання держави в економіку. Зокрема, в концепції загальної економічної рівноваги за допомогою механізму вільної конкуренції (насамперед, ринкового ціноутворення) забезпечується «справедлива винагорода кожного з факторів виробництва і повне використання економічних ресурсів». Ця концепція найбільшого розвитку набула у працях англійських економістів Альфреда Маршалла (1842—1924) і Артура Пігу (1877—1959). Так, А. Маршалл використовував поняття «ціна рівноваги», обґрунтував поняття «еластичність попиту», розвинув концепцію ціни. Ця концепція спирається, з одного боку, на концепцію виробничих витрат (згідно з якою вартість визначається витратами різних факторів, передусім землі, праці і капіталу), а з іншого — на положення австрійської школи. У другому разі йдеться про те, що з метою вивчення закономірностей формування попиту споживачів і цін на товари і послуги, які вони купують, необхідно з їх позицій порівнювати й оцінювати різноманітні корисні блага — харчі, одяг, товари тривалого користування та ін. Певною мірою представником цього напряму можна вважати й М. Тугана-Барановського.

Неокласичний напрям представлений двома основними течіями — монетаризмом і неолібералізмом.

Монетаризм (англ. money — гроші) — економічна концепція, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон'юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв'язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту, а також у розвитку виробництва.

Ця концепція виникла в середині 50-х років XX ст. у США. Її засновник — глава чиказької школи політичної економії Мілтон Фрідмен (нар. 1942) — виступає проти активного й широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту, висуваючи при цьому гасло «назад до Сміта». На його думку, державне регулювання економіки недостатньо ефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу або обмежити контролем за грошовим обігом. Засобами регулювання економіки, за монетаризмом, також є досягнення збалансованості державного бюджету, встановлення високих відсоткових ставок. Позитивне надбання монетаризму — всебічний аналіз механізму дії грошей на ринок товарів, обґрунтування впливу монетарної політики на розвиток економіки.

Виходячи з кількісної концепції грошей, монетарної концепції економічного циклу, монетаризм розглядає роль грошової маси як визначальної ланки господарського механізму. Він намагається ліквідувати або вкрай урізати соціальні програми держави, обстоює масове безробіття як засіб боротьби з інфляцією. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені в програмах Міжнародного валютного фонду.

Погляди представників класичної та неокласичної школи політичної економії (на ранньому етапі) представлені різними течіями, напрямами, отримали в економічній літературі назву «лібералізм».

Лібералізм (лат. liberalism — вільний) — сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму самоорганізованого ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів.

За державою лишається функція охорони існуючої системи. Ідеї економічного лібералізму ґрунтовно розробив А. Сміт. Він виступав проти скасування залишків регламентування промисловості й торгівлі (насамперед, зовнішньої) державою. Позитивне у цих поглядах те, що вони були спрямовані проти феодальних порядків, надмірної цехової регламентації. Найяскравіше ідеї економічного лібералізму виражені у сформульованому Ж.-Б. Сеєм законі, згідно з яким пропозиція породжує власний попит, а капіталізм здатний без втручання держави стихійно й автоматично відновлювати економічну рівновагу.

Методологічною основою лібералізму є принцип індивідуалізму, згідно з яким повинна існувати природна свобода людини від суспільства, а обстоювання своїх інтересів окремими індивідами зумовлює задоволення суспільних інтересів, забезпечує досягнення суспільного добробуту. Такі погляди значною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конкуренції.

Сучасні послідовники економічного лібералізму — неоліберали (американські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк) — обстоюють мінімальне втручання держави в економіку, надання максимальної свободи підприємцям і торгівцям. Л. Мізес абсолютними основами цивілізації називав приватну власність, вільний обмін і поділ праці, на якому базується такий обмін. Водночас регульовану економіку за соціалізму він вважав запланованим хаосом, оскільки ціни не відображали співвідношення попиту і пропозиції. Ф. Хаєк також обстоював ідею максимальної свободи людини, переваги ринкової системи над змішаною, вважав капітал вічною категорією. На його думку, регулювання господарської діяльності порушує механізм передавання інформації.

Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929—1933 pp. На зміну їм прийшло вчення Дж. Кейнса.

Намагаючись пристосувати свої погляди до реалій дійсності, представники неолібералізму А. Мюллер-Армак, В. Репке та Л. Ерхард розробили концепцію соціально орієнтованого ринкового господарства, яка проголошує необхідність вільної конкуренції, вільних цін тощо, гарантування державою цих умов і соціальну спрямованість їх розвитку. Водночас Ерхард обстоював ширше використання державних важелів регулювання економіки (в тому числі державний розподіл ресурсів і контроль за ними), які значно послаблюються після досягнення поставленої мети.

До неоліберальних концепцій також належать концепції «економіки пропозиції», «раціональних очікувань».

Деякі вітчизняні економісти підтримують використання ідей неолібералізму в економіці України.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. виник інституціалізм, який є ще одним напрямом західної економічної науки.

Інституціоналізм (лат. institutum — установа) — один із напрямів західної економічної думки, який основне значення надає аналізу ролі інститутів у прийнятті економічних рішень та в економічній діяльності, їх спрямованості й ефективності.

До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, монополії (в тому числі корпорації), сталий спосіб мислення, юридичні норми тощо, а економіку розглядають як систему відносин між господарюючими суб'єктами, що формується під впливом економічних та неекономічних факторів (серед останніх важлива роль відводиться, насамперед, техніці). Широкий соціологічний підхід до предмета економічної теорії зближує їх з історичною школою. Інституціоналізм заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відносинами власності), рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори.

Засновниками інституціоналізму були американські науковці Торстейн Веблен (1857—1929), Джон Коммонс (1862—1945), англійський економіст Джон Робсон (1858—1940) та інші. Т. Веблен, наприклад, розглядав життя людини як боротьбу за існування, тобто як процес відбору і пристосування. Так само, на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається природний відбір інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути — це особливі форми життя (в тому числі господарського), зв'язків і відносин між людьми, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості та властивості. У свою чергу, інститути є також важливим фактором відбору.

Розрізняють соціально-технологічний інституціоналізм (представники якого Джон Гелбрейт (нар. 1908), Реймон Арон (1905—1983), Ян Тінберген (1903—1994), Даніель Белл (нар. 1919) та інші основою економічного розвитку вважають впровадження науки й техніки у виробництво і на цій основі обґрунтовують індустріальне, постіндустріальне та інші форми суспільства); соціально-психологічний інституціоналізм (автор Т. Веблен основою розвитку вважає інститути майстерності, родинного почуття та інші) і соціально-правовий інституціоналізм (автор Дж. Коммонс основою розвитку суспільства називає право, юридичні відносини).

Представники інституціоналізму різко критикували маржиналізм, неокласичну теорію ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності та продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями), доводили обмеженість ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресурсів і самого капіталізму. Вони стверджували, що класичне суспільство вільної конкуренції XIX ст. перестало відповідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один з економічних інститутів.

Корпорація, в якій відбувається відокремлення власності від управління і здійснюється планомірний розвиток, в єдності зі стихією дрібного та середнього підприємництва утворює якісно новий елемент економічних інститутів. Однак головним економічним інститутом і основою сучасного їм суспільства, нової системи, представники інституціоналізму вважали державу, яка здійснює активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. Ідеалом суспільства вони проголошували державу соціального благоденства. Для цього, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.

Аналізуючи корпорації, прихильники інституціоналізму значну увагу приділяли процесу відокремлення власності від контролю за виробництвом, ввели поняття «абсентеїстська власність» (власність, якої немає, яка розсіюється серед акціонерів, що втрачають контроль за засобами виробництва), що призвело до принципових змін у системі управління виробництвом. Це управління нібито здійснює не підприємець (власник), а наймані управляючі, які дбають про суспільні інтереси й контролюють корпорації. Таку систему сучасний американський економіст Г. Мінз називає колективним капіталізмом. Найлогічнішого завершення ця ідея набула в концепції «техноструктури» Дж. Гелбрейта, до якої він відносить професіональних керівників (управляючих), починаючи з вищих менеджерів до керівників нижчої ланки — бригадирів, майстрів, осіб, зайнятих рекламою, тощо.

Неоінституціоналізм — різновид інституціоналізму, який виник в останні десятиріччя і основою економічного розвитку в постідустріальному суспільстві вважає людину, а метою економічної системи — всебічний її розвиток. Зокрема, XXI ст. неоінституціоналісти проголошують століттям людини. З цією метою вони розробляють економічну концепцію прав власності (в якій власністю є не певне економічне благо, а частка прав щодо його використання), теорію суспільного вибору (яка досліджує взаємозв'язок економічних і політичних явищ, зокрема бюрократичного управління), передбачають розширення соціальних програм. Представниками неоінституціоналізму є американські вчені Р. Коуз, А. Алчіан та ін.

Заслуговує на увагу такий аспект методології в теорії інституціоналізму, як необхідність вивчення не стільки процесів функціонування капіталізму, як його розвитку, трансформаційних змін, що при цьому відбуваються.

Найпрогресивнішими ідеями сучасного інституціоналізму є необхідність участі найманих працівників у власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій. Заслуговують також на увагу їхні думки про еколого-економічне виживання людства, про доцільність державного контролю за екологічними процесами, освітою, медициною. У методологічному аспекті раціональною є їх ідея про обмеженість аналізу економічної системи лише з точки зору раціонально мислячого індивіда (людини економічної) і необхідність враховувати дії організацій людей (профспілок, товариств споживачів та ін.).

Вадою цього напряму є сповідування принципу індивідуалізму, підміна економічної власності юридичним аспектом, зведення діяльності індивідів в межах організації до набуття прав власності та ін.

Основними недоліками інституціоналізму є ігнорування формаційного підходу, а отже, відносин економічної власності, проповідування принципу технологічного детермінізму та ін.

Кейнсіанство та його еволюція. Цей напрям є одним з провідних в сучасній економічній теорії. Назву він отримав від імені відомого економіста Дж. Кейнса, який вважав, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний існувати, не зможе «уникнути повного руйнування існуючих економічних форм». Кейнс одним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний доход, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін. Ці категорії він розглядав у взаємодії та функціональних зв'язках, а також досліджував кількісні функціональні аспекти закономірностей розширеного відтворення (вважав їх предметом політичної економії).

Дж. Кейнс правильно стверджував про наявність закономірностей розвитку макроекономіки (економіки країни загалом) та закономірностей мікроекономіки (окремого підприємства), які збігаються. Це також вимагає активного втручання держави з метою їх узгодження.

Кейнсіанство — один з напрямів сучасної макроекономічної теорії, представники якого вважають за необхідне активне державне регулювання економіки, здійснюють комплексний аналіз опосередкованого впливу держави на розвиток макроекономічних процесів.

На відміну від деяких своїх попередників, Кейнс стверджував, що досягти рівноваги в економічній системі через механізм вільної конкуренції, рухливість капіталу тощо неможливо і рівновага — рідкісний випадок в економіці. З цієї причини учений обґрунтовано критикував закон Ж.-Б. Сея. Щоб наблизитися до рівноваги, за Кейнсом, необхідно насамперед регулювати попит через підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі — ефект мультиплікатора). Отже, в теорії Кейнса вирішальна роль належить інвестиціям. Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава повинна регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежать обсяг національного доходу, зайнятість, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав доцільним збільшення державних витрат на громадські роботи і навіть на військові цілі.

Найважливішим засобом регулювання сукупного попиту, за Кейнсом, є бюджетне регулювання, оскільки під час кризи зниження відсоткової ставки незначним чином впливає на рівень інвестицій.

Водночас суперечливим був підхід Кейнса до ролі праці у створенні вартості, позаісторичним — трактування приватної власності та ін.

Запроваджені кейнсіанцями заходи прискорили розвиток економіки, послабили гостроту й глибину економічних криз, соціальну напруженість у суспільстві. Однак таке стимулювання попиту стало у 70-ті роки однією з причин високого рівня інфляції, поглиблення диспропорцій в економіці й на ринку праці, зростання дефіциту державного бюджету тощо. Тому сучасні послідовники Кейнса — посткейсіанці — відмовляються від ортодоксальних положень, обстоюють необхідність державного регулювання сукупного попиту в органічному взаємозв'язку з пропозицією і доходами, посилення методів монетарного регулювання. У політиці доходів вони вбачають засіб розв'язання таких найболючіших проблем економіки, як інфляція та зайнятість.

Посткейнсіанство — один з етапів еволюції кейнсіанства, представники якого розглядають теорію Кейнса лише як елемент нової системи економічних поглядів поряд з поглядами представників інституціонального напряму (їхніх теорій ринку та ціноутворення), з деякими положеннями Маркса з проблем відтворення за капіталізму.

Критикуючи положення неокласичної школи, стверджуючи неспроможність ринкової системи забезпечити стабільне економічне зростання і розв'язати соціальні проблеми, посткейнсіанці (А. Лейонхувуд, Дж. Робінсон, Л. Пазінетті) намагаються розробити таку теорію виробництва і розподілу продуктів, у якій темпи економічного зростання, норма нагромадження капіталу залежать від розподілу національного доходу між працею і капіталом.

Значну роль посткейнсіанці відводять грошам та грошово-кредитним інститутам, утворенню й нестабільності грошового попиту, які здатні впливати на процес відтворення. Інфляцію вони пояснюють особливостями монополістичного ціноутворення та іншими факторами, пов'язаними з витратами виробництва, а фінансову нестабільність — очікуваннями в умовах невизначеності, що впливають на динаміку відсоткових ставок, на оцінку майбутніх прибутків та цін різних фінансових активів. Щоб подолати інфляцію, необхідно, на їхню думку, традиційні методи бюджетної політики доповнити політикою доходів, що передбачає добровільну угоду профспілок, монополій та держави про темпи зростання своїх доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці. З цією метою посткейнсіанці розробили теорію акселератора (лат. acceleratio — прискорювати), за якою кожний відсоток приросту доходів зумовлює більший відсоток приросту інвестицій. Враховуючи взаємозв'язок акселератора і мультиплікатора, кейнсіанці розробили теорію динамічного зростання за змінюваної кон'юнктури, основою якої є бюджетна політика, зокрема використання таких стабілізаторів, як виплати держави на соціальне страхування, податки та ін.

Одним з етапів еволюції кейнсіанства є неокейнсіанство, представник якого англійський економіст Р. Харрод намагається розробити теорію економічної динаміки, модель економічного зростання, яке залежить лише від нагромадження капіталу, що може бути досягнуто в умовах рівності заощаджень та інвестицій.

Чимало послідовників Кейнса виступають за необхідність довготермінового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави в структурній перебудові економіки, в координації економічної політики у міжнародному масштабі. Окремі раціональні сторони кейнсіанства (активізація інвестиційних процесів з боку держави, зростання зарплати під контролем держави тощо) доцільно використовувати в Україні. Ці ідеї у посткейнсіанстві отримали назву «ліве кейнсіанство». Його представники (Дж. Робінсон, П. Сраффа, Л. Пазінетті та ін.) виступають за обмеження влади монополій та їхніх прибутків, зменшення військових витрат і відповідно розширення соціальних програм (розвиток освіти, охорони здоров'я, соціальне страхування, житлове будівництво), за справедливий розподіл і перерозподіл національного доходу, за ефективнішу антикризову та антициклічну політику держави тощо. Така політика повинна здійснюватися насамперед за рахунок держбюджету з використанням стабілізаторів (податків, виплат на соціальне страхування тощо).

Теоретико-методологічною основою лівого кейнсіанства є поєднання положень економічної думки з елементами марксистської політичної економії. Лівокейнсіанці гостро критикують ідеї неокласичної школи граничної корисності, намагаються переосмислити чимало фундаментальних категорій політичної економії (вартість, ціна, капітал, прибуток, гроші та ін.), синтезуючи позитивні надбання класичної школи політичної економії та марксистські погляди.

Основними недоліками кейнсіанства (передусім, теорії Кейнса) є відсутність чіткого розуміння предмета та методу політичної економії, абстрагування від відносин власності, приписування надмірної ролі психології людей та ін. Намагання уникнути цих недоліків започаткувало ще одну концепцію.

Неокласичний синтез — узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокласичного напряму (зокрема, в межах концепції загальної економічної рівноваги) та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії.

Залежно від стану економіки необхідно, згідно з цією концепцією, застосовувати кейнсіанські або неокласичні рецепти впливу на економіку. Водночас прихильники неокласичного синтезу проголошують необхідність удосконалення методів державного регулювання економіки внаслідок ускладнення економічної системи. Вони розглядають концепцію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи. Але, на відміну від неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулювання для наближення до такої моделі. Його найвідомішими представниками є американські економісти Е. Хансен, П.-Е. Самуельсон, Дж. Хікс, яких вважають авторами теорії доходів-витрат як ортодоксальної версії кейнсіанської доктрини. На думку П.-Е. Самуельсона, вирішення ключових проблем грошової та фінансової політики за допомогою категорій теорії доходу впроваджує класичні істини і надає їм законної сили.

На відміну від кейнсіанської моделі мультиплікатора (як найпростішої моделі неокласичного синтезу), Дж. Хікс запропонував модель JS-LM, яка за допомогою відповідного наукового апарату показує відмінність між законом Сея (пропозиція породжує попит) і законом Вальраса (сукупна сума попиту в економіці за вартістю завжди дорівнює сукупній сумі пропозиції, або сума доходів і сума витрат в суспільстві збігаються). Водночас до доходів зараховують грошові заощадження, а їх певний обсяг виявляється у попиті та пропозиції товару (тобто грошей), що, у свою чергу, впливає на рівновагу економічної системи. У цій моделі, зокрема, аналіз сукупного попиту здійснюється у виробничому (реальному) і грошовому секторах. Головною умовою рівноваги в першому з них є рівність між інвестиціями і заощадженнями, а в другому — між попитом на ліквідність і грошовою масою.

Теорію неокласичного синтезу не завжди конструктивно критикують представники монетаристської школи (М. Фрідмен), концепції економіки пропозиції, раціональних очікувань. Головним об'єктом критики є теза прихильників неокласичного синтезу про те, що механізм ринкового саморегулювання повинен доповнюватися цілеспрямованим державним втручанням, його коригуванням. Держава, на думку цих критиків, має лише створювати умови для максимально вільного функціонування ринкового механізму.

Проте намагання поєднати макроекономічну теорію кейнсіанства і макроекономічну теорію неокласиків не вдалося, за винятком окремих аспектів цих теорій та методології дослідження. Тому неокласичний синтез значною мірою поєднує недоліки названих теорій.

Сучасна марксистська теорія. Ключовими проблемами марксистської теорії є такі фундаментальні питання політекономії, як економічна власність, взаємозв'язок різних типів і форм такої власності в умовах капіталістичного способу виробництва і формування цілісної системи відносин економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил, передусім основною продуктивною силою. Марксистська політекономія розглядає економічну власність як базову категорію щодо юридичної власності.

Органічно пов'язаним з цими проблемами є питання розвитку таких форм капіталу, як монополістичний, державний, фінансовий, державно-монополістичний, транснаціональний, інтегрований. На відміну від ленінської теорії, де деякі з наведених форм капіталу розглядалися здебільшого в негативному контексті (оскільки посилюють експлуатацію тощо), в сучасній марксистській політекономії виділяють і позитивні наслідки розвитку цих форм, які певною мірою пристосовуються до потреб сучасних продуктивних сил.

Творчий напрям розвитку сучасної марксистської політичної економії (на відміну від ортодоксального) намагається висвітлити кожний закон і категорію політичної економії (вартість, ціна, гроші тощо), обґрунтовані свого часу К. Марксом, Ф. Енгельсом та В. Леніним, як такі, що постійно збагачуються новим змістом на кожному з етапів еволюції капіталізму відповідно до вимог принципу історизму. Водночас у науковий обіг вводяться нові економічні категорії (внаслідок чого розширюється категоріальний апарат науки), обґрунтовуються нові економічні закони. При цьому сучасні марксисти ретельно вивчають досягнення інших напрямів і шкіл економічної теорії, творчо запозичують їх надбання.

Методологічною базою такого підходу є збагачення діалектичного методу політекономічного дослідження новими елементами, використання окремих раціональних способів пізнання реалій дійсності західними вченими (зокрема, побудови різноманітних моделей).

Важливу роль марксистська політекономія приділяє дослідженню сутності сучасної держави, зокрема державному регулюванню економіки, його поєднанню з наддержавними та ринковими важелями.

Стрижнем цих та інших проблем політекономії є потреби та інтереси людини, насамперед найманих працівників, а також підприємців та менеджерів різних рівнів, власників різних факторів та ін.

Дата добавления: 2014-11-29