Сутність ринкової, соціально ринкової і змішаної економіки

Ринкова економіка і її еволюція

Ринкова економіка виникла кілька століть тому, пройшла різні етапи розвитку, зазнавши якісних та сутнісних змін. З'ясування економічної природи кожного з цих етапів — важлива умова вибору Україною основних шляхів та напрямів формування високорозвинутої економічної системи, входження держави до структури сучасного світового господарства.

Еволюція ринкової економіки і основні ознаки сучасних економічних систем. Природною рушійною силою господарського розвитку є, на думку А. Сміта, прагнення індивіда до реалізації своїх економічних інтересів. Дбаючи про власні інтереси, така економічно вільна людина поліпшує свій добробут, примножує багатство суспільства. Суперечності між індивідом і суспільством не існує. Розуміючи, що за умов свободи господарської діяльності та свободи торгівлі деякі індивіди можуть домовлятися про підвищення цін або окремий суб'єкт господарювання прагнутиме до безмежного привласнення прибутку, А. Сміт вважав, що інтереси таких індивідів певною мірою гармонізує конкуренція, що вона є регулятором особистого егоїзму, завдяки чому досягається економічна рівновага. Конкуренція вирівнює попит і пропозицію, відновлює пропорційність тощо, тобто здійснюється саморегулювання економіки.

Ринкова економіка (ринкове господарство) — тип економіки, заснований на приватній власності, в якому відбувається вільна гра ринкових сил (принцип laissez-faire).

У ринковій економіці державі належить другорядна роль, вона виконує ті функції, які не може виконати або виконує економічно неефективно окремий індивід, зокрема організація громадського порядку, державної поштової служби, запровадження обов'язкового шкільного навчання, забезпечення національної оборони, емісія банкнот великого номіналу, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів тощо) й утримання їх в належному стані.

З часом теорія ринкової економіки зазнала істотних змін. Так, концепція соціального ринкового господарства, основоположниками якої є західнонімецькі економісти А. Мюллер-Армак, Л. Ерхард та В. Ойкен, значно відрізняється від теорії класичного ліберального господарства (тобто від концепції ринкової економіки), в якій державі відводилася роль «нічного сторожа». Ці вчені переконані, що перед державою стоять величезні завдання, а можливість звільнити державу від її обов'язків малоймовірна, хоча одним із найважливіших завдань держави Л. Ерхард вважає забезпечення вільної конкуренції. Однак вільна власна ініціатива й конкуренція повинні поєднуватися з активною роллю держави в господарському житті. Головним критерієм свободи, за Л. Ерхардом, є свобода споживання, що «логічно доповнюється у свободі підприємця виробляти та продавати ті продукти, які відповідають попиту...» Головною небезпекою для соціального ринкового господарства вважались монополії, які руйнували ціновий механізм.

Один із найважливіших критеріїв соціального ринкового господарства (поєднання соціального з ринковим) — досягнення ефективного господарського порядку, коли із зростанням продуктивності праці знижуються ціни, підвищується реальна заробітна плата. Через конкуренцію (як найефективніший засіб досягнення та забезпечення добробуту) можна досягти соціалізації прогресу і прибутку. Роль держави Л. Ерхард також порівнював з діями судді на футбольному полі, хоча таке порівняння більше відповідає реаліям нижчої стадії капіталізму.

Другим важливим критерієм соціального ринкового господарства є оптимальне поєднання ринкової економіки та планового господарства (централізовано регульована система економіки). У зв'язку з цим Г. Ортліб (один із прихильників сучасного неолібералізму) писав: «Ми повинні розуміти, що давня суперечка про те, чому надати перевагу — плановому чи ринковому господарству, нині не становить інтересу. Важливішою є комбінація того й іншого, тобто регульована економіка». У пізніших виданнях інших німецьких авторів «соціальне ринкове господарство» визначається як сучасна форма економічної організації ринкового типу з налагодженим механізмом державного регулювання, відповідною інституціональною структурою і системою соціального захисту населення. Проте таке регулювання повинно бути непрямим.

Соціально орієнтована ринкова економіка — модель соціально-економічного розвитку, що передбачає переважання приватної власності та ринку в процесі їх поєднання з державною власністю і державним регулюванням та систему соціального захисту населення.

Л. Ерхард відкидав концепції товариства колективної відповідальності, держави добробуту. Остання є складовою теорії змішаної економіки, і в цьому головна відмінність цієї теорії від теорії соціально ринкового господарства. Другою такою відмінністю є домінування в соціально орієнтованій економіці приватної власності, а в змішаній — оптимальне поєднання приватної та державної (особливо, коли йдеться про соціал-реформістський варіант такої економіки). Якщо для досягнення соціальної спрямованості економіки потрібно, на думку батька німецького «економічного дива» Л. Ерхарда, не вдосконалювати розподіл, а піднімати виробництво, то, на думку Е. Хансена (одного з представників концепції змішаної економіки), «держава добробуту» «є передусім перерозподільником виробленого доходу». Натепер в Німеччині існує модель змішаної економіки. Ще одна важлива функція держави добробуту — здійснення певних форм національного економічного планування.

Отже, якщо обирати назву кінцевого етапу трансформації наявної в Україні соціально-економічної системи з системи понять західної економічної думки, то найприйнятнішим є термін «змішана економіка» в інтерпретації Е. Хансена, в якому поєднуються ознаки «держави добробуту» і функція національного планування, яке здійснює держава. У свою чергу, «держава добробуту» неможлива без перерозподілу значної частки національного доходу через центральний (федеральний) бюджет. Виступати проти перерозподілу національного доходу взагалі, проти вдосконалення процесів розподілу — означає виступати проти об'єктивного ходу економічного розвитку людства, займати антигуманні позиції як у теорії, так і на практиці.

Поняття «ринкова економіка», або «ринкова система», відображає не сучасні реалії розвитку економіки західних країн, а реалії майже 200-річної давності. Критикуючи погляди австрійського економіста Ф. Хаєка про необхідність підпорядкувати економіку дії «невидимої руки» абстрактного ринку (принцип laissez-faire), Б. Селігмен писав: «Для того щоб це здійснити, ми повинні були б перекреслити історію півтораста останніх років і відтворити світ незалежних господарських одиниць без монополій і без великих утворень капіталу». Різкіше висловився з цього приводу Дж. Гелбрейт: тих, хто говорить про повернення до вільного ринку часів А. Сміта, він називає людьми з психічними відхиленнями клінічного характеру.

Критерії класифікації сучасних економічних систем. Загалом визначальною характеристикою основних типів суспільства (зокрема, економіки), які пройшло у своєму розвитку людство, є характеристика з погляду власності, насамперед власності на засоби виробництва. За такого підходу виокремлюють первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний (останній почав формуватися в розвинутих країнах світу три-чотири десятиліття тому) типи суспільства, а отже, економіки.

Пріоритет критерію власності визначають такі обставини:

— «власність» є багатоплановою соціологічною категорією, в якій виокремлюють низку аспектів, а отже, у власності відображається майже весь спектр відносин, у які вступають між собою індивіди, колективи, класи, держави та інші суб'єкти;

— тип економічної власності (на засоби виробництва, результати праці, управління власністю тощо) впливає на соціально-економічний прогрес у суспільстві, формування найпотужніших стимулів до праці;

— всебічний розвиток людини передбачає прогрес не лише людини-працівника, а й людини-власника.

Така схема характеризує здебільшого держави Західної Європи і не поширюється на Індію та інші країни. Проти такої характеристики не заперечують окремі західні учені (наприклад, американський соціолог Д. Белл), зазначаючи при цьому, що критерієм розмежування типів суспільства є вісь власності. Водночас такий критерій він вважає недосконалим, пропонуючи замість нього вісь виробництва і використання різних видів знань.

Конкретизацією критерію власності є наявність і ступінь розвитку товарно-грошових відносин. У зв'язку з цим розрізняють натуральне виробництво, товарне виробництво, ринкову економіку, командну економіку (зокрема, й дефіцитну), або командно-адміністративну економіку, тощо. У такій класифікації водночас використовується критерій централізованого або ринкового регулювання економіки.

Основними ознаками командно-адміністративної системи є:

1) майже тотальне одержавлення економіки (частка державної власності в СРСР становила понад 92%);

2) безпосереднє управління з єдиного центру всіма підприємствами, використання директивного планування, централізований розподіл ресурсів, що значно послаблює економічну самостійність підприємств, товарно-грошові відносини між ними;

3) використання переважно адміністративних важелів регулювання економіки, що посилює бюрократичний апарат.

Беручи за критерій розвитку суспільства розвиток промисловості, застосування науки, західні науковці виділяли доіндустріальне (аграрне) суспільство, індустріальне і постіндустріальне. У класифікації з погляду окремих нових елементів або компонентів продуктивних сил західні вчені розмежовували «інформаційне суспільство», «кібернетичне суспільство», «технотронне суспільство» та ін. Така характеристика є однобічною, не відповідає вимогам системного підходу, оскільки за основу виокремлення певного типу суспільства береться окремий елемент продуктивних сил (наука, техніка або компоненти останньої), але ігноруються або спрощено тлумачаться відносини власності.

Те саме стосується визначень, в яких робляться спроби поєднати характеристику економічної системи з боку окремих елементів продуктивних сил та окремих сторін власності. У цьому випадку виділяють «організований капіталізм», «народний капіталізм» (в якому критерієм класифікації є поширення акцій серед частини найманих працівників). Отже, можна зробити висновок про доцільність використання інтегруючого критерію з погляду відносин економічної власності та системи продуктивних сил (за основу класифікації береться розвиток продуктивних сил). В останньому випадку розвинутіша економічна система повинна перевершити попередню за рівнем продуктивності праці.

Критеріям науковості відповідає виокремлення в межах економічних систем окремих стадій, ступенів тощо. Так, виділяють вищу і нижчу стадії капіталізму, окремі ступені вищої стадії (монополістичний або корпоративний капіталізм, державно-монополістичний або державно-корпоративний капіталізм тощо).

Оскільки поняття «змішана економіка» є теж запозиченим із праць західних вчених, а побудова саме цієї моделі розвитку може стати метою трансформації економіки в Україні, необхідне дослідження змісту і різних варіантів змішаної економіки, які виникали і збагачувалися впродовж тривалого історичного періоду.

Змішана економіка — модель соціально-економічного розвитку, що передбачає оптимальне поєднання приватної, колективної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституційно-соціальних реформ та національного економічного планування з метою побудови прогресивнішого ладу.

Вона виникла в перші десятиліття XX ст. Розрізняють два її основні варіанти (моделі): ліберальний і соціал-реформістський. Кожний із них набуває специфічних ознак в окремій західній країні, що зумовлено особливостями її економічного, соціального, політичного, національного, історичного розвитку. Водночас відбувається їх взаємозбагачення, наповнення елементами якісно нового змісту в процесі еволюції соціально-економічної системи. В межах окремих варіантних моделей змішаної економіки виділяють різні течії, школи.

Ліберальний варіант охоплює проведення важливих інституційних і соціальних реформ, раціональну взаємодію приватного і державного секторів, впровадження системи національного планування, підпорядкування приватного сектору інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатнішими представниками цієї варіантної моделі є американські економісти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та ін.

Соціал-реформістський варіант передбачає оптимальне поєднання децентралізму і централізму, планування ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму у прогресивніше суспільство. Його представники — теоретики Лейбористської партії Великобританії, автори концепції демократичного соціалізму.

Ці варіанти змішаної економіки мають чимало спільного. Зокрема, їх представники рекомендують пряме втручання держави в економіку з метою захисту суспільних інтересів, розвиток державного сектору, пріоритет колективних і суспільних інтересів порівняно з індивідуальними тощо.

Прихильники неокласичного напряму економічної науки М. Фрідмен, Ф. Хаєк та австрійський економіст Л. Мізес пропагують обмежене (передусім опосередковане) втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення сприятливих умов для розвитку приватного сектору, ринкових важелів саморегулювання економіки. Тому їх концепція лише незначною мірою відповідає тим принципам і критеріям, які формують змішану економіку, тобто поєднання різних форм власності, двох типів регулювання.

Ідейні витоки змішаної економіки закорінені у німецькій історичній школі, представники якої (Г. Шмоллер, А. Вернер, В. Зомбарт та ін.) в останній чверті XIX ст. обстоювали державне втручання в економіку з метою її модернізації, проведення соціальних реформ. Джерелом цієї моделі економіки є також інституційно-соціальний напрям (або інституціоналізм), представники якого (Т. Веблен, А. Гобсон, Д. Коммонс та ін.) різко критикували неокласичну концепцію ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності, стверджували, що ринок перетворився лише на один з економічних інститутів поряд з такими, як корпорація, держава. Найважливішим інститутом вважали державу, яка проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. Інституціоналісти пропонували встановлення соціального контролю; побудову держави соціального благоденства і обмеження приватної власності. Оскільки державу вони вважали нейтральною силою, то вона, на їхню думку, повинна була здійснювати соціальний контроль за економікою, проводити трансформацію соціально-економічної системи. Двома найважливішими елементами цієї системи інституціоналісти вважали форми власності та механізми розподілу (або аллокації) ресурсів, які є основою типологізації економічних систем. Крайніми антиподами колективної власності вони вважали приватну і державну, проміжними — різні варіанти їх поєднання. Антиподами механізму розподілу ресурсів, на думку інституціоналістів, є стихійне ринкове регулювання і державне централізоване планування, а між ними — різні форми поєднання цих полюсів. У свою чергу, залежно від поєднання централізму і децентралізму, форми втручання держави в економіку можна істотно змінювати механізм розподілу ресурсів і доходів.

Проблемам функціонування цієї моделі відведено значне місце в кейнсіанській теорії. На противагу неокласичному напряму, представники якого вважали несумісними ринкові механізми самоуправління економіки з державним централізованим управлінням, Дж. Кейнс розробив механізм активного державного регулювання економіки з використанням ринкових важелів. Зокрема, в його теорію «вмонтовані» методи безпосереднього втручання держави в макроекономічні процеси — державна власність, організація громадських робіт, надання субсидій приватним компаніям, — які є ознаками соціалізації економіки. Наприклад, так характеризували заходи американського президента Ф. Рузвельта щодо виходу економіки з кризи 1929—1933 pp., які ґрунтувалися на рекомендаціях кейнсіанської теорії.

Найважливішими формами соціалізації власності соціал-реформістські теоретики називають пряме одержавлення окремих галузей або великих компаній через націоналізацію, будівництво державних підприємств і розвиток на цій основі державного підприємництва, створення спільних державно-приватних компаній. Важливо при цьому забезпечити умови і механізм розвитку державної власності в суспільних інтересах. За їх відсутності (демократизації контролю і управління цією формою власності, наявності демократичних інститутів, плюралізму політичних сил та ін.) державна власність може сприяти посиленню монополізації економіки. Необхідною умовою соціалізації економіки є перетворення державної власності на основу розгалуженої системи демократичного планування.

У деяких країнах Заходу поширилися реформістські ідеї соціалізації капіталістичної економіки через здійснення спільного (змішаного) державно-приватного підприємництва, зокрема впливу держави на інвестиційну, цінову, промислову політику великих приватних підприємств тощо, завдяки чому відбувається розширення частки державного капіталу. Цей шлях привабливіший (порівняно з націоналізацією окремих підприємств і галузей) як з погляду трансформації форм власності, так і щодо створення відповідного механізму регулювання. Доцільно також, на думку реформістських теоретиків, створювати спеціальні державні фінансові інститути, які б скуповували контрольні пакети акцій гігантських компаній у ключових галузях народного господарства і спрямовували їх на розвиток в загальнонаціональних інтересах.

Ліві соціал-демократи пропонують широко практикувати розвиток децентралізованих форм суспільної власності (регіональної, муніципальної, комунальної та ін.). Крім цих методів соціалізації капіталістичної економіки, вони вважають за необхідне розвивати профспілкову, кооперативну та інші форми колективної власності, асоціації малих підприємств тощо. Такі форми, на їхню думку, сприяють розвитку самоуправління, залученню трудящих до процесу управління власністю.

Ще одним напрямом соціалізації економіки є вплив держави на інвестиційну діяльність і розподіл доходів. Вплив на інвестиційну діяльність здійснюється через податки, кредити, надання позичок, субсидій, державні закупівлі товарів і послуг, контроль за якістю продукції та встановлення стандартів якості, за умовами праці, заробітною платою і капіталовкладеннями тощо. Вплив на розподіл доходів — через механізм трансферних витрат, контроль за цінами, заробітною платою, дивідендами, розподілом сировини, споживчим кредитом та ін. Деякі з цих важелів прямо або опосередковано стосуються як інвестиційної діяльності, так і розподілу доходів.

Засобами соціалізації є також впровадження загальнонаціонального регіонального регулювання і планування всього народного господарства (макроекономічний рівень), мікроекономічного регулювання (через контроль стандартів якості продукції, укладення контрактів між державою та окремими компаніями, галузевими асоціаціями підприємців, селективний вплив на розвиток окремих галузей, економічну кон'юнктуру на окремих ринках тощо), здійснення інституціональних реформ (через механізм посилення суспільного ревізорського нагляду, введення до складу керівництва великими компаніями представників держави, профспілок, споживачів, удосконалення антимонопольного законодавства, прийняття нового статуту діяльності великих корпорацій тощо). Надзвичайно важливе значення має процес демократизації планування, підпорядкування його суспільним інтересам, а також демократизації управління на макро- і мікрорівнях. Зокрема, за допомогою плану формується модель соціально-економічного розвитку країни, здійснюється макроекономічне регулювання господарства. Водночас за допомогою ринкових важелів саморегулювання економіки передбачається регулювання і коригування пропорцій між попитом і пропозицією лише на окремі товари і послуги. Демократизація процесу планування дасть змогу здійснити як демократичні перетворення в державному секторі, так і реформувати приватний сектор, спрямувати розвиток гігантських монополій в русло загальнонаціональних інтересів.

В інвестиційній діяльності впровадження демократичного планування передбачає докорінну зміну в структурі виробництва і в розподілі доходів. Вирішальну роль в інвестиційному процесі повинні відігравати державні капіталовкладення і насамперед інвестиції в соціальну сферу, в наукові дослідження й розробки, пов'язані з новою технікою. Це, на думку прихильників радикально-реформістської моделі змішаної економіки, стане дієвим засобом комплексного розв'язання проблеми інфляції та безробіття. Важлива роль у механізмі реалізації демократичного планування належить механізмові укладення контрактів між державою і приватними компаніями, за допомогою якого буде узгоджено макроекономічне регулювання з мікроекономічним, а також встановлено необхідний суспільний контроль за великими компаніями (за формуванням витрат виробництва і цін, системою звітності тощо). Крім того, контрактна система вважається ефективним засобом удосконалення економічних відносин у межах державного сектору економіки (зокрема, між державними компаніями, з одного боку, адміністративними і регулюючими органами — з іншого), зростання ефективності державних підприємств, посилення їх фінансово-оперативної самостійності, конкурентоспроможності. Так, у разі виконання завдань державних органів, що не приносять економічної вигоди, державні підприємства повинні отримувати відповідну компенсацію. До цього методу, зокрема, планують вдатися Лейбористська партія Великобританії, Соціалістична партія Франції.

У моделі змішаної економіки, зокрема демократичного планування, важлива роль відводиться ефективному функціонуванню малих і середніх підприємств.

Реалії української економіки свідчать, що вона ґрунтується на концепції монетаризму. Її основними принципами є такі постулати неокласичного напряму політичної економії: надання переваги приватній власності, механізмові ринкової конкуренції та вільного ціноутворення. З-поміж сфер державного регулювання економіки вирішальну роль у грошовій сфері відіграє монетаризм, а держава намагається забезпечити через регулювання обсягу грошової маси стабілізацію економіки. Максимальне обмеження державного втручання в економіку, а також послаблення податкового тягаря, як вважають монетаристи, є основними важелями регулювання народного господарства. На їхню думку, ринкові важелі слід впроваджувати також у сферу соціального забезпечення.

Такі принципи монетаристської концепції (крім низьких податків на прибуток підприємств) втілювалися в Україні в 90-ті роки XX ст. Внаслідок цього руйнувалося державне управління економікою за переважання державного сектору, проводилася безоглядна лібералізація цін, зовнішньоекономічної діяльності та ін. За відсутності сформованої структури та інфраструктури ринку це зумовило некерованість макроекономічними процесами, призвело до величезних збитків в народному господарстві (воно постраждало вдвічі більше, ніж під час Другої світової війни), до крайнього зубожіння населення і збагачення жменьки бізнесової, мафіозно-номенклатурної еліти.

Із трьох західних соціально-економічних моделей розвитку (змішана економіка, соціально орієнтована ринкова економіка і ринкова економіка) найбільш адаптованою для України може бути модель змішаної економіки в соціал-реформістському варіанті. Вона поєднує позитивні сторони приватної, колективної й державної власності, ринкових механізмів і державного регулювання, ринкових і централізованих методів розподілу доходів, приватних, колективних і суспільних інтересів, адміністративних і економічних важелів управління народним господарством. Соціальною базою побудови такої економіки повинен стати середній клас.

Незважаючи на значні успіхи розвинутих країн, в економічній системі яких втілені деякі варіанти й форми змішаної економіки, їх система недосконала, оскільки допускає значне витрачання людських ресурсів (про що свідчить кількість безробітних — майже 50 млн., бідних — 100 млн.), матеріальних ресурсів (середня завантаженість виробничих потужностей на рівні 75%), фінансових ресурсів (значні витрати коштів на озброєння, паразитичний спосіб життя найбагатших верств населення тощо), десятки мільйонів людей, що живуть у злиднях та ін. Крім того, Україна не має часу на тривалий поступовий еволюційний розвиток, щоб остаточно не втратити шанси стати розвинутою державою. З огляду на це слід шукати досконалішу модель соціально-економічного розвитку. Такою моделлю могла б стати народна економіка.

Народна економіка. Ця економічна система зорієнтована на потреби та інтереси широких верств населення.

Народна економіка — економіка, яка базується на домінуванні трудової колективної власності, принципах самоуправління та всебічного соціального контролю й захисту працівників з використанням інших форм власності (в тому числі приватної) та національного і наднаціонального демократичного економічного планування.

Таке планування означає використання імперативних планів для державного сектора (частка якого повинна становити 30—35%) та індикативних для недержавного сектора (на трудову колективну власність повинно припадати до 45—50% сукупної власності, на приватну — 15—20%), що супроводжується складанням цільових комплексних програм пріоритетних напрямів розвитку народного господарства, переважанням економічних методів регулювання і територіального комплексного управління замість галузевого. Основними засобами реалізації національного демократичного економічного планування є науково обґрунтована промислова, структурна, інноваційна, податкова, фінансово-кредитна, регіональна, амортизаційна та інші форми економічної політики. Загалом таке планування передбачає раціональне поєднання державного регулювання з корпоративною планомірністю та ринковими важелями саморегулювання за домінування першого.

Пріоритет трудової колективної власності в народній економіці зумовлений переважанням колективного характеру праці, об'єктивною потребою продуктивних сил у подоланні процесу відчуження найманих працівників від засобів виробництва, а отже, від власності, а також перевагою колективних цінностей у сучасному суспільстві. Це підтверджують висновки, зроблені на міжнародній конференції ООН з питань навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації, що відбулася в червні 1992 р. на рівні глав держав та членів урядів: про неможливість врятування людства у межах ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність; про необхідність побудови нової моделі соціально-економічного розвитку, яка повинна спиратися передусім на важелі централізованого регулювання на рівні окремої держави і світової співдружності загалом, а лише відтак на ринковий механізм.

Практичний досвід свідчить, що трудова колективна власність може стати найефективнішою формою власності на сучасному етапі. Так, у США перехід до неї автоматично зумовив зростання продуктивності праці на 10—15%, прибутку — на 50% порівняно із середніми показниками у відповідних галузях. За оцінками спеціалістів, передбачалося, що до 2000 р. у США майже 25% працівників стануть власниками тих підприємств, на яких вони працюють. В Італії в кооперативних підприємствах, які за своєю сутністю близькі до народних, продуктивність праці на третину вища, а плинність кадрів — у 2,5 раза нижча, прогулів удвічі менше, страйків практично не буває, невеликий управлінський персонал (порівняно з приватними фірмами). Отже, на себе людина працює краще, ніж на державу чи підприємця. З огляду на це зрозуміло, чому в США при опитуванні 66% працівників виявили бажання працювати у фірмах, які контролюють самі трудящі, й лише 20% — у приватних компаніях. 80% дорослих американців вважають, що робітники-власники більше дбають про фінансовий стан своїх підприємств, про якість товарів, які вони виробляють, і послуг, які надають. Враховуючи всі ці фактори, і республіканці, і демократи підтримують загальнонаціональне законодавство, яке стимулює власність працівників.

Перевага народних підприємств полягає насамперед у тому, що рушійною силою на них стають інтереси всіх працівників, а на приватних підприємствах — інтерес лише приватного власника. Інтереси інших працівників залучаються через механізм економічного примусу до праці, створення підприємцем матеріальних і моральних стимулів до праці, а також адміністративних важелів.

За народної економіки можливе створення стабільної та високоефективної системи стимулів до праці на рівні окремого працівника, підприємства та організації з раціональним поєднанням індивідуальних, колективних і суспільних інтересів.

На рівні окремого працівника ця система передбачає:

а) перетворення його на особистого власника (власника житла, земельної ділянки й дачі, присадибної ділянки біля індивідуального будинку, цінних паперів тощо);

б) створення умов праці та її оплати, приближених до діючих в окремих найрозвинутіших країнах, які найбільше наблизились до соціалізованої моделі (наприклад, Швеція);

в) формування працівника як співвласника народного підприємства (через володіння часткою акцій і привласнення на них певної суми дивідендів);

г) впровадження прогресивних форм організації праці та заробітної плати (за економію ресурсів, електроенергії, впровадження досягнень науки у виробництво тощо) залежно від кінцевих результатів.

На рівні окремого підприємства систему стимулів можна забезпечити через наявність у трудового колективу:

а) власності на засоби виробництва на підприємстві;

б) власності на більшу частину створеного ними продукту (менша частка вилучається до бюджету через механізм оподаткування);

в) економічної влади (прийняття рішень про рівень інвестицій, цін на виготовлену продукцію в процесі узгодження з органами державної влади, обрання керівництва підприємства тощо), участь в управлінні колективною власністю;

г) програми соціального захисту на підприємстві, підготовки кадрів тощо;

ґ) створення стимулів до праці у менеджерів на колективних підприємствах.

Оптимальне поєднання особистих та колективних стимулів до праці формує нову продуктивну силу, якісно нові стимули до висококваліфікованої праці.

Рушійними силами розвитку суспільних інтересів можуть стати: створення ефективних стимулів до праці у трудівників державного сектора через використання названих методів; надання менеджерам державних підприємств права бути їх співвласниками (не більше 0,1% в сукупному капіталі крупних підприємств); створення конкурентного середовища між іншими формами власності та підприємницької діяльності; впровадження акціонерних відносин (право придбання певної суми акцій підприємств інших форм власності за наявності між ними відносин спеціалізації, кооперації тощо); короткотермінові й довготермінові плани розвитку державного сектора і право парламентського контролю за їх здійсненням.

Сучасне використання поняття «ринкова економіка». У працях західних і вітчизняних економістів спостерігається неоднозначний підхід до використання терміна «ринкова система». Застосування цього поняття пов'язане з такими обставинами:

1. З одного боку, ним послуговуються, коли йдеться про протиставлення командно-адміністративної системи, або затратної економіки, що існувала (й існує значною мірою донині) у пострадянських країнах, і високоефективної економіки в розвинутих країнах; з іншого — це поняття вважається ірраціональним і вживається у суто науковому значенні щодо капіталізму минулих століть.

2. Використання поняття «ринкова економіка» зумовлене недостатнім знанням основ діалектичного методу пізнання та відсутністю відповідного методу мислення, який передбачає, зокрема, що коли змінюються реальні економічні явища і процеси, то й їхнє відображення — економічні поняття і категорії — також повинні зазнати відповідних змін. Якщо при цьому застосовуються фундаментальні поняття «капітал», «власність», «ринок» тощо, то для їх вираження у постійному процесі зміни слід послуговуватися додатковими термінами, що наповнюють ці поняття елементами якісно нового змісту. Так, для пізнання сутності сучасної економічної системи розвинутих країн недостатньо поняття «капітал» або «капіталістична власність». Щоб відобразити еволюцію цієї системи, використовують додаткові поняття — «акціонерний», «монополістичний» (у тому числі й «олігополістичний»), «фінансовий», «державно-монополістичний», «інтернаціональний», «транснаціональний» тощо капітал. Характеризуючи процес еволюції ринку, також слід добирати додаткові категорії: «монополістичний» (у тому числі «олігополістичний»), «державний» ринок та інші. Крім того, поняттям «ринок» нерідко оперують у поєднанні з іншими («план», «макроекономічний контроль», «регулювання», «макроекономічне регулювання» тощо).

3. Поняття «ринкова економіка» використовують і тоді, коли одна зі сфер суспільного відтворення, зокрема обмін, вважається визначальною і на цій підставі характеризується уся економіка. Однак виробництво товарів високої якості в розвинутих країнах підтверджує визначальну роль сфери безпосереднього виробництва і необхідність урахування зворотного впливу сфери обміну на виробництво, що на практиці означає потребу у вивченні платоспроможного попиту населення, його формування тощо. Саме виробництво, виготовлення принципово нових товарів, активно формує попит населення. Так само діють широке використання маркетингу, політика великих компаній щодо запровадження нової моди тощо. Твердження про пріоритетність сфери обміну означає дотримання мінової концепції, яка здебільшого аналізує поверхові зв'язки, а не намагається проникнути в сутність явищ і процесів.

4. Застосування цього поняття зумовлене механічним перенесенням стереотипів західної економічної науки у вітчизняну, що (поряд з названими вище причинами) характеризує активне його використання українськими економістами стосовно спрямованості трансформаційних процесів в економічній системі України.

5. Використання поняття «ринкова економіка» зумовлене підміною критеріїв класифікації економічних систем, зокрема необґрунтованим висуненням на перше місце критерію товарно-грошових відносин замість критерію відносин власності на засоби виробництва.

З великої кількості парних понять, які сучасні західні науковці протиставляють ринку, найуживанішим є «планування». Більшість напрямів, течій і шкіл сучасної економічної думки доводять необхідність запровадження планування для стабілізації економічної системи Заходу.

Американський економіст Б. Селігмен, полемізуючи з Ф. Хаєком (який був проти планування (називав його рабством) та проти втручання держави в економіку), заперечував: «Головна проблема не в тому, чи потрібні планування і контроль, а передусім у тому, хто буде затверджувати плани — панівна еліта, зокрема вузьке коло приватних осіб, чи суспільство загалом».

Логічного завершення ці погляди (про необхідність діалектичного поєднання планування і ринку) набувають у положенні про те, що сучасний ринок є регульованим. Тому, враховуючи вимоги діалектичної логіки (зокрема необхідність адекватного відображення у поняттях і категоріях реальної дійсності), існуючу в Україні соціально-економічну систему слід трансформувати не в ринкову, а в планомірно ринкову або регульовану ринкову систему. Однак така назва не характеризує економічної системи щодо відносин власності.

Дата добавления: 2014-11-29