Причини і механізм циклічних коливань

Циклічні коливання і кризи в економіці

Циклічні коливання в економіці були відомі давно, але до початку XIX cт. вони мали здебільшого сезонний характер, що було зумовлено переважанням сільського господарства, відсутністю сформованого суспільного характеру виробництва у кожній окремій країні та іншими факторами. З 1925 р. циклічні коливання в економіці відбуваються періодично і постійно. З моменту появи першої такої кризи в економічній теорії з'явилося майже 200 концепцій причин її виникнення та сутності, але ця проблема актуальна і нині, особливо зважаючи на те, що економічна криза вперше за кілька останніх десятиліть у 90-ті роки XX cт. вразила і господарство України.

Причини циклічності в розвитку економіки. З 1825 р. капіталістична система господарства з певною періодичністю переживає кризи, які проявляються у надвиробництві товарів і неможливості їх реалізації, що спричиняє спад виробництва, зростання кількості безробітних, погіршення життєвого рівня населення тощо. Тривалий і періодичний характер перебігу циклів свідчить про те, що циклічність є законом розвитку капіталістичного способу виробництва.

Представники різних напрямів і шкіл політичної економії, а згодом економічної науки намагаються з'ясувати причини циклічного характеру виробництва, насамперед криз, виробити рекомендації для їх усунення. Серед численних спроб розкрити причини цих явищ можна виділити поверхові (циклічність пояснювали появою плям на Сонці, ритмом рухів Венери та ін.) та наукові.

Науковий підхід до з'ясування причин циклічності та криз застосували представники класичної школи політичної економії. Д. Рікардо такою причиною вважав несправедливість у розподілі багатства. На відміну від нього Ж.-Б. Сей стверджував, що пропозиція породжує власний попит і кризи в усій економіці неможливі, вони можуть відбуватися лише в окремих регіонах або на окремих ринках товарів. Цю думку не поділяв Т. Мальтус. Він зазначав, що попит має тенденцію постійно відставати від пропозиції, оскільки робітники на свою зарплату купують лише частину продукції, на іншу частину пред'являють попит власники капіталу (на величину їх витрат), а частка, яка забезпечує отримання прибутку, не знаходить збуту. Для її реалізації нібито потрібні «треті особи» — землевласники, армія, духовенство та ін. Якщо доходів цих осіб недостатньо, може виникнути криза надвиробництва.

Подібної думки дотримувався і швейцарський економіст Сісмонд де Сісмонді (1773—1842), але «третіми особами» він називав дрібних товаровиробників (селян, ремісників). Крім того, автор пояснював кризи недоспоживанням народних мас, невідповідністю між виробництвом і споживанням.

Уперше системний науковий аналіз економічного циклу, насамперед кризи (як основного його елемента), зробив К. Маркс, піддавши погляди на цю проблему своїх попередників конструктивній критиці.

Економічний цикл — рух виробництва від початку попередньої до початку наступної кризи.

З часу першої економічної кризи (1825) відбулися 22 цикли. Кожний цикл охоплює чотири основні фази: криза, депресія, пожвавлення і піднесення. Головною з них є криза, тому з'ясування причин її виникнення розкриває найважливішу причину циклічності економіки.

Криза (грец. krizis — вихід) — головна фаза економічного циклу, що супроводжується різким скороченням обсягів виробництва, зростанням безробіття, накопиченням товарів у сфері торгівлі тощо і продовжується до встановлення відносної ринкової рівноваги.

Оскільки криза є багатоаспектною (криза надвиробництва, платіжна, фінансова, валютна тощо), то її виникнення спричинене комплексом внутрішніх суперечностей. Найглибиннішою з них є економічна суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів.

При виникненні капіталістичного способу виробництва (початок XVI ст.) і виробництво, і привласнення мали приватний характер. Упродовж приблизно трьох століть приватне виробництво перетворилося на суспільне. Матеріальною основою цього процесу був розвиток великої машинної індустрії. Посилення суспільного характеру виробництва виявилося у розвитку й поглибленні суспільного поділу праці всередині галузей народного господарства (особлива форма поділу праці), посиленні зв'язків між підприємствами і галузями промисловості, у зростанні розмірів підприємств, кількості зайнятих на них, збільшенні питомої ваги гігантських підприємств у кожній галузі тощо. Розвиток великої машинної індустрії дав змогу значно збільшити обсяг випуску продукції.

Упродовж цього періоду від процесу постійно зростаючого суспільного виробництва дедалі більше відставала форма привласнення. Як і 300 років тому, вона була здебільшого приватною, тобто більшу кількість створених благ привласнювали окремі капіталісти. Це зумовило переростання суперечності між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення у конфлікт, який вимагав розв'язання. Частково цей конфлікт був подоланий під час першої економічної кризи. Відсутність економічних криз до цього пояснюється нерозвинутістю основної суперечності капіталізму.

Конкретною формою вияву цієї глибинної суперечності було протиріччя між зростаючими масштабами виробництва й відносним звуженням платоспроможного попиту населення, а отже, суспільними потребами у певному виді товарів і послуг. Оскільки у той період не діяло державне регулювання заробітної плати, не було встановлено її мінімальний рівень, кожен капіталіст намагався знизити заробітну плату до мінімуму, а тому зменшувався платоспроможний попит населення за неконтрольованого масового виробництва товарів на невизначений ринок. Так виникла криза надвиробництва, її посилила диспропорційність розвитку економіки.

Криза проявляється в накопиченні товарних мас у гуртовій торгівлі: масштаби товарообміну скорочуються, торгівля перестає закуповувати нові партії товарів, що призводить до спаду виробництва, банкрутств підприємств, зростання безробіття, а отже, до ще більшого зменшення платоспроможного попиту.

Надалі торговельний капітал для реалізації товарів знижує ціни, що за різкого скорочення виробництва сприяє встановленню ринкової рівноваги (відповідності попиту і пропозиції). Кризовий спад припиняється, економіка входить у фазу депресії (немає ні спаду, ні піднесення). Криза виникала кожні 10—11 років, матеріальною основою такої періодичності було масове оновлення основного капіталу.

Перша економічна криза підштовхнула процес еволюції економічної власності. Саме в 30-ті роки починають виникати акціонерні компанії — колективна форма капіталістичної власності. Однак процес еволюції власності відставав від темпів та масштабів усуспільнення виробництва і праці, що призводило врешті-решт до виникнення нової кризи, початку економічного циклу. Так коротко характеризував причину циклів і криз Маркс.

М. Туган-Барановський не погоджувався з таким обґрунтуванням. Він розглядав теорію криз Маркса лише як теорію ринку і давав при цьому високу оцінку концепції Ж.-Б. Сея, який причину промислових криз вбачав не в порушеннях, що відбуваються у кожній із сфер суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні й споживанні), а в неправильному розподілі національного виробництва загалом, обмеженості продуктивних сил суспільства. Підтримуючи тезу Ж.-Б. Сея, Туган-Барановський також стверджував, що попит на товари створюється самим виробництвом. Конкретизуючи своє розуміння причин виникнення криз у промисловості, він наголошував, що ці кризи спричинені непропорційним нагромадженням та розвитком галузей і окремих підприємств. Головною причиною циклічних коливань український вчений називав диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій у галузях, що виробляють засоби виробництва, та недосконалість регулюючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження й використання суспільного капіталу. Щоб забезпечити постійне зростання виробництва, необхідно, на його думку, здійснювати раціональне регулювання інвестицій.

З точки зору сучасної теорії криз у теорії Тугана-Барановського є багато раціонального. Зокрема, заслуговує на увагу його думка про диспропорційність у розвитку галузей, а також між рухом заощаджень та інвестицій як причини промислових криз, про зростаючу можливість виробничого споживання в реалізації суспільного продукту тощо. Водночас сумнівним є твердження про незалежність зростання виробництва від розмірів особистого споживання, про автоматичну залежність попиту від виробництва. Надто аморфним є й пояснення промислових криз нерівномірністю розподілу національного виробництва. Причини цього глибинного явища вчений не пов'язує з відносинами власності та ін.

Сучасні західні економісти А. Парето та А. Пігу пояснюють економічний цикл співвідношенням оптимізму й песимізму в господарській діяльності; І. Фішер — незбалансованістю попиту і пропозиції грошей тощо; Н. Калдор — розривом у динаміці інвестицій та заощаджень.

Логічною видається наведена вище думка Маркса щодо основної причини економічних криз в умовах капіталізму. Формами вияву основної суперечності є диспропорція між рухом заощаджень та інвестицій, непропорційність між нагромадженням та розвитком окремих галузей і підприємств, суперечності між виробництвом і споживанням, виробництвом і розподілом, між планомірною організацією виробництва на окремих підприємствах та стихійним механізмом ринкового регулювання в масштабі всієї економіки та ін.

Найглибшою за всю історію капіталізму була криза 1929—1933 pp. Виробництво у США скоротилося на 23%, інвестиції — на 79%, з'явилася величезна кількість безробітних, криза тривала 37 місяців. Саме тоді стало цілком зрозуміло, що ринкова економіка неспроможна ні подолати, ні зменшити глибину економічних криз.

Відтоді почалися широкомасштабне втручання держави в економіку, антициклічне регулювання та комплексне монополістичне планування. Гігантські монополії вивчають ринок, платоспроможний попит населення, прогнозують його і під час кризи свідомо скорочують масштаби виробництва. У наступні десятиріччя почалося масове виробництво товарів тривалого користування (автомобілів, холодильників, телевізорів), які через певний час населення намагалося замінити кращими моделями і т. д. Так виникла нова матеріальна основа економічного циклу — масове оновлення товарів широкого вжитку.

У ширшому плані — як порушення і поновлення рівноваги на всьому споживчому ринку — причину циклічних коливань обґрунтував англійський економіст Дж. Кітчін. Цикли, які тривають 3—4 роки, отримали назву «циклів Кітчіна». Держава здійснювала активну амортизаційну політику, спрямовану на прискорення процесу оновлення основного капіталу в повоєнний період, тому економічний цикл стає коротшим, а кризи — менш глибокими. Замість надвиробництва товарів відбувається надвиробництво основного капіталу (коли виробничі потужності навіть у безкризовий період завантажені на 75—80%), немає різкого зниження цін тощо. Саме тому під час кризи 1990—1992 pp. спад промислового виробництва становив 1,9%, а її тривалість — 10 місяців.

У 1857 р. виникла перша світова циклічна криза, що свідчило про загострення основної суперечності в кількох країнах і певною мірою між інтернаціоналізацією продуктивних сил і вузькими межами національних форм капіталу (власності), переважанням у ньому приватного характеру.

У процесі еволюції економічної системи певних кількісно-якісних змін зазнає й основна суперечність капіталізму. Так, з виникненням і широким розвитком акціонерної власності поряд з приватно-капіталістичним привласненням формується колективне капіталістичне, частково кооперативне та інші форми привласнення створеного національного доходу. В більшості країн зростає питома вага державної власності, в якій поєднуються приватні, колективні та суспільні інтереси. Так, для виходу з кризи 1929—1933 pp. і наступного послаблення її глибини держава стала широко впроваджувати громадські роботи, встановила мінімальний рівень заробітної плати, вжила інших заходів, що збільшило платоспроможний попит населення. Цьому сприяли і виступи трудящих за підвищення заробітної плати. Завдяки цим заходам була послаблена суперечність між платоспроможним попитом населення та пропозицією товарів і послуг, між виробництвом і розподілом. Внаслідок цього модифікується сам зміст основної суперечності, одна з її сторін перестає бути лише приватнокапіталістичним привласненням. В останні десятиріччя у межах економічної системи капіталізму виникає трудове колективне привласнення (на викуплених трудовими колективами підприємствах), посилюється колективне привласнення, що значно послаблює глибину основної суперечності (отже, й похідних форм її розвитку), а внаслідок цього — і глибину економічних криз.

Значних змін зазнають похідні форми основної суперечності. Так, планомірність, яка була обмежена масштабами окремих підприємств, розвивається згодом у межах монополістичних об'єднань, державного сектора економіки і навіть міжнародних економічних об'єднань на зразок ЄС.

Механізм циклічних коливань. Кожен із циклів є унікальним, але всім їм властиві певні загальні ознаки, передусім однакова послідовність у зміні фаз циклу. На різних етапах економічного розвитку суспільства й за різних конкретних умов відтворення цикл і його фази виявляються по-різному.

Криза передусім охоплює найчутливіші сфери грошово-кредитних відносин, гуртової, а відтак і роздрібної торгівлі. Біржова паніка та масове знецінення капіталу у разі зниження курсів акцій нерідко є симптомами наближення чергового спаду. Розвиток кризи виявляється у нагромадженні товарних мас у гуртовій торгівлі, сповільненні їх просування до споживача, що призводить до зниження загальних показників динаміки промислового виробництва, руйнування капіталу. Однак промисловець вважає свої ринкові проблеми подоланими і продовжує виробляти товари у попередніх кількостях. Один потік товарів наздоганяє інші доти, доки з'ясується, що весь попередній потік не поглинутий сферою споживання. Масштаби товарообміну різко скорочуються, що спричиняє спад виробництва, зростання безробіття, зниження реальної заробітної плати, прибутків, збільшення масових банкрутств. Зростають потреби у платіжних засобах, попит на гроші, тому підвищуються ставки позичкового відсотка.

Скорочення виробництва під час кризи триває доти, доки встановиться ринкова рівновага, тобто відповідність попиту і пропозиції, а отже, послабиться гострота основної суперечності. Після цього кризовий спад припиняється і економіка входить у фазу депресії.

Депресія (лат. deprimo — придушую) — застій у розвитку народного господарства, в межах якої відбуваються поступове відновлення перерваних кризою зв'язків, переливання капіталу у перспективніші галузі, починається масове оновлення основного капіталу.

Зв'язок депресії з кризою полягає передусім у відновленні основного капіталу, але вже на новому, вищому технічному рівні. Тому в наступному циклі економіка досягає більшого піднесення.

Пожвавлення — зростання виробництва в обсягах, які були досягнуті перед кризою.

Уперше після початку кризового спаду зростає попит на засоби виробництва та робочу силу, відновлюється економічне зростання, збільшуються прибуток і заробітна плата. В суспільній свідомості живе сподівання на краще. Під час пожвавлення відновлюється докризовий рівень економічного розвитку й готується майбутнє піднесення.

Піднесення — швидке зростання виробництва, яке супроводжується скороченням безробіття, розширенням обсягів кредиту та ін., внаслідок чого економіка виходить на рівень, який перевищує попередні рівні.

Економічне зростання прискорюється, поліпшуються всі показники ринкової кон'юнктури, передусім збільшується платоспроможний попит. Це сприяє зростанню товарних цін, збільшує прибутки і стимулює пропозицію. Особливо значних розмірів досягають кредитно-фінансові операції, а також спекулятивні операції на біржах, але саме в цей найсприятливіший для економіки період в її надрах зріють передумови майбутнього спаду.

Між коливанням попиту та змінами обсягу інвестицій наявний безпосередній взаємозв'язок. Зростання попиту на споживчі товари і на засоби виробництва зумовлює збільшення інвестицій у потужності, за допомогою яких ці товари виробляються. Відповідно зниження попиту призводить до скорочення інвестицій. Принцип акселерації (лат. accelero — прискорюю) відображає той факт, що певна зміна попиту в будь-який бік спричиняє значно більшу зміну в обсязі капіталовкладень. Отже, інвестиції реагують на зміну попиту прискореною зміною. Відповідно до принципу акселерації, якщо його розглядати у найзагальнішому вигляді, розмір інвестицій є функцією від зміни сукупного попиту (доходу).

Принцип акселерації відображає спорадичні, надзвичайно різкі та відчутні для економіки зміни у капіталовкладеннях під дією попиту, що коливається. А це слід розглядати як фактор нестабільності економіки.

Антициклічні заходи економічної політики держави. Основою антициклічного регулювання є антикризове регулювання. Найважливішу роль у ньому відіграє держава. Вперше в історії розвитку капіталістичного способу виробництва воно було застосоване у США під час кризи 1929—1933 pp. (Держава організувала і забезпечила широке проведення громадських робіт (будівництво доріг, мостів та ін.) за кошти державного бюджету, закуповувала надлишки продукції, надавала допомогу розореним компаніям, здійснювала виплати безробітним тощо). Теоретично обґрунтував необхідність антикризового регулювання економіки Дж. Кейнс.

Антициклічне регулювання економіки — свідомі й цілеспрямовані дії держави, а частково могутніх корпорацій і наднаціональних органів, на промисловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон'юнктури і підвищення темпів економічного зростання.

Після Другої світової війни у більшості розвинутих країн антикризові заходи держави було розширено, а також доповнено антициклічними. Зокрема, антикризові заходи було розширено за рахунок стимулювання житлового будівництва. Держава страхує і гарантує отримання кредитів на житлове будівництво, регулює терміни погашення кредитів, розмір відсотка тощо, здійснення політики прискореної амортизації, надання податкових знижок при встановленні нового устаткування, зниження податків на прибутки корпорацій та ін. Узагальнюючим показником впливу держави на економічний цикл є частка державних витрат у ВВП, передусім державні закупівлі товарів і послуг.

Особливості антициклічного регулювання значною мірою зумовлені домінуванням монополій (олігополій) в економіці. Англійський економіст Е. Чемберлін переконливо стверджував, що навіть за відсутності угод (письмових або усних) ціни на олігополістичному ринку вищі, ніж на конкурентному, а обсяг виробництва нижчий. Він та інші західні вчені наголошували на відсутності у цей період гнучкості цін, їх рухливості порівняно з періодом вільної конкуренції. Якщо раніше ціни під час економічної кризи різко знижувалися, то за панування колективних монополій (олігополій) вони незмінні або навіть зростають. Це зумовлено тим, що олігополії скорочують обсяги виробництва, щоб запобігти надвиробництву товарів і зниженню цін.

Цій негативній тенденції може значною мірою протистояти діяльність держави щодо стимулювання грошового попиту за допомогою відповідної грошово-кредитної політики. Якщо під час кризи 1929—1933 pp. маса грошей (грошовий агрегат М₁) в обігу США збільшилася приблизно на 25%, то в 1929—1933 — майже вдвічі. Цей метод активно використовували у повоєнний період, він сприяв скороченню глибини й тривалості економічних криз. Темпи зростання грошової маси переважно були вищими (5—8%), ніж це рекомендували монетаристи (до 3% щорічно). Однак значне прискорення зростання грошової маси наприкінці 60-х — на початку 70-х років призвело (разом з іншими факторами, наприклад різким підвищенням цін на нафту в період енергетичної кризи) до посилення інфляційних тенденцій — темпи зростання цін в середині 70-х років становили понад 10%.

З цих причин у 80-ті роки уряд почав обмежувати темпи зростання грошової маси за допомогою жорсткої кредитно-грошової політики. Зокрема, у період високої економічної активності (або «перегріву» економіки, за класифікацією західних учених) держава значно підвищує норму відсотка, що спричиняє подорожчання кредиту. Під час депресії та кризи вона підвищує резервну норму (нормативи обов'язкових відрахувань комерційних банків до резервів), знижує ставку відсотка і здешевлює кредит. Це зумовлено тим, що встановлена центральним державним банком величина відсотка впливає на розмір відсотка, за яким банки надають позичку своїм клієнтам.

Перевагою цього методу антициклічного регулювання є оперативність застосування (без прийняття відповідного закону). Важливо лише точно визначити час підвищення або зниження відсоткової ставки.

Щоб розширити сукупний попит, держава у фазах кризи і депресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільги за умови прискореного списання вартості основних фондів, що є засобом стимулювання інвестицій у недержавний сектор економіки. Під час кризи уряд збільшує обсяг прямих капіталовкладень у державний сектор, насамперед у галузі економічної й соціальної інфраструктури (сфери транспорту і транспортного будівництва, електро-, газо- і водопостачання, житлове будівництво, атомну енергетику та ін.). Під час економічної кризи держава збільшує обсяг інвестицій, але надалі обсяг державних капіталовкладень у багатьох розвинутих країнах поступово скорочується.

У фазі піднесення держава збільшує податки, відсоткові ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного «перегріву» економіки, послаблює суперечність між виробництвом і споживанням, згладжує різкі коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.

Між вжиттям заходів щодо кредитно-грошової політики і певним результатом минає чимало часу. Так, за оцінками західних учених, цей лаг за умов циклічного спаду становить від 5 до 20 місяців, а в період піднесення — 10—24 місяці. З найбільшим запізненням діють методи податкового регулювання, що значною мірою зумовлено тривалістю законотворчого процесу. Тому важливо мати чіткий економічний прогноз механізму перебігу економічного циклу.

Антициклічне (а отже, антикризове) регулювання здійснюється економічними, правовими й адміністративними методами. З боку олігополій — певною мірою через вироблення ними узгодженої політики, виконання державних програм та ін. Однак їхні дії нерідко суперечать політиці держави у цій сфері.

Наднаціональні органи в країнах ЄС здійснюють значною мірою уніфіковану промислову, структурну, податкову, амортизаційну та інші форми політики, що є важливим фактором антициклічного регулювання, синхронізації економічного циклу.

Внаслідок цього, а також послаблення глибини основної суперечності між сучасними економічними кризами (у повоєнний період) і кризами XIX ст. наявні такі відмінності:

1) сучасні кризи менш глибокі, але відбуваються частіше;

2) замість надвиробництва товарів під час криз у минулому нині здійснюється надвиробництво основного капіталу (у формі простоювання значної частини виробничих потужностей);

3) під час криз у минулому відбувалося різке зниження цін, а за сучасних умов його здебільшого немає;

4) сучасні кризи характеризуються менш тривалим періодом перебігу фаз власне кризи і депресії та відповідним збільшенням фаз пожвавлення й піднесення;

5) на відміну від стихійного характеру перебігу криз у минулому, сучасні економічні кризи, механізм їх розгортання все більше піддаються регулюванню;

6) сучасні кризи, насамперед фінансові, відрізняються синхронізацією економічного циклу. Свідченням цього є, зокрема, фінансова криза в Японії, Південній Кореї, що розгорталася наприкінці 1997 р. Для її локалізації, запобігання переростанню у світову фінансову кризу, МВФ надав безпрецедентно високі кредити. Щоб послабити глибину цієї кризи, японський уряд знизив кредитні ставки до 0,25%.

У 90-х роках економічні кризи у багатьох розвинутих країнах набули нових ознак. Так, у США з 1992 р. розпочалося найтриваліше економічне піднесення, яке продовжувалося майже 10 років. У 1993 р. у Німеччині, Франції та деяких інших країнах Європи відбувався спад, який в 1995—1996 pp. переріс у депресію. В Японії криза відбулася у 1979—1999 pp., що засвідчує асинхронність циклу.

Економічна криза, яка відбулася в Україні в 90-ті роки XX ст., мала певні особливості, що відрізняють її від інших.

Дата добавления: 2014-11-29