Закономірності і особливості перехідних економік на макрорівні

Перехідна економіка на макроекономічному рівні

Перехідна економіка: сутність, закономірності і особливості розвитку

У процесі трансформації однієї економічної системи в іншу або переходу від однієї стадії до іншої в межах однієї системи існує певний перехідний період, упродовж якого формуються і міцніють елементи та форми нової економічної системи одночасно з відмиранням, модифікацією елементів і форм старої системи. Аналогічні процеси з 1991 р. відбуваються і в Україні.

Причини, сутність і закономірності переходу економічної системи до її нового типу. У багатьох працях вітчизняних та зарубіжних економістів і політиків наголошується, що в Україні відбувається перехід до ринкової економіки (або до ринкової економічної системи, до розвинутої ринкової економіки) і що цей період потребуватиме певного часу. Висловлюються думки, що після подолання економічної кризи перехідний етап триватиме 2—3 десятиліття. Інші учені стверджують, що головними ознаками перехідного періоду в Україні є перехід від індустріальної до постіндустріальної стадії соціально-економічного розвитку; від одного способу виробництва до іншого; від одного базису до іншого тощо.

Залежно від цього різні вчені неоднаково характеризують зміст перехідної економіки: як перетворення усієї системи соціально-економічних відносин; формування реальних ринкових відносин; створення відкритої національної ринкової економіки; побудову основ постіндустріального суспільства; процеси капіталізації суспільно-економічного ладу та ін.

По-різному тлумачиться та економіка, економічна система або спосіб виробництва, від якої потрібно переходити до іншої економіки, системи тощо. Більшість економістів називають її командно-адміністративною системою, окремі — плановою економікою, соціалістичним устроєм, базисом, що ґрунтується на позаекономічній залежності. Водночас більшість авторів зазначають, що період заміни одного типу економіки іншим є перехідним.

Економічна сутність перехідного періоду полягає в тому, що упродовж нього економіка країни або кількох країн переходить в істотно (сутнісно) інший стан внаслідок докорінної трансформації економічної системи та всіх її елементів (або підсистем). Перехідний період в Україні почався в 1991 р.

Перехідний період відбувається і в межах однієї економічної системи, зокрема при переході від менш розвинутої стадії (етапу) до більш розвинутої. Так, перехід нижчої стадії капіталізму у вищу тривав майже чотири десятиліття. Але упродовж такого періоду відбуваються не істотні (докорінні), а якісні зміни в економічній системі.

У зв'язку з необхідністю аналізу й осмислення тривалого періоду перехідної економіки (який залежить від характеру економічних реформ) сучасні західні, українські і російські економісти та представники інших суспільних дисциплін виокремлюють нову науку — транзитологію — суспільну науку, яка вивчає сутність, основні етапи та форми трансформаційних процесів при переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої. В її межах можна виокремити економічну складову.

Економічна транзитологія (лат. transitus — перехід, грец. logos — слово, вчення) — наука, предметом вивчення якої є сутність, основні етапи та форми трансформаційних процесів при переході від однієї економічної системи до іншої.

Оскільки сутністю перехідного періоду від однієї до іншої системи є докорінна трансформація діючої економічної системи, то необхідно з'ясувати тип економічної системи, що існував до перехідного періоду, з одного боку, і тип економічної системи, яка розвиватиметься після перехідного періоду, — з іншого.

Тип економічної системи в СРСР. Найпоширенішою характеристикою економічної системи, яка діяла в Україні та інших країнах СРСР, є поняття «командно-адміністративна система». Проте ця назва характеризує лише один з елементів економічної системи — її господарський механізм, або управлінський аспект, який є важливим, але не визначальним. Визначально-синтезуючим аспектом при характеристиці типу економічної системи є тип економічної власності, передусім власності на засоби виробництва.

У СРСР 92% власності було зосереджено в руках держави. Тому, невід'ємною ознакою такої системи, а отже, складовою поняття, що відображає тип цієї системи, є термін «державний».

Державна власність (на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, об'єкти інтелектуальної власності, частку національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет, тощо) може бути різною за своєю соціально-економічною сутністю. Це залежить: від типу управління цією власністю; від того, хто привласнює основні результати праці, створені працівниками державних підприємств; від характеру самої праці (здійснюється вона методами економічного чи позаекономічного примусу, є індивідуальною чи колективною тощо); від характеру влади (економічної, політичної), оскільки власність і влада діалектично пов'язані між собою.

Управління виробництвом і власністю в СРСР мало командно-адміністративний характер. Це означало, що кожному регіону, республіці, галузі, підприємству директивно спрямовувалися з єдиного центру показники господарської діяльності, виділялися обсяги ресурсів і фонду заробітної плати, визначалася номенклатура продукції. Споживачам внаслідок цього нав'язувалися значною мірою неякісні товари і послуги. Все це формувало затратний характер економіки, низьку ефективність виробництва. Командно-адміністративна система управління поширювалася також на сільське господарство, споживчу кооперацію. Персоніфікатором державної власності була правляча еліта — вищі чиновники партійного, державного та господарського апаратів, які мали величезні привілеї. Оскільки власність була тотально одержавлена і перебувала насамперед в руках бюрократичної еліти, то й політична влада не могла бути демократичною. Вона належала партійно-господарській та радянській еліті і підтримувалася одержавленням ідеології, політичними репресіями тощо. Внаслідок цього в економічній політиці мало місце нав'язування волюнтаристських рішень.

Водночас у загальнонародних інтересах розвивалася система освіти (зокрема вищої — до вузів щорічно зараховували 75% дітей робітників і селян), охорони здоров'я (безплатні медичні послуги), культури, відпочинку, надання житла, хоча правляча еліта отримувала такі послуги набагато вищої якості й швидше. Повністю реалізовувалося право на працю, яка мала переважно колективний характер. Однак при оплаті робочої сили домінувала «зрівнялівка» на досить низькому рівні, що позбавляло переважну кількість працюючих дієвих стимулів до праці.

Отже, в економічній системі колишнього СРСР з погляду визначального критерію (відносин економічної власності) поєднувалися елементи одержавленого бюрократично-елітарного соціалізму, капіталізму (однією з особливостей якого було існування нелегальної економіки як складової тіньової економіки), воєнного комунізму, феодалізму (коли майже 35 млн. селян були примусово прикріплені до праці в колгоспах і радгоспах), рабовласницького (праця в'язнів концтаборів) та соціалістичного устрою. Під час НЕПу 92% земельного фонду республіки було розділено між селянами, відчутно посилилися процеси капіталізації економічної системи та використання важелів ринкової економіки. Наприкінці 20-х років Сталін здійснив державний переворот, після якого почалась насильницька колективізація, голодомор, масові репресії (політв'язнями стали понад 12 млн. осіб) тощо. Після відміни сталінського режиму значно послабилися елементи докапіталістичних, експлуататорських формацій, дещо посилилися засади соціалістичного ладу, але домінував не цей уклад. Цю систему найлогічніше назвати державно-номенклатурним соціалізмом.

Невиважено стверджувати про перехід від індустріальної економіки. Така класифікація еволюції економічних систем (їх поділ на аграрні, індустріальні та постіндустріальні) є поверховою, оскільки ігнорує тип власності та наголошує в першому випадку на рівні розвитку технологічного способу виробництва (індустріальний), у другому — на переважанні аграрної сфери порівняно з індустріальною (аграрна економіка), а в третьому — залишається аморфно-беззмістовною (постіндустріальне суспільство — тобто суспільство, яке існує після індустріального). При послідовному дотриманні такого підходу на зміну економічній системі, що базується на машинній праці, машинній техніці, повинен приходити тип системи, який слід називати автоматизованим виробництвом.

Безпідставною є також характеристика економічної системи СРСР як соціалістичного устрою. У цьому випадку частина (окремі, хоча й важливі в останній період існування цієї системи елементи соціалізму) видається за ціле, що не відповідає вимогам системного підходу.

У визначенні «планова економіка» організаційна форма розвитку продуктивних сил і еволюції виробничих відносин (планова, планово-стихійна, стихійна) замінює домінуючий критерій при характеристиці економічної системи — тип економічної власності.

Назва економічної системи «базис, що ґрунтувався на позаекономічній залежності», не відповідає критеріям понятійності, категоріальності, тобто в ній відсутнє чітке визначення базису.

Наростання суперечностей одержавленої економіки. Щоб з'ясувати назву і сутність тієї системи, до якої прямує Україна, необхідно проаналізувати трансформаційні процеси в кожному з елементів економічної системи і передусім у відносинах економічної власності.

Необхідність реформування існуючої в СРСР економічної системи, крім названих вище, зумовили такі причини:

1) поступове зниження темпів економічного зростання. Певною мірою воно було спричинене зростанням масштабів народногосподарського комплексу, однак здебільшого — зниженням ефективності економіки;

2) істотне зниження темпів зростання продуктивності праці (за період 1960—1985 pp. — майже у 2,5 раза), причому на 1% приросту продуктивності праці витрачалося понад 2% приросту оновлення виробничих фондів;

3) значне відставання (порівняно з розвинутими країнами) у впровадженні досягнень НТР у виробництво (у США, наприклад, у 1985 р. налічувалось понад 1,5 млн. комп'ютерних систем і понад 17 млн. персональних комп'ютерів, а в СРСР — лише кілька комп'ютерних систем);

4) поглиблення диспропорцій в економіці: у 1928 р. частка предметів споживання в загальному обсязі промислової продукції становила 60,5%, а в 1985 р. — лише 25%. Кумулятивна дія цих та інших чинників призвела до домінування дефіцитної економіки;

5) низька конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, переважно сировинна спрямованість експорту;

6) поширення зрівнялівки в оплаті робочої сили, що за низької заробітної плати підривало стимули до праці;

7) значне уповільнення темпів зростання доходів населення: у СРСР у 1966—70 pp. вони становили 5,9%, а в 1981—85 pp. — 1,8%, у 1985—88 pp. — 1,4%;

8) швидке збільшення зовнішнього боргу СРСР та відсотків на його обслуговування: у 1984 р. витрати на обслуговування цього боргу становили 5,9 млрд. дол., а в 1986 — 15,1 млрд. дол. за одночасного скорочення валютних надходжень від експорту нафти. За рівнем життя СРСР посідав у 1990 р. 77-ме місце у світі.

У Конституції незалежної України в ст. 1 проголошувалось, що «Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава», тобто акцентувалась соціальна спрямованість розвитку країни. Пізніше, у виступах Президента Л. Кучми також проголошувалась мета побудови ринкової, соціально орієнтованої та змішаної економіки, що означало неузгодженість у формулюванні цілей та програм перебудови. На практиці на 14-му році з часу проголошення незалежності України була втілена модель ринкової економіки взірця XIX ст. з мінімальним соціальним захистом населення. Окремі елементи такого захисту були вперше впроваджені ще в Німеччині урядом Бісмарка (наприкінці XIX ст.). Отже, продекларовані різноспрямовані цілі не мали нічого спільного з діючими реаліями. Основними причинами цього були такі основні напрями трансформації економічної системи, як надмірна (шокова) лібералізація цін, зовнішньоекономічної діяльності, поспішна кланово-номенклатурна приватизація тощо, які призвели до тотального зубожіння населення.

Основні моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах. У другій половині 80-х і на початку 90-х років формувались кілька основних моделей трансформації економічних систем постсоціалістичних країн.

Неокласична модель. Її розробили Д. Сакс, Я. Корнаї, М. Фрідмен, Дж. Стіглер та ін. Вона передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватної власності, механізму вільного ринкового саморегулювання економіки, опору на іноземні інвестиції, швидку лібералізацію цін та зовнішньої торгівлі (без раціонального поєднання з політикою протекціонізму), скорочення соціальних витрат держави, соціальну диференціацію суспільства, акцентує увагу насамперед на досягненні фінансової стабільності. Неокласична модель передбачає комплекс загальних рекомендацій усім країнам, які перебувають на етапі перехідної економіки, незалежно від рівня їх соціально-економічного розвитку. Ортодоксальний варіант цієї моделі передбачає що сутністю перехідного періоду є жорстка кредитно-грошова політика, мінімізація дефіциту державного бюджету та стабілізація валютного курсу. Прихильники іншого варіанта до названих заходів пропонують долучити здійснення політики доходів.

Наголошується, що невиконання будь-якої з названих умов деформує процес трансформації, а з метою зменшення ризиків від поступових реформ необхідна «шокова терапія». За таким сценарієм здійснюються реформи в деяких латиноамериканських країнах, Україні, Росії. Цю модель розробляли спеціалісти МВФ та Світового банку.

Градуалістська модель. Автори градуалістської (англ. gradual — поступовий) концепції трансформації провідну роль відводять стабілізації виробництва (Дж.-К. Гелбрейт, В. Леонтьев та ін.). Ці економісти усвідомлюють, що, зважаючи на тривалість перехідного етапу, ймовірність забезпечення народного господарства внутрішніми інвестиціями, зміни структури сукупної пропозиції та попиту і створення умов для соціальної адаптації населення можливі лише за умови стабільного випуску економічних благ. Градуалісти наполягають на тому, що низький рівень рентабельності доречніший, ніж падіння обсягів виробництва. Концепція не передбачає тотальної приватизації і необачної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, скорочення соціальних витрат, акцентує на перевазі колективних цінностей. «Градуалістів» поділяють на «еволюційних» (вважають доцільною еволюцію наявних структур) та «помірних» (схиляються до державного втручання в економіку). Найпослідовніше градуалістська концепція реалізується в Китаї.

Інституціалістська модель. Інституціалісти наголошують на необхідності інституціональних змін у суспільстві, які передбачають еволюційні трансформаційні процеси не тільки у сфері базисних відносин (до яких вони відносять зміни прав власності), але й у законодавстві, діяльності держави та громадських організацій, звичаях тощо. Окремі теоретики неоінституціоналізму (Д.-С. Норт) основою інституціональних змін вважають приватизацію.

Антигуманною була «шокова терапія» за неокласичною моделлю. Її реалізація в латиноамериканських країнах призвела до різкого зубожіння більшості населення, поляризації суспільства, посилення сировинної орієнтації країн у зовнішньоекономічній діяльності. У Чилі, яку вважають еталоном неокласичного варіанта реформ, відбулися значні скорочення соціальних витрат, масове зубожіння населення. Яскравим прикладом запровадження цієї моделі є Росія, Україна.

Дата добавления: 2014-11-29