Міжнародні валютні відносини

Еволюція міжнародної валютної системи. Для нормального функціонування світового господарства, зокрема розвитку зовнішньої торгівлі товарами і послугами, експорту та імпорту капіталу, науково-технічного обміну, розвитку туризму тощо, необхідно розвивати міжнародні валютні відносини, вдосконалювати міжнародну валютну систему.

Основою розвитку міжнародної валютної системи є інтернаціоналізація продуктивних сил, міжнародний поділ праці, формування інтернаціонального господарського механізму та інтегрованих форм власності.

Процес інтернаціоналізації грошових відносин — побудова цілісної інтернаціональної системи грошових відносин на основі перетворення світових грошей на матеріального носія інтернаціональної вартості і процесу інтернаціоналізації товарно-грошових відносин.

При цьому відбувається взаємодія національних грошей однієї країни з національними грошовими одиницями інших країн, регіональних економічних об'єднань, внаслідок якої формуються міжнародні валютні відносини. Як матеріальний носій інтернаціональної вартості, світові гроші виконують функцію інтернаціональної міри вартості, за якою порівнюється купівельна спроможність національних грошових одиниць. Ці процеси визначаються дією об'єктивних економічних законів у межах світового господарства. Міжнародні валютні відносини справляють при цьому активний зворотний вплив на розвиток названих елементів світової економічної системи, зокрема на зовнішню торгівлю, формування й еволюцію міжнародного ринку капіталів, робочої сили, інтелектуальної власності тощо.

Міжнародні валютні відносини — сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і фізичними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти та поступової інтернаціоналізації товарно-грошових відносин.

Двома основними формами валютної системи є національна і світова. Виокремлюють також міжнародну (або регіональну) валютну систему, яка посідає проміжне становище між цими формами.

Національні валютні системи виникли історично першими як невід'ємна частина валютних відносин національних країн, закріплених у національному валютному законодавстві. Складовими елементами національної валютної системи є національна валюта, валютні резерви, валютний паритет, курс національної валюти та порядок його дії, умови функціонування національної валюти і золота, умови конвертованості валюти, валютні обмеження та їх форми і методи, механізм використання кредитних важелів міжнародних розрахунків, система валютного регулювання тощо. Національна валютна система органічно пов'язана з внутрішньою кредитно-фінансовою системою.

Світову валютну систему, яка виникла наприкінці XIX ст., характеризують такі ознаки: наявність стабільних золотих валют та інших міжнародних ліквідних ресурсів у більшості розвинутих країн; чіткий механізм визначення взаємних валютних паритетів і курсів; міжнародний валютний ринок; узгоджений порядок взаємних міжнародних платежів на основі вексельного обігу (що здійснювався через банківські перекази) та золота.

Світова економічна система розвивалася в кілька етапів. Першим із них стало створення (на початку XIX ст.) системи золотого стандарту на основі таких найважливіших умов:

— функціонування золота як світових грошей;

— фіксація золотого вмісту національних валют та їхня здатність вільно обмінюватися на золото;

— наявність на цій основі фіксованих валютних курсів.

За цих умов різниця між міжнародною та національною валютними системами полягала здебільшого в тому, що золото як засіб платежу на світовому ринку приймалося на вагу, а валютний курс національних паперових грошей визначався співвідношенням їх золотого вмісту, який встановлювала держава. Для цього країни повинні були забезпечувати тверде співвідношення між наявними запасами золота і кількістю грошей в обігу, вільний експорт та імпорт золота (так ліквідовувалося пасивне сальдо платіжних балансів). Завдяки цьому забезпечувалися повна конвертованість світових грошей, сталість їх купівельної спроможності та валютних курсів, стабільність світових цін, оскільки за функціонування золотого стандарту реалізація товарів здійснювалася за цінами, які в середньому відповідали вартості цих товарів, а золото, маючи власну вартість, було важливим фактором ціноутворення.

Водночас система золотого стандарту мала недоліки. Під час Другої світової війни традиційна система світової торгівлі та валютних відносин зазнала істотних змін, що прискорило перехід до нового етапу еволюції світової валютної системи.

Нові положення формування та функціонування світової валютної системи були юридично закріплені на Бреттон-Вудській конференції у 1944 р. Основою Бреттон-Вудської системи стали:

— золотодоларовий стандарт, за якого Міністерство фінансів США гарантувало іноземним центральним банкам чи урядам обмін доларів на золото (тобто наявність зовнішньої конвертованості лише у доларах). Це означало, що зв'язок інших валют із золотом здійснювався опосередковано — через американський долар, тобто долар був знаком золота, формою світових грошей;

— фіксація ринкових курсів валют у межах не більше 1% в обидва боки (±1) від золотих або доларових паритетів. За цих умов валютні курси встановлювалися залежно від золотого вмісту, тобто масштабу цін;

— прирівнювання долара до золота на основі фіксованої ринкової ціни на золото (офіційна ціна однієї унції (31,1 г) золота становила 35 дол., а вміст долара дорівнював 0,88 г золота), але вільні (приватні) купівля-продаж золота були заборонені. Їх могли здійснювати лише центральні банки за фіксованою ціною;

— взаємна оборотність усіх валют, зобов'язання домагатися її. Органом валютного регулювання став Міжнародний валютний фонд (МВФ).

Майже три десятиріччя ця система працювала ефективно, а долар США надійно виконував функцію міжнародного засобу платежу і резервної валюти. Конвертованість долара, штучно занижена ціна золота забезпечували і стимулювали США до його накопичення.

Ситуація почала змінюватися наприкінці 50-х — на початку 60-х років із посиленням економічної могутності Японії, Західної Німеччини та інших країн Західної Європи і була зумовлена нереальністю офіційної ціни золота (у 1973 р. вона становила 42,22 дол. за унцію, а ринкова — 112), наростанням дефіциту державного бюджету США та платіжного балансу тощо. Інші країни почали відмовлятися від долара (ним було запруджено міжнародний платіжний обіг), вимагаючи його обміну на золото як стійкішу валюту. Внаслідок цього США скасували обмін доларів на золото для іноземних урядів і центральних банків, що спричинило крах золотодоларового стандарту.

У 1969 р. країни-учасниці Міжнародного валютного фонду домовилися про створення міжнародної грошової одиниці СДР («спеціальні права запозичення»), у 1970—1972 pp. їх було емітовано, розподілено на суму 9,3 млрд. дол. і зараховано країнами у свої резерви. Протягом 1979—1981 pp. випущено СДР ще на 12 млрд. дол. і розподілено пропорційно до квот країн у МВФ, а 5,4 млрд. одиниць із загальної суми 21,4 млрд. залишилися в МВФ.

Співвідношення СДР і валют інших країн стало визначатися на основі взаємних курсів валют п'яти країн (США, Японії, ФРН, Англії, Франції), співвідношення попиту і пропозиції (тобто «плаваючих курсів») і отримало назву «кошика валют».

У 1976 р. у Кінгстоні (на Ямайці) члени МВФ оголосили про перехід до якісно нової світової валютної системи, в основу якої покладено такі головні принципи:

— перехід до «плаваючих» курсів та перетворення СДР на світовий грошовий еталон (базу паритетів і курсів), на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. При визначенні величини СДР за допомогою «кошика» з п'яти валют переважає американський долар — 40%. Валюти інших країн відповідно до їх питомої ваги в міжнародній торгівлі розподілилися так: німецька марка — 21%, японська єна — 17, французький франк та англійський фунт стерлінгів — по 11%. Це рішення сприяє послабленню коливань курсів валют, страхує кредиторів від їх різкого зниження (від курсових втрат). Водночас Ямайська угода дає змогу встановлювати інші (крім СДР) паритети щодо будь-якої валюти, що означає багатовалютний стандарт. У середині 90-х років до американського долара були прив'язані валюти майже 40 країн, до французького франка — 13;

— юридично закріплений процес демонетизації золота. Скасовано офіційну ціну на золото та фіксацію золотого вмісту національних валют (золотих паритетів), знято будь-які обмеження для його приватного використання, а вільний ринок золота не регулюється державами та міжнародними економічними організаціями, що за більшістю ознак свідчить про перетворення його на звичайний товар;

— посилення міждержавного валютного регулювання, зокрема через МВФ, вплив на механізм «плаваючих» курсів. Для цього вживаються заходи щодо посилення функцій СДР як грошей через розширення можливостей їх використання. Дано дозвіл, щоб їх тримачами були не лише центральні банки, а й деякі інші фінансові установи. МВФ уповноважений стежити за валютною політикою та станом економіки країн-членів, за координацією валютно-кредитної політики розвинутих країн світу. З цією метою він виробляє рекомендації у сфері валютно-фінансової та економічної політики.

Регіональна валютна система може охоплювати кілька країн у межах певного регіону і набула найбільшого розвитку в межах ЄС. Вона пройшла кілька етапів становлення:

І етап (50-ті роки). Валютні угоди між багатьма країнами Західної Європи укладалися здебільшого на двосторонній основі, завдяки чому здійснювалися взаємне регулювання платіжних балансів, міжнародні розрахунки, надавалися кредити.

II етап (1950—1957). 17 країн Західної Європи створили Європейський платіжний союз, який розвивався на багатосторонній кліринговій основі, а розрахунки здійснювалися за допомогою епуніта (умовної розрахункової одиниці, що прирівнювалася до 1 дол.).

III етап (1958—1989). Пов'язаний з початком дії Римського договору про утворення ЄЕС. У січні 1959 р. почав діяти Європейський валютний союз (ЄВС), до якого увійшли усі країни Європейського платіжного союзу. Пізніше зі структури Європейського валютного союзу виокремився Валютний союз 6 країн ЄЕС, програма якого була затверджена у 1971 р. Радою Міністрів ЄВС.

IV етап (1989 р. — 1 січня 2003 р.) ЄВС перетворився на Європейську валютну систему, в якій відбулася валютна інтеграція — впровадження єдиної валюти, створення спільного Центрального банку. Основними передумовами валютної інтеграції є здійснення повної конвертованості національних валют країнами ЄС, необмежена свобода руху капіталів, інтеграція фінансових ринків, жорстка фіксація валютних курсів.

У межах четвертого етапу виділяють кілька періодів. На першому з них (завершився на початку 1994 р.) країни ЄС ратифікували Маастріхтську угоду, здійснили повну лібералізацію руху капіталу, нівелювали темпи інфляції щодо найбільш сталих національних валют, а також скоротили бюджетні дефіцити. Другий період (січень 1994 — січень 1999 р.) передбачав створення європейської системи центральних банків на зразок Федеральної резервної системи США, яка повинна посилити координацію грошово-кредитної політики країн-учасниць, здійснювати всебічний контроль за європейською валютною одиницею ЕКЮ.

Третій період валютної інтеграції почався з 1 січня 1999 р. із впровадження єдиної грошової одиниці — євро. Передумовами її введення були обмеження дефіциту державного бюджету на рівні не вище 3% ВВП, фіксація обмінних курсів національних валют щодо євро і між собою, здійснення грошової та кредитної (зокрема спільної відсоткової ставки) політики Європейським центральним банком і усунення від неї національних центральних банків. Одночасно для країн, які не увійшли до сфери єдиної валюти, створено ЄВС-2, в якому впродовж трьох років поступово будуть переведені на євро всі операції з Європейським центральним банком, відтак — міжбанківський платіжний оборот, а наприкінці — угоди з цінними паперами, що означатиме трансформацію безготівкових грошей у євро. Євробанкноти та євромонети з'явилися в обігу в 2003 р.

У процесі купівлі-продажу національних та іноземних валют виникає валютний ринок.

Дата добавления: 2014-11-29