Поняття етносу. Рід, плем'я, народність, нація

Сім'я — мала соціальна група, яка існує на основі шлюбних зв'язків, кровної спорідненості або всиновлення, характеризується спільним проживанням її членів та їхньою спільною відповідальністю за виконання притаманних їй різноманітних функцій.

Сім'я, як мала група, є вихідною в соціальній структурі суспільства, бо саме в ній і через неї здійснюється включення індивіда у свідоме суспільне життя, у ній він формується і в ній прагне знайти духовну й матеріальну підтримку. Сім'я існує з найдавніших часів і до наших днів. Стійкість цієї соціальної групи ґрунтується на одвічній потребі людини у безпосередньому відтворенні життя, вихованні дітей, догляді за старими батьками. Сім'я — це відносини між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми. Сім'я засновується, як правило, на шлюбних відносинах між чоловіком та жінкою, які укладаються згідно з чинним законодавством. У сім'ї стосунки, зумовлені статевими відмінностями та потребами, виявляються у вигляді морально-психологічних відносин.

Сім'я є явищем історичним. Вона виникла і видозмінювалася разом з історичним розвитком суспільства і культури. І хоча шлюбно-сімейні відносини детермінуються в кінцевому підсумку соціально-економічними факторами, проте вплив останніх суттєво опосередковується культурними, передусім моральними та правовими відносинами й цінностями, тому сім'я розвивається порівняно самостійно і характеризується сталістю та спадкоємністю традицій, зумовлених даною культурою.

Вживаючи поняття "сім'я" щодо первіснообщинного суспільства, як правило, мають на увазі коло осіб, між якими були дозволені статеві зв'язки. У цьому розумінні виділяють кровно-родинну сім'ю, у якій такі зв'язки мають лише одне обмеження — належність до різних поколінь, тобто між батьками і дітьми; групову сім'ю, яка виникла в результаті доповнення цього обмеження забороною статевих зв'язків також між братами і сестрами, і яка мала два різновиди: ендогамну сім'ю (відносини між членами одного роду) та екзогамну (між членами різних родів); і, нарешті, парну сім'ю, яка передбачала статеві зв'язки лише між одним чоловіком і однією жінкою, але ці відносини були не стійкими і легко розривалися, особливо це стосується дислокальної парної сім'ї, в якій кожен із подружжя жив у своїй родовій групі. На усіх цих щаблях розвитку сім'ї основною формою трудової і побутової діяльності був рід, що мав матріархальну або патріархальну організацію.

Як стійке соціальне об'єднання сім'я виникає в епоху пізнього неоліту, в процесі розкладу родового ладу, і пов'язана з появою приватної власності, класів і держави. Сім'я засновується на певних формах шлюбних союзів, найпоширенішими серед яких є полігамія та моногамія.

Полігамія, або багатошлюбність, — це такий шлюб (сім'я), за якого один із членів подружжя може мати кількох шлюбних партнерів. Розрізняють полігінію, або багатоженство, та поліандрію, або багатомужжя. Полігінія — одна із історичних форм шлюбу, за якої чоловік перебуває водночас у кількох шлюбних стосунках із різними жінками і яка часто-густо реалізується у формі сім'ї гаремного типу. Поліандрія — це архаїчна, значно рідкісніша за полігінію, форма шлюбу, за якої жінка може перебувати водночас у кількох шлюбних союзах із різними чоловіками. У минулому столітті поліандрія була поширена серед деяких груп ескімосів та серед алеутів і до недавнього часу — серед деяких етнічних меншин Тібету та Індостану.

Моногамія являє собою історично зумовлену форму шлюбу (сім'ї), за якої чоловік одружений з однією жінкою й відповідно жінка перебуває у шлюбі тільки з одним чоловіком. Подружній союз між ними санкціонований суспільством і часто-густо має пожиттєвий характер. Навіть у тих країнах, де юридичні й соціальні норми не вимагають моногамної сім'ї, вона є найпоширенішим типом сімейно-шлюбних відносин.

Найпоширенішою формою моногамної сім'ї була патріархальна сім'я, яка управлялася батьком і стала можливою завдяки закріпаченню жінки, що відбулося в результаті зменшення її економічної ролі та зосередження в руках чоловіка. Патріархальна сім'я була суто моногамною лише для жінки. Перед чоловіком розвиток рабства та інших форм залежності й панування відкрив нові можливості для багатоженства — наложництво рабинь, гетеризм, проституція. У країнах Сходу багатоженство було піднесене до рангу законної форми шлюбу, проте навіть європейська патріархальна сім'я складалась як з родичів — потомків одного батька з їхніми жінками та дітьми, — так і з домашніх рабів, у тому числі й наложниць.

За феодалізму поширення світових релігій, насамперед християнства, справило значний вплив на розвиток сім'ї, окультурюючи, одухотворюючи її соціально-економічні засади. Проте усвідомлення цього набуло суперечливих форм. Суперечності в сім'ї між "поневолювачем чоловіком і поневоленою жінкою", доповнені не менш гострими конфліктами між економічними цілями власницької моногамії та вибірковістю статевого потягу, що найсильніше виявляється в почутті любові, у духовній культурі, усвідомлювалися через ідеал "лицарської любові" та "лицарського ставлення до жінки". Але оскільки головною функцією сім'ї залишалася функція економічно-господарська, а основою шлюбних відносин — відносини панування та підкорення, то ці цінності в суспільній свідомості сприймалися як такі, що стосуються не шлюбу і функціонують не в шлюбі, а поза ним, як його антиподи.

Індустріалізація зруйнувала, принаймні в містах, характерний для феодалізму зв'язок між життям сім'ї та виробництвом, а з усіх економічних функцій залишила у багатьох сім'ях лише функцію організації побуту. Більшість сімей стали складатися лише з подружжя та їхніх дітей (нуклеарна сім'я), а сімейні відносини набули менш ієрархічного та менш авторитарного характеру. Жінки отримали широкий доступ до роботи на промислових підприємствах та у сфері послуг. Це значною мірою забезпечило економічну самостійність жінок та їхню незалежність від чоловіків, навіть незважаючи на дискримінацію в оплаті праці жінок. Під впливом виступів прогресивних сил у багатьох країнах жінкам були надані громадянські права і навіть право на розлучення. Шлюб і сім'я з економічної інституції все більше перетворювалися на морально-правовий союз чоловіка і жінки, що ґрунтується на особистісному виборі та любові. Любов поступово стає основою, вищим моральним законом сімейно-шлюбних відносин.

На початку XX ст., і особливо у його другій половині, в індустріально розвинутих країнах більшість соціальних мислителів констатує кризу патріархальної сім'ї, що виявляється у зменшенні майже до нуля її економічно-господарських функцій, в емансипації жінок і посиленні феміністського руху, у значному звільненні сім'ї від виховних функцій завдяки удосконаленню системи суспільного виховання та освіти, у гіпертрофованому зростанні розлучень, у небажанні значної частини молоді вступати до шлюбу і створювати сім'ю, у зменшенні кількості повторних шлюбів. Усе це, безумовно, дає підстави для висновку про кризу сучасної сім'ї, проте це може бути і свідченням становлення нової форми сім'ї. Так, російський соціолог Ю. Рюриков доходить висновку, що з початку XX ст. розпочинається розклад патріархальної сім'ї і становлення нової біархатної сім'ї (від латинського бі — два, та архі — зверхність, головування). Нова форма сім'ї — біархатна сім'я — ґрунтуватиметься на гармонійному поєднанні чоловічого та жіночого начал у сім'ї, на "рівній і повноправній нерівності" подружжя, коли чоловік і дружина гармонійно поєднуватимуть свої зусилля у виконанні спільних функцій сім'ї і доповнюватимуть одне одного перевагами чоловічої і жіночої історично розвинутої антропосоціокультурної природи. Перевага чоловічої природи вбачається в тому, що чоловік перебуває у творчому пошуку нового, є першовідкривачем нових форм життєдіяльності, а жіночої в тому, що жінка утримує і закріплює соціокультурні досягнення та надбання. Образно кажучи, чоловік відкриває нові материки, а жінка їх цивілізує.

Життя і соціальні функції сім'ї досить багатогранні: вони пов'язані з інтимним життям подружжя, продовженням роду — відтворенням людини, вихованням нового покоління, соціалізацією особистості, зі спільним веденням домашнього господарства, взаємною допомогою в побуті. Усе це неможливо без дотримання моральних норм і без душевно-духовного спілкування. У кожної людини є нездоланна потреба не просто у спілкуванні, а саме в інтимному душевно-духовному спілкуванні, в якому вона може виразити, вилити свою душу, знайти підтримку, визнання, щиру зацікавленість, співпереживання та співчуття, що допомагають їй у вирішенні як соціально орієнтованих, так і особистісних проблем. Саме в сім'ї створюється та особлива атмосфера відвертості, довіри, взаємодопомоги, які виховуються в людині як невід'ємні якості особистості. Сім'я є тим мікросередовищем, клімат якого сприяє (чи перешкоджає) збереженню і розвитку моральних і фізичних сил людини.

Лише мала соціальна група близьких людей, якою є сім'я, здатна поєднувати на засадах любові виховання і соціалізацію дитини з її одночасною індивідуалізацією.

Зберігається, а останнім часом набуває більшого значення, з огляду на економічну ситуацію в країні, господарсько-побутова функція сім'ї, пов'язана з веденням домашнього господарства і внутрішньосімейним задоволенням побутових потреб. Саме тут відбувається відтворення фізичних і духовно-душевних сил людини, які сприяють кращому виконанню нею своїх виробничих, соціальних і культурних функцій у соціумі.

Різнопланове і глибоке розкриття сутності суспільного життя людини неможливе і поза розумінням такого явища, яке окреслюється поняттям "етнос". Поняття етносу достатньо глибоко і ґрунтовно розроблялося багатьма видатними діячами вітчизняної та зарубіжної культури.

Вони розглядають етноси як особливі соціальні спільноти, які органічно поєднують біосферу та соціосферу, містять у собі значною мірою характеристики природної спільноти. Етноси — це біофізичні реальності, здатні бути оповитими соціальною оболонкою, втіленими в ту чи іншу суспільну форму.

Етноси формуються під впливом природної належності людського угруповання до певного географічного середовища, кліматичних умов, ландшафту, рослинного і тваринного світу.

Етнічне буття людини прив'язане до певної місцевості з її географічними особливостями, що позначається на особливостях побуту і культурі, на характері людей, традиціях, звичаях, спільній історичній долі та інших об'єднавчих факторах, що далеко виходять за межі географічного середовища. Етнос характеризується і певною спільністю психічних рис індивідів, що входять до його складу, які формуються під впливом природно-кліматичних умов. Проте етнос, будучи за своїм походженням пов'язаним із природою та тривалою генетичною еволюцією, свої головні характеристики отримує в соціально-культурному оформленні, і вони передаються від покоління до покоління через історичну пам'ять, через засвоєння культурних надбань, традицій тощо. Етнос як такий є не суто природним утворенням, а його історичною асиміляцією в культурі, що здійснюється багатьма поколіннями людей.

Отже, етнос — це група людей, яка історично склалася на певній території і характеризується спільністю мови, культури, побуту, звичаїв, традицій, способу життя та особливостями психічного складу.

Етнос як суспільно-природне утворення слід відрізняти від історичних спільнот людей, таких як рід, плем'я, народність, нація, які хоч і формуються на основі певних етнічних спільнот, проте є продуктом історії, соціокультурними утвореннями.

Групи кровних родичів, що ведуть своє походження за однією лінією (материнською чи батьківською), усвідомлюють себе нащадками спільного предка (реального чи міфічного), мають спільне родове ім'я, утворюють таке об'єднання, як рід. Він виникає з первісного людського стада найвірогідніше на рубежі нижнього і верхнього палеоліту як осередок суспільного співжиття та регулювання шлюбних стосунків. Рід обирає старійшину чи вождя й може змістити його з цієї посади; регулює шлюбні стосунки; стежить за рівним поділом майна померлих членів роду; здійснює взаємодопомогу, захист і кровну помсту; має своє ім'я, спільне місце поховання й демократичні збори, де вирішуються основні питання життєдіяльності. Етнографічні, історичні, археологічні факти свідчать, що визначальними рисами родових відносин є: рівність усіх членів роду; відсутність майнових відносин між родичами; суворе дотримання екзогамії.

Отже, цілком аргументованим є таке твердження: рід — це заснована на кровних зв'язках історична форма спільності людей.

Родова спільнота є однією з необхідних умов виникнення племені. Характерними рисами раннього племені є: наявність племінної території, відокремленої від території сусідніх племен умовними рубежами; певна економічна спільність і взаємодопомога одноплемінників, що виражається, наприклад, у колективних полюваннях; єдині племінна мова, культура, самосвідомість, традиції, самоназва.

Плем'я утворюється на основі родів, які мають спільне походження і базується, на кровноспоріднених зв'язках між його членами. Саме кровноспоріднений зв'язок, який об'єднав два чи кілька родів, перетворює їх на плем'я. Розвинуті племена мали племінне самоврядування, яке складалося з племінної ради, військових та цивільних вождів.

Розклад родоплемінних відносин відбувається у зв'язку зі становленням обміну і приватної власності. Рід, як відомо, не мав майнових відносин. Плем'я вже не могло без них обійтися. Радикальні зміни у стосунках між людьми були внесені суспільним поділом праці, зміною характеру діяльності. Поділ праці дав значний поштовх розвитку виробництва, сприяв підвищенню продуктивності праці, зумовив формування надлишкового продукту та обміну. Обмін діяльністю, а згодом і надлишковим продуктом зумовив нерівномірність його концентрації у різних членів племені, виділення багатих і бідних родів, появу племінної знаті, племінної верхівки, посилення ролі військових вождів, військового керівництва, яке нерідко захоплювало і цивільну владу в племенах.

Таке тлумачення родоплемінних відносин приводить до висновку: плем'я — це історична форма спільності людей, що ґрунтується на родових відносинах та суспільному поділі праці, які визначають розрізненість племен за територією, мовою, культурою, організацією життєдіяльності.

На зміну племенам прийшла нова історична форма спільності людей — народність.

Народність виникає з потреби збереження тієї внутрішньої спільності людей, що сформувалася під впливом їхнього проживання на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкування однією мовою, співжиття в межах спільних традицій, звичаїв, рис характеру.

Початок формування народностей належить до періоду консолідації племінних союзів і виявляється у поступовому змішуванні племен, зміні попередніх (кровноспоріднених) зв'язків територіальними. Першими склалися народності рабовласницької епохи: давньоєгипетська, давньоеллінська та ін. У Європі процес утворення народностей завершився переважно в період феодалізму: давньоруська, польська, французька та інші народності. В інших частинах світу цей процес тривав і в наступні епохи. Народності звичайно складалися з кількох племен, близьких за своїм походженням та мовою (наприклад, польська — з слов'янських племен: полян, віслян, мазовшан та ін.), або з різномовних племен, що змішувались у результаті завоювання одних племен іншими (наприклад, французька — із галльських племен, римських колоністів та германських племен: франків, вестготів, бургундів та ін.). У процесі формування народностей, у міру посилення зв'язків між окремим їхніми частинами, мова одного з етнічних компонентів (більш численного чи більш розвинутого) стає спільною мовою народності, а інші племінні мови зводяться до діалектів, а іноді й зовсім зникають. Утворюється територіальна, культурна і господарська спільність зі спільною самоназвою. Становлення держави сприяло зміцненню народностей, але в процесі історичного розвитку народності могли не збігатися з державами ні територією, ні мовою.

Отже, народність — це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і формується на певній територїі при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.

Подальший розвиток суспільного життя привів до виникнення нової, етносоціальної спільноти людей — нацїі.

У світовій суспільній думці немає одностайності у визначенні поняття "нація". Одні вчені визначальною ознакою нації вважають "національний дух", "національну самосвідомість", "національний характер", що сформувалися на ґрунті спільної долі, другі — трактують націю як "несвідому психічну спільність", треті — зводять націю до спільноти людей, котрі однаково мислять. Існують географічні, біологічні, психологічні тлумачення нації.

Тому безсумнівним буде твердження про те, що, визначаючи поняття "нація", слід органічно поєднувати та враховувати і соціально-економічні, й етнічні, і соціокультурні, і духовні фактори.

Націю можна трактувати як спільність людей, що формується завдяки єдності таких засад.

• По-перше, територіальних: кожна нація має свою територію, "життєвий простір".

• По-друге, етнічних: нація формується, як правило, з людей одного етнічного складу. Етнічні ознаки — це самосвідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єдиної історії, традицій.

• По-третє, економічних: спільність господарських зв'язків універсального рівня консолідує людей, пов'язує єдиною справою, сподіванням на позитивні результати.

• По-четверте, загальнокультурних: мови, традицій, звичаїв, обрядів, що передаються від покоління до покоління, з уст в уста. Немає мови — немає і нації. Нація також згасає, якщо втрачається її культура, порушуються традиції, нехтуються звичаї, забувається історія.

• По-п'яте, психологічних: нація має спільні риси психічного складу, які формуються в процесі спільного життя, діяльності, спілкування.

Усі згадані засади потрібно розглядати лише в їхньому органічному взаємозв'язку та взаємозумовленості. Абсолютизація будь-якої з них призведе до викривленого розуміння нації. Саме виходячи з ідеї взаємозумовленості та органічного взаємозв'язку окреслених засад, можна і слід визначати, що нація — це духовна спорідненість природно-соціально визначеного (их) етносу (ів).

Таке визначення є достатньо ефективним, якщо звернути увагу на те, як визначалося поняття "природа" у попередньому розділі та як визначаються поняття "соціальне", "соціум" на початку цього розділу підручника. Окрім цього, працездатність такого визначення підкреслить подання розуміння поняття "національні відносини".

Національні відносини є важливою складовою соціальних відносин, які органічно входять до їхньої системи і мають порівняно самостійний статус. Зазнаючи впливу, наприклад, економічних, політичних, побутових відносин, національні відносини зі свого боку чинять зворотну дію, вносять колорит в усі сфери суспільного життя.

Національні відносини існують у таких основних формах: взаємовідносини між націями, міжособистісні стосунки представників різних націй, взаємини між людьми однієї і тієї ж нації.

У специфіці національних відносин відбиваються критеріальні ознаки нації — територіальні, етнічні, економічні, загальнокультурні та психологічні. Національні відносини складаються з приводу саме таких ознак.

Наріжним каменем мудрої організації суспільного життя є зважене врахування специфіки національних відносин, проведення продуманої, теоретично обґрунтованої національної політики, що потребує особливої делікатності, такту, зваженості та толерантності. Зневага до національного глибоко ранить душу людини й надовго закарбовується в її пам'яті, Найефективніший шлях розуміння національного пролягає через культуру. Знання національної культури, традицій, звичаїв, обрядів виховує шанобливе ставлення до народу, дає змогу зрозуміти національне як самобутнє й водночас як спільне надбання людської цивілізації. Оволодіння культурою сприяє подоланню національної бундючності, націоналізму та шовінізму, що отруюють стосунки між людьми і є факторами, що дестабілізують суспільне життя.

Дата добавления: 2014-11-29