Ключові терміни та поняття 3 страница. На загал, хоч ці реформи і не змінили докорінно умов життя українців та інших підданих Російської імперії

На загал, хоч ці реформи і не змінили докорінно умов життя українців та інших підданих Російської імперії, вони, спричинилися до важливих змін. Без цих реформ подальша соціально-економічна модернізація імперії була б неможливою. На Україні, де кріпаки складали близько 42 % всього населення порівняно з 35 % в середньому по імперії, звільнення селян мало ще більші наслідки. Вдосконалення системи освіти, поширення юридичного захисту, зміцнення й поглиблення місцевого самоврядування – все це примножувало можливості національних особливостей і місцевих інтересів.

Глибокі, хоч і не революційні за своєю суттю, реформи 1848-1861 рр. лишили недоторканими старі засади. Однак реформи явно прискорили наближення нової епохи, коли народ самостійно справлятиме відчутніший вплив на політичне, соціально-економічне й культурне життя. Відтак і в Австрійській, і в Російській імперіях зміни середини ХІХ ст. були величезним кроком до сучасної доби. Західні українці, що населяли найвідсталіші землі Австрійської імперії та зазнавали соціально-економічних утисків, дістали можливості політичної, організаційної та культурної діяльності, яких не мали українці в Росії. Між тим, зміни 1860-х рр. відносно мало вплинули на розвиток національного руху українців Російської імперії. В Росії національне питання не могло досягти гостроти соціально-економічних проблем Австрії з цілого ряду причин, серед яких: культурне і демографічне панування в імперії росіян; ворожість царату до всякого плюралізму; слабкість громадських організацій; жорстока репресивна політика уряду проти національних рухів серед неросійських народів імперії тощо. Внаслідок цього був відсутній важливий зв’язок між соціально-економічним становищем селян та національними прагненнями інтелігенції. Ця обставина значно перешкоджала зростанню національної свідомості українців Російської імперії.

1). Дайте оцінку революційним процесам в Європі 1848-1849 рр.

2). Визначте, які наслідки мала революція 1848-1849 рр. для Західної України.

3). З’ясуйте особливості проведення аграрної реформи в Австрійській та Російській імперіях.

4). Розкрийте зміст реформ 1860-1870- рр. в Російській імперії.

5). Метою соціально-економічної модернізації як правило є побудова сучасного урбанізованого, індустріалізованого суспільства, де більшість населення заробляє на прожиток у містах і на підприємствах. Модернізація звичайно охоплює індустріалізацію та «промислову революцію». Загалом визнано, що модернізації спершу зазнала Велика Британія. Невдовзі вона приступила й на континенті – в Бельгії, Німеччині (Рурський басейн) та Сілезії. Починаючи з цих районів, модернізація почала охоплювати дедалі ширші території. Галичину було віднесено в числі Ірландії, Бретані, Сицилії до найбільш малорозвинених районів Європи.

Мобільність робочої сили значно збільшилась після революційних подій, коли у Франції, Італії та Іспанії було скасоване кріпацтво. У Східній Європі скасування кріпацтва сталося на кілька десятиліть пізніше. У Австрії, зокрема, це трапилося 1848 р., на території Польщі – 1864 р., Російській імперії – 1861 р. Поступово, у Європі почали з’являтися нові джерела енергії: спершу газ, потім нафта, а згодом – електрика. Нафта, зокрема, стала доступною з 1860-х рр. Нафтові родовища в Європі було відкрито в Бориславі (Галичина), Плоєшті (Румунія) та в Баку на Каспії. Щоправда, електроенергію почали широко використовувати у Європі лише у 1880-х рр.

Дедалі ширше почали застосовуватися машини з механічним приводом та двигуни – від конвеєрів до пароплавів. Швидко прогресувала гірнича промисловість, металургія. Видобуток залізної руди зосереджувався, наприклад, у Лотарингії, Північній Іспанії, Північній Швеції, Україні (Кривому Розі). Низка конструктивних удосконалень домни завершилась винаходом конвертера сера Генрі Бесемера в Шефілді (1856 р.) і регенеративних печей Мартена (1864 р.).

Доба залізниць мала до своїх послуг дешеву високоякісну сталь, що йшла не тільки на рейки, а й на будівництво мостів, кораблів, будівельні конструкції та військову техніку. Так, на переломі сторіч найгустішу залізничну мережу мала Бельгія (42, 8 км. залізниці на 100 км 2 супроти 19 км. у Великобританії та 17, 2 км. у Німеччині). 1828 р. почав курсувати перший у світі пасажирський потяг між Ліверпулем і Манчестером. Поряд з тим, найгірше забезпечені були: Сербія (2, 5 км. на 10 000 населення супроти 5, 7 км. у Європейській частині Росії). Причому, економічна модернізація в Російській імперії перебігала дуже нерівномірно. Так, на зламі століть звичайною картиною на Україні (Донбасі) були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та металургійні заводи, оточені селами, де люди все ще впрягалися в плуг, ледве животіючи на своїй землі. Подібно до інших країн, одним із перших провісників модернізації стала залізниця. У Російській Україні першу колію було прокладено у 1866-1871 рр. між Одесою і Балтою для прискорення транспортування збіжжя. За 1870 - і рр., що стали піком у прокладенні залізниць на українських землях, було сполучено між собою всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з Москвою.

У період між 1870 і 1900 рр. і особливо протягом бурхливих 1890-х років найшвидше зростаючими промисловими районами Російської імперії, а імовірно і всієї Європи стали Донецький басейн і Кривий Ріг. Ознаки наступаючого буму передусім з’явилися у вугільній промисловості Донбасу. Між 1870 і 1900 рр., коли видобуток вугілля підстрибнув більш як на 1000 %, цей район давав майже 70 % усього вугілля імперії. Із зростанням кількості шахт у Донбасі, зростало й число робітників: у 1885 р. налічувалося 32 тис. працівників, у 1900 – 82 тис. а у 1913 р. – 168 тис. У промисловості переважала іноземна буржуазія (англійський, французький, німецький, австрійський, бельгійський капітал).

У 1880-х рр. майже через десятиліття після вугільного буму розпочався широкомасштабний видобуток залізної руди. Розвиток металургії, зосередженої в районі Кривого Рога був ще більш вражаючим, ніж вугільної промисловості. Деякі з промислових підприємств росли такими темпами, що перетворювалися на багатолюдні міста. Наприклад Юзівка (сучасний Донецьк), названа іменем валлійця Джона Хьюза. В кінці ХІХ ст. Україна перетворилася на вугільно-металургійну базу Російської імперії: вона давала майже 65 % усього вугілля імперії, понад 50 % чавуну і трохи менше 50 % заліза і сталі.

Водночас, політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Західною Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії. Господарство Західної України було аграрним, промисловість хоч і зробила значний поступ вперед і надалі залишалася відсталою, важкої промисловості майже не існувало. Провідними галузями були нафтодобувна, деревообробна і харчова.

З прискоренням економічного розвитку відбувалися й значні соціальні зміни. Найважливішою з них була поява нового й ще нечисленного класу – пролетаріату. На відміну від селян пролетарі (промислові робітники) не мали засобів виробництва. Вони продавали радше не свої вироби, а власну робочу силу. Щоправда, справжніми пролетарями фактично були робітники важкої промисловості, тобто шахтарі Донбасу та гірники Кривого Рога. У 1897 р. загальне число промислових робітників України сягало близько 425 тис., причому майже половина з них зосереджувалися у важкій промисловості.

Умови праці були надзвичайно важкими. Навіть після введених урядовими законами 1890-х рр. покращень, робочі зміни нерідко тривали по 10, 12 чи 15 годин. Технічної безпеки чи медичного обслуговування практично не існувало. А платня, що майже цілком витрачалася на їжу та злиденне житло середнього робітника на Україні становила лише малу частку того, що отримував його європейський колега. Не дивно, що дедалі частішими ставали страйки та інші сутички між робітниками і підприємцями. Особливістю цих класів був їх багатонаціональний склад. Серед кваліфікованих робітників переважали росіяни, а в Галичині – поляки. До слова, переважали в цих професійних групах (шахтарів, металургів) саме росіяни. Українців нараховувалося приблизно 25 % шахтарів і 30 % металургів. Вражала відсутність українців у містах. На зламі століть українці становили менше третини всього міського населення – решта припадало на росіян та євреїв. Як правило, чим більшим було місто, тим менше жило в ньому українців. Наприклад, у найбільшому місті Україні – Одесі у 1897 р. лише 5,6 % мешканців Одеси були українцями. Складалося враження, що модернізація залишала українців осторонь.

Порівняно з суспільствами Західної Європи, Російську імперію взагалі й Україну зокрема, характеризувала така соціальна аномалія: буржуазія тут була настільки нечисленною й нерозвинутою, що не мала помітного значення. З іншого боку, модернізація на Україні спричинилася до ряду парадоксів. Із зростанням ролі України як європейської житниці поглиблювалося зубожіння її села. І хоча промисловий бум розвивався тут мало не найбурхливіше в Європі, Україна продовжувала залишатися переважно аграрним краєм.

На загал соціально-економічний розвиток Східної України наприкінці ХІХ ст. характеризують три основні риси: економічний застій у більшості сільських районів; швидка індустріалізація в Кривому розі та Донбасі; зростаюча присутність на українській території не українців. Унаслідок цього, розвинулася своєрідна соціально-економічна двополюсність: українців у ще більшій мірі, ніж доти, ототожнювали із застійним і відсталим селом, тоді як не українці панували в тих царинах суспільства, що розвивалися й модернізувалися. До певної міри цей поділ існує й сьогодні.

З іншого боку, в середовищі промислових працівників набув значного поширення новий ідеологічний рух – марксизм, який пропонував принципи поділу всіх верств суспільства на експлуатованих і експлуататорів і доводив невідворотність класової боротьби та революції. Марксизм видавався дуже наближеною ідеологією до свого часу. Говорячи по наближення останньої сутички між капіталом і пролетаріатом, головний ідеолог напряму Карл Маркс передбачав, що найбільша в світі революція відбудеться у недалекому майбутньому. Марксизм схиляв радикалів до віри в те, що вони власними зусиллями можуть сприяти епохальним подіям.

Паралельно вдосконалювалася і система комунікації. Створення об’єднаної поштової системи зробило швидкий обмін листами доступним для всіх. 1 травня 1840 р. у Великобританії з’явилася перша марка – «чорний пенні». Винахід електричного телеграфу (1835 р.), телефону (1877 р.), радіо (1896 р.) зробив зв’язок на далекі відстані миттєвим. До слова, у 1826 р. було зроблено першу у світі фотографію. Перший моторний політ здійснив О.Райт у грудні 1903 р., а у 1896 р. Г.Форд апробував свій перший автомобіль.

Розвиток засобів зв’язку і транспорту надзвичайно полегшував міжнародні контакти, сприяв інтенсивному культурному обміну. До подій історичного значення, безумовно належить також відкриття кінематографу. Щоправда дата 1895 р, що вважається датою заснування кінематографу, має доволі умовний характер.

Індустріалізація раз по раз породжувала міграційні хвилі: спершу локальні або сезонні від села до заводу, потім регіональні з сіл до міст. Своєю чергою, нерегульована міграція призвела до перенаселення в містах, появи волоцюг, нестачі житла, епідемій тифу та холери, невідступних злиднів. Варто згадати спалахи холери 1830-1835, 1847-1848, 1853-1856, 1865-1867, 1869-1874, 1883-1887 та 1893-1895 рр. в Європі, що спричинили революцію в громадській та особистій гігієні і посприяли формуванню державних служб охорони здоров’я. Розвиток медицини, зрештою, забезпечив дивовижне зменшення смертності – як загальної, так і дитячої.

Демографічне зростання було одним з найпевніших показників європейського динамізму. Кількість населення у Європі зросла приблизно зі 150 млн. у 1800 р. до понад 400 млн. у 1914 р. Прискорений темп росту населення більше ніж удвічі перевищував темп зростання протягом попередніх трьох сторіч. До слова, саме у ХІХ ст. кожна європейська держава вже провадила регулярні переписи. Міста росли шаленими темпами: у 1914 р. Європа мала дванадцять міст із понад мільйоном населення кожна: Лондон, Париж, Берлін, Відень, Санкт-Петербург і Стамбул досягли цього статусу ще раніше; Глазго, Манчестер, Лідс, Ліверпуль, Бірмінгем, Рур, Гамбург та Москва наздогнали їх згодом. Кількість сільського населення в розвинених країнах зоставалась напрочуд сталою, хоч пропорційно круто падала. Так, у Великій Британії, станом на 1900 р., селяни становили тільки 8 % населення, в Німеччині – 40 % (хоч тридцять років перед тим – ще 75 %). Хоча наприклад у Росії селяни становили до 80 % населення. В останній чверті сторіччя Європа втратила 25 млн. людей, що емігрували до США. Наприклад, за два десятиріччя перед 1914 р. емігрувала одна чверть населення Галичини.

У другій половині ХІХ ст. різко зросла чисельність населення і на українських землях. Так, населення Наддніпрянської України збільшилося за цей час із 13, 4 до 23, 4 млн. чол., а Західної України – із 3, 9 до 5, 9 млн. чол. Наприкінці ХІХ ст. на Наддніпрянщині було вже чотири великих міста: Одеса (більше 400 тис.), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.), Катеринослав (115 тис.). У Галичині найбільшим містом був Львів, чисельність якого станом на 1910 р. зросла до 200 тис. чоловік. Додамо також, що збільшення населення відбулося не тільки за рахунок природного приросту, а й за рахунок переселення в Україну представників інших національностей, що заохочувалося урядами Росії та Австро-Угорщини. Індустріалізація не призвела до формування в Україні структури індустріального суспільства. Українське суспільство і надалі залишалося аграрним. Селянство наприкінці ХІХ ст. складало приблизно 74 % населення Наддніпрянської і приблизно 90 % населення Західної України.

Демографічна поведінка українського і російського селянина кінця ХУІІІ – початку ХХ ст. значною мірою обґрунтовувалася його поглядами на шлюб, сім’ю, дітей. Ці погляди своїм походженням і існуванням зобов’язані комплексу соціально-економічних факторів, в руслі яких – неможливість функціонування селянського господарства поза сімейною формою, висока смертність, слабко забезпечена державою і сільською общиною старість. Дотримання селянином норм звичаєвого права і селянської етики, як правило йшли в руслі християнської етики. Недотримання звичаїв ставило селянина поза общиною і в принципі поза суспільством. Так, шлюбні і сімейні відносини в селі мали не лише інтимний, але і публічний характер. У весіллях як правило брало участь все село, розподіл майна, непослух дітей батькам і взагалі всі сімейні конфлікти розбиралися на общинних зборах, в останню дорогу звісно також проводжали всі односельчани.

Тож, у ХУІІІ – ХІХ століттях відбувся процес переходу народів Європи та Північної Америки від аграрного до індустріального суспільства, що позначилося на долі усіх народів світу. Сформувалося індустріальне суспільство, основними рисами якого були такі: істотне збільшення частки населення в промисловому виробництві, урбанізація суспільства. Загальними тенденціями суспільно-політичного розвитку були посилення ролі держави.

6). Початок ХХ століття в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострими класовими протиріччями, національним гнобленням, політичним безправ’ям населення. Ситуацію загострила загальноекономічна світова криза 1900-1903 рр., а в Російській імперії – і її поразка у війні 1904-1905 рр. з Японією.

Як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства: робітництво, селян, студентську та учнівську молодь, що протестувала проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість. Так, у 1901 р. виступили студенти Львівського університету, які вимагали відкриття українського університету. До того ж, посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ.

В умовах загального революційного піднесення посилився і національно-визвольний рух. У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині: тут активізувалася діяльність політичних партій, основним гаслом яких було гасло політичної самостійності України, діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса. Так, у 1914 р. товариство «Просвіта» мало 78 філій, 2944 читалень, провадило курси для неписьменних. Крім того, в Галичині зростала кількість українських представників у центральному парламенті та в крайових сеймах. Розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації («Січ», «Сокіл», «Пласт»), набував поширення кооперативний рух.

На Наддніпрянщині національно-визвольний рух проявився в процесі політизації українського руху, зростанні кількості національних партій. Першою українською партією на Наддніпрянщині була Революційна українська партія, що утворилася у 1900 році. Згодом, утворилися Народна українська партія, Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська радикальна партія, Українська демократична партія та ін.

Однак національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набрав масового характеру. У ньому брала участь в основному ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу перш за все, за свої класові інтереси. Українські партії були мало чисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії України в складі Росії. У Наддніпрянській Україні на цей час вже значно зрусифікованій, більш масовими і впливовими були загальноросійські: Російська соціал-демократична партія, Партія соціалістів-революціонерів (есери), Конституційно-демократична партія (кадети), «Союз 17 жовтня» (октябристи), «Союз руського народу». Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії.

Зауважимо, що у Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну революцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь. Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р. – в період розвитку революції по висхідній лінії. Зокрема в червні 1905 р. відбулося збройне повстання на броненосці «Потьомкін»; в жовтні того року відбувся загальний політичний страйк, що змусив царя Миколу ІІ піти на поступки і видати Маніфест 17 жовтня, проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи. У листопаді 1905 р. відбулося повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П.Шмідтом, виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручником Б.Жаданівським. В грудні 1905 р. відбувалися збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не переросли в загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.

В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби. Причому національний рух в період революції мав значні здобутки: після Маніфесту 17 жовтня з’явилася легальна українська преса; відновило діяльність культурно-освітня організація «Просвіта», яка мала філіали в багатьох містах України, відкривалися українські школи, здійснювалися спроби викладання українською мовою в університетах; активну діяльність у першій Думі (1906 р.) та в другій Думі (1907 р.) розгорнула українська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури.

Утім, Перша та друга Думи були розпущені царем, оскільки виявилися занадто «лівими». Маніфест про розпуск другої Думи 3 червня 1907 р. прийнято вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. З 1907 по 1910 рр. тривав період реакції – жорстокого переслідування опозиційного українського руху. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, згодом – голова уряду Росії Павло Столипін. З метою координації діяльності українських сил, у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили між партійний політичний блок – Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко, Д.Дорошенко. Ця організація обстоювала конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.

Додамо також, що у Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи згаданого нами вище П.Столипіна здійснювалася аграрна реформа, яка, зокрема, передбачала знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі – фермерів; ліквідація аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії. До слова, станом на початок ХХ ст. саме селяни (84 %) становили більшість у зрізі соціальної структури населення Російської імперії початку ХХ ст. Духовенство, зокрема, – 1%, торговці – 0, 5 %, промислові робітники – 4 %, військові – 5 %, урядовці – 4 %, аристократія – 1, 5 %. Середня тривалість життя на початку ХХ ст. в Російській імперії сягала лише понад 30 років. Для порівняння - в Швеції, Норвегії і Данії (трохи більше 50 років), в Австрії – під 40 років.

Однак, в цілому по Росії реформа П.Столипіна не досягла поставлених цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх – з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло успіху капіталізму на селі. Україна мала найбільшу кількість переселенців до Сибіру (біля 1 млн.). Але водночас не змогла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула 2 млн. Бідняцькі господарства залишалися й надалі малопродуктивними і малотоварними.

Тема 6. Українські землі в умовах «модерної» доби: ХХ століття.

План:

1). Загальна характеристика доби.

2). Українські землі в умовах Першої світової війни.

3).Українська національно-демократична революція 1917-1921 рр. на Наддніпрянщині: перебіг, особливості, характеристика.

4). Розпад Австрійської імперії. ЗУНР.

5). Між двома тоталітаризмами. Комунізм. Нацизм.

6). Українські землі в умовах радянського міжвоєння.

7). Друга Річ Посполита. Український націоналізм.

8). Українські землі в умовах Другої світової війни.

9). «Холодна війна». Радянський тоталітаризм 1950 - 1980-х рр.

10). «Доба перебудови». Проголошення української незалежності.

1). Як влучно зауважив британський історик Норман Дейвіс, « Європі ХХ ст. були властиві вияви варварства, які, напевне, приголомшили б і найдикіших варварів». За доби, коли знаряддя конструктивних змін набагато перевершили все відоме раніше, європейці змирилися з низкою конфліктів, які знищили більше людських життів, ніж усі попередні військо-політичні випробовування. Зокрема, дві світові війни 1914-1918 та 1939-1945 рр. були спустошливі над усяку міру і поширилися на всю земну кулю. Але головне вогнище знаходилося безперечно в Європі. Тотальні жахіття комунізму і фашизму на додачу до жахіть тотальної війни утворили безпрецедентну суму убивств принижень та злиднів. Врешті поки тривали ці жахіття, Європа позбулася своєї позиції світового лідера. Якщо в 1914 р. сила та авторитет Європи не мали конкурентів: європейці вели перед майже в усіх царинах – науки, культури, економіки моди, то до 1945 р. майже все було втрачене європейці воювали одне з одним до повного виснаження. Політичний вплив Європи набагато зменшився, її військово-економічна могутність перестала бути найбільшою в світі, владу над колоніями вже годі було утримати. Європейська культура втратила свою впевненість, авторитет Європи, її висока мораль і дух – усе це зникло.

Узагалі ХХ століття – одне з найскладніших явищ в історії світової цивілізації. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, як уже зазначалося, страшних світових воєн, революцій, які витиснули духовні цінності, сакральні архетипи, усталені віками суспільні уклади на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністичних ідей, посилювали культ тотального руйнування старого. По-друге, відбувалися суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об’єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного «Я», втрата індивідуальності.

На загал, упродовж ХХ століття й надалі розгорталася емансипація суспільного життя, що розпочалася наприкінці ХУІІІ – упродовж ХІХ ст. У міжвоєнний період відбувався перерозподіл колоніальної спадщини, удосконалювалася виборча система, хоча випадки реакцій були у Європі доволі звичними, зростала кількість робітників, міцніла буржуазія, удосконалювалися армії держав і т.д.

Поступово у капіталістичних країнах складається демократично-правова буржуазна держава. Головними ознаками її були конституційно-правова регламентація державного ладу й політичного режиму; конституційний захист прав і свобод особи в її взаємодії із державою; парламентська система; система партій; сильний апарат державної влади. Завдяки високій економічній кон’юнктурі забезпечувалися стабільність і ефективність буржуазної демократії, стрижнем якої був парламентаризм – інститут народовладдя. Упродовж ХХ на засадах парламентаризму відбувалася державно-правова еволюція ряду країн Європи й Америки.

Поступово зникали своєрідні внутрішні табу, заборони, що являлися усталеними упродовж століть. На зміну консервативним обмеженням, приходив плюралізм (різноманітність) у різних царинах життя суспільства: в ідеології, музиці, одязі, статевому житті тощо. Стрімко посилювалася роль жінок в суспільстві (розгорталася фемінізація). Сенс жертовності на різних рівнях (професійному, родинному, релігійному, вояцькому), що залишався над важливим протягом багатьох сторіч, поступився консумістичному (споживацькому) світогляду. Особливо це виразно проглядалося в другій половині ХХ століття. Поступово руйнується «ієрархічність» - чи то на широкому (державному) чи на вузькому (соціальному) рівнях. Ліквідовується, як уже зазначалося, колоніальна система (останні колонії зникли у Африці у 1960-х рр.), остаточно зникає система пани-слуги, що відповідала споконвічному «верх-низ».

ХХ століття характеризується подальшими урбанізаційними процесами. Сільський уклад, що переважав упродовж тисячоліть на широкому масовому рівні, поступається міському. Наприклад, станом на 1965 р. сільське населення становило в Європі лише близько 17 %. Цим тенденціям значною мірою сприяв науково-технічний прогрес, а також комунікативні зв’язки, що розвивалися «у геометричній прогресії». Подальше будівництво електростанцій, спорудження заводів, розвиток банкової системи, відкриття фірм та ін. притягували колишніх селян до міст. Урбанізації сприяв також стрімкий «масовий» ріст освіти і науки громадян. Рівень народжуваності після 1960-х рр. здебільшого впав, але й рівень смертності також впав. Цікаво, що коли довоєнні європейці були переважно середніх літ, то після війни значно збільшиися контингенти людей літнього та пенсійного віку.

Разом з тим, активно розвивалася як середня, середня-професійна, так і вища освіта. Відтепер, незалежно від місця проживання, підліток, молода людина повинен був в обов’язковому порядку оволодівати певними «мінімальними» знаннями, що відповідно репрезентували б цю особу в суспільстві. З іншого боку, це, до певної міри, руйнувало давній архетип – «культурне/сире», коли справді освіченою мала бути лише обрана частина суспільства. І, що найголовніше, це вважалося запорукою порядку.

Ще починаючи з останньої третини ХІХ ст. питання місця церкви в тогочасній політичній системі отримало особливий зміст. Ця проблема набула по суті цивілізаційного характеру. Наприклад, на зламі ХІХ-ХХ ст. у ряді європейських держав було прийнято спеціальні закони, за якими церква позбавлялася права контролю над школами.

У ХХ ст. значно поменшало воєн, і навпаки – «додалося дипломатії». Відтепер, суперечності, що визрівали, долалися переважно мирним, «юридичним» шляхом, укладалися міждержавні договори. Щоправда, з іншого боку, знову ж, ламався «дідичний» принцип – «так/ні» чи «ліве/праве», що виключав будь-який лицемірний компроміс. Поступово створювалися об’єднані миротворчі організації – Ліга націй, згодом ООН, згодом НАТО. Під кінець ХХ століття виникає низка організацій (наприклад Європейський союз), що були покликані через міждержавне зближення допомагати менш розвиненим країнам передусім у соціально-економічному плані. Разом з тим, це було своєрідним викликом давньому принципу «своє/чуже», котрий будувався на протиставленні, і знову ж, мав свою дуже давню історію.

2). Європейський імперіалізм кінця ХІХ – початку ХХ ст. відрізнявся від ранніх форм імперіалізму кількома важливими аспектами. Він був частиною всесвітньої боротьби за контроль над рештою ще не загарбаних країн, придатних для експлуатації. Стало очевидним, що світові ресурси обмежені: країни, які швидко збудували свої колоніальні імперії, здобували постійну перевагу; ті, що забарилися, могли вже довіку не ввійти до «першої категорії». Протягом двох десятиріч після 1875 р. півдесятка європейських країн захопили понад чверть усього земного суходолу. Колонії в ту пору вважали за інтегральну частину розвиненої індустріальної економіки. Надходження сировини, дешевої робочої сили та напівфабрикатів мали, за планами максимально піднести добробут метрополії. Імперські держави намагалися експлуатувати військовий потенціал колоній. З іншого боку, дедалі сильніша конкуренція за колоніальні ресурси неминуче мала призвести до міжнародного конфлікту.

Дата добавления: 2014-11-29