Селянський двір та господарські споруди

Селянський двір включає в себе житло, господарські будівлі та прилеглий до них невеликий виробничий майданчик. Разом з садом та городом такий двір утворював садибу. Структура садиби (тобто наявність чи відсутність саду або городу), її розміри, конфігурація, розміщення у поселенні залежали як від географічних, так і від соціально-економічних чинників. В українців, на відміну від інших східнослов'янських народів, зокрема росіян, побутували виключно відкриті двори, в яких простір між житловими та господарськими будівлями не перекривався дахом.

Розвинута структура господарських занять, значна за розмірами етнічна територія з неоднорідними природно-кліматичними умовами та місцеві будівельні традиції, що мали певну локальну специфіку, спричинили формування в українців декількох типів забудови дворів. В основу визначення того чи іншого типу забудови покладено характер приєднання господарських споруд двору до житла. В Україні відомі три типи забудови дворів: вільний, зімкнутий та замкнений.

При вільному типі забудови двору житло та господарські будівлі розміщалися окремо одне від одного. Вільно забудований двір побутував на території всієї України з найдавніших часів. Він вирізнявся простотою та пристосованістю до природно-кліматичних умов України. Відокремлені від житла господарські будівлі, особливо призначені для худоби (стайні, хліви, сажі тощо), забезпечували дотримання елементарних санітарно-гігієнічних норм. Відомо декілька варіантів вільно забудованого двору. В основу визначення того чи іншого варіанта покладено розташування у дворі житла і господарських будівель. Наприклад, на Гуцульщині був поширений безсистемний варіант вільної забудови двору, при якому розміщення господарських споруд відносно житла часто диктувалося умовами гірського рельєфу і не виявляло якоїсь чіткої закономірності, тобто було безсистемним.

При Г-подібному варіанті вільної забудови господарські приміщення розташовувалися під прямим кутом до житла. Побутували також варіанти, при яких усі будівлі розміщалися в один або два паралельних ряди. Останній варіант був особливо поширеним: напроти житла розташовувалися в ряд господарські споруди (стодола, хлів, стайня та ін.), які могли бути як окремими, так і частково або повністю зблокованими між собою. Для заможних верств українського селянства були характерними вільно забудовані двори із П-подібним, або периметральним, розташуванням житлових та господарських будівель. Вибір того чи іншого варіанта вільно забудованого двору був зумовлений заможністю конкретного господарства, наявністю землі та господарськими потребами.

Особливість зімкнутого типу забудови двору полягала у тому, що житло та господарські будівлі блокувалися між собою і вкривалися спільним дахом. Відомо декілька варіантів цього типу: однорядовий (найбільш поширений), Г-подібний і П-подібний, який зустрічався спорадично у заможних селян. Даний тип найбільш характерний для Карпат, зокрема західної Бойківщини, східної та центральної Лемківщини, побутував і на Поліссі. Також зрідка траплявся у ряді районів центральної та східної України, однак не утворював там ареалів поширення. Зімкнутий двір розвинувся з вільного типу забудови і був пристосований до господарювання у складних природно-кліматичних умовах (важкопрохідні болотяні нетрі Полісся, гірські райони Карпат з суворими тривалими зимами та великою кількістю опадів тощо). Наприклад, поширений у бойків зімкнутий однорядний двір («хижа під одним побоєм»), об'єднуючи під спільним дахом найчастіше хату, сіни, комору, стайню, стодолу та деякі інші приміщення, дозволяв господареві («ґазді») у морозний чи дощовий день виконувати ряд необхідних господарських робіт, зокрема по догляду за худобою, практично не виходячи зі своєї «хижі». Із сіней він міг потрапити до стодоли («боїща») чи стайні. Крім того, така компактна забудова двору сприяла утепленню житла та приміщень для худоби. Важливе значення при такому типі забудови мала також економія земельних ділянок, які використовувалися для присадибного господарства.

У дворі замкненого типу житло, господарські приміщення та міцні високі огорожі, блокуючись між собою, замикали з усіх боків подвір’я в яке можна було потрапити лише через ворота або хвіртку. Зовні такий двір нагадував невелику, але надійну фортецю. Замкнуті двори побутували на Поліссі («підварок»), у високогірних районах Гуцульщини («ґражда»), характерні вони і для козацьких хуторів Півдня України. Замкнений тип бере свій початок із вільно забудованого двору. При його формуванні, крім природно-кліматичних чинників, важливого значення набула розпорошеність у розселенні багатьох поліських і гуцульських сіл та козацьких хуторів. В умовах, коли сусідні господарства чи хутори були розташовані на значній відстані один від одного, такі замкнені двори – «фортеці» захищали мешканців та худобу не лише від холодних вітрів та атмосферних опадів, а й від хижих звірів та непрошених гостей.

Крім названих типів забудови, існували ще й перехідні, наприклад між вільним і зімкнутим або вільним і замкненим. Це стосується також і варіантів забудови дворів. Щодо розміщення хати відносно вулиці український двір був представлений трьома варіантами: віддаленим, наближеним та безпосереднім.

В умовах народної колонізації земель виникали садиби переважно з віддаленим розташуванням хати відносно проїзних шляхів, постановкою її в глибині двору. Такий тип на Поділлі називався двір проїздом, на Полтавщині – глибокий двір. При наближеному розташуванні хати перед нею був невеликий земельний простір, на якому, як правило, висаджували дерева, кущі, квіти. Цей тип набув значного поширення на початку XX ст. майже по всій Україні, особливо в умовах нової садибної забудови вуличних поселень Лісостепу та Степу. Безпосередній вихід хати на вулицю, й розташування саме на межі садиби, яка прилягає до вулиці, є типом, який зустрічався дуже рідко – переважно в забудові садиб, котрі межували з ринковими майданами або жвавими торговельними шляхами. Під впливом білоруських та російських традицій цей тип наприкінці XIX – на початку XX ст. мав деяке поширення в порубіжних районах Полісся та Слобожанщини.

Найважливішими спорудами в садибі були клуня та хлів. У клуні знаходився тік, де обмолочували збіжжя, а також засторонки, в яких тримали привезені сніпки пшениці, жита, ячменю, обмолочену солому. Клуні на великій території України мали не тільки різні розміри, форми, а й назви, наприклад, у Карпатах – «боїще», «боїско», на Прикарпатті – «стодола», на Поліссі, крім відомої назви «клуня», зрідка вживали також «тік», «ток», «стодола». Тік у клуні робили з глини. Клуні в Україні мали високі дахи і низькі стіни з високими, найчастіше двостулковими, в'їзними воротами. У плані вони були квадратні, прямокутні, наближені до овалу. Дахи у клунях тримались на ключинах, які лежали на сволоку, покладеному на поставлені в ряд сохи – основні конструкційні елементи стіни. Останні – залежно від місцевості – бувають дерев’яними або виплетеними з лози, очерету. На Полтавщині їх зашивають дошками вертикально, на Поліссі та в Карпатах роблять зрубними. Цікавим різновидом багатокутних клунь є семи- і восьмикутні будівлі, за формою наближені до овалу. Будували їх з соснових плах, з’єднаних по кутах простими замками. Стіни головного фасаду дещо виступали вперед і, таким чином, ворота створювали тут ще одну грань, а протилежні з'єднувалися у формі тупого кута в пазах стовпа. У такий спосіб збільшувалась площа клуні.

Худобу утримували в хлівах («стайнях» – на Прикарпатті, «одринах» – у деяких місцевостях Полісся, «кошарах» – у Карпатах). Будували хліви з тих же матеріалів, що й хати. На Півдні України їх приміщення були або земляні, або очеретяні, в середній смузі – майже всюди плетені з лози або хмизу, на півночі і в Карпатах – зрубні, каркасно-дильовані. Хліви плетені обмазувалися рідко, зокрема ті, в яких утримували корови і вівці. Іноді їх робили з подвійної огорожі, набиваючи простір між плотами гноєм із землею. На Подністров'ї хліви будували з каменю. На Бойківщині в стайні влаштовували «причу» – ліжко з дощок, підняте над підлогою. Тут іноді спав господар. Стеля була дощаною. На Гуцульщині вхід до стаєнь переважно був з причілкового боку, будівля обладнувалася «продухами» (спеціальними дерев'яними трубами на стелі), якими виводилось застояне, важке повітря із стайні. Свиней відгодовували у спеціальних спорудах, які на Прикарпатті називають «кучами», а на Придніпров’ї й Лівобережжі – «саж». Вони завжди були зрубні й мали оригінальне пристосування – «ляду», тобто ящик, куди засипали корм, не відкриваючи дверей.

Важливою спорудою в господарстві українців була комора. Вона призначалася для зберігання запасів зерна, господарського інвентарю та речей вжитку. Майже всюди в Україні вона була при хаті, вхід – найчастіше з сіней, у Карпатах – переважно окремий, з подвір’я. Зрідка траплялися комори, до яких входили просто з житлового приміщення. Окремі будівлі для комор у XIX ст. були тільки в заможних селян, а також у тих господарствах, де відчувалась потреба в тривалому зберіганні зерна. Для будівництва добирали переважно широкі дубові плахи, які найчастіше залишали відкритими. Майже всюди навпроти вхідних дверей комори влаштовувались піддашшя або галереї. Вони захищали вхід від опадів і одночасно збагачували пластику об’ємів комор. Перекривали комори чотирисхилими дахами. Були й двосхилі, з трапецієподібними чільним і тильним фронтонами. Піддашок галереї, який влаштовувався при вхідних дверях, спирався на 2-4 стовпчики. Закривали комори із середини дерев'яними замками.

У кожному господарстві були повітки (в західних областях – «шопи»), тобто навіси, відкриті з одного боку будівлі. Там складали дрова, сільськогосподарське знаряддя, ставили вози і сани. На Поліссі для цього в деяких місцевостях при хаті відводили окремі приміщення – колешні. На Покутті, Закарпатті для возів будували спеціальні будиночки або навіси – возівні.

Сіно зберігалося в засторонках клунь, на горищах хліва чи стайні, а також в оборозі – простій споруді з чотирьох стовпів, над якими споруджувався пересувний (по вертикалі) солом’яний дашок.

Усі будівлі двору об'єднувались в один ансамбль за допомогою огорож. Водночас вони були перешкодою для худоби і лісових звірів. Прохід до садиб забезпечувався через ворота, які на Гуцульщині, наприклад, були високі, мали дашки, в лісостеповій частині України – низькі, двостулкові.

Матеріал, з якого виготовляли огорожу, та її форми значною мірою створювали виразність сприйняття сільської забудови того чи іншого району України. Найдавнішою формою огорожі були вали (окопи) з землі та глини, перемішаних зі м’ятою соломою. Поверх них висаджували кущі та дерева. Наприкінці XIX – на початку XX ст. у переважній більшості районів лісостепової та степової смуги поширилися плетені з лози тини. У лісових районах огорожу робили з тонких стовбурів дерев, горизонтально покладених між подвійними вертикально вбитими в землю стовпчиками. Такий тип огорожі мав назву вер’є. На Західному Поліссі подекуди зберігалися такі архаїчні форми огорожі, як сторч, сторчівка, частокіл – зроблені з кругляків, вертикально вбитих у землю, та паркани – з закладених у пази вертикальних стовпчиків горизонтальних плах чи горбилів. У південних районах, багатих на камінь, огорожі робили з груботесаних брил (плиток) значних розмірів, поставлених на ребро (плетняки), або ж викладали з дрібного каміння без розчину (мури). Огорожа мала в’їзні ворота – браму, вхідні двері – фіртку та перелаз – підвищений над рівнем землі отвір для проходу людини, утруднений для худоби та птиці.

Суттєвий вплив на забудову двору мало втручання у народне сільське будівництво державного законодавства. Зокрема, російські та австро-угорські будівельні закони та інструкції XVIII – XIX ст. регламентували місцезнаходження на садибі певних будівель (стодол, клунь), розташування двору щодо дороги або вулиці, вносили певні корективи у народне будівництво. Колективізація і варварське «розселювання» українських селян у 30-ті – 40-ві роки XX ст. відчутно вплинули на подальше формування садиби і двору. Скорочення обсягів сільськогосподарського виробництва в індивідуальних селянських господарствах зробило непотрібними ряд традиційних господарських споруд двору, зокрема численних приміщень для утримання худоби, зберігання та обробки зернових тощо.

На сучасному етапі типи забудови дворів та їхні варіанти значною мірою втратили свою локальну специфіку, що зумовлено як соціально-економічними чинниками, так і появою стандартних будівельних матеріалів, типових проектів забудови. Це, власне, істотно загальмувало прояв ментальних особливостей української народної архітектурної творчості на селі, обмежило можливість вияву індивідуальності, неповторності українського традиційного житла.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризувати основні соціально-економічні типи українських поселень.

2. Вказати основні форми українських поселень та охарактеризувати особливості кожної форми.

3. Назвати основні типи забудов та дати детальну характеристику кожної з них.

4. Які обряди супроводжували будівництво житла українців.

5. Охарактеризувати традиційне українське житло за формою та внутрішнім змістом.

Література:

1. Грушевський М. Як жив український народ. Коротка історія України – К, 1991.

2. Духовна спадщина Черкаського краю: Хрестоматія з історії культури Черкащини. – Черкаси: Сіяч, 1997.

3. Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до ХХ ст). Курс лекцій: Навч. посібник для студ. історичн. спец. вищих навч. закл. / За ред. В.І. Ярового. – К, 2001.

4. Історія України: у 2 т. Т. 2. Від середини XVIII століття до 1923 року./ Н. Полонська - Василенко. – 3-тє вид. – К.: «Либідь», 1995.

5. Історія української культури / За загал. Ред. І. Крип’якевича. – К.: «Либідь», 1994.

6. Історія української культури. В 4 зшитках / Під ред. І. Крип’якевича. – К: АТ „Обереги”, 1993

7. Кафарський В. Нація і держава. Культура. Ідеологія. Духовність. – Івано-Франківськ: Плай, 1999.

8. Культура та побут населення України: Навч.посібник / В.І. Наулко, Л.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко та ін. – 2 – е вид., доп. та перероб. – К.: «Либідь», 1993.

9. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К.: АТ „Обереги”, 1992.

10. Наш рідний край. Хрестоматія з історії Черкащини. – К.: Молодь, 1993.

11. Наш рідний край. Хрестоматія з історії Черкащини. Ч. 2 – К.: Молодь, 1995.

12. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. – К.: Абрис, 1991. – 272 с.

13. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства. Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2001.

14. Словник символів / Укл. Потапенко О.І., Дмитренко М.К., Потапенко Г.І. та ін. – К., 1997.

1. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. – 2-е вид. / А.П. Пономарьов, Л.Ф. Артюх, Т.В. Косміна та ін. К.: «Либідь», 1994.

Дата добавления: 2014-12-07