Товар і його властивості. Величина вартості товару. Теорії вартості

Однією з основних категорій ринкового господарства є товар. Товар — це будь-який об'єкт, призначений не для власного споживання, а для продажу. Форму товару можуть приймати будь-які об'єкти. Але більшість товарів — це продукти праці. Тому багатьма економістами товар визначається як продукт праці, виготовлений для обміну на ринку.

Згідно з трудовою теорією вартості в товарі виділяють дві властивості: споживну вартість і мінову вартість.

Споживна вартість — це здатність товару задовольняти якусь потребу людини, бути корисним. Мінова вартість — це специфічна властивість, характерна тільки для товарної форми продукту. Вона полягає в здатності товару в певних пропорціях обмінюватися на інший товар. Кожен товар може обмінюватись на безліч інших у певних кількісних пропорціях. Кількісні пропорції, на основі яких товари обмінюються, свідчать про те, що в них е щось спільне, на основі чого вони прирівнюються й обмінюються. Спільним для обмінюваних товарів є вартість. Вартість — це втілена в товарі абстрактна суспільна праця. Мінова вартість є формою вираження вартості товару, яку саму по собі без порівнювання з іншими товарами виявити не можна. Вартість товару проявляється тільки в обміні.

В економічній літературі нема єдиного тлумачення вартості товару. У період становлення й розвитку капіталізму класики англійської політичної економії В. Петті, А. Сміт і Д. Рікардо створили трудову теорію вартості. Вони вважали, що в основі ціни товару лежить вартість, яка визначається затратами праці. Але А. Сміт вважав, що джерелом вартості в простому товарному виробництві є праця, а в капіталістичному він розглядав вартість як суму трьох видів доходу — зарплати, прибутку і ренти.

Трудову теорію вартості розробляв і К. Маркс. Згідно з теорією К. Маркса джерелом вартості є тільки один з факторів виробництва — жива праця, тобто праця робітників.

На противагу марксистській теорії, представниками прагматичного напряму політичної економії висувались інші теорії. Так, у першій половині XIX ст. французькі економісти Ж.-Б. Сей і Ф. Бастіа створили теорію трьох факторів виробництва. Вони вважали, що вартість створюється у виробництві як результат взаємодії трьох основних факторів — праці, капіталу і землі. Це означає, що джерелами вартості є праця, капітал і земля. Усі вони беруть участь у створенні вартості, частка якої для кожного з них визначається ринком. Кожен із цих факторів створює відповідну частину вартості: праця — заробітну плату, капітал — прибуток, а земля — ренту.

В останній третині XIX ст. набула поширення теорія граничної корисності. її створили представники австрійської школи У. Джевонс, Ф. Візер, К. Менгер, Е.Бем-Баверк, Д. Кларк та інші. На їхню думку, вартість (цінність) визначається мірою корисності блага. Вони розглядали її як суб'єктивну категорію, як оцінку важливості блага з боку людини.

У кінці XIX — на початку XX ст. англійський економіст А. Маршал створив неокласичну теорію вартості. Відкинувши принцип єдиного джерела вартості, він поєднав теорію витрат виробництва з теоріями граничної корисності та попиту і пропозиції. А. Маршал виходив із того, що формування ринкових цін відбувається в результаті взаємодії попиту і пропозиції, та пов'язував зміну попиту з категорією граничної корисності, а пропозиції — з вирішальним впливом витрат виробництва.

У 80-х роках XX ст. набули поширення теорії постіндустріального й інформаційного суспільства, де важливу роль у виробництві відіграє інформація та комп'ютеризація. Це свідчить про появу нового основного джерела вартості, яке пов'язане насамперед з інтелектуальним потенціалом, знаннями працівника, а не з його фізичною силою, як у минулому. У зв'язку з цим з'явилася принципово нова концепція вартості — інформаційна, згідно з якою домінуючим джерелом вартості є переважно інтелектуальна, озброєна науковими знаннями праця.

Сучасні західні економісти поділяють точку зору, згідно з якою в основі вартості лежить не один, а декілька виробничих факторів — праця, капітал, природний фактор (земля), підприємницькі здібності та інформація. На підставі цього вважається, що всі ці фактори створюють відповідні доходи: заробітну плату, прибуток, ренту, підприємницький дохід.

Заперечуючи К. Марксові, його опоненти посилаються на різноманітність і практичну непорівнюваність різних видів праці (фізичної, розумової, кваліфікованої, некваліфікованої, праці в різних галузях виробництва) та на реальну можливість виробництва створювати товари без участі у виробничому процесі живої праці (автоматизоване виробництво), на необхідність враховувати управлінську працю та організаторську діяльність.

Проблема вартості повинна вирішуватися не на протиставленні, а на поєднанні підходів. При визначенні вартості потрібно враховувати і затрати праці (робочого часу), і результати (кількість і якість споживних вартостей).

Обмін товарів на ринку — це процес, у якому відбувається порівнювання і трудових затрат, і суспільної корисності товарів. Якщо ми хочемо з'ясувати суть феномена (явища), що лежить в основі вартості товару, то треба враховувати і затрати, і суспільну потребу в ньому (споживну вартість). Обидва підходи, розглянуті в органічній єдності, доповнюють один одного.

Трудова теорія вартості заперечується ще й тим, що на практиці ціни не просто відхиляються від вартості, а й формуються не навколо вартості, а під впливом попиту і пропозиції. Отже, положення К. Маркса про єдине джерело вартості суперечить практиці.

За способом споживання або використання споживні вартості (товари) поділяються на два основні види: споживчі товари і товари виробничого призначення. До споживчих товарів відносяться продукти, які безпосередньо задовольняють потреби людей як життєві матеріальні та духовні блага (продукти харчування, одяг, взуття, товари культурно-побутового призначення).

Товари виробничого призначення — це речі, які задовольняють людські потреби опосередковано, шляхом використання їх для виготовлення необхідних предметів споживання або надання послуг, тобто це засоби виробництва.

Товаром стають і послуги. Послуга — це споживна вартість живої праці. її своєрідність як товару полягає в тому, що вона не набуває речової форми. Транспорт, наприклад, не виробляє й не продає ніяких речей. Отже, його послуга {переміщення вантажів, людей) — це корисний ефект живої праці. Особливістю послуги є те, що ЇЇ не можна накопичувати, включати до складу речового національного багатства. Вона може бути спожита тільки в момент її виробництва (надання).

Споживну вартість або корисність має будь-який продукт. І можна сказати, що вона є категорією вічною, тобто існує на всіх історичних етапах розвитку суспільства як здатність продукту праці задовольняти потреби людей. Але в товарі споживна вартість набуває суспільного характеру. Це означає, що вона повинна задовольняти потреби не того, хто її виробляє, а того хто її купує.

Дата добавления: 2014-12-07