Питання для самоперевірки. Тема: Відносини батьків і дітей

План

Лекція

Тема: Відносини батьків і дітей.

Питання для самоперевірки

1. Поняття та підстави припинення шлюбу?

2. Підстави визнання шлюбу недійсним?

3. Правові наслідки визнання шлюбу недійсним?

Література

1 .Антокольская М. В. Семейное право. — М: Юрисгь, 2000. — С. 255. ² Якименко О. О. Підготовка аліментних справ до судового розгляду. — Вінниця, 1999. - С. 42.

2. Антокольская М. В. Семейное право. — М., 1996. — С. 141.

3. Сімейний кодекс України

(Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 21-22, ст.135)

1. Підстави виникнення батьківських прав і обов’язків.

2. Встановлення походження дітей.

3. Визнання батьківства за рішенням суду.

4. Оспорювання батьківства і материнства.

5. Підстави, порядок та наслідки позбавлення батьківських прав.

6. Обов’язок батьків утримувати дітей.

1. Народження фізичної особи з правової точки зору є юридич­ним фактом, з яким норми права пов’язують виникнення різно­манітних правовідносин. Так, відповідно до ч. 2 ст. 25 нового ЦК України у момент народження фізичної особи виникає її цивіль­на правоздатність. Народження дитини призводить до виникнен­ня спорідненого зв’язку між нею та її матір’ю та батьком. Спорід­ненням визнається зв’язок між особами, які походять одна від одної або від спільного предка. Споріднення як юридичний факт, має триваючий характер (стан). Споріднення, — як зазначають В. І. Данілін та С. І. Реутов, — є підставою виникнення більшої частини сімейно-правових відносин. Різне юридичне значення мають спорідненість по прямій та боковій лінії, спорідненість різного ступеня. Безперечно, найбільший обсяг прав та обов’язків породжує спорідненість першого ступеня по прямий лінії, тобто між дітьми та батьками.

Стосунки між батьками та дітьми можуть мати духовний, мо­ральний, особистий або майновий характер. Права та обов’язки, що виникають у батьків і дітей, є взаємними. Підставою виник­нення взаємних прав та обов’язків батьків і дітей є кровне спорід­нення, походження дітей від даних батьків. Однак само по собі біологічне походження спричинює встановлення лише моральних обов’язків батьків і дітей. Духовні та моральні відносини між бать­кінських прав та дітьми можуть існувати незалежно від того, народжена дитина у шлюбі чи поза шлюбом, записані батьки як такі у Книзі реєстрації народжень чи ні. Факт народження дитини породжує виникнення біологічного та морального зв’язку між нею та її батьком і матір’ю. Юридичне значення факт походження набуває лише з моменту його державної реєстрації в органах РАЦС. Саме тоді діти визнаються дітьми своїх батьків не тільки біологічно, а й юридично (в праві). З цього моменту виникає юридичний зв’язок між батьками та дітьми.

Батьки і діти мають взаємні особисті немайнові та майнові права та обов’язки. Згідно зі ст. 121 СК України права та обо­в’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні ди­тини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Отже, юридичною підставою відносин між батьками та дітьми є кровне походження дітей від певних осіб (матері та батька), яке засвідчене державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому нормами СК України. Сама наявність фактичного складу, який утворюється сукупністю двох юридичних фактів: події — народження дити­ни та дії — реєстрації народження органом реєстрації актів ци­вільного стану, є підставою виникнення правовідносин між діть­ми та їх батьками.

Народження фізичної особи та встановлення її походження належать до актів цивільного стану, що підлягають державній реєстрації (ст. 49 ЦК України). Державна реєстрація в даних ви­падках є зовнішнім вираженням існування певної обставини. Вона свідчить про виникнення права й одночасно породжує це право, тобто має правовстановлюючий характер. Отже, в сфері сімей­ного права походження дитини від певних батьків стає юридич­ним фактом лише за умови його посвідчення компетентним дер­жавним органом — органом реєстрації актів цивільного стану (РАЦС).

Реєстрація народження дитини провадиться з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по батькові. Народження дитини повинно бути зареєстроване не пізніше одного місяця з дня народження дитини. Реєстрація на­родження дитини провадиться за місцем народження дитини або за місцем проживання її батьків чи одного з них за їх усною чи письмовою заявою. У разі хвороби, смерті батьків або з інших причин неможливості зареєструвати народження реєстрація здійснюється за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, у якому народилася ди­тина або в якому на цей час вона перебуває.

Для реєстрації народження дитини до органів РАЦС пред’яв­ляються певні документи, а саме: довідка медичної установи про народження дитини та документи, що посвідчують особу батьків (одного з них). Крім того, залежно від порядку визначення по­ходження дитини від певного батька також пред’являються свідоцтво про шлюб, або заява батька (спільна заява батьків) про визнання батьківства, або судове рішення про визнання батьків­ства.

На підставі реєстрації народження дитини видається свідоц­тво про народження, в якому засвідчується походження дитини від вказаних у ньому батьків (одного з батьків). Незважаючи на те, що в СК України відсутня норма, аналогічна ст. 6 КпШС УРСР, про правове регулювання шлюбних і сімейних відносин держа­вою, релігійні обряди, зокрема щодо народження дитини, не ма­ють правового значення. Відповідно, й документи про народжен­ня дитини, що видаються на підставі таких релігійних обрядів не є доказом походження дитини від певних осіб.

Визначення походження дитини від матері (засвідчення мате­ринства) не залежить від того факту, перебувала жінка, яка наро­дила дитину, у шлюбі чи ні. Більше того, засвідчення материн­ства може мати місце навіть у разі, коли не визначається батько дитини. Якщо в свідоцтві про народження дитини відсутній за­пис про батька дитини або запис про батька проведено в установ­леному порядку за вказівкою матері, жінка, яка народила дитину, вважається одинокою матір’ю.

За загальним правилом, документом, що підтверджує похо­дження дитини від певної матері, є медичне свідоцтво про наро­дження (форма № 103/0-95). Медичне свідоцтво про народжен­ня видається при виписці матері зі стаціонару всіма закладами охорони здоров’я, де приймали пологи. У випадках пологів удома медичне свідоцтво про народження видає той заклад охорони здоров’я, медичний працівник якого (лікар, фельдшер, акушерка) приймав пологи.

У виняткових випадках у разі народження дитини вдома чи іншому місці без надання медичної допомоги реєстрація наро­дження дитини проводиться органами реєстрації актів цивільно­го стану. Факт народження дитини в таких випадках підтверд­жується підписами двох свідків, а також медичною довідкою про перебування дитини під наглядом лікувального закладу (форма № 103-1/0-96).

При визначенні походження дитини від певного батька важли­ве значення має обставина, перебуває мати дитини в шлюбі чи ні.

2. Порядок визначення походження дитини залежить, перш за все, від того, перебувають батьки дитини у шлюбі між собою чи ні. Майже не викликає питань визначення походження дитини, коли вона народжується жінкою, яка перебуває у шлюбі, зареєст­рованому у встановленому законом порядку. В ч. 1 ст. 122 СК за­кріплена загальна презумпція щодо визначення походження ди­тини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою. Так, дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, вважається такою, яка походить від подружжя. При цьому мати дитини не повинна надавати доказів походження дитини від свого чоловіка, а останній — доводити своє батьківство. Сама наявність шлюбу між матір’ю дитини та чоловіком є доказом походження дитини від цього чоловіка. Батько й мати, які перебувають у шлюбі, запи­суються батьками дитини в Книзі реєстрації актів про народжен­ня за заявою будь-кого з них. Якщо ж мати дитини, яка перебу­ває у зареєстрованому шлюбі, під час реєстрації народження заявляє, що її чоловік не є батьком цієї дитини, і у зв’язку з цим просить не вказувати його батьком в актовому записі про народ­ження дитини, то її прохання може бути задоволене лише за на­явності спільної заяви самої матері та її чоловіка про невизнан­ня його батьком дитини.

Факт перебування жінки у шлюбі встановлюється, як прави­ло, на момент народження дитини. Однак, якщо на момент на­родження дитини жінка не перебуває у шлюбі (наприклад, її чоловік помер до народження дитини або шлюб визнаний не­дійсним), при визначенні батьківства юридичне значення має факт зачаття дитини у шлюбі. При цьому строк із моменту припинен­ня шлюбу або визнання його недійсним до моменту народження дитини не повинен перевищувати десяти місяців. Виняток з цьо­го правила встановлений ст. 124 СК України, згідно з якою, якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації по­вторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що бать­ком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі. Батьківство ж попереднього чоловіка може бути визначене наступним чином:

—у добровільному порядку при подачі до органу реєстрації
цивільного стану спільної заяви попереднього чоловіка та чоло­
віка у повторному шлюбі;

—у примусовому порядку за наявності судового рішення про
визначення батьківства попереднього чоловіка.

На жаль, сьогодні дуже гострою є проблема безплідних шлюбів. В Україні спостерігається катастрофічне зниження народжува­ності. Суттєвий вплив на її рівень має безпліддя подружніх пар, кількість яких постійно зростає. Ця тенденція обумовлюєть­ся екологічним станом довкілля, наслідками аварії на ЧАЕС, зни­ження правового рівня життя тощо. В лікуванні безпліддя в Україні з 1987 року почали застосовуватися нові лікувальні програми допоміжних репродуктивних технологій. Даний вид медичної допомоги передбачений ст.48 Основ законодавства України про охорону здоров’я. Відповідно до цієї норми застосування штуч­ного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими Міністерством охоро­ни здоров’я України, на прохання дієздатної жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди под­ружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарсь­кої таємниці.

Визначення походження дитини від батька, матері при штуч­ному заплідненні та імплантації зародка регулюється ст. 123 СК України. Виходячи з того, що у спільній заяві-зобов’язанні под­ружжя бере на себе рівні права і обов’язки батьків з виховання і утримання майбутньої дитини, у разі застосування до них ліку­вальних програм допоміжних репродуктивних технологій вони обоє записуються батьками дитини. При цьому один із них може усвідомлювати, що він не є біологічним батьком (матір’ю) народ­женої дитини. Так, у разі штучного запліднення дружини, прове­деного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною. Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імпланту до організму його дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя. У разі ж імплантації до організму іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подруж­жя. У разі народження дитини жінкою, якій було імплантовано зародок, зачатий подружжям, реєстрація народження провадить­ся за заявою подружжя, яке дало згоду на імплантацію. При цьому одночасно з документом, що підтверджує факт народження ди­тини цією жінкою, подається посвідчена нотаріусом її письмова згода на запис подружжя батьками дитини. В графі «Для відмі­ток» робиться відповідний запис: матір’ю дитини згідно з медич­ним свідоцтвом про народження форми № 103/0-95 є грома­дянка (прізвище, ім’я, по батькові).

3. Визначення батьківства за рішенням суду (ст. 128 СК Украї­ни) проводиться за наявності спору щодо особи, яка є батьком дитини. Ситуації, в яких батьківство встановлюються в судовому порядку, мають місце, коли чоловік не визнає себе батьком дити­ни й, навпаки, коли чоловік вважає себе батьком дитини, а цей факт оспорюється.

Встановлення батьківства розглядається також як засіб захи­сту прав дитини, тобто міра, спрямована на відновлення (визнан­ня) порушених (правочину) прав дитини. Така сутність цього юридичного факту обумовлюється тим, що визначення батьків­ства дитини є підставою виникнення батьківських обов’язків, зок­рема обов’язку з утримання дитини.

У ст. 128 СК України по-новому вирішується питання щодо визначення батьківства за рішенням суду. Так, згідно зі ст. 53 КпШС УРСР у разі народження дитини у батьків, які не пере­бувають у шлюбі, за відсутності спільної заяви батьків батьків­ство може бути встановлене в судовому порядку. При цьому вста­новлення батьківства судом можливе лише у разі доведення однієї з наступних обставин:

—спільне проживання та ведення спільного господарства
матір’ю дитини і відповідачем до народження дитини;

—спільне виховання чи утримання ними дитини;

—інші докази, що з достовірністю підтверджують визнання
відповідачем батьківства.

У СК України підставою для визнання батьківства можуть слугувати будь-які відомості, що засвідчують походження дити­ни від певної особи, зібрані відповідно до ЩІК України (ч. 2 ст. 128 СК України). Таким чином, у СК України окремо не виді­ляються будь-які обставини, що можуть бути підставами встанов­лення батьківства. Тим самим скасовано обмеження щодо засобів доказування батьківства дитини. Найбільш дискусійним питанням є проблема судових експер­тиз як доказів у справах про визначення походження дитини. Сучасний рівень розвитку науки та медицини дозволяє викорис­товувати у судовій практиці різні види експертиз, зокрема екс­пертиз зі встановлення батьківства (материнства)¹. Такі експер­тизи можуть бути біологічними, судово-медичними, генетични­ми тощо. Однак, не зменшуючи значення висновків, зроблених у разі проведення цих експертиз, треба все ж такі визнати, що й сьогодні судові експертизи є лише одним із доказів, що підтвер­джує походження дитини від конкретної особи або спростовує це.

Визнання батьківства в суді здійснюється у порядку позовно­го провадження. Позов про визнання батьківства може бути по­даний матір’ю, опікуном, піклувальником дитини або особою, яка утримує та виховує дитину. Дитина, яка досягла повноліття, має право самостійно подати позов про визнання батьківства.

Як вже зазначалося, позов про визнання батьківства може по­дати також і чоловік, який вважає себе батьком дитини, якщо його батьківство не визнається (оспорюється) матір’ю дитини або іншими особами. Визнання батьківства в судовому порядку мож­ливе також лише за умови, що запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до вказівок матері.

У судовому порядку можуть також встановлюватися факт батьківства (материнства) та факт визнання батьківства. Ці спра­ви розглядаються за правилами окремого провадження.

Встановлення факту батьківства в судовому порядку відрізняється від визнання батьківства за рішенням суду за на­ступними критеріями:

—відсутність спору щодо батьківства дитини;

—смерть фактичного батька дитини;

—час народження дитини.

У разі смерті чоловіка, якій не перебував у шлюбі з матір’ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішен­ням суду (ст. 130 СК України). Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до вказівок ма­тері дитини. Заяву про встановлення факту батьківства можуть подавати ті ж самі особи, які мають право пред’являти позов про визнання батьківства, крім, звичайно, особи, яка вважає себе бать­ком дитини.

За рішенням суду може також бути встановлений й факт ма­теринства (ст. 132 СК України). Умовами розгляду заяви про вста­новлення факту материнства є:

—смерть жінки;

—за життя ця жінка вважала себе матір’ю дитини;

—відсутність спору щодо материнства цієї жінки;

—у Книзі реєстрації народжень вчинено запис про матір ди­тини за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представ­ника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина.

Заява про встановлення факту материнства може бути подана батьком, опікуном, піклувальником дитини або особою, яка ут­римує та виховує дитину. У разі досягнення дитиною повноліття вона також може подати таку заяву до суду.

4. Оспорювання батьківства (материнства) – це невизнання осо­бою реєстрації себе як батька (матери) дитини. Особа, яка запи­сана батьком дитини згідно з положеннями СК України, має право оспорити своє батьківство, пред’явивши позов про ­правочин запису про нього як батька з актового запису про на­родження дитини (ч. 1 ст. 136 СК України). Особа, яка була запи­сана батьком дитини на законних підставах, повинна довести відсутність кровного споріднення між собою й дитиною, батьком якої вона записана. Однак заперечення кровного споріднення не завжди є підставою для оспорювання батьківства. У окремих ви­падках особа, яка записана батьком дитини, повинна також дове­сти, що на момент вчинення запису про народження дитини вона не знала, що не є батьком дитини.

Шлюбно-сімейне законодавство, яке діяло до набрання чин­ності СК України, значно обмежувало можливість оспорювання батьківства особою, яка записана батьком дитини, зокрема мож­ливо спростування презумпції батьківства при народженні дитини у шлюбі, Ці обмеження полягали у тому, що, по-перше, оспорювати батьківство могла лише особа, яка записана батьком дитини. По-друге, оспорювання батьківства могло бути здійсне­не лише протягом одного року з того часу, коли особі стало або повинно було стати відомо про те, що вона записана батьком ди­тини.

СК України також закріплює певні межи оспорювання бать­ківства, але вони значно розширені. У ст. 136 СК України вста­новленні межі у часі щодо можливості оспорювання батьківства. Так, оспорювання батьківства можливе тільки з моменту народ­ження дитини й до досягнення нею повноліття. Оспорювання батьківства може бути здійснене протягом цього часу тільки якщо дитина є живою. Смерть дитини, батьком якої записана особа, поз­бавляє її права оспорювати своє батьківство.

На відміну від норми ч. 1 ст. 56 КпШС УРСР, згідно з якою для вимог про оспорювання батьківства (материнства) встанов­лений строк позовної давності в один рік, у СК України закріп­лене положення, що до вимоги чоловіка про виключення запи­су про нього як батька з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується (ч. 6 ст. 136 СК України).

Оспорювання батьківства можливе також із боку наступних осіб:

—спадкоємців особи, яка записана батьком дитини (ст. 137СК України);

—матері дитини щодо батьківства свого чоловіка (ст. 138 СКУкраїни).

—У першому випадку оспорювання батьківства можливе у разі смерті особи, яка записана батьком дитини, до народження дити­ни. Спадкоємці мають право оспорювати батьківство цієї особи після її смерті за наявності однієї з наступних обставин: подання цією особою ще за життя заяви до нотаріуса про
невизнання свого батьківства;

—пред’явлення цією особою позову про виключення свого імені як батька із акту запису про народження дитини;

—ця особа не знала про те, що вона записана батьком дитини, через поважні причини.

У перших двох випадках право на оспорювання батьківства осо­би, яка померла, мають будь-які її спадкоємці (за заповітом чи за законом). Якщо ж особа за життя не знала про те, що вона записана батьком дитини, оспорити її батьківство можуть тільки дружина, батьки та діти цієї особи, тобто ті особи, які визначаються ст. 1261 ЦК України спадкоємцями першої черги за законом.

Жінка, яка народила дитину у шлюбі, має право оспорити бать­ківство свого чоловіка. Але, захищаючи інтереси дитини, законо­давець встановлює обов’язкову вимогу щодо пред’явлення позо­ву в даному випадку. Таке оспорювання батьківства можливе лише за наявності заяви іншої особи про визнання свого батьків­ства щодо цієї дитини. До вимог жінки про оспорювання батьків­ства свого чоловіка застосовується також спеціальна позовна давність в один рік. Але перебіг позовної давності починається від дня реєстрації народження дитини, тобто від дня, коли чоловік був записаний як батько дитини.

Що ж стосується спору про материнство, то законодавець уре­гулював дві ситуації оспорювання материнства. По-перше, жінка, яка записана матір’ю дитини, може звернутися до суду із заявою про оспорювання свого материнства, тобто про невизнання себе матір’ю дитини. По-друге, материнство жінки, яка записана матір’ю дитини, може оспорити та жінка, яка вважає себе матір’ю цієї ди­тини. При цьому у позові зазначаються одночасно дві вимоги:

—про невизнання материнства жінки, які записана матір’ю
дитини;

—про визнання свого материнства.

Не має права оспорювати материнство жінка, якій було імплан­товано зародок, зачатий подружжям (сурогатна матір), а також жінка, яка є донором яйцеклітини для зародка, імплантованого в організм іншої жінки (ч. 2 і ч. З ст. 123 СК України).

До вимог жінки, яка записана матір’ю дитини та оспорює своє материнство, позовна давність не застосовується. Що ж стосується вимог жінки про визнання її матір’ю дитини, то до них застосовується спеціальна позовна давність в один рік. Початок перебігу позовної давності починається від дня, коли ця жінка дізналася або могла дізнатися, що вона є матір’ю дитини.

Не є перешкодою для оспорювання батьківства (материнства) особою, яка не визнає себе батьком (матір’ю), стягнення з неї алі­ментів на дитину. Така особа може звернутися до суду з позовом про виключення відомостей про неї як батька (матір) дитини, тому що підставою стягнення аліментів є саме факт такого запису. У разі, якщо позов буде задоволений, то буде скасована й підстава стягнення аліментів на дитину.

5. Позбавлення батьківських прав — один із найскладніших і важливих за своїми правовими наслідками видів сімейно-право­вих спорів. Позбавлення батьківських прав — не просто спосіб їхньої втрати, а й міра сімейно-правової відповідальності за по­рушення одним із батьків прав своєї дитини, попрання її інтересів. Про винятковість позбавлення батьківських прав говорить вичерп­ний перелік його підстав (ст. 164 СК).

Підставою для позбавлення батьківських прав може бути відмова без поважних причин забрати свою дитину з пологового будинку (відділення) або з іншої лікувальної, виховної установи, установи соціального захисту чи населення з інших аналогічних установ. Про відмову свідчать дії батьків, які ухиляються від того, щоб забрати свою дитину додому. Коли самотня мати без поваж­них причин відмовляється взяти дитину з пологового будинку,лікарні, кидає її, не виявляючи інтересу до її подальшої долі, то виникає одна з передбачених ст. 164 СК підстав для позбавлення її батьківських прав. Якщо ж самотня мати висловлює своє ба­жання влаштувати дитину назавжди (чи на час) до однієї з дитя­чих установ, немає підстав для позбавлення її батьківських прав. Не буде визнаватися відмовою від дитини і згода матері батька на усиновлення дитини без указівки конкретної особи — майбут­нього усиновителя (ст. 217 СК).

Підставою для позбавлення батьківських прав є також ухи­лення від виконання батьками своїх обов’язків щодо виховання дитини. Для винесення рішення суду недостатньо переконатися у факті об’єктивного невиконання батьками своїх обов’язків. Не­
обхідно також встановити, що батьки систематично, незважаючи на попередження, не виконують свої батьківські обов’язки хоча і мають для цього можливості.

Підставою для позбавлення батьківських прав може слугу­вати жорстоке поводження дітьми. Поняття «жорстоке поводження» включає наступні відмінні ознаки: фізичне насильство над дитиною, інакше кажучи, побої, побиття неповнолітнього, за­подіяння йому фізичних страждань, болю у будь-який спосіб; психічне насильство над дитиною через подавлення її волі, погрози,

Вселення почуття страху; замах на статеву недоторканість дітей, ЩО становить особливу небезпеку для несформованої ні духов­но, ні фізично особистості. Жорстоке поводження з дитиною може виявлятися у фізичному чи психічному насильстві, застосуванні неприпустимих прийомів виховання, приниження людської гід­ності дитини 4. Особливе місце серед підстав позбавлення батьківських прав займає алкоголізм або наркоманія батьків. Найбільшу небезпеку для дітей становить та форма алкоголізму, яку визнають хворо­бою, поєднаною з повним паралічем волі, коли тяга до спиртного
перемагає всі інші почуття, у тому числі батьківські. Що ж сто­сується наркоманії, то вважається, що вона сама по собі має хро­нічний характер і теж зв’язана з повним ураженням вольової сфери поводження батьків. Про токсикоманію батьків у СК мова йде. Для позбавлення батьківських прав тільки через алко­голізм або наркоманію потрібен відповідний медичний висновок. Однак потреби в ньому, як правило, не виникає, оскільки в діях батька-алкоголіка зазвичай наявні також інші ознаки неправомір­ного поводження, що дозволяють удатися до позбавлення батьк­івських прав. Як на думку фахівців, батько — хронічний алко­голік або наркоман не в змозі усвідомлювати що відбувається, його не можна позбавити батьківських прав. Для захисту інтересів ді­тей у таких випадках може бути застосований іншій засіб —відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК).

5. Наступна підстава для позбавлення батьківських прав —зловживання своїми батьківськими правами, що виражається в різних формах. Іноді вона заключається в діях і вчинках, що ма­ють на меті перешкодити дитині учитися, одержати освіту. При­вчати своїх дітей до вживання спиртних напоїв, алкоголю — теж різновид зловживання батьківським правом. Те ж саме можна сказати про випадки, коли батьки використовують неповноліт­нього для здійсненні злочину. Зловживають батьківськими пра­вами і ті, хто змушує своїх дітей займатися жебракуванням та бродяжництвом. Небезпека зловживання батьківськими правами — у використанні безпомічного стану дитини, застосування до неї психічного (а іноді і фізичного) тиску, прямо пов’язаного з гру­бим порушенням його прав. Причому таке порушення, як прави­ло, має систематичний характер.

6. Наступною підставою для позбавлення батьківських прав, передбаченою ст. 164 СК, є умисний злочин проти життя, здоро­в’я своїх дітей. Як самостійна підстава позбавлення батьківських прав раніше подібного роду злочин не фігурував. Тут маються на увазі усвідомлені, цілеспрямовані дії, вчинені батьками щодо своїх неповнолітніх дітей. Це можуть бути: замах на вбивство дитини, прагнення довести її до самогубства, тяжкі тілесні ушкодження, побої, катування, зараження венеричною хворобою, ВІЛ-інфекцією, залишення малолітньої дитини в небезпечному, загрозли­вому для її життя стані тощо. Кожен із перерахованих злочинів, вчинений одним із батьків, належить до числа тяжких, суспільно небезпечних, та таких, що суперечать людській природі. Тому осо­ба, яка вчинила злочин проти дитини, заслуговує і застосування сімейно-правової відповідальності у вигляді позбавлення батькі­вських прав.

Приведений перелік підстав позбавлення батьківських прав, зафіксованих у ст. 164 СК, є вичерпним, тому розширювальному тлумаченню він не підлягає.

Зрозуміло, що провина одного з батьків може бути більшою чи меншою, навмисною і необережною. Тим більше, йдеться про складні, триваючі до повноліття відносини, що складаються з найрізноманітніших, часом суперечливих фактів, дій. Тому су­дом оцінка поводження одного з батьків з погляду його провини як вихователя дозволяє щоразу знайти найбільш придатну до конкретної ситуації міру відповідальності. При незмірно вели­кому ступені провини, свідомому заподіянні шкоди неповноліт­ньому можлива кримінальна відповідальність особи. Коли має місце завзяте небажання виконувати батьківські права й обов’яз­ки, злісне зловживання ними застосовують позбавлення батьківських прав.

Позбавлення батьківських прав терміном не обмежене. Це не означає, що воно має необоротний характер. Сімейний кодекс України допускає відновлення в батьківських правах, якщо цьо­го вимагають інтереси дітей і якщо діти не усиновлені. Це можли­во, коли батьки змінили свою поведінку і довели, що піклуються про дитину, мають бажання здійснювати її виховання.

Особа, позбавлена батьківських прав, залишається матір’ю чи батьком дитини, але правові наслідки після набрання чинності рішенням суду все ж наступають. Згідно зі ст. 166 СК особа позбавлена батьківських прав: втрачає особисті немайнові права дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання; бути законним представником дитини; втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям із дітьми; не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (пра­во на утримання, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

У випадку відсутності всякої провини одного з батьків у ство­ренні несприятливих умов, якщо він, за висновком фахівців, не в змозі займатися вихованням, ні про яку відповідальність не йдеть­ся. Інтереси дитини у таких випадках захищаються за допомогою відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав (ст. 170 СК). Оскільки відібрання за рішенням суду дитини теж пов’язане з позбавленням права на виховання, воно безсум­нівно здатне зіграти попереджувальну роль. Саме тому нерідко відібрання за рішенням суду розглядають як захід впливу, що пе­редує позбавленню батьківських прав. Але такою мірою відібран­ня буде лише тоді, коли поведінка одного з батьків, у якого відби­рається дитина, буде контролюватися органами опіки і піклуван­ня. Якщо до моменту розгляду позову про відібрання дитини небезпека зникає, немає рації здійснювати відібрання. Але, відмов­ляючи у позові, суд повинен повідомити орган опіки і піклування про необхідність подальшого нагляду за родиною.

При задоволенні позову діти передаються другому з батьків, або дідові, бабі, або органу опіки та піклування, про що робиться відповідне застереження в рішенні суду. Тільки ці органи й оби­рають найпридатнішу з усіх точок зору форму влаштування не­повнолітнього. Рішення про повернення дитини батькам може бути прийняте судом, якщо відпадуть причини, що слугували підставою до відібрання дитини.

Законодавством встановлений вичерпний перелік спорів, пов ‘язаних із вихованням дітей, що розглядаються судом і в яких обов’язкову участь беруть органи опіки і піклування. До них, зокрема, належать спори: про місце проживання дитини при роз­дільному проживанні батьків (ст. 161 СК); про здійснення батьківських прав батьком або матір’ю, який/яка проживає окремо від дитини (ст. 158,159 СК); про відібрання батьками малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її не на підставі закону або рішення суду (ст. 163 СК); про позбавлення та відновлення батьківських прав (ст. 164—169 СК); про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК).

7. За загальним правилом, батьки зобов’язані утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття, тобто 18 років. Разом із тим, існують випадки, коли право на утримання мають також по­внолітні діти. Відповідно до нового СК аліментний обов’язок батьків виникає щодо: а) повнолітніх непрацездатних дітей (ст. 198 СК); б) повнолітніх дітей, які продовжують навчання (ст. 199 СК). Як справедливо зазначається в літературі, обов’язок батьків щодо утримання повнолітніх дітей не є продовженням ал­іментного обов’язку, який батьки несли до досягнення дітьми 18 років. Ці правовідносини мають власні підстави виникнення, строки існування, припинення, а також зміст, права та обов’язки їх учасників.

Батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх непрацездат­них дітей (ст. 198 СК). Цей обов’язок виникає на підставі складу юридичних фактів, до якого належать: а) походження дітей (ро­динний зв’язок батьків і дітей), б) непрацездатність повнолітніх дітей; в) потреба дітей у матеріальній допомозі; г) здатність батьків надати таку допомогу. Сімейне законодавство визначає поняття непрацездатності і нужденності стосовно регулювання відносин подружжя щодо взаємного утримання (ч. З, 4 ст. 75 СК). Непра­цездатність призводить до обмеження життєдіяльності людини і необхідності її соціального захисту. Непрацездатними визнають­ся інваліди І, II і III груп. При встановленні судом факту потреби дитини в утриманні суд враховує всі джерела, що утворюють її дохід. Дитина вважається такою, що потребує допомоги, якщо вона забезпечена коштами в розмірі нижче прожиткового мініму­му. Певно, непрацездатна дитина має визнаватися нужденною і в тому випадку, якщо забезпечена коштами в розмірі, відповідному прожитковому мінімуму, але потребує додаткових коштів на придбання лікарських препаратів, оплату стороннього догляду тощо.

Обов’язок батьків утримувати повнолітню непрацездатну ди­тину виникає тільки за умови можливості надання батьками такої допомоги. СК не встановлює критеріїв, якими варто керуватися суду, визначаючи, чи здатні батьки надавати матеріальну допо­могу своїм повнолітнім дітям. За основу знов-таки може бути взя­тий прожитковий мінімум, установлений на відповідний період часу. Очевидно, батьки, забезпечені вище прожиткового мініму­му, можуть визнаватися такими, котрі в змозі надавати своїм пов­нолітнім дітям матеріальну допомогу. Хоча при цьому суд має враховувати додаткові витрати, які батьки змушені робити, на­приклад, у зв’язку з власною хворобою, необхідністю відпочин­ку, лікування тощо.

Другий випадок, коли батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх дітей, передбачено ст. 199 СК. Відповідно до цієї нор­ми, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані ут­римувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Підставою виникнення обов’язку батьків щодо утримання повнолітніх дітей в цьому разі є такий склад юридичних фактів: а) походження дітей (родинний зв’язок батьків і дітей); б) продовження повнолітніми дітьми на­вчання; в) потреба повнолітніх дітей у зв’язку з продовженням навчання в матеріальній допомозі; г) здатність батьків таку допо­могу надавати (ч. 1 ст. 199 СК).

Батьки зобов’язані утримувати дитину, яка навчається, до до­сягнення нею 23 років. Їхній обов’язок може припинитися і раніш, якщо в повнолітнього відпала потреба в матеріальній допомозі. Після 23 років право вимагати утримання від батьків у зв’язку з продовженням навчання не виникає. Відповідно до ч. 2 ст. 199 СК право дітей на утримання припиняється у разі припинення навчання. Якщо навчання було припинене і знову відновлене, повнолітній може знову зажадати від батьків надання йому утри­мання протягом продовження навчання. Тобто обов’язок батьків за наявності інших необхідних підстав виникне знову, але трива­тиме лише до досягнення повнолітнім 23 років, навіть якщо на­вчання до цього часу і не буде закінчено. Право на звернення до гуду з позовом про стягнення аліментів має сам повнолітній, що продовжує навчання, а також той з батьків, з ким він проживає (ч. Зет. 199 СК У).

Окремі положення, що регулюють відносини щодо утриман­ня батьками своїх неповнолітніх дітей, поширюються також на відносини щодо утримання дітей повнолітніх. Відповідно до ст. 200 СК суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) плат­ника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у ст. 182 СК. Тобто беруться до уваги стан здоров’я, матеріальний і сімейний стан платника й одержувача аліментів, інші обставини, що мають істотне значення. Суд повинен прагнути до того, щоб в результаті стягнення аліментів одержувач був забезпеченим у розмірі не нижче прожиткового мінімуму, якщо доходи платника дозволя­ють це зробити. Згідно зі ст. 201 СК до аліментних відносин батьків і повнолітніх дітей застосовуються норми статей 187, 189—192 і 194-197 СК.

Зобов’язання батьків щодо утримання дітей припиняються на підставах, передбачених законом. Перелік таких підстав залежить від умов, з якими закон пов’язує виникнення цих обов’язків. Зо­бов’язання батьків щодо утримання неповнолітніх дітей припи­няються з досягненням дітьми повноліття (ст. 180 СК). При­дбання дитиною повної дієздатності до досягнення повноліття в результаті народження у неї дитини, реєстрації шлюбу, укладен­ня трудового договору або реєстрації особи як підприємця (ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК) не є підставою для припинення обов’язку батьків щодо її утримання. СК виходить із недоцільності звільнення батьків від обов’язку утримувати дитину у зв’язку з фактом на­буття нею повної цивільної дієздатності.

Законодавство передбачає випадки припинення аліментних обов’язків батьків і до досягнення дітьми повноліття. Це можли­во у разі звільнення батьків від аліментних обов’язків у судовому порядку на підставах, передбачених законом. Згідно зі ст. 188 СК батьки можуть бути звільнені від обов’язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і цілком забезпечує її потреби. При цьому вік дитини не має зна­чення, батьки можуть бути звільнені від обов’язку щодо утриман­ня малолітньої дитини. Головне, щоб, по-перше, особистий дохід дитини набагато перевищував дохід кожного з батьків і, по-друге, повністю забезпечував потреби дитини. Наявність або відсутність вказаних обставин оцінюється судом.

Зобов’язання батьків щодо утримання неповнолітньої дитини припиняється у разі її усиновлення (удочеріння). Усиновлення надає усиновлювачу права і накладає на нього обов’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини (ч. 4 ст. 232 СК). Позбавлення батьківських прав не є підставою для припинення аліментного зобов’язання між батьківськими ­правами та їх неповнолітніми дітьми. Відповідно до ч. 2 ст. 166 СК особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов’яз­ку щодо утримання дитини. Крім того, суд на вимогу позивача або за власною ініціативою одночасно з позбавленням батьківсь­ких прав може вирішити питання про стягнення аліментів. Влаш­тування дитини до закладу охорони здоров’я, навчального або іншого закладу також не припиняє зобов’язання батьків щодо її утримання (ч. 1 ст. 193 СК).

Обов’язок батьків утримувати своїх повнолітніх дітей при­пиняється: у випадку відновлення працездатності дитини; якщо відпала потреба в матеріальній допомозі; якщо батьки позбави­лися можливості надавати допомогу. Якщо батьки утримують повнолітню дитину у зв’язку з продовженням нею навчання (ст. 199 СК), то їхній обов’язок припиняється після досягнення дитиною 23 років, а також до досягнення дитиною 23 років у випадках: припинення навчання; якщо відпала потреба в матер­іальній допомозі; якщо батьки позбулися можливості надавати матеріальну допомогу. Обов’язок батьків утримувати дитину припиняється і у випадку смерті однієї з сторін — платника алі­ментів або самої дитини. Це пояснюється тим, що аліментні зо­бов’язання мають особистий характер і не передбачають правонаступництва.

Окремого розгляду вимагає питання про припинення дії дого­вору про сплату аліментів на дитину. Сторони в договорі на свій розсуд визначають строк його дії, а також інші підстави припи­нення договору за умови, що це не порушує права дитини. На­приклад, сторони можуть обумовити припинення договору строком взяття дитиною шлюбу, закінченням нею навчання у навчаль­ному закладі, одужанням дитини тощо. Припинення договору в зв’язку зі спливом строку його дії або за інших передбачених у договорі підстав не спричинює припинення аліментного зобов’язання батьків, яке встановлено законом. Таке аліментне зобов’язання виникає не з договору, а з закону і припиняється при на­станні обставин, установлених законом. Після припинення стро­ку договору батьки більше не повинні сплачувати аліменти відповідно до умов договору, тобто у формі, розмірі й у строки, визначені в ньому. Разом із тим, аліментне зобов’язання, яке встановлюється законом, не припиняється. Тобто, якщо продовжують мати місце встановлені законом обставини (наприклад, дитина не досягла повноліття, непрацездатні діти, як і раніше, потребу­ють матеріальної допомоги), особа може звернутися до суду за примусовим стягненням аліментів. Припинення договору позбав­ляє можливості стягувати аліменти на підставі виконавчого на­пису нотаріуса, бо це передбачене лише для випадків договірної сплати аліментів (ст. 189 СК). Таким чином, за загальним прави­лом аліментні зобов’язання не можуть припинятися за домовле­ністю сторін. Припинення договору означає не припинення са­мого аліментного зобов’язання, а тільки те, що дане зобов’язання не може бути виконане примусово на умовах, передбачених дого­вором. У випадку виникнення спору про сплату аліментів їхній розмір, строки сплати та інші умови буде визначати суд на підставі закону.

У СК передбачається тільки один випадок, коли аліментне зобов’язання може бути припинене за договором. Відповідно до ст. 190 СК батьки можуть укласти договір про припинення права на аліменти на дитину. За таким договором той з батьків, хто про­живає окремо від дитини, передає право власності на нерухоме майно дитині або їй й іншому з батьків, що з нею проживає. У свою чергу, другий з батьків зобов’язується утримувати дитину самостійно (ч. 2 ст. 190). Для укладення такого договору необхід­но одержати дозвіл органу опіки і піклування. Договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Предметом до­говору може бути тільки нерухоме майно (жилий будинок, квар­тира, земельна ділянка тощо). І це не випадково. Забезпечення дитини житлом завжди пов’язане з чималими витратами. У ви­падку набуття права власності на квартиру той із батьків, з яким

проживає дитина, звільняється від необхідності витрачати знач­ну частину бюджету на задоволення житлових потреб дитини. Відповідно, вивільнюються певні кошти, які той із батьків, з яким дитина проживає, може спрямувати на її утримання. У випадку, якщо дитина вже забезпечена житлом, нерухоме майно може бути, наприклад, здане в оренду, що дасть додаткові кошти для забез­печення інших потреб дитини. Тому в ч. 2 ст. 190 закріплено, що той з батьків, з ким проживає дитина, зобов’язується самостійно її утримувати.

Якщо при укладенні договору про припинення права на алі­менти на дитину не було отримано дозвіл органу опіки і піклу­вання або не дотримані вимоги закону щодо нотаріального по­свідчення правочину, такий договір є нікчемним (статті 220, 224 ЦК). На вимогу відчужувача нерухомого майна при виключенні його імені як батька з актового запису про народження дитини договір про припинення права на аліменти на дитину визнається судом недійсним. Право власності на нерухоме майно у відчужу­вача відновлюється. Крім цього, той із батьків, який передав не­рухоме майно, може вимагати розірвання договору у випадку невиконання іншим із батьків обов’язку утримувати дитину.

1. Підстави виникнення батьківських прав і обов’язків?

2. Встановлення походження дітей?

3. Підстави, порядок та наслідки позбавлення батьківських прав?

Література

1. Антокольская М. В. Семейное право. — М: Юрисгь, 2000. — С. 255. ² Якименко О. О. Підготовка аліментних справ до судового розгляду. — Вінниця, 1999. - С. 42.

2. Виключаючи утворення заборгованості за аліментами, які стягуються відповідно до ст. 187 СК. Детальніше про це — далі.

3. Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М: Проспект, 1999. - Т. 3. - С. 491.

4. Беляков А. М., Ворожейкин Е. М. Советское семейное право. — М., 1974. - С. 208.

5. Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 36. - Ст. 529

6. Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № ЗО. - Ст. 142.

7. Стаття Закону України «Про охорону дитинства» // Відомості Верхов­-
ної Ради України. - 2001. - № ЗО. - Ст. 142.

Цивільне право України / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К.:Юрінком Інтер, 1999. - С. 264.

8. Конвенція ООН про права дитини від 20.11.1989 р., ратифікована По­
становою Верховної Ради УРСР 27 лютого 1991 року// ВВР УРСР. - 1991. -
№ 13. - Ст. 145.

9. Закон України від 26 квітня 2001 р. № 2402-ІН // Відомості Верховної
Ради України. - 2001. - № ЗО. - Ст. 142.

Дата добавления: 2014-11-29