Козацтво, як впливовий чинник міжнародного життя

План

План

Київської Русі і державності.

Мета: ознайомити студентів з особливостями економічного та політичного розвитку київської Русі, звернути увагу на зовнішню і внутрішню політику перших київських князів, реформи князів Володимира та Ярослава Мудрого; проаналізувати основні етапи розвитку Галицько-Волинського князівства

1. Утворення Київської Русі (ІХ – ХІІ століття).

2. Історичний розвиток Київської Русі.

3. Галицько-Волинське князівство (ХІІ – ХІV століття). Етапи історичного розвитку.

Література

1. Історія України і нове бачення; У 2 т./ Під заг.ред. В.А. Смолія.–Т.1.– К., 1996.– с 53-68.

2. Історія України/ Під ред. В.А. Смолія. – К., 1997. – с 22-49.

3. Бойко О. Історія України.-К., 1999. - с.31-74.

4. Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990. - с. 27-79.

5. Дорошенко Д. Нарис історії України. У2-х т. – Т.1. – К.,1991. –с. 42-96.

6. Крип’якевич І. Історія України – Львів, 1992. - с. 33-118.

7. Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. – 366с.

Ключові терміни і поняття: шляхта, магнати, козацтво січове і реєстрове, Запорізька січ

Перша спроба пояснити походження Київської Русі була зроблена легендарним літописцем Нестором понад 8 століть тому.

Середньовічні хроністи штучно пов’язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи – скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

Норманісти в XVIII ст. (Г. Байєр, Г. Міллер) посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави.

У 20-х рр. XX ст. значна частина науковців світу почала віддавати перевагу “варязькому фактору” у становленні державності русів на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел.

Хозарська гіпотеза, виводила коріння Київської держави з Хозарського халіфату (О. Прицак).

Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури. Паросток державності Київської Русі виріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально – економічного та культурного розвитку слов’янського суспільства.

До утворення Давньоруської держави у схід. слов’ян існувало 14 великих племінних об’єднань, VI – VIII ст. – період еволюції союзів слов’янських племен у протидержавні утворення – племінні князівства, серед яких виділяються об’єднання дулібів і полян. Аварська навала помітно ослабила дулібів, що піднесло полян. Значною подією у процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування міста Києва, який завдяки вдалому географічному розташуванні швидко перетворився на політичній центр східних слов’ян. Внаслідок цього у VIII – середині IX ст. у середньому Подніпров’ї сформувалося державне об’єднання – Руська земля.

Важливим етапом у соціально економічному і політичному розвитку давньої Русі – України був період VIII – IX ст. який характеризувався активним процесом феодалізації суспільства, формуванням відповідної соціальної структури, зміцненням державності. Київська Русь досягла значної могутності на середину IX ст. – часи князювання Аскольда, якого чимало дослідників уважають останнім представником династії Кия на київському престолі.

Саме в цей час Русь здійснює ряд успішних походів на Візантію. Чорне море дістає назву “Руського”.

Надзвичайно важливе суспільно-політичне і культурне значення мала перша спроба хрещення Русі і утворення метрополії в Києві. Однак ці поступальні кроки були перервані проязичницькими елементами, спираючись на які у Києві утверджується нова династія Рюриковичів. Візантія розриває укладені з Руссю попередні торгівельні угоди і на якийсь час зупиняє її зовнішньополітичну експансію.

Внутрішня політика нових володарів Київської держави (Олега, Ігоря, Ольги, Святослава) спрямовувалась на поширення влади Київського князя на більшість східнослов’янських племен. Не припинялась при цьому зовнішньополітична діяльність Русі (походи Олега, Ігоря на Візантію, дипломатичні кроки Ольги та ін.).

Найвищої воєнної могутності Русь досягає за часів Святослава, який одержав блискучі воєнні перемоги у Волзькій Болгарії, Хазарії, Болгарії (на Балканах), Візантії, печенізьких степах.

Однак широкий розмах воєнних акцій перших Рюриковичів був надзвичайно виснажливим для населення, швидко вичерпував ресурси і підривав міць новоствореної держави. Зрештою традиційні зв’язки Києва з колонізаційними опорними пунктами в гирлах Дніпра, Дунаю, у Криму неодноразово переривалися й опанувати остаточно узбережжя Чорного моря в цей період не вдалося.

Широка програма реформ, що мала зміцнити давньоруську державу після недалекоглядної політики Святослава, почала здійснюватись при Володимирі Великому (980-1015).

Він поклав край місцевим династіям “Світлих князів” посадивши на їх місце своїх 12 синів. Одночасно було завершено підкорення усіх східнослов’янських племен під владою Києва. Вона поширилась на простори від Ладоги до Таманського півострова і від Закарпаття до приокських земель Поволжжя.

Військова реформа полягає у ліквідації “племінних” військових об’єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав “мужам лучшим” земельні володіння у прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби.

Релігійні реформи 988 р. остаточно утвердили християнство як державну релігію у Київській Русі.

Християнство краще відповідало феодалізованому суспільству, воно сприяло посиленню авторитету великокняжої влади, тісному об’єднанню руських земель навколо Києва, зміцненню його зв’язків з європейським світом, загальнокультурному піднесенню.

Володимир запровадив нове зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем “Уставом земляним”, який надалі ліг в основу “Правди Ярослава” (1016 р.).

Свого найвищого розвитку Київська Русь досягла за часів Ярослава – мудрого (1015-1054). Зріс її міжнародний авторитет, про що свідчать шлюбні зв’язки княжої родини з володарями багатьох держав Європи (Візантія, Німеччина, Франція, Угорщина, Польща, Норвегія тощо.).

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. У 1030-31 рр. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі (Перемишль, Червень, Белз та ін. міста). Піклувався про безпеку південних рубежів Русі (“змійові вали” з укріпленими фортецями). Тільки вздовж Росі було збудовано 13 міст і фортець на лівому березі, зокрема це Корсунь, Торческ, Юр’єв (Ярослав).

1036 р. Ярослав розгромив печенігів. Запровадив принцип сеньорату – в престолонаслідуванні (влада найстаршого в роді).

Значні досягнення були у духовному житті.

При цьому було кодифіковано давньоруське право (“Руська правда”).

Князювання Володимира і Ярослава утворили цілісну епоху в розвитку Русі, яка характеризувалась припиненням далеких і виснажливих походів і прагненням до внутрішньої консолідації Київської держави, яка стала однією з наймогутніших у тогочасній Європі.

Отже, визначальними рисами періоду кінця X-середини XI ст. були: завершення формування, території держави, перенесення уваги князівської влади з проблем завоювання земель на проблему їх освоєння на втримання під контролем, злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади, заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним, активна реформаторська діяльність великих князів, запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства, поява кодифікованого права, ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.

Політична роздробленість Київської Русі (кінець XI – середина XIII ст.).

Остання спроба відновити колишню велич Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого “Уставу” – своєрідного доповнення до “Руської Правди”), подолання сепаратистських тенденцій, об’єднання ¾ території Русі тимчасово стабілізували становище держави.

Після смерті Володимира його сину Мстиславу (1125 – 1132 рр.) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У цю добу роздробленість набула рис стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо у XII ст. утворилося 15 князівств (земель) то на поч. XIII ст. їх кількість сягала вже 50.

Причини феодальної роздробленості:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

2. Зростання великого феодального землеволодіння.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

4. Зміна торговельної кон’юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці у період від 1055 до 1236 р. здійснили 12 великих нападів на Русь.

У той же час половці понад 30 раз брали участь у міжусобних князівських війнах.

Феодальна роздробленість – закономірний етап у розвитку суспільства, це загальноєвропейська тенденція.

Політичній устрій Київської Русі.

Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління.

Етапи становлення державності:

· дружинна форма;

· централізована монархія;

· федеративна монархія.

Соціально – економічний розвиток.

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство у східних слов’ян. Становлення феодальних відносин в Давньоруській державі відбувалося у загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньоріальних (вотчинних).

У XII – XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі з одного боку ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники, з іншого активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Це:

Смерди – більша частина селян, що мали приватне господарство, відносно вільні.

Закупи – люди, що перебували у кабалі у феодала.

Рядовичі – селяни, що уклали з феодалом ряд (договір) і визнавали свою залежність від нього.

Челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, передавали у спадщину.

Холопи – люди, які перебували у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство.

Висновок. Понад одинадцять століть тому східні слов’яни створили першу державу. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвинутіших економічно й політично держав середньовіччя. На величезному обширі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили витривалі, хоробрі й мужні русичі. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдада, Константинополя, Кракова та ін. Могутньою, високорозвинутою й цілісною була матеріальна й духовна культура Київської Русі. Її народ зводив величні кам’яні храми й ошатні дерев’яні житла, створював могутні фортифікаційні споруди своїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків причорноморських степів. На весь світ уславились вироби давньоруських майстрів, наприклад дорогоцінні золоті речі й більш скромні срібні прикраси.

Київська Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. З нею змушені були рахуватися візантійські імператори й хазарські кагани. Протягом п’ятисот років Давньоруська держава закривала собою європейській світ і Візантію від кочовиків. Вона прийняла на себе страшний удар залізного тарана 150-тисячної татаро-монгольської кінноти Батия, ціною життя сотень тисяч своїх воїнів та мирних жителів послабила його і тим врятувала Європу від спустошення й загибелі.

Київська Русь зробила величезний внесок до світової історії IX – XIII ст., тому інтерес до неї не згасає серед учених сучасного світу. В Америці, багатьох країнах Європи, слов’янських і навіть неслов’янських. Навіть у загубленій в океані Австралії й екзотичній Японії плідно працюють над проблемами давньоруської історії десятки вчених.

Історія Галицько-Волинського князівства – складова частина історії Русі періоду феодальної роздробленості, що була закономірним етапом розвитку країни.

Феодальний спосіб виробництва при натуральному господарстві, слабкості економічних зв’язків призвів до розпаду території Русі на окремі землі і князівства. Серед них були Галицьке і Волинське, які в кінці ХІІ ст. об’єдналися у складі Галицько-Волинського князівства. В південно-західній частині Русі Галицько-Волинське князівство було безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, продовжувачем її традицій. Досліджуваний період характеризується низкою важливих соціально-економічних явищ. Це насамперед зростання феодальної власності за рахунок розвитку сільського господарства шляхом поневолення мас селянства. Спостерігається також процес відокремлення ремесла від землеробства, зростання міст як осередків ремісничого населення та торгівельного обміну, що охоплює широкі області. Загострюються соціальні відносини, розгортається боротьба поневолених трудящих мас проти експлуататорів.

Характерною рисою цього періоду є боротьба князів проти боярства за зміцнення монархічної влади та за стійке об’єднання галицько-волинських земель в одне князівство. Таке «об’єднання більш значних областей у феодальні королівства» протидіяло процесові роздроблення Русі і було, без сумніву, прогресивним явищам. Велике значення мала також боротьба за єдність дій руських князівств, за їх єднання для відсічі агресії іноземних феодалів.

Територія як Волині, так і Галичини розподілялася на окремі землі, або князівства. Волинь до середини ХІІ ст. утворювала одне Володимирське князівство. Пізніше, внаслідок князівських міжусобиць і спадкових поділів володінь почали виникати менші волості, які з часом перетворилися у князівства.

Галицько-Волинське князівство виникло в результаті об’єднання Галицького князівства з Волинським, яке здійснив Роман Мстиславич у 1199 р.

3. Зародження та розвиток Галицько-Волинського князівства – спадкоємця Київської Русі.

3.1 Об'єднання Волині і Галичини.

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині й Галичини в одному князівстві, яке надалі майже впродовж 150 років відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян. Його подальшу історію слід розглядати в контексті формування трьох центрів консолідації, нових державних формувань, що спиралися на моноетнічний грунт – український на півдні, білоруський на північному заході і російський на північному сході.

Виникненню і піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло:

1. Вдале географічне положення.

2. Необхідність боротьби (спільної) двох князівств проти агресії з боку Польщі, Угорщини, а згодом і монголо-татарського іга.

3. Енергійно об’єдналась політика князів Романа (1199-1205) та Данила (1238-1264).

4. Існування на території князівства багатих родовищ солі, а це сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався у кілька етапів.

Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 році після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство.

Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недаремно літописець назвав Романа великим князем, «царем на Русі», «самодержцем всея Русі». Оволодівши значною частиною Київської спадщини. Галицько-Волинське князівство на рубежі ХІІ-ХІІІ ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров’я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається у західному напрямку.

Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич.

З часом Роман стає політичною фігурою на Європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін та прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинське князівство втягується у жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася у тодішній Католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобув собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогом. Проте галицько-волинському князю не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.

2.2. Тимчасовий розпад єдиної держави (1205-1238 рр.)

Зі смертю Романа розпочинається майже 30-ти річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були:

– прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права – оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213-1214 рр.);

– безперервні втручання у внутрішні справи західноєвропейських земель сусідніх держав – Угорщини та Польщі, наслідком і проявом якого було проголошення «королем Галичини» та Володимирії Колмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжною Соломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 р. до 1219 р.);

– наростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів);

– енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася у 1238 р.

2.3. Галицько-Волинське князівство за правління Данила Галицького (1238 – 1264).

Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. На весні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином.

Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому, залишає управляти свого воєводу Дмитра.

Відчувши реальність постійної загрози із Заходу і Східу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.)

У період монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі.

Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі, де його чекали не тільки значні демографічні втрати, а й чергове зіткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на престол Чернігівського княжича Ростислава. Але у 1245 р. Данило одержав перемогу над військами Ростислава.

В тому ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару.

Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах із кам’яними стінами і відбувалася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту.

Данило Галицький не зміг реалізувати плани що до створення антиординської коаліції. Скористувавшись скрутним становищем Данила, римський папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи.

У 1253 р. у місті Дорогочині відбувається коронація Данила.

Але не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати у кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева.

У 1258 р. Орда розпочинає новий масовий наступ на чолі з Бурундаєм. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Кременця, Данилова та ін. міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму, де й помирає Данило у 1264 р., після серйозної хвороби.

2.4. Стабільність та піднесення (1264 – 1323 рр.)

Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя – Левом, Мстиславом і Шварно.

Найпослідовніше продовжував державницьку політику свого батька Лев Данилович (1264 – 1301 рр.) Хоча він і був змушений визнати свою залежність від Ногая, все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки йому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.

На рубежі XIII – XIVст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева – князя Юрія I (1301 – 1315 рр.). Це був період, коли Золота Орда, яка роздиралася внутрішніми міжусобицями та чварами, поступово втрачала владу над підкореними територіями.

Юрій, як і Данило, прийняв королівський титул. За період його правління стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут.

Наступниками Юрія I стали його сини – Андрій та Лев II (1315 – 1323 рр.). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Трагічно для них закінчилась боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.

3. Значення Галицько-Волинської держави для українського народу.

Фактично Галицько-Волинська держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної теорії свого часу, фактично в половині XIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминули безслідно для дальшої долі українського народу.

У культурі Галицько-Волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв’язків з культурами інших народів. Протягом століть у важкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти зверталися до спадщини минулих епох, в тому числі і до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українців.

Державницькі традиції доби Київської Русі і Галицько-Волинського князівства мали велике значення для збереження і зміцнення історичної самосвідомості українського народу.

Отже, розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції збереглися в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, літописах та історичних творах. Спадщина Київської Русі була одним з істотних чинників єднання культур східноєвропейських народів.

Запитання для самоконтролю

1. Які особливості соціально-політичного розвитку мали українські землі після розаду Київської Рус?і

2. Охарактеризувати етапи створення Великого Литовського князівство?

3. Які зносини мала Литива з Польщею? Як це вплинуло на історичні процеси в українських землях?

4. Як відбувалося закріпачення українського селянства?

5. Які чинники вплинули на виникнення козацтва?

3. Українські землі у складі іноземних держав (ХІV – ХVІ ст.. Україна ХVІ – першій половині ХVІІ ст.)

Мета: проаналізувати особливості розвитку українських земель у складі Великого Литовського князівства та у складі Речі Посполитої, звернути увагу на елементи феодального, релігійного і національного гноблення українського населення у 13- 16 ст.

1. Українські землі у складі Великого князівства Литовського.

2. Українські землі у другій третині XV- першій половини XVI століття.

3. Від литовсько-Руської до Польсько-Литовської держави.

4. Виникнення українського козацтва.

Література

1. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1990.

2. Гурій О.І., Ісаєвич Я.Д., Котляр М.Ф. та ін. Історія України: нове бачення. – Т.1. – К., 1995.

3. Історія русів. – К.,1991.

4. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990.

5. Полянська-Василенко Н. Історія України. В2 т. – Т.1. – К., 1992.

6. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3 т. – К., 1990 – 1992.

7. Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загально-історичному контексті // УІЖ, 1991. – №6.

Ключові терміни і поняття: шляхта, магнати, козацтво січове і реєстрове, Запорізька січ

Паралельно з ослабленням українських державних формацій після навали кочівників у XIII – XIV ст. на Півночі, над Балтикою, оформилась нова державна організація – Литва, яка не тільки об’єднала литовські племена, але й почала наступ на білоруські, а згодом і українські землі.

У середині ХІІІ ст. після утворення литовської держави, литовський князь Міндовг (1230-і рр.) зайняв Чорну Русь (Новгородок) і Полоцьке князівство, що призвело до зіткнення з князем Данилою Галицьким. Але у 1254р. було укладено мир, вони навіть поріднилися. Міжусобна боротьба довела литовську державу до розпаду. Вдруге об’єднав її у 1316р. князь Гедимін (1316 – 1341), здобувши білоруські та українські землі. Він зайняв Менщину (Мінськ), Берестейщину, Волинь, Турово-Пінщину і північну Київщину. Вибрав собі 1323р. столицею Вільно. Гедимін почав себе називати “королем литовським і руським”. Для зміцнення своєї держави Гедимін через подружжя своїх дітей пов’язав родинні зв’язки з українськими і білоруськими князями, сприяв поширенню української культури в Литві. Син Гедиміна – князь Любарт очолював українські сили у битві проти Польщі (к. Казимир ІІІ) і Угорщини (к. Людовіка). Ця битва закінчилася втратою Галичини і Холмщини на користь Польщі (1387р.)

А більшість території Волині приєднується до складу Литовської держави.

В результаті переможної битви на Синіх Водах з татарами (1362р.) великий князь литовський Ольгерд (1345 – 1377) оволодів Київщиною, Переяславщиною і Поділлям, дещо згодом під владою Литви опинилась більша частина Чернігово-Сіверської землі. В результаті цього територія Литовського князівства збільшилась майже вдвічі і за Ольгерда складалася на 90% з українських і білоруських земель.

Руські князі разом із литовськими панами становили провідну верству держави. Руська мова стала державною мовою, українська культура, освіта, право вільно розвивалися і панували в литовській державі. Православна церква була правлячою (10 із 12 синів Ольгерда були православними).

Після Ольгерда внаслідок міжусобної боротьби до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 – 1392), який в зв’язку із зовнішньою загрозою Великому Литовському князівству з боку Німецького ордену і Московського князівства за Чернігово-Сіверські землі змушений був зблизитись з Польщею і одружився з польською королівною Ядвігою і уклав 1385р. в Крево унійний союз з Польщею. Кревська унія поклала початок соціально-культурному і політичному впливові Польщі на Литву. Коронувавшись Польською короною, великий литовський князь Ягайло зобов’язався зробити католицтво державною релігією у Литві, приєднати її до Польщі, а разом з нею українські та білоруські землі. Однак завдяки енергійній діяльності Вітовта (1392 – 1430) племінника Ольгерда, (який тому віддав Литву) підтриманого українськими і білоруськими феодалами, Велике князівство Литовське збереглося як незалежний державний організм і проіснувало до 1569р.

Соціально-політичний устрій українських та білоруських земель тривалий час зберігав в основному свій попередній зміст. Князі з династії Гедиміновичів лише змінили колишніх Рюриковичів й визнали верховну владу над собою великого князя литовського. Саме цим пояснюється порівняно легке утвердження влади Литви над Україною. Для українців литовське панування було набагато меншим злом, ніж тяжке золотоординське ярмо. До цього слід додати, що литовці досить швидко потрапили під вплив більш культурної Русі, яка сприяла розвитку і могутності Литовського князівства.

1413р. у Городні укладено нову литовсько-польську унію, за якою тільки католики могли брати участь у великокнязівській раді. Відвертий наступ української знаті за утвердження свого пріоритетного становища стався після смерті Вітовта (1430). Тривалий час Литовське князівство було ареною жорстокої битви різних політичних груп.

Вході цієї боротьби були відновлені удільні князівства Київське (1440) і Волинське (1445). При цьому Київське князівство охоплювало не тільки Київську землю, а й Переяславщину і Брацлавщину, що фактично було відновлення української державності на короткий час до 1470р. У подальшій боротьбі українських феодалів проти литовського централізму і переваги польських впливів помітну роль відіграли виступи князів Івана Гольшанського, Михайла Олельковича, Федора Більського (1480), а також повстання Михайла Глинського (1508). Однак повсталим не вдалося підняти широкі верстви населення, в тому числі більшість магнатів і православної шляхти, які в цілому інтегрувалися в політико-адміністративну систему литовської держави і не боялися реставрації удільно-князівського ладу.

В І чверті ХVI ст. Чернігівщина і Новгород-Сіверщина остаточно потрапили під владу Великого князівства Московського.

Основою економіки України у XIV – ХVІ ст. були землеробство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство, причому останні переважали у господарській діяльності значної частини населення. Правовою базою у державі був “Литовський статут”, що мав три редакції: 1529р. – Старий, 1566р. – Волинський і 1588р. – Новий, в основу яких було покладено традиційні норми місцевого звичаєвого і писаного (“Руська правда”) права.

Цей статут був також головним збірником права на Україні, в тому числі головним джерелом українського права на Гетьманщині; на Правобережжі він діяв аж до 1840р.

Литовський статут узаконював права феодалів на володіння землями й поневолення та закріпачення селян, а також численні привілеї. Так, статут 1566р. остаточно скасував всі обмеження шляхетської земельної власності, закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване представництво шляхти на загальнодержавних сеймах.

Статутом 1588р. було остаточно закріпачено українське селянство. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися.

2. Боротьба проти Москви і татарської небезпеки, а також Лівонська війна вимагали від Великого Литовського князівства величезних витрат на військові потреби, надзвичайного напруження всіх сил литовської держави. Допомогу їй могла надати Польща, яка головною умовою поставила об’єднання в один державний організм обох країн. Побоюючись втратити своє панівне становище, литовські та українські магнати виступили проти остаточного злиття з Польщею. Натомість шляхта українська і білоруська, прагнучи розширити свої станові привілеї на польський зразок та обмежити владу магнаторії, підтримала ідею об’єднання. Після гострої політичної боротьби завершив свою роботу Люблінський сейм (серпень 1569р.), який об’єднав Литву і Польщу в одну державу – Річ Посполиту з одним спільним сеймом, сенатом і королем. Литва зберігала деякі елементи автономії лише в межах своєї етнічної території й частково Білорусії. Під владою Польщі опинилися майже всі українські землі, які поділялися на воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Підляське, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Берестейське, пізніше – Чернігівське.

Шляхта українська, литовська і польська зрівнялися в правах і отримували право володіння маєтками у межах всієї держави.

Це означало посилення польської експансії, що супроводжувалась зростанням соціального гноблення. Вже в І половині XVI ст. розвиток фільваркової системи, посилений вивіз хліба на ринок, зменшення селянської оранки і збільшення панщини зумовили серйозні зрушення в соціальному житті. Люблінська унія посилила намагання української, литовської шляхти та магнаторії максимально використати свої привілеї, щоб закріпачити селянина. Величезні земельні простори Брацлавщини, Київщини, Лівобережжя опинилися в руках українських, переважно волинських, а також польських магнатів, які створювали тут свої латифундії і намагались утвердити кріпосницькі порядки. Так, на лівому березі Дніпра князь Ієремія Вишневецький володів значною частиною Полтавщини, 56 містечками і селами, 39610 господарствами і 423 млинами.

Утвердження Польщі на українських землях супроводжувалось намаганням польської шляхти і магнаторії денаціоналізувати український народ, змусити його зректися своєї мови і культури. Особлива роль в експансії католицизму на Україні належала єзуїтам (з 1564р.), які стали головним фактором утвердження католицької реакції в Речі Посполитій.

Більшість православних ієрархів прагнучи домогтися рівноправності православ’я з католицизмом в новій державі пішли на визнання зверхності Ватикану. У 1596р. у Бересті було проголошено об’єднання католицької і православної конфесій. Однак унія викликала гострі протести і протидію всіх верств українського населення, в тому числі більшості української знаті і шляхти. В результаті в Речі Посполитій почали функціонувати три церкви: католицька, православна і греко-католицька (уніатська).

Наступ католицизму, обмеження в правах православних, ліквідація традиційних соціальних інститутів призвело до деградації значної частини тогочасної української еліти. Цей процес не обминув і українську шляхту. Однак основна маса українського населення не піддавалась ополяченню й окатоличенню. Активну діяльність на захист православ’я розгорнули і ті нечисленні представники української знаті, які ще залишилися вірними своєму народу. Серед них чільне місце посідає князь Костянтин Острозький, один з найбагатших і найвпливовіших магнатів. З його меценатством пов’язане створення в його резиденції м. Острозі значного культурного осередку, школи, друкарні, діяльність гуртка визначних українських вчених, письменників, які розгорнули боротьбу православ’я проти католицизму та уніатства.

Виникнення українського козацтва.

Термін “козак” згадується вперше у Початковій монгольській хроніці (1240р.) (“одинокий” “схильний до завоювання”). Пізніше цей термін зустрічається у 16 ст. у словнику половецької мови “Кодекс Куменікус” (1303) та в одному додатку до грецького збірника житій святих “Синаксаря”. “Страж” “розбійник”.

Польсько-Литовський хроніст М. Стрийковський вважав (XVIІ ст.), що козаки походять від стародавнього ватажка “Козака”, який боровся з татарами.

Версії, щодо походження:

1. “Хозарська”.

2. “Чорно-клобуцька” – тюркські племена в Пороссі на кордоні із степом.

3. “Черкеська” – (“черкеси”) “черкеси” з Тьмутаракані.

4. “Татарська” – татарські поселення на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта.

5. “Автохтонна” – спадкоємці вічових громад Київської Русі.

6. “Болохівська”.

7. “Бродницька” (пониззя Дунаю) слов’янське степове населення.

8. “ Уходницька ” – громади вільних озброєних людей.

9. “Захисна” – з метою відсічі татарській загрозі.

10. “Соціальна” – козацтво з’явилося внаслідок посилення економічного, політичного, національного і релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання.

Чинники, що сприяли появі козацтва:

1. Існування великого масиву вільних земель зі сприятливими умовами для життя...;

2. Досвід освоєння південних територій;

3. Природне прагнення людей до міграції у пошуках кращого, до самозабезпечення....

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1. Зростання великого феодального землеволодіння (з 15 ст.).

2. Посилення феодальної експлуатації, прогресуюче закріпачення, наростання релігійного та національного гніту.

3. Наростання зовнішньої загрози (захист від турків і татар).

Турки називали козаків буткалами, тобто змішаним народом.

Фактично майже до кінця XVI ст. термін “козацтво” фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять.

1572р. універсал Сигізмунда ІІ Августа – встановив козацький реєстр в 300 чол. – “регулярне військо”. Стефан Баторій вписав в реєстр 500 чол., 1590р. – 1 тис., 1625 – 6 тис., 1630 – 8 тис.

Організаційно реєстрове (городське) козацтво 1625р. складалося з 6 полків: Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський.

“Ординація війська Запорізького реєстрового” (1638р.)обмежила права козаків.

Поява реєстрового війська поклала початок двом важливим суспільним процесам:

а). утворенню реєстрових збройних формувань;

б). легітимізації козацького стану – юридичному визнанню козацтва.

Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.

Отже, протягом XV – XVI ст. у суспільстві формується нова соціальна верства – козацтво, яке виникло як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу.

Тільки влітку 1587р. козаки здійснили штурм Вани, захопили фортецю Усіану, вели бої під Бендерами.

1606р. запорожці взяли турецьку фортецю Варну, яка вважалась неприступною.

1608р. захопили Перекоп.

1609р. напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін.

1614р. зруйнували Синор і Трапезунд (Мала Азія)

1615р. з’явилися під мурами Константинополя, спалили портові споруди.

1616р. під проводом П.Сагайдачного здобули і спалили головний невільницький ринок у Криму – Кафу.

1621р. 40 тис. козацьке військо здобуло перемогу під Хотином в союзі з поляками над турками.

1577 – 1578рр. ведуть боротьбу за Молдавський престол.

У XVIІ ст. козаки активно втручаються у внутрішні справи Московської держави. (1604 – 1605рр.; 1607 – 1610рр. і 1618р.).

Отже, на рубежі XVI – XVIІ ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Але через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність єдності та інших причин, козацтво так і не перетворилося на самостійну силу міжнародного життя.

ІІ. Перша писемна згадка про Запорізьку Січ з’являється 1551р. у польського історика М.Бєльського (1495 – 1575рр.). у “Всесвітній хроніці”, він повідомляв, що у І половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами.

У різні часи Січ розташовувалася на різних островах – Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

Заснування першої Запорізької Січі, історики, як правило пов’язують з ім’ям козацького ватажка Д.Вишневецького (Байди) (1516 – 1563). Під його керівництвом протягом 1552 – 1556рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, що стала не тільки гарантом безпеки, а й стала своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртуванням запорізького козацтва.

З часом на Запоріжжі сформувалась нова українська (козацька) державність, що була прообразом справжньої держави. Для Січі були притаманні усі ознаки держави...

Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців зумовили оригінальний, неповторний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і духовним органом Січі була січова рада. Важливою функцією Ради було обрання уряду Січі – військової старшини, а також органів місцевої влади – паланкової, або полкової старшини. Чисельність козацької старшини інколи доходила і більш як 150 чоловік.

Це була своєрідна форма державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної військової небезпеки. М.Костомаров назвав Січ “християнською козацькою республікою” і це визначення стало класичним....

Козацька форма державності мала свої особливості:

1. Вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі (духовна спорідненість).

2. Запорізька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери – могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

Запорізька Січ була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку української державності перерости у нову якість.

3. Наприкінці XVI ст. – на поч.. XVIІ ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків:

І – 1591 – 1596рр.

ІІ - 1625 – 1638рр.

Головна рушійна сила – козацтво.

Причини першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту, енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, зіткнення інтересів шляхетської та козацької верстви, спроби офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. Повстання К.Косинського (1591 – 1593рр.) це перший великий селянсько-козацький виступ. Повстання охопило Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводство. Серпень 1593р. повстанці терплять поразку під П’яткою на Житомирщині.

Травень 1593р. повстанці почали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К.Косинський. повстанці зазнають поразки. А в 1594 – 1596рр. увесь цей регіон став ареною дій козацьких загонів під проводом Лободи, Шаули та Наливайка. Останній висунув проект улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Бугом і Дністром, південніше Брацлава. Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння правлячих кіл Речі Посполитої. Після його придушення вони взяли курс на ліквідацію козацького імунітету. На р. Солониця біля Лубен козаки потерпіли поразку.

Право на власну юрисдикцію визнано було лише за реєстровцями.

Зміцнювалися зв’язки козацтва з православним духовенством. 1620р. за гетьманування П.Скоропадського було задекларовано його позицію включенням всього Запорізького війська до складу Київського братства (40 тис.), відновлено повністю церковну ієрархію. Козаки взяли під свою охорону єрусалимського патріарха Феофана (котрий висвятив київського митрополита Іова Борецького). Що посилило напруженість у міжконфесійних відносинах. Після смерті ревного католика Сигізмунда ІІІ козацтво висловилось рішуче за відродження свободи віросповідання у Речі Посполитій. Королевич Володислав змушений був створити незалежну комісію, яка виробила “Статті для руського народу” затверджені на королівському сеймі 1633р. Цим було легалізовано існування православної церкви та повернуто їй частину маєтностей. Релігійне питання втрачає після цього свою гостроту.

Однак неухильно поглиблювався антагонізм між польсько-шляхетським режимом і козацтвом.

1625р. розпочалося повстання під проводом М.Жмайла. Найбільша битва відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, жодна із сторін не отримала перемоги. За Куруківською угодою козацький реєстр зростав від 3 до 6 тисяч, щорічна плата реєстровців збільшувалась до 60 тисяч злотих. Амністія повсталих Куруківська угода стала компромісом між офіційною польською владою та верхівкою козацтва, але вона зовсім не задовольнила інтересів більшості повсталих, вона прискорила остаточний поділ козацтва на дві групи: заможне реєстрове козацтво (поміркована лінія) і нереєстрове (радикальна лінія) яке організаційно оформилось на Січі 1628р.

В березні 1630р. запорожці на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясилом) вирушили з Січі “на волость”. Повстання охопило Полтавщину та значну частину Лівобережжя. Під Переяславом відбулася битва, яка тривала майже три тижні “Тарасова ніч”.

Козацько-старшинська верхівка знову усунула ватажка від керівництва, уклала компромісну угоду, за якою зберігались основні вимоги Куруківської угоди та збільшувався реєстр до 8 тисяч осіб.

1635 гетьман Іван Сулима на чолі загону січовиків знищив кодацький гарнізон та зруйнував фортечні мури Кодаку.

Новим масштабним виступом стало селянсько-козацьке повстання 1637 – 1638рр., яке очолив П.Бут (Павлюк), Д.Гуня, Я. Остряниця.

На козацьких радах у Києві (вересень) та Масловому Ставі в Кнівському повіті (грудень) 1638р. реєстровці змушені були визнати ухвалену сеймом “Ординацію Війська Запорозького реєстрового”. Скасовувалося козацьке самоврядування, реєстр скорочувався до 6 тисяч. Козаки мали право селитися у трьох староствах: Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара.

Повстанці зазнали поразок. Причини цих поразок були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; мало чисельність; тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; неузгоджені дії реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо.

Отже, перебування українських земель у складі князівства Литовського тривало декілька віків. У XІV ст. (середина) розпочалося м’яке “оксамитове”, але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385р.) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569р.) вони стають складовою частиною Польщі, що призводить до форсованого ополячення та окатоличення українського народу. А це стало підґрунтям виникнення і формування козацтва, як впливового чинника міжнародного життя XVI – XVIІ ст.

Запитання для самоконтролю

1. Які особливості соціально-політичного розвитку мали українські землі після розпаду Київської Русі?

2. Охарактеризувати етапи створення Великого Литовського князівство?

3. Які зносини мала Литива з Польщею? Як це вплинуло на історичні процеси в українських землях?

4. Як відбувалося закріпачення українського селянства?

5. Які чинники вплинули на виникнення козацтва?

Дата добавления: 2014-12-07