Політика і право та їх співвідношення

Тема 7. Політика і право. Правова держава

Держава і місцеве самоврядування.

Централізована структура, якою є держава, неухильно потребує централізованого, координуючого впливу на її складові. Разом з тим, держава не повинна утискувати ініціативу й самодіяльність місцевого самоврядування. Отже, здорова держава повинна будуватись за двома принципами – установи, тобто владної опіки, зверху вниз, і корпорації, тобто виборного самоврядування, знизу уверх. Співвідношення цих двох принципів особливо виражено у взаєминах державних органів та місцевого самоврядування. Самостійність, певна незалежність місцевої влади від центральних державних органів є ознакою її муніципального влаштування (від лат. munіcіpіum – місто з правом самоврядування).

Західна Європа має багаті історичні традиції муніципальної влади (Магдебурзьке право); певні традиції є й у нас. Сучасні принципи викладені у Європейській хартії про місцеве самоврядування, прийнятої Радою Європи в 1985 р. В Україні новий закон з цього приводу прийнятий у травні 1997 р.

Місцеве самоврядування – це право територіальних колективів громадян та обраних ними органів самостійно вирішувати всі питання місцевого значення в межах Конституції і законів держави. Від органів місцевої державної виконавчої влади місцеве самоврядування відрізняється тим, що утворюється безпосередньо громадянами і не знаходиться у прямому підпорядкуванні вищим державним органам. Формою безпосереднього здійснення місцевого самоврядування можуть бути місцеві референдуми.

Місцеве самоврядування утворюється у селах, селищах, містах заради вирішення багатьох місцевих проблем, оскільки центральна державна влада не завжди може врахувати місцеві умови. Розподіл повноважень між органами державної влади і місцевим самоврядуванням вирішується законом. Економічну основу місцевого самоврядування складають комунальна власність і місцевий бюджет (який складається з відрахувань від загальних податків, а також з передбачених законом місцевих податків і зборів) та позабюджетні надходження.

Summus jus – summa іnjurіa.

Cіcero

Цель издания законов двоякая: одни издаются для вящего народов и стран устроения, другие – для того, чтобы законодатели не коснели в праздности.

М.Салтыков-Щедрин

Політична система суспільства дуже тісно пов’язана з системою правовою. Держава є правовою корпорацією, а право підтримується силою держави, тобто ці системи взаємозалежні. Форма цього взаємозв’язку значною мірою характеризує політичний режим і сутність держави.

Право - це система загальнообов’язкових соціальних норм, які встановлюють певний порядок як належний. Мета права полягає у тому, щоб зробити можливим мирне співжиття людей, що досягається встановленням обов’язкових для них меж їх зовнішньої діяльності. Право випливає з внутрішніх закономірностей існування суспільства і міжлюдського спілкування, тому в своєму визначальному вигляді не залежить від волі держави. Такі правові норми, що знаходяться у відповідності з мораллю і справедливістю, називають природним правом, тобто правом, що відповідає “природі” людини як духовно-моральної істоти. Таке право, за словами Ціцерона, виникло раніше, ніж будь-яка держава взагалі була заснована. Але не завжди норми природного права усвідомлюються суспільством і стають його законом. Чинним є позитивне право, тобто правові норми, які встановлені правовою владою і потребують виконання. Між природним і позитивним правом завжди є розрив, який, однак, змінюється на протязі історії.

У первісних суспільствах, ще до виникнення держави та писаних законів, панує звичаєве право, тобто система норм і правил поведінки, що грунтується на звичаях, традиції. В цілому воно відповідає досить примітивному розумінню природного права – напр., принцип таліону, тобто “око за око, зуб за зуб” (від лат. talіo – відплата), кривава помста. Звичаєве право виразно проглядається у перших кодексах законів (напр., Руській правді ХІ ст.), його залишки зберігаються й зараз.

З виникненням держави формується традиційне розуміння права, яке ототожнює право з законом, тобто повністю підкоряє природне право позитивному. Право стає волею держави (або її володаря), яка сформульована у законі. У феодальному суспільстві правові інститути виглядають як станові привилеї і обов’язки. У станових і абсолютних монархіях домінує принцип “ заборонено усе, що не дозволено ”, а що дозволено – регламентовано законом (владою). Це призводить до пригнічення свободи людини, повного підпорядкування підданих державі.

Втім, ще з давних-давен люди розрізняли “право” (jus) і “закон” (lex). Т.Гоббс вважав, що право – це свобода щось робити або не робити, а закон – це припис, наказ робити, або, навпаки, не робити щось. З розвитком громадянського суспільства формується нове розуміння права як системи гарантій свободи особистості. Право відокремлюється від закону і сприймається як “законодавче самообмеження держави” (В.Гумбольт). Інакше кажучи, на перший план висувається природне право, з яким повинно звірятись позитивне. Звідси можливість правових і неправових законів. Утверджується принцип “ все, що не заборонено – дозволено ”, і тому не може піддаватись адміністративно-поліцейському переслідуванню. Формою нового співвідношення між політикою і правом стають принципово нові законодавчі акти – конституції, які визначають засади конституційного режиму держав.

Дата добавления: 2014-12-07