Розвиток національних відносин в сучасному світі. Міжнаціональні конф­лік­ти та їх наслідки

Права народів. Форми національно-державного самовизначення.

Політична гострота національних інтересів давно викликає потребу їх юридичного оформлення. Одним з перших прикладів такого роду була Декларація прав народів Росії (2 листопада 1917 р.), яка, однак, була виконана досить своєрідно. Сьогодні поняття прав народів закріпилось у міжнародному праві. Вихідний пункт – рівність прав усіх народів незалежно від їх кількості. Втім, якщо стосовно особистості ця рівність прав має застосовуватись безпосередньо, то стосовно народів – потенційно, оскільки може входити у протиріччя з правами держав. Отже, в міжнародних документах закріплені такі права народів:

1. Право на існування – заборона знищення та дискримінації (міжнародні конвенції проти геноциду 1948 р., расової дискримінації 1966 р., апартеїду 1973 р.).

2. Право на самоідентифікацію – це право особистості визначати свою приналежність до тієї чи іншої нації.

3. Право на суверенітет, самовизначення та самоврядування. Політичне самовизначення націй може здійснюватись у таких формах:

a) єдиної (унітарної) національної держави (моноетнічної або поліетнічної);

b) національної федерації;

c) автономії у складі багатонаціональної унітарної держави;

d) місцевого національного самоврядування.

4. Право на збереження культурної самобутності (культурно-національна автономія) – власної мови, культури, релігії, звичаїв тощо.

5. Право на контроль за використанням природних багатств та ресурсів території проживання.

6. Право на користування досягненнями світової цивілізації.

Процес етно-політичного розвитку здійснюється у сплетінні двох векторів:

• зростання національної самосвідомості, культурного, економічного і політичного становлення кожної нації;

• зближення, поєднання націй, інтернаціоналізації економіки, політики, науки і т.і.

М.Бердяєв характеризував ці напрямки як процеси індивідуалізації та універсалізації. Марксизм віддавав перевагу, навіть абсолютизував другу тенденцію (поняття “радянський народ”), пророкуючи повне злиття націй. Але події останнього часу довели, що не зважати на національний фактор принаймні передчасно.

Після остаточного розпаду колоніальної системи (50-70-ті роки) світ пережив новий підйом національної самосвідомості – своєрідний “ етнічний ренесанс ”. До процесів комплексної інтеграції готові лише найрозвинутіші держави (країни ЄС), та навіть ті здійснюють інтеграційні кроки з великими складнощами, і ці процеси не торкаються власне національної самобутності народів. Натомість, у 90-тих роках вже розпались 3 національних федерації (СРСР, СФРЮ, ЧССР), з’явилось більше 20 нових держав. При цьому світ побачив різні шляхи такого розлучення – мирний та правовий (Чехія та Словаччина), військовий (Югославія), відносно мирний, хоча і не дуже правовий (Радянський Союз). Щоправда, наприкінці існування СРСР на його території нараховувалось 76 реальних та потенційних районів міжнаціональних конфліктів, але абсолютна більшість цих гарячих точок були не між республіками (виключення – конфлікт між Арменією та Азербайджаном з приводу Карабаху), а в межах нових держав.

Згодом конфлікти у Північній Осетії, Абхазіі, Придністров’ї, Інгушетії, Чечні та ін. переросли в запеклі і кроваві війни, при цьому ці національні (інколи націо­наль­но-релігійні) війни відрізняються осбливо жорстоким характером (зокрема, з етніч­ними чистками, масовим знищенням мирного населення, тероризмом тощо). Міжнаціональні проблеми і конфлікти в різних формах (що залежить перш за все від рівня культури та цивілізованості конфліктуючих сторін) існують і в інших країнах: Бельгії (між валлійцями і фламандцями), Канаді (питання про незалежність франкомовної провінції Квебек), Великобританії (питання автономії Шотландії і статусу Північної Ірландії), Іспанії (проблема басків, статус Каталонії та ін.), Боснії та Герцеговині (недавня війна між сербами, хорватами і мусульманами), Шри Ланці (війна між сінгалами та тамілами), Іраці (боротьба курдів за незалежність), Індії (сікхський сепаратизм), Афганістані (протиріччя між пуштунами, таджиками та узбеками), Ізраїлі (палестинська проблема), Руанді (війна племен тутсі і хуту) і т. ін. Саме внутрішньодержавні, перевжано національно-релігійні війни й військові суперечки складають сьогодні більшість усіх військових конфліктів, які відбуваються в останні десятиріччя у світі, і приносять найбільші втрати.

Дата добавления: 2014-12-07