Зовнішня політика: її сутність, форми, головне призначення та зв’язок з внутрішньою політикою

Пpинципи міжнаpодних відносин та системи колективної безпеки.

Колективна безпека – це стан міжнародних відносин, що виключає порушення загального миру або створення загрози безпеці народів в будь-який формі завдяки системі правових, дипломатичних, політичних, військових та економічних заходів держав в світовому або регіональному масштабі. Прообрази таких систем існували й раніше (Віденський конгрес 1815 р., Ліга націй 1919 р.). Після другої світової війни була створена Організація Об’єднаних Націй, яка ставить за мету захист принципів міжнародної безпеки. Зараз в ООН 185 держав. Її вищими органами є Генеральна асамблея та Рада безпеки. Постійні члени Ради безпеки – США, Великобританія, Франція, Китай, СРСР (з 1992 р. – Росія). Генеральний секретар з 1997 р. – Кофі Аннан (Гана). Існують і регіональні системи колективної безпеки, наприклад Організація з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ), створена в 1975 р.

Загальновизнаними принципами завнішньої політики сьогодні є принципи мирного співіснування, прийняття колективних заходів для попередження і усунення загрози миру і придушення актів агресії, незастосування сили або загрози силою у міжнародних відносинах, суверенної рівності держав, непорушності державних кордонів, територіальної цілісності, мирного врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, поважання прав людини, колективної безпеки й миротворчості, міжнародне співробітництво в розв’язуванні проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру. Крім Уставу ООН ці принципи викладені в таких документах ООН: Декларація про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх зносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН” (1970 р.); “Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам” (1960 р.); “Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав” (1981 р.). В цілому їм відповідають і принципи “ панча шила ” (з хінді – “п’ять принципів”) сформульовані в 1954-55 рр. Індією, Китаєм та Бандунгзькою конференцією країн, що не приєднались:

1. Взаємне поважання територіальної цілісності та суверенітету.

2. Ненапад.

3. Невтручання у внутрішні справи один одного.

4. Рівність та взаємна користь.

5. Мирне співіснування.

Центральною категорією зовнішньої політики та міжнародних стосунків є національний інтерес. Первісний зміст національного інтересу – потреба вижити, тобто захист своєї фізичної, політичної та культурної ідентичності перед лицем загрози вторгнення ззовні. На практиці національний інтерес може проявлятись в різних формах, що залежить від ситуації та потенціалу країни, але може й підмінятись інтересами особистими, класовими. Так, підміна національних інтересів класовими в радянській зовнішній політиці завдала, за словами Е.А.Шеварднадзе, “ідеологічних збитків” на 700 млрд. руб.

Отже, мета зовнішньої політики – захист та реалізація державних (національних) інтересів. Конкретно ця мета формулюється в залежності від ступеню зазіхань та зіткненння з іншими національними інтересами.

Взаємозв’язок внутрішньої та зовнішньої політики проявляється, зокрема, у таких моментах.

• Ступінь зазіхань та формулювання національних інтересів залежить від економічної могутності держави. Також відіграє роль пануюча ідеологія, особливості політичної культури.

• Характер політичного режиму прямо впливає на характер зовнішньої політики (тоталітарний або демократичний).

• Зовнішньополітичні конфлікти можуть бути засобом відволікання сил та уваги від внутрішніх проблем.

Основними засобами зовнішньої політики є:

• Дипломатія (грец. diplwma – лист, складений удвоє).

• Зовнішня pозвідка та контppозвідка.

• Армія (або потаємні військові, диверсійні операції).

• Зовнішньоекономічні зв’язки.

• Пропаганда.

• Династична політика (у монархічних державах).

Дата добавления: 2014-12-07