Травня 1944 р

Генеральним комісаром Магунія

Аналіз

досвіду роботи у генеральному окрузі Києва,

Від критиків, компетентних і некомпетентних, часто можна почути найсвоєрідніші думки про політику в Україні. Військові та інші установи формують здебільшого суспільну думку про політику в Україні, не знаючи насправді її істинної суті. Окремі критики заходять у своїх твердженнях надто далеко, вважаючи, що зворотний розвиток воєнного становища повністю спричинений хибною політикою в Україні.

Ми, що на місці займалися справами, єдині, хто може змалювати справжню картину досягнутого і недосягнутого. Обережно зваживши всі дані, приходимо до висновку, що багато наших заходів потрібно оцінювати під кутом зору воєнної і політичної недооцінки Радянського Союзу – щонайменше в перший період війни. Незважаючи на це, економічні успіхи, які були досягнуті за найважчих обставин чисельно малим німецьким апаратом, є надзвичайно солідними. Політичні успіхи, залежно від нашої військової сили, будуть більшими або меншими. Природно, що вони були найсильнішими при захопленні країни і найслабшими – при зростанні зворотних військових рухів. Отже, тут можна висловити думку: «Економічні успіхи були визначними, політичні – малими». У подальшому міркуванні спробуємо подати випробувані на ділі питання, які потребують поліпшення, зокрема наступні.

(...)

Висловлені твердження відображають грубе і безвідповідальне перекручення фактів і мають, очевидно, на меті прикрасити помилки. Вони були допущені в інших місцях. Вони повинні бути якнайрішучіше відхилені. Саме так слід повестися з докорами, нібито цивільне управління винне у виникненні і поширенні бандитизму. Той, хто це стверджує, лише доводить, що він не знає обставин в Україні і не розуміє суті більшовизму. Більшовицькі банди є всюди, навіть там, де не працювало німецьке цивільне управління. Вони є таким самим революційним засобом боротьби більшовизму, як і «збройне повстання» у державах, які ще не потрапили під їхню владу.

Отже, наскільки такі некваліфіковані твердження повинні бути якнайрішучіше відхилені, настільки обов’язком відповідального націонал-соціаліста є не закривати очі на власні помилки. Наша політика в Україні була на початку, без сумніву, цілком під враженням від вже виграної війни на Сході. Це була помилка, допущена восени 1941 р. військовим керівництвом. З цієї причини могла бути визначена політика, яка потребувала постійного воєнного успіху і разом з тим сили, на яку можна опертися. Сприятливий розвиток воєнних подій до осені 1941 р, призвів до того, що поліцейські засоби для цивільного управління із відносно малим складом німецьких і дуже високим складом чужих сил вважалися достатніми, щоб підтримувати політику сили. Проте політика, яка спирається виключно на силу, неодмінно опиниться серед труднощів, де влада в найширшому значенні зменшиться і з часом зникнуть всі ті передумови, на основі яких вона була започаткована. Це вже сталося взимку 1941/42 рр., а також під час подій під Сталінградом. Могли бути додатково введені в рух ще й інші політичні моменти підтримки, щоб полегшити роботу верховного правління. Крім того, вермахт під час вступу зовсім не скупився на обіцянки пропагандистського характеру, які сягали навіть встановлення самостійної

України. Після цього прийшло цивільне управління зі своєю розсудливою постановкою завдань, які загострювали війну, що ставала з кожним місяцем все жорстокішою, а на зміну популярним лозунгам пропаганди вермахту прийшла лише сувора потреба в людях, продуктах харчування і сировині.

Наша політика, спрямована в першу чергу на максимальне використання землі і придушення будь-яких прагнень до самостійності, виявилася правильною. Неправильним було, на мою думку, те, що перед українцями, часто занадто очевидно, демонструвалася наша політична мета, а ми не докладали жодних зусиль, щоб створити перед ними якесь політичне світло. У 1941 р. український народ радо вітав нас як визволителів і тим самим висунув ключове гасло. Тоді це було в наших руках – висловити девіз, який, без сумніву, міг би пройти з великим успіхом. Проте такого великою політичного та пропагандистського заклику бракувало і треба сказати, що саме тому нашій пропаганді винятково важко було залучити людей для наших цілей. Наприклад, упорядкування сільського господарства, яке принесло розподіл землі, могло б висунути один з таких лозунгів. Проте, на жаль, воно було зв’язано зволіканнями і обмеженнями, тому мало чого залишилось, що могло б переконати. Захоплення від нашої влади серед українців дуже швидко зникало, коли ми під тиском воєнних обставин здійснювали заходи, придушення свободи, внаслідок яких майбутнє місцевих жителів залишилося неясним. Саме ця обставина, тобто страх місцевих жителів за своє майбутнє, особливо за професійний розвиток їхніх дітей, знову і знову порушувалася щодо тих гідних довір’я й уваги мешканців, які працювали на нас. Також, без сумніву, було помилкою допускати заміни на багатьох виробництвах українських керівників німецькими. Через це виникла надзвичайна невпевненість деяких осіб серед інтелігентного прошарку робітників.

Ситуація, що склалася, особливо проявилася в нашій шкільній політиці. Середні школи і вищі навчальні заклади, які були на Сході перед тим, не могли аж ніяк прирівнятися до подібних шкіл у Німеччині. Це були справжні фахові школи, в яких учні, відмовившись від великих галузей загальних знань, здобували, по можливості, ширші знання зі спеціалізації. Хоч так виховувались односторонньо освічені люди, але вони часто чудово розумілись у своїй спеціальності. При цьому слід визнати, що більшовикам від такої шкільної системи було потрібно лише отримання висококваліфікованих працівників для всіх галузей. Розвиток народу завдяки одержанню якомога більшої кількості загальних знань був для них цілковито зайвим. Проте багаторічна шкільна освіта давала більшовицькій державі найкращу можливість вже змалечку і на довгі роки втовкмачувати молодим людям більшовицьке вчення. У Радянському Союзі не було жодної шкільної книжки, яка не містила б на кожній сторінці більшовицькі лозунги.

Наші заходи в системі шкільної освіти викликали недовіру українського народу, бо там дещо зробив більшовизм завдяки своїй спритній пропаганді. Хоч наша шкільна політика і передбачала чотирикласні народні школи, проте вони не досягли ефективності, тому що більшість шкіл були з якихось причин закриті. Пізніше введені трирічні професійні училища стали, нарешті, доказом того, що нам терміново потрібні молоді кадри для всіх професій. Наше трактування шкільного питання було, без сумніву, джерелом озлоблення місцевого населення. При відомій охоті до навчання і прагненні до знань українців напрошується, мені так здається, хороша можливість впливу на думку саме в системі шкільної освіти. Передумовою є, звичайно, очищення вчительського складу від усіх більшовицьких елементів та передусім контроль над виданням підручників. Уміле укладання і друк шкільних підручників для початкової школи так само важливо, як і друк плакатів та брошур. З цією метою повинні вже сьогодні зібратися вчителі і пропагандисти та вжити необхідних підготовчих заходів.

Соціальне становище місцевих жителів.

Дуже наполегливо потрібно вказувати на соціальне становище населення. Маса українців, звичайно, охоче працювала на нас. Українцям докоряють, що нібито вони ліниві і нечесні. У зв’язку з цим необхідно уявляти собі тамтешні життєві умови. Українець, що працював на німців, заробляв, згідно з нашими призначеннями, 45-80 райхсмарок у місяць. Це відповідало восени 1943 р. приблизно еквіваленту під 2 до 3 фунтів масла на вільному ринку. На свою продуктову картку українець отримував хліб, сіль і трошки перлової крупи. Належне йому м’ясо він отримував насправді не регулярно, а лише тоді, коли щось було. У містах це був рідкісний випадок. Жир їм взагалі не передбачався. Цей пайок, який становий у кращому разі від третьої частини до половини реальних потреб, отримував лише українець, який працював на німців. Члени його сім’ї мусили задовольнятися набагато меншими нормами. За що ж працював на німців українець? Чи можна у такій ситуації очікувати особливого старання, радісної участі і добросовісності? У Райху будь-який працівник відмовився б при таких обставинах від роботи, а українці з таким до них ставленням працювали роками. Можна відкрито сказати, що у цьому питанні при совєтах їм жилося краще. Я знаю випадок, коли робітники залізничних майстерень станції «Бобринська» казали, що вони охоче працювали б на нас безплатно дві третини місяця, якщо б мали можливість в останні 10 днів придбати в селі продукти і збути їх з хорошим заробітком на чорному ринку. Цього заробітку вистачило б, щоб покрити витрати на їхні харчування. Цікаво, що українець завжди наголошував, що робота є його обов’язком. Задовільне вирішення питання харчування с однією з передумов активності праці. Постачання продуктів харчування, введене на багатьох підприємствах, якнайкраще виправдалося підвищенням працездатності. Так само було б доцільним виділяти місцевому населенню малу частину предметів першої необхідності (одяг і взуття) і наділяти ними найкращих.

Робота в Райху.

До питання охоплення робочої сили для Райху в генеральному окрузі Києва можна вказати на те, що тут досягнуто найбільшого контингенту робочої сили – до кінця березня 1944 р. приблизно 450 000 чоловік. Цікаво те, що перші приблизно 100 000 чоловік добровільно зголосилися на роботу, а щодо інших потрібно було застосувати силу. При тому українець ні в якому разі не погоджується на суворі воєнні заходи. Він навчився при совєтах коритися владі і робив би це також при нас, якби ми виступили з такою ж послідовністю, як совєти. На жаль, ми жодного разу не довели призначені заходи до кінця. Найкращим прикладом є вікове охоплення робочої сили для Райху. З цієї причини проголошено, що не буде жодних винятків і всі викликані молоді люди конкретного року народження поїдуть на роботу до Німеччини. Можливо, цей захід здійснювався для всіх слабких (німецьких підприємств. – Пер.), що потребували робочої сили. Але коли вермахт і залізниця відмовилися відпустити молодь, яка була в їхньому розпорядженні, і багато юнаків і дівчат залишилося в Україні, цим німецьке управління черговий раз виявило свою слабкість. Така непослідовність завдала окружним комісарам величезних клопотів.

Церковна політика.

Стосовно церковної політики можна констатувати, що принцип свободи був вільним як для Автономної, так і Автокефальної Церкви. Церкви обидвох напрямків майже всюди були до наших послуг і, напевно, брали якусь участь у тому, щоб, незважаючи на весь несприятливий вплив, безболісно залучити населення для наших заходів. Лише відмова дозволити вибрати екзарха підірвала довіру до нас. На мою думку, бажано, щоб накази державного управління стосувалися лише тих місцевих жителів, які в нашому розумінні невтомно працюють. Голова церкви міг би передавати відповідні накази у формі послання до своїх єпископів. Тоді ми зекономили б час, замість вступати в зв’язок з кожним єпископом, що викликало б лише враження тривалого втручання в церковні справи. Для політики в чужій країні завжди краще віддавати накази лише одному місцевому жителю або одній інстанції.

Сталін використав цю помилку в особливо несприятливий для нас момент і сам призначив патріарха Автономної Церкви у Москві. Крім того, один радянський екзарх України вже є у Москві.

Автокефальна Церква трималася завжди лояльно, її священики були сповнені глибокою ненавистю проти більшовизму.

Мені здається помилкою те, що ми наслідували в справах релігії виключно методи, застосовувані більшовиками, оскільки нами також були заборонені уроки релігії в школі, хоча нам повинен був підходити кожний засіб, який підтримував би боротьбу з більшовицькою ідеологією. Якщо випадково натякнули на виправдання цієї заборони, що нібито велика чистина українського народу не хотіла нічого знати про релігію і тому її значення переоцінено, то потрібно констатувати, що це було в наших силах – повернути значимість релігії, яка на Сході є насправді «опікуном народу». Чим довше молода генерація місцевих жителів буде позбавлена більшовицького виховання, тим важче буде відтягувати її від містичного впливу Служби Божої, особливо у святкові дні, під час процесій, церемоній і співу.

Іноді складається враження, ніби на наше ставлення до православної церкви вплинули відносини з політичним католицизмом і фронтом віросповідань у Райху.

Пропаганда.

Щодо пропаганди треба сказати, що більшовики забезпечили свої маси надзвичайно багатою поживою. Не здійснено жодного заходу, який не був би далекосяжно опрацьований з пропагандистських позицій чи принаймні не враховував би будь-яким чином пропагандистські інтереси. Радіомовлення поширювалося дуже далеко завдяки створенню радіотрансляційних установок і давало можливість державі ознайомлювати широкі верстви населення з більшовицькими передачами. У сільській місцевості більшовицька пропаганда надавала перевагу усному спілкуванню. У кожному селі щотижня, а деколи й частіше, відбувалися збори. Промовцями виступали добре вишколені пропагандисти. Навіть якщо більшовицькі листівки і брошури з різкими висловлюваннями, викривленнями і тупістю часто здавалися примітивними, однак вони дуже добре виявляли характерну рису східних народів і справляли свій вплив.

Цікавим є факт, що у радянських закликах та оголошеннях здебільшого відсутнє популярне у нас залякування. Воно було зовсім непотрібне, бо громадини Радянського Союзу точно знали що недотримання наказу тягнуло за собою звинувачення бути ворогом народу, яке означало смерть або принаймні заслання.

Наша пропаганда, на відміну від більшовицької, мала недоліки; вона видавалася українцям часто безбарвною і недостатньо серйозною. Ми. наприклад, при будь-якій нагоді погрожували покаранням і здебільшого упускали можливість діяти дійсно рішуче через недостатність силових засобів.

(...)

... Цілком неправильно сприймана картина подій і рішень, які потім приймалися, позбавляла українців будь-якого задоволення і радості від роботи. Тому терміново постала потреба у ділових і кваліфікованих перекладачах.

Пропагандою засобами кіно не можна похвалишся. З огляду на фінансовий успіх були зняті дурні речі, які стали для нас чим завгодно, лише не агітацією. Це, на жаль, траплялося дуже часто. Науково-популярні та навчальні фільми знімалися рідко.

Вищеподані міркування являють собою спробу на основі 2,5 років практичного досвіду викласти корисні пропозиції на етапі нововведення нашої політичної і господарської робот в Україні. Я свідомий того факту, що політичні пропозиції можуть бути знову випереджені ходом майбутніх воєнних і політичних подій. Наш поновлений похід на Схід буде залежати від сили військових ударів, яких ми можемо завдати противникові. Чим нищівнішими будуть наші удари ворогу, тим меншим їхній політичний резонанс серед народних мас, якими ми колись знову захочемо оволодіти. Я дотримуюся думки щодо проведення такої політики, яку можна звести до простого «знаменника: «Залізний кулак в оксамитовій рукавичці».

Підпис: Магунія

Косик Володимир. Україна в Другій світовій війні. – Т.4. – Львів, 2000. – С. 20-21.

Дата добавления: 2014-12-07